Навігація
Посилання


Бібліографічні ресурси України: загальна характеристика

§ 2.2. Організація ЗРБ. Планування роботи щодо створення українського бібліографічного репертуару


Організація ЗРБ є більш складною, ніж організація поточної державної бібліографії. Якщо для останньої є достатнім визначити національне (державне) бібліографічне агентство і забезпечити його обов’язковим примірником усіх видань, то для ЗРБ необхідно, перш за все, мати відповідні фонди документів, накопичені з давніх часів до сучасності. На жаль, немає жодного національного книгосховища, яке б мало усі видані документи з давніх часів до сучасності.

Інший шлях розшукування відомостей про книги: вивчення всіх існуючих бібліографічних посібників (БП), їх об’єднання та узагальнення. Але на цьому шляху теж є перешкоди: по-перше, не можна бути впевненим, що в існуючих БП знайшли відбиття всі опубліковані документи; по-друге, немає впевненості, що упорядники БП були завжди уважними, що в існуючій БІ відображені всі особливості документів. Крім того, неможливо механічно об’єднати бібліографічну інформацію з різних джерел, яка готувалася за різними методичними правилами.

Враховуючи ці обставини, організація ЗРБ потребує координації та кооперування зусиль кількох учасників; застосування різних шляхів пошуку відомостей про документи; наукову розробку різних методичних питань ЗРБ, затвердження правил та угод.

Перші спроби створення УРП було здійснено окремими особами. Зачатки української загальної ретроспективної бібліографії відносять до першої половини XIX ст. Найбільш відома праця цього напряму — “Книжная старина южнорусская” Михайла Олександровича Максимовича, опублікована в 1849—1850рр. Його дослідження присвячувалося виникненню книгодрукування в Україні, діяльності друкарень на Волині і в Галичині, в Києві, Чернигові і Новгород-Сіверському. І.І.Корнєйчик вважав цю працю “первістком національної бібліографії на Україні”.

Першими закінченими працями цього напряму в українській бібліографії були роботи Михайла Федоровича Комарова “Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798—1883рр.)” (К., 1883) та Івана Омеляновича Левицького “Галицко-русская библиография ХІХ столетия, 1801—1886” (Львів, 18881895) і “Українська бібліографія Австро-Угорщини. За роки 1887—1900” (Львів, 1900—1911).

М.Ф.Комаров ставив завдання відобразити шлях, пройдений українською літературою після 1798р., коли побачила світ “Енеїда” І.П.Котляревського. Відображалася, головним чином, творчість письменників Східної України, все, що надруковано як у Росії, так і за кордоном, зокрема в Галичині. Пізніше дослідники вважали, що покажчик М.Ф.Комарова охопив приблизно три чверті видань, випущених українською мовою в Росії з 1798 по 1883 рр.

І.О.Левицький почав видавати “Галицко-русскую библиографию … ” окремими випусками з 1887 р. У 1888 р. перший том був виданий повністю. У ньому відображалася західноукраїнська друкована продукція 1801—1860рр. Другий том покажчика, що охоплював видання 1861—1886 рр., вийшов у 1895р. У покажчику обліковувалися всі видання, що вийшли на території Австро-Угорщини українською та російською мовами, а також твори, видані західними українцями будь-якою мовою, не

залежно від місця видання. У 1909—1911 рр. І.О.Левицький за допомогою Бібліографічної комісії Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка випустив три томи “Української бібліографії Австро-Угорщини”, що була продовженням попереднього покажчика і охопила видання 1887—1893 рр. У рукописному вигляді праця І.О.Левицького охопила матеріали по 1900 р.

Подальша праця в цьому напрямі стала предметом турбот Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка (НТШ) у Львові. Його Бібліографічна комісія прагнула об’єднати бібліографів для створення найповнішого бібліографічного покажчика українського друку. На початку ХХ ст. у Бібліографічній комісії НТШ над українським бібліографічним репертуаром працювали І.Т.Калинович та Д.І.Дорошенко. І.Калинович мав намір охопити всю українську книгу від часу виникнення друкарства і готував для цього матеріали у вигляді картотеки, але вона залишилася неопублікованою, друкувалися лише окремі частини. Д.І.Дорошенко прагнув доповнити працю М.Комарова і працював над “Покажчиком літератури українською мовою в Росії за 1798—1897 роки”, який вийшов у 1917 р. в Чернівцях, а в 1925 р. — у Празі.

Пізніше створенням УРП почали займатися найбільші бібліотеки та книжкові палати. Оскільки книжкові палати мали відомості про видання, що вийшли тільки після створення палат, облік усіх попередніх видань покладався на наукові бібліотеки.

В Україні завдання створення українського бібліографічного репертуару постало перед Книжковою палатою України, Українським науково-дослідним інститутом книгознавства та науковими бібліотеками: Всенародною бібліотекою України, яка пізніше одержала назву Бібліотеки Всеукраїнської Академії наук, ще пізніше — Центральної наукової бібліотеки (ЦНБ) АН УРСР, а зараз Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського НАН України, та іншими. Центрами ЗРБ в Радянському Союзі були Державна Публічна бібліотека імені М.Є.Салтикова-Щедріна (зараз Російська національна бібліотека), Бібліотека Академії наук СРСР (зараз Бібліотека РАН), Державна бібліотека СРСР імені В.І.Леніна (зараз Російська державна бібліотека) та Всесоюзна книжкова палата.

У 20-30-ті роки були закладені теоретичні та методичні підвалини українського бібліографічного репертуару в працях С.Постернака, М.Сагарди, С.Маслова та ін. Одним з перших бібліографічних видань цього напряму був “Каталог ювілейної виставки українського друкарства” Сергія Івановича Маслова (К., 1925. — 50 с.), підготовлений з нагоди святкування 350-річчя українського друкарства. Тут подано відомості про видання українських друкарень XVI—XVIII ст., що зберігалися в бібліотеках Києва та окремих осіб. Зокрема, відображено видання друкарень Галичини, Волині, Києва, Чернігова, а також видання, здійснені за кордоном (у Кракові, Празі, Венеції та ін.), надруковані кирилівським шрифтом, а також латинською і грецькою мовами. Але у 30-ті роки ця робота припинилася, тому що була визнана за прояв “українського буржуазного націоналізму”.

Значний крок у напрямі створення “Бібліографії української книги 1798-1914 рр.” було здійснено в другій половині 40-х років, коли ЦНБ АН УРСР очолив Юрій Олексійович Меженко. Спільними зусиллями ЦНБ та Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника було створено робочу картотеку (в двох примірниках, у Києві та у Львові). І знову робота припинилася тому, що її керівників звинуватили в націоналізмі.

Книжкова палата України виконувала свою частину завдань ЗРБ: облік документів, виданих після 1917 р. (про її покажчики періодичних видань див. § 2.3.2). Значну цінність для репертуару становлять ретроспективні покажчики друкованих образотворчих видань (Образотворче мистецтво Радянської України, 1917—1966. — Х., 1968) і нот (Музична література УРСР, 1917—1965. — Х., 1966), підготовлені Українською книжковою палатою. Спроба створити універсальний покажчик текстових неперіодичних видань за роки радянської влади завершилася безрезультатно, оскільки вже підготовлений до видання покажчик “Українська радянська книга, 1917—1972” у 5-ти томах не був допущений до друку з ідеологічних міркувань.

У наш час (з 1992 року) створення українського бібліографічного репертуару є складовою частиною комплексної програми “Документальна пам’ять України”. Головним ініціатором роботи в галузі ЗРБ в України стала Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського (колишня ЦНБ АН України). Вона запропонувала розробити систему покажчиків “Українського бібліографічного репертуару”, першою складовою частиною якого має бути бібліографічний покажчик “Книги українською мовою 1798—1917рр.” Передбачалося створення цього покажчика методом “зведеного каталогу”, тобто він повинен об’єднати відомості про книги, наявні у фондах різних бібліотек. Крім того, у нього будуть включені бібліографічні відомості з різних джерел.

Національна парламентська бібліотека України (колишня Державна бібліотека України) виступила з ініціативою створення “Друкованого зведеного каталогу (ДЗК) української книги у фондах бібліотек та музеїв системи Міністерства культури України (1574—1923рр.)”. Крім книг українською мовою, в цьому покажчику передбачено зареєструвати стародруки (1574—1797рр.). У 1999 р. вийшов 1-й том “ДЗК” (за 1808—1900 рр.), підготовлено до друку 2-й том, розпочата підготовка 3-го тому.

Однак на першому етапі роботи над українським бібліографічним репертуаром у 90-і рр. виявилося більш зручним складання бібліографічних покажчиків бібліотечно-каталожного типу, тобто про документи, наявні у фондах певної бібліотеки. Такими стали перші видання даного напряму, підготовлені як Національною бібліотекою України імені В.І.Вернадського, так і Національною парламентською бібліотекою України, а також Одеською державною науковою бібліотекою імені О.М.Горького, Харківською державною науковою бібліотекою імені В.Г.Короленка та іншими бібліотеками та музеями.

Особливий шлях обрала Львівська наукова бібліотека імені В.Стефаника НАН України, яка почала видавати бібліографічний покажчик під назвою “Репертуар української книги, 1798—1916: Матеріали до бібліографії”, що є відтворенням у друкованому вигляді картотеки, створеної у 1945—1948рр. ЛНБ також організувала Центр дослідження періодичних видань, підсумки роботи якого відображаються в бібліографічних посібниках і науково-дослідних виданнях.

На даному етапі майже кожна велика бібліотека України планує створити і видати УРП видань, наявних у її фондах; частина цих праць вже вийшла з друку (про них див. § 2.3). Але актуальним залишається питання координації робіт і їх кінцеве об’єднання в систему.


загрузка...