Навігація
Посилання


Культурологія

4.2. Давньогрецька культура


Стародавня Греція або Еллада — це загальнаназва групи рабовласницьких держав, що існували на території південної частиниБалканського півострова, островах Егейського моря, західному узбережжіпівострова Мала Азія, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжіПівденної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сицилія.Етнічний склад Стародавньої Греції у III тис. до н. є. був досить строкатий,його складали пеласги, лелеги та ін., яких відтіснили й асимілювалипротогрецькі племена ахейців та іонійців. Перші держави ахейців Кнос, Фест,Мікени, Тиринф, Пілос та ін. сформувалися на початку II тис. до н. е., в епохубронзи. Вторгнення дорійців близько 1200 р. до н. є. призвело до розпаду державі пожвавлення родових відносин. УIX ст. Північну Грецію заселили еолійці,Середню Грецію й Пелопоннес — дорійці, Аттику й острови — іонійці. У VIII— VIст. у Греції сформувалася своєрідна форма соціально-економічної і політичної організаціїсуспільства — поліс, що довгі роки був осередком культурного життя не тількиГреції, а й Стародавнього Риму. Залежно від результатів боротьби демосу зродовою знаттю державна влада в полісах була або демократичною, як в Афінах,або олігархічною, як у Спарті чи на острові Крит. Боротьба полісів за гегемоніюу Греції закінчилася тим, що знекровлені війною вони стали здобиччю Македонії,яка ініціювала створення великої держави— імперії Александра Македонського, щосягала від Дунаю до Інду. Цим було покладено початок елліністичній культурі,основним змістом якої були взаємовпливи та взаємопроникнення грецьких(еллінських) і місцевих елементів. Після розпаду Імперії та утворення на їїмісці нових держав і союзів воєнізованого типу, що змагалися за першість уволодінні усією Грецією, вона поступово підкорилася Риму, а з 27 р. до н. є.перетворилася на римську провінцію під назвою Ахайя.

Етапи розвитку культури Стародавньої Греції.Протягом багатьох віків Стародавня Греція не являла собою єдиного цілого ні вгеографічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організаціїсуспільства. Однак зовсім небезпідставно ми говоримо про цілісністьдавньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це,насамперед, поняття про космос як порядок, що протистоїть хаосу, це міра якпровідна к

атегорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичноїта етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людиниу природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатністьвільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскравіта видовищні релігійні свята, що не обходилися без урочистої ходи абоспортивного змагання.

У своєму історичному розвитку культураСтародавньої Греції пройшла п´ять етапів: егейський (крито-мікенський) Ш тис. —XI ст. до н. е., гомерівський — ХП—VHI ст. до н. е., Архаїчний — VIII—VI ст. дон. е., класичний — V ст. — остання третина IV ст. до н. е., елліністичний —остання третина IV—І ст. до н. є. За цей час протог-рецьке населення й давньогрецькіплемена, об´єднані загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способужиття, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морівпризвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилисяновітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свійрозвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння, з середини IVст., становила ядро візантійської культури.

Перша точна дата еллінської історії — 776 р.до н. е., це дата перших Олімпійських ігор, друга — Велика колонізація VIII—VIст. до н. е., що являла собою широке розселення греків уздовж узбережжяСередземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенніперіодизації розвитку давньогрецької культури.

1.  УIII—II тис. виникла егейська, або крито-мікенська цивілізація — перша цивілізаціяна території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виниклинавколо царських палаців. Про соціальне розшарування населення цих міст —егейців свідчать вілли й будинки вельмож. Збереглося також і три системиписемності: піктографічне письмо, лінійне письмо-1 та лінійне письмо-2. Близько1450 р. до н. е. о. Крит завоювали ахейські племена греків, які асимілювалися зегейцями. У XII—XI ст. до н. є. ахейське населення було знищене дорійськимиплеменами, які жили за законами військової демократії. Ліквідація палацівпризвела до фактичного зникнення егейської культури.

2. Гомерівськийперіод, XII—VIII ст. до н. є. Відомості про цей період убогі й суперечливі. Єдинимджерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера «Іліада» й «Одіссея».

Навколо гомерівських поем і особистостіїхнього укладача свого часу виникло так зване гомерівське питання. Самі грекидо V ст. не сумнівалися в існуванні особи Гомера й авторстві усіх епічнихтворів про Троянську війну та гімнів на честь богів. Уперше критично поставивсядо Гомера історик Геродот, але особливо відзначився у цьому софіст Зоїл (IVст.), що встановив у поемах «Іліада» й «Одіссея» цілий ряд протиріч. Далі зкритики гомерівських текстів виникли цілі школи. Одні стверджували, що «Іліада»і «Одіссея» — це продукт колективної творчості багатьох співаків-поетів, іншінаполягали на єдиній художній композиції епосу й історичності особистостіГомера. Археологічні відкриття й порівняльне вивчення народної творчості іншихнародів пролили нове світло на події, що згадувалися у поемах, але й дотеперпроблема авторства «Іліади» й «Одіссеї» залишається відкритою. У наш часпереважають теорії, що пом´якшують крайності обох напрямків — усі вонисходяться на тому, що гомерівські поеми, безсумнівно, є справжнім шедевромсвітової літератури.

Історичною канвою в обох поемах служитьТроянська війна. Але, незважаючи на те що «Іліада» і «Одіссея» твори,насамперед, поетичні, де минуле й вимисел сплітаються в одну епопею, цінністьїх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства відпервіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.

Згідно з творами Гомера, вища влада в громадіналежала всьому народові (demos), під яким малося на увазі вільне населення Греції, що володілоцивільними правами. Такі збори й місце, де вони відбувалася, як правило, наторговельній площі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питанняхрадився з народом і родовими старійшинами — главами родин, які становили радустарійшин.

Однак під впливом внутрішніх і зовнішніхфакторів первіснообщинний лад розкладався. Розвиток продуктивних сил спричинявподальший поділ праці та виділення воєнної аристократії. Соціальний ладгомерівської Греції мав такий вигляд: грецькі племена ділилися на роди, з родівскладалися фратрії (phratria), із фратрій складалися фіни (phyles), тобтоплемена, племена об´єднувалися в окремі народності. Найважливішими рисамигрецького роду були: походження по батьку, заборона шлюбів усередині роду,право всиновлення родом, право взаємного спадкування, володіння загальнородовиммайном, право обрання й переобрання родових старійшин, надання один одномудопомоги й взаємної підтримки, участь у загальних святах і володіння спільниммісцем поховання. Давньогрецькі філи були військово-культовими об´єднаннями, зяких групувалися роди. Кожна філа мала певну територію, на якій стояв жертовникна честь богів і відбувалися збори її членів. На чолі філи стояв цар —филобасилей (phylobasileus) — жрець і вождь в одній особі. Спочатку басилеїбули виборними й визначними членами громади, що служили спільним інтересам, защо одержували з общинної землі найбільший наділ і посідали перше місце угромаді. Поступово будинки басилеїв наповнюються багатством і достатком,перетворюючись на палаци, навколо яких виростають сади й виноградники.Необхідні для будинку ремісничі вироби виготовлялися в домашніх майстернях, депрацювали раби.

В епосі також згадуються й вільніземлевласники, частина яких завдяки численним військовим походам убожіє,розоряється й потрапляє у розряд безправних людей, що втрачають зв´язок зродом. Цю категорію населення поповнюють їхні нащадки, а також нащадкипідкореного населення й чужоземці. Ця категорія населення наймається в маєтки басилеївабо жебракує. У поемах Гомера також згадуються ковалі, теслі, шкіряники, ткачі,ювеліри й інші професії, що свідчить про розвиток ремесла, що відділяється відсільського господарства.

Гомерівському суспільству вже відоме рабство.Його поява свідчить про розклад родового ладу, утворення приватної власності йдержави. Рабство у своєму розвитку проходило два етапи: період патріархального,або домашнього, рабства й рабства в класичній формі. Середину міжпатріархальним і класичним рабством займає рабство народів древніх східнихмонархій, яким, можливо, було рабство на Криті й у Мікенах. У гомерівськійГреції існувало домашнє рабство. Рабів мали басилеї, що використовували їх якдомашніх слуг — кухарів, конюхів або робітників у домашніх майстернях. Рабськапраця застосовувалася і в сільському господарстві — землеробстві абоскотарстві. Нерідко раби одержували від своїх господарів земельні наділи,будинок і навіть дружину, дрібні власники подекуди вважали їх молодшими членамиродини. Однак у палацах басилеїв розходження між вільними й рабами стаютьдедалі більшими.

У процесі розкладу військової демократіїзменшується значення agora, phrartria і phyle втрачають своє значення. Великуроль відіграє аристократична рада — bullae, очолювана царем. З ускладненнямзавдань керівництва країною та збільшенням багатства аристократії цар поступововтрачає провідну роль у суспільстві, хоча за ним продовжує залишатися посадаверховного жерця, а до VIII ст. в більшості грецьких громад зникає й вона. Упроцесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яказакріпила нові соціально-економічні відносини й забезпечила пануванняаристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява державиознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воноприскорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класовогосуспільства.

3. Архаїчний період, VIII—VI ст. до н. е., єперехідним. У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства доцивілізації: утворилася полісна система, відбулася кодифікація законів,зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія ймузика.

Подальший розвиток рабовласництва, поділ працій ріст товарно-грошового господарства, які сприяли виділенню аристократичнихродів, тепер починають підривати основи їхнього панування й сприяють подальшомурозвитку рабовласницької держави. Запровадження нових виробничих відносин наоснові розвитку рабовласництва, зубожіння вільних хліборобів і збільшеннячисельності населення призвели до появи так званих зайвих людей, щовідправляються в далекі країни у пошуках кращого життя й багатства. Переселенцізаселяли й освоювали пустуючі землі і засновували там поселення — колонії.Колонізація йшла в трьох напрямках: у північно-східному — по узбережжюДарданелл, Мармурового й Чорного морів; у західному — в Італію й Сицилію; упівденному — по південному березі Середземного моря (Єгипет і Керинаїка). Назахідному березі Чорного моря найважливішими колоніями були Одесс, Томи, Істр,Tip, Ольвія, у Криму — Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія й Танаїс.

Цей процес відчутно вплинув на всі сфери життягреків. Відбулося подальше зміцнення й розвиток рабовласницького способувиробництва, остаточне відокремлення ремесла від сільського господарства,розширення товарообміну й перехід на вирощування садово-городніх культур.

Відокремлення ремесла від сільськогогосподарства викликало бурхливе зростання міст. Первісний вигляд міста-полісазовсім змінився. Якщо в мікенську епоху він був лише місцем перебування вождята його війська, а в гомерівську — становив тільки укріплену його частину, тотепер він був сукупністю поселень, що входили в міську смугу. Місто зі своїмиоколицями фактично перетворилося на самовряднуцивільну громаду — місто-державу абополіс (polis, Civitas).Поліси складали повноправні громадяни — члени міської громади, кожний з якихмав право на земельну власність, політичні права й був зобов´язаний служити вополченні. Але частина населення міста, що не мала усієї повноти громадянськихправ, в громаду поліса не входила. Форми влади в полісі були різні, якщо вСпарті вона була олігархічною, то в Афінах — демократичною.

Економічне піднесення Греції підривалозначення родової аристократії. Родова організація в колоніях уже не мала підсобою міцної соціальної основи й традицій, а тому людей там стали розцінюватине за їхньою знатністю та походженням, а за багатством, яким вони володіли. Зростом товарно-грошового господарства й рабовласництва збільшувалася майнованерівність серед вільних громадян, загострювалася класова боротьба. Вільнийхлібороб, одержавши кредит у свого багатого сусіда, у випадку несвоєчасноївиплати боргу міг легко втратити своє майно і разом зі своєю родиною потрапитидо рабства. Так родова аристократія поступилася своїм пануванням на користьгрошової аристократії.

Перехідним щаблем цього переходу була тиранія— форма одноособової влади, встановленої насильницьким шляхом. У більшостівипадків тирани до влади виступали як вожді демосу. Як правило, це були вихідціз аристократії, що за різних причин відірвалися від свого середовища. Зовнітиран нагадував монарха — одноособового носія влади, але заради народноїпідтримки він змушений був вдаватися до демагогічних прийомів: лагідногоповодження з людьми, заступництва в судах і обмеження багатих на користьбідних. З цією метою тирани видавали закони проти розкоші, обмежували кількістьрабів і т. ін. Але, незважаючи на малу політичну стійкість, тиранія якполітична форма влади зіграла важливу роль у знищенні панування родовоїаристократії й подальшому розвитку державотворення.

Першою великою перемогою демократії буловидання писаних законів або кодифікація звичаєвого права, проведена в інтересахдержави як єдиного цілого, а не окремих родів і місцевостей. За кодифікацієюзаконів слідували зміни у правлячих органах — аристократичні ради поступоворозширювалися за рахунок представників демократії. Стародавні родові культизамінювалися шануванням божеств і героїв, популярних серед демократичних верствнаселення. Таким чином, тиранія стала одним із шляхів створення грецькихдержав, зламала силу родових установ і культів.

Подальшому розвитку грецької культури сприялапоява писемності. Уже в VIII ст. до н. є. на основі фінікійського алфавітувиник грецький, що складався з 24 букв. Його особливістю було позначення нетільки приголосних, а й голосних звуків. Таким чином була започаткованадавньогрецька література, історію якої стали починати уже не з Гомера, аГесіода, поезія якого також представляє високий рівень художньої творчості.

Глибоким художнім вираженням змін, щовідбувалися в післягомерівський період, стала лірична поезія. На першому місцісеред ліричних поетів VII ст. до н. є. стояв Архілох, який пережив усі скорботий радості свого часу. Високого вираження й досконалості лірична поезія знайшлау творчості поетів Алкея та Сафо, що оспівували любов, природу, пори року,друзів і дружню гулянку. Центральне місце у поезіях Сафо — це жінка, сповненалюбовної пристрасті й ревнощів до своєї подруги. Поезія краси, веселощів ілюбові становила головні мотиви поетичної творчості Анакреонта, що жив у другійполовині VI ст. до н. е., але у своїх творах він більше звертається до гарниххлопчиків, ніж до жінок.

Як ми бачимо, лейтмотивом грецької поезіїVII—VI ст. була еротика, але цим далеко не вичерпується її зміст. Віршованоюформою поети також користувалися для вираження політичних, філософських ірелігійних ідеалів, оспівування військових подвигів. Політичні мотиви й настроївиступають в елегіях Феогніда, Алкея, Cолона й частково Піндара, знаменитого своїмипіснями на честь переможців на Олімпійських, Піфійских і Німейських іграх. Утой же час лірична поезія цього часу була розрахована на дуже тонкий суспільнийпрошарок греків, вільних від матеріальних турбот і занурених в особистіпереживання.

4. Класичний період. (V—IV ст. до н. є.)знаменував собою новий етап розвитку давньогрецької культури. Демократія, щоприйшла на зміну аристократичній олігархії, несла у собі нові почуття, думки йідеї. Світорозуміння й світовідчування аристократії було властиві невеликомуколу людей, які вважали себе обранцями долі та вищою породою людства. їхнідумки й почуття спрямовувалися до героїчних часів крито-мікенської епохи абоконцентрувалися навколо інтимних переживань. Для століття демократії булихарактерні інші мотиви. Це, насамперед, всенародні свята на честь найбільшпопулярних давньогрецьких богів — Афіни, Деметри й Діоніса.

На честь богині Афіни справляли святопанафіній, у якому брало участь усе афінське населення. В образі богині знайшласвоє втілення ідея державної централізації, до якої прагнули всі демократичнісили. Панафінії відбувалися кожного четвертого року й тривали шість днівпідряд. Програма свята складалася з кінних та піших змагань, бігу зісмолоскипами, хорових співів, танців, декламації та музичних змагань.Всенародне значення мали й свята на честь Деметри та цілий ряд свят,присвячених богу Діонісу.

З пісень і молитов, що прославляли богаДіоніса, виникла грецька трагедія. Трагедія у власному розумінні слова означає«пісня цапів», коли одягнені в цапині шкіри люди зображували сатирів —супутників Діоніса. Під різкі звуки флейт, бубнів і тимпанів у станіекстатичного сп´яніння його учасники розривали на частини тварин, пожираючиїхнє закривавлене м´ясо. Цей культ з VII ст. поширюється у багатьохмістах-полісах Греції, але із часів тиранії організацію свят на честь Діонісавзяла на себе держава, перетворивши їх на загальнодержавний культ.

Спочатку дифірамби, що виконувалися хором начесть Діоніса, не відрізнялися ні складністю, ні розмаїтістю, ні художністю.Великим кроком уперед було введення в хор дійової особи, актора. Актордекламував міф про Діоніса й подавав репліки хору. Між актором і хоромзав´язувався діалог, який становив основу драматичного твору. Першим авторомгрецької трагедії вважається Есхіл. Введенням другої дійової особи він пожвавиввиставу, вніс у неї більше динамічності. Есхілу також приписують введеннядекорацій, масок, котурнів, а також літальних, громоносних та інших машин.

Подібно до драми, грецький театр також бувтісно пов´язаний з культом Діоніса й діонісіями. Він веде своє походження віджертвоприношень та магічних церемоній, при здійсненні яких учасникирозташовувалися навколо жертовника у вигляді амфітеатру на схилах прилеглого донього пагорба. Влаштовані на відкритому просторі, грецькі театри булизагальнодоступними і вміщали велику кількість народу. Театр Діоніса в Афінах,наприклад, міг умістити до ЗО тисяч глядачів. У наступну, елліністичну епоху,театри уже розраховувалися на 50, 100 і навіть більше тисяч глядачів. Такимчином, навіть у конструкції грецького театру був закладений демократичнийпринцип.

Головну частину театру становили: приміщеннядля глядачів — койлоне, місце для хору — орхестра, місце, де вивішувалисядекорації й виступали актори, — скена (сцена). У середині орхестри містився багатоприкрашений жертовник Діоніса. Задня частина сцени була декорована колонами,які символізували царський палац. Місця для глядачів були відгородженідерев´яною або кам´яною стіною без даху.

На початку театральні вистави ставилися тількиу свята Діоніса, але поступово театр набуває суспільного значення, стаючи нетільки місцем відпочинку, а й політичною трибуною. Предметом театральних виставбули трагедії та комедії.

З V ст. до н. е. під час театральної виставидемонструвалося три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких булапродовженням попередньої. Умови античного театру викликали необхідністьдотримання трьох єдностей — місця, часу й дії. Ці умови, обґрунтовані згодомАристотелем, трималися аж до XVIII ст., становлячи основу класичногоєвропейського театру. До трагічної трилогії приєднували ще й сатиричну драму. Воснову грецьких трагедій зазвичай був покладений який-небудь міф про богів ігероїв, найчастіше гомерівського циклу, що наповнювався змістом сучасності,наближаючи його до масового глядача. Таким чином, значення давньогрецькоїтрагедії для світової культури складалося в умінні поєднати історію ісучасність, роблячи далеке близьким, зрозумілим і цікавим для народу. Ізгрецьких трагіків світової слави набули Есхіл, Софокл та Еврипід. Громадськімотиви, що звучали в трагедіях, знайшли своє вираження й у грецькій комедії, щовиросла з того ж самого коріння, що й трагедія.

З давніх часів у Стародавній Греції існуваловсенародне свято діонісії, яке закінчувалося святковою ходою зі співом, танцямий пиятикою. Ця хода називалася комос. Слово «комедія» — сполучення слів комос іода (пісня), що в цілому означає пісні під час комоса. У пізніші часи, врезультаті літературної обробки, утворився новий жанр — комедія. Сюжетомкомедії служило повсякденне життя з усією його злободенністю й дріб´язковістю,автори не соромилися у виборі слів і виразів, особливою непристойністювідрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски —різноманітними.

У демократичних Афінах з їх розвинутимполітичним життям широкого розвитку набула політична комедія, неперевершениммайстром якої був Аристофан. Відмінними властивостями його творчості булихудожня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, ліричних ікомічних настроїв.

Менше значення відігравала лірика, її розвитокбув більш притаманний часам тиранії й олігархії, ніж періоду розвиненогодемократичного життя. Із прозаїчних творів цього періоду особливого значеннянабули історичні праці, значними серед яких були «Історія греко-перських війн»Геродота та «Історія пелопонеської війни» Фукидіда.

Широкого розвитку у класичну епоху набуло ігрецьке мистецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичноїдіяльності й відокремилося в самостійні художні галузі, які передбачали нетільки високий мистецький рівень, а й високий ступінь технічної майстерності.

Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівнядосягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н. є. остаточно визначилися дваархітектурних стилі — дорійський та іонійський, почав формуватися коринфськийстиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпамирозгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з´являється цілий ряд чудовиххудожніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків длягімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам´ятникомбудівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон — храм Афіни-Діви(Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, щооточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордера. На метопах іфронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповіданняй легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята вАфінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.

Художні будівлі споруджувалися й в іншихчастинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храмбогині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.

У тісному зв´язку з архітектурою розвиваласяскульптура, що досягла в Стародавній Греції високої, неперевершеної досконалостізавдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.

Мірон ставив за мету зобразити людське тіло вмомент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака — метальника диска(Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій — чудовий скульптор, ливар,архітектор і декоратор. З 450 р. до н. є. він керував усім художнім оформленнямАфін. Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуяАфіни — проводирки у битвах (Промахос), що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутківмистецтва. Інша статуя Афіни — 12-ти метрова Афіна-Діва (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона.Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев´яній основі, щоназивається хрисоелефантинною технікою. Вона стояла, опираючись на спис, а їїзолотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги(Ніке), на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортахсандалів у рельєфі — битва кентаврів з лапифами — міфічним плем´ям, що жило уФессалії.

Не менше захвату викликала як у сучасників,так і у наступних поколінь велична статуя Зевса в Олімпії, виконаного в тій жетехніці. На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературнихописів або через погані копії.

Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, щоочолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження увинятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутківПоліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця — «Дорифора», «Пораненаамазонка», юнак-атлет, що накладає пов´язку переможця на свою голову —«Діадумен», монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді.Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити йобґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.

Характерною особливістю всього класичногомистецтва були велич, спокій і врочистість, з одного боку, багатство йрозмаїття матеріалу та художня майстерність — з другого.

Третьою самостійною галуззю грецькогомистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославивсясвоїми картинами, розміщеними на стінах «Строкатого портика» в Афінах іальтанки (лесхи) у Дельфах. Уявлення про сюжети й характер творчості Полігнотадають описи його картин у давньогрецького письменника II ст. Павсанія, що склавсвого роду путівник по найвизначніших пам´ятниках архітектури й мистецтваГреції «Опис Еллади». Новий напрямок у живописі було представлено Аполлодором.За свідченням римського письменника й ученого І ст. Плінія Старшого, Аполлодорволодів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи насвоїх багатобарвних картинах.

Така грецька культура класичного періоду,розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природнепродовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершивпопередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурнимцентром, що об´єднує 200 міст, але разом з тим протиборство двох моделейрозвитку культури — афінської і спартанської — знекровлює Грецію й робить їїлегким здобутком Македонської держави.


загрузка...