Навігація
Посилання


Економічна і соціальна географія зарубіжних країн

Понятійно-термінологічний апарат суспільно-географічного країнознавства


Наукові поняття і терміни є найважливішою складовою інструментарію будь-якого дослідження. Поняття формуються у процесі теоретичного осмислення існуючих явищ, установлення їх значущих особливостей. Понятійно-термінологічний апарат (поняття, терміни й категорії) відображає специфіку досліджуваного об’єкта, принципи й методи наукового аналізу, свідчить про теоретико-методологічну досконалість науки.

Центральною ланкою цього апарату є поняття — вузлові елементи наукового знання, форма мислення, в якій відображаються загальні істотні властивості або відношення предметів, явищ і процесів реального світу. Найчастіше поняття визначаються за допомогою найближчої родової ознаки та суттєвих ознак, якими характеризуються предмети (явища) і процеси, що належать до цього поняття.

Фундаментальні поняття називають «категоріями» (грец. kategoria — вислів, звинувачення, ознака) — найза- гальнішими поняттями, які відображають істотні, загальні властивості і відношення явищ дійсності та пізнання.

Поняття взаємопов’язані з термінами (лат. terminus — межа, край) — словами або словосполученнями, що вживаються для вираження спеціального наукового значення.

Основні поняття і терміни країнознавства. Сучасна економічна і соціальна географія зарубіжних країн послуговується розвинутим понятійно-термінологічним апаратом. Його можна структурувати на кілька основних груп:

— поняття, що використовуються для характеристики економіко-географічних утворень («регіон», «країна», «держава», «залежна територія», «державна територія», «територіальна соціально-економічна система», «економічний район» та ін.);

— поняття, що вживаються при аналізі економіко-гео- графічних відношень («територіальна організація», «розміщення», «розселення населення», «міжнародний географічний поділ праці» тощо);

— поняття, які відображають економіко-географічні процеси («процес розміщення виробничих сил», «процес розселення», «процес урбанізації», «процеси економічної інтеграції» таін.).

Економіко-географічні поняття країнознавства можна поділити на загальнонаукові, що використовуються не тільки у географії, айв інших дисциплінах («територіальний поділ праці», «природні умови», «населення», «письменність» та ін.); загальногеографічні («територія», «природно-ресурсний потенціал», «географічне середовище», «географічне положення» тощо); власне економіко-географічні («територіальна організація суспільства», «економіко-гео- графічне районування», «територіальна організація суспільства й господарства»; країнознавчі, вживання яких, однак, не обмежується суто країнознавством («столиця», «державнатериторія», «тип країни», «кордони», «політична карта світу» та ін.).

Впровадження спеціальних термінів у науку має відповідати таким вимогам:

— правильна орієнтац

ія (терміни повинні орієнтувати думку саме на зображувані ним поняття і не суперечити їм);

— систематичність (терміни мають бути не ізольованими, а супідрядними у термінологічній системі);

— дериватність (терміни повинні бути основою утворення інших термінів);

— стислість (терміни мусять бути точними і ємними);

— благозвучність (терміни повинні бути зручними у вимові, не викликати неправильних асоціацій);

— граматична правильність (терміни мають відповідати правилам і нормам державної мови);

— унікальність (не повинні існувати суміжні терміни);

— еквівалентність (наявність відповідника в іншій мові). Відображаючи різні сторони і властивості географічнихявищ, їх взаємозалежність, країнознавчі поняття й терміни утворюють понятійно-термінологічні системи — сукупності понять і відповідних термінів, взаємопов’язаних загальним базисним поняттям. Такі системи є різномасштабними, для їх побудови характерний принцип ієрархії. Великі понятійно-термінологічні системи формуються на основі найважливіших, фундаментальних економіко-гео- графічних понять: «континент», «регіон», «територія країни», «економічний район», «населений пункт».

Понятійно-термінологічний апарат економічної та соціальної географії зарубіжних країн і суспільної географії загалом постійно оновлюється внаслідок переосмислення традиційних і застосування нових або додаткових понять. Це пов’язано із збагаченням інструментарію суспільної географії новими методами дослідження, зі становленням наукових напрямів, які вивчають політичну, соціальну, культурну, рекреаційну сфери країнознавства, із загальним розвитком економічної, соціальної і політичної географії.

Країнознавство постійно оперує певними базовими поняттями, до яких, зокрема, належать «країна» і «держава». Вони до певної міри є синонімами, але «країна» має місткіший культурно-історичний, соціально-економічний і політичний зміст.

Країна — територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Якщо країна є суверенною територією, то вона набуває політичного статусу держави.

Держава — суверенне політичне утворення, яке здійснює свої владні повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій — державного механізму.

До основних складових держави належать:

— суверенітет влади (її верховенство, єдність, неподільність);

— система органів влади — апарат;

— визначена кордонами територія, населення якої поділяється за адміністративно-територіальним принципом, а не за ознаками кровної спорідненості;

— правові норми, що встановлюються й охороняються державою;

— система податків для утримання державного апарату.

Держава виконує такі функції: законотворчу; оборони і національної безпеки; забезпечення правопорядку; захисту конституційних основ суспільства; узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв’язання соціальних конфліктів; державно-адміністративного управління у різних сферах соціального життя; здійснення економічної (формування бюджету, контроль за грошовою масою, загальна координація господарської діяльності, приватизація і структурна перебудова), соціальної (діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, підтримка соціально вразливих верств населення, поліпшення природного середовища), культурної (забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, науки, культури) політики тощо.

Територія держави. Кожна країна розташовується на певній території, яка характеризується локалізацією, наявністю особливих видів ресурсів, специфікою географічного положення; певними типами природних ландшафтів, ступенем господарського освоєння тощо. Територіальність розглядають як один з головних принципів країнознавства.

Державна територія —- частина земної кулі з природними, а також створеними внаслідок людської діяльності особливостями іресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни.

Територія є елементом виробничої могутності держави. Її географічне положення, природні ресурси і умови їх освоєння сприяють розвитку господарства або обмежують його. Чим більша територія країни, тим різноманітніші її природні ресурси, тим кращі можливості для територіального маневру, для формування міжрайонного поділу праці та економічних районів. Нині існують держави, територія яких охоплює величезні ділянки земної поверхні (Росія, Китай, Канада, СІЛА, Бразилія), навіть окремі континенти (Австралія) або складається з одного-двох квадратних кілометрів (Ватикан, Монако).

Втрата території призводить до припинення існування самої держави. Тому кожна країна намагається всіма засобами зберегти її.

До складу території країни входять:

1) суходіл у межах кордонів;

2) внутрішні і територіальні води;

3) повітряний простір над суходолом і морем;

4) надра, що знаходяться під суходільною і водною територією.

Внутрішні води належать до юрисдикції держав, а правила судноплавства та риболовства у них встановлюються законами цих країн. Судна зарубіжних держав у внутрішні води допускаються лише згідно з міжнародними договорами.

Внутрішні води — води, розташовані у межах території певної держави (крім територіальних вод), до яких належать ріки, озера, канали, протоки, водосховища, а також внутрішні моря, оточені з усіх боків суходолом, який £ територією тільки цієї держави.

До внутрішніх вод відносять морські порти, зовнішні і внутрішні рейди й бухти, береги яких є власністю однієї держави. Затоки вважаються внутрішніми водами, якщо ширина входу до них не перевищує 24 милі, а береги належать країні.

У 1982 р. Конвенція ООН з морського права проголосила про встановлення ширини територіальних вод у межах12 морських миль (1 морська миля дорівнює 1852 м) від узбережжя. Однак 9 країн після Другої світової війни оголосили про встановлення 200-мильної зони територіальних вод (Бенін, Еквадор, Коста-Рика, Ліберія, Нікарагуа, Перу, Сальвадор, Сомалі, Філіппіни), а в деяких державах вона становить навіть менше 12 миль, зокрема у Греції і Домініканській Республіці (по 6 миль), Норвегії (4 милі), Йорданії, Палау, Сінгапурі (по 3 милі).

Територіальні води — морські (океанічні) води, що прилягають до суходільної території або внутрішніх вод держави, входять до складу її території і перебувають під її суверенітетом.

У 1975 році у Гельсінкі на Нараді з безпеки та співробітництва в Європі було прийнято положення про визнання і непорушність сухопутних і морських державних кордонів між країнами, які сформувалися після Другої світової війни.

Сучасне міжнародне право проголошує принцип територіальної цілісності і недоторканності держав, забороняє насильницьке загарбання чужих територій, порушення державних кордонів, використання території будь-якої держави без її згоди, припускає можливість зміни кордонів території країни тільки в окремих випадках.

Кордони і конфігурація. Для забезпечення режиму недоторканності кордону сусідні держави встановлюють визначений режим кордону. Державні кордони є особливим типом кордонів, які суворо зафіксовані і достатньо стійкі. їх стійкість пов’язана з історичним розвитком держави. Наприклад, у Латинській Америці, в Африці, на Близькому і Середньому Сході територіальні суперечності досі неврегульовані, що зумовлює міждержавні конфлікти у тій чи іншій формі.

Державний кордон — позначена на поверхні землі (суходолу або водного простору) або уявна, але позначена на карті лінія та уявна вертикальна площина, яка проходить через неї перпендикулярно у повітряному просторі і у надрах землі і відокремлює територію держави від інших держав і відкритих морів.

Процес історичного розвитку країн і народів відбувається на їх територіях у межах державних кордонів. Вивчення територій саме у таких межах є одним з основних завдань економічної і соціальної географії зарубіжних країн. У міжнародному житті все частіше трапляються випадки розв’язання політичних, економічних (зокрема, промислового, транспортного та іншого господарського будівництва), екологічних проблем силами і засобами одразу кількох держав, різних спільних акцій. При цьому (навіть за умов широких і багатосторонніх інтеграційних процесів) жодна держава не відмовляється від своїх кордонів. Хоч вони певною мірою видозмінюються (наприклад, у межах СС державні кордони перетворюються з бар’єрів на лінії зв’язку), відкритість кордонів не означає втрату суверенітету території країни.

За природними особливостями розрізняють суходільні, водні, морські і повітряні кордони державної території.

Суходільні кордони визначаються за угодами між сусідніми державами. Ці кордони проводяться з урахуванням особливостей місцевості (гори, ріки та ін.). Іноді вони встановлюються по прямій лінії між двома точками (геометричні кордони), а також за меридіанами або паралелями (астрономічні кордони).

Водні кордони поділяють на річкові, озерні, кордони інших водоймищ і морські. Кордони на ріках визначаються за угодами між прибережними державами: на суходільних ріках — за тальвегом (лінія найбільших глибин) або посередині головного фарватеру (шлях безпечного руху суден); на несуходольних — посередині ріки. На озерах та інших водоймищах кордон проводять по прямій лінії, що з’єднує виходи суходільного кордону до берегів озер або іншого водоймища.

Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів сусідніх держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальноприйнятих принципів і норм міжнародного права.

Повітряні кордони — це бічні й висотні межі повітряного простору країни. Бічним кордоном повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по суходільних і водних лініях державного кордону.

Встановлення кордонів передбачає два етапи: делімітацію (договірне визнання напрямку і проходження кордону) і демаркацію (проведення лінії кордону по місцевості).

Конфігурація території країни коригує її розміри. Вона характеризується показниками середньої і максимальної відстані від кордонів (наприклад, в Угорщині та Болгарії взагалі немає районів, віддалених від державних кордонів більш ніж на 125 км, у Польщі — на 230 км), компактністю території, яка переважно визначає географію населення і господарства, розгалуження транспортної мережі. Відносно компактними країнами є, наприклад, Франція, Польща, а Чилі, Норвегія, Швеція, В’єтнам, Малаві тощо мають видовжену конфігурацію.

Вивчення параметрів території має теоретико-методичне значення, дає змогу формувати просторове уявлення про країну. Конфігурацію необхідно враховувати в управлінні, адже вона впливає на зв’язки, параметри інфраструктури, розміщення виробничих сил, на культурні зв’язки між районами країни.

Форми державного правління і устрою. Форму державного правління детермінують відносини між вищими органами влади держави, а форму державного устрою зумовлюють відносини між різними органами влади територіальних одиниць держави з центральними органами влади.

Форма правління — організація державної влади, зумовлена принципами формування і відносин вищих органів держави.

Її визначає насамперед формальне джерело влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування вищого органу державної влади розрізняють чотири форми державного правління: республіку, монархію, країни співдружності, джамахирію.

Республіка. Ця форма правління виникла давно, однак і натепер є найпоширенішою.

Республіка (лат. respublica, від res — справа, діло і publicus — суспільний) — форма державного правління, за якої всі вищі органи влади або обираються, або формуються парламентом, а всі суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їх більшості.

Республіку вважають прогресивною і демократичною формою правління. Її обрали більшість країн Латинської

Америки, що звільнилися від гніту монархічних колоніальних держав наприкінці XIX — на початку XX ст., майже всі колишні колонії в Азії (у т. ч. Індія, Індонезія, Пакистан тощо), які стали незалежними у середині минулого століття, 49 африканських країн (з 53 існуючих), більшість яких домоглася незалежності у 60—70-ті роки XX ст. Республіками після Другої світової війни стали і деякі відносно молоді монархії (Румунія, Сербія, Греція) і навіть такі давні монархії, як Єгипет, Ефіопія, Іран (Персія). Нині на політичній карті світу нараховується 147 республік, які різняться політичними і соціально-економічними особливостями.

З огляду на форми правління виокремлюють:

— президентську республіку, в якій президент обирається народом безпосередньо або опосередковано. У республіках цього типу президент є главою держави і виконавчої влади. Він формує уряд і очолює його, не володіє законодавчою ініціативою, не може розпустити парламент, а парламент не може висловити недовіру урядові. Парламент у таких республіках здійснює законодавчу, бюджетну і контролюючу функції (США, деякі країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Колумбія, Чилі) та Африки (ПАР, Кот-д’Івуар, Уганда тощо);

— парламентську республіку, що характеризується верховенством парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. У такій республіці президента обирає парламент, якому він звітує. Очолює уряд прем’єр-міністр. Парламент здійснює законодавчу, державотворчу, бюджетну функції та функцію парламентського контролю. Президент має право розпустити парламент. У парламентських республіках влада зосереджена у руках уряду, главі якого належить найбільше влади. Уряд формують ті політичні партії, яким належить більшість місць у парламенті. Така форма правління поширилася у європейських (Албанія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Словаччина, Угорщина, ФРН тощо) і азійських (Індія, Ізраїль та ін.) країнах;

— президентсько-парламентську (або змішану) республіку, що передбачає поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади й ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Президента обирають на прямих виборах, він є главою держави й виконавчої влади. Уряд очолює прем’єр-міністр, який представляє партію або коаліцію, що перемоглана виборах. Подвійна політична відповідальність уряду (перед президентом і перед парламентом) — основна ознака змішаної республіканської форми правління. Такими республіками є Франція, Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Польща, Румунія, Фінляндія, Хорватія, а також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу.

Своєрідною формою республіканського правління вирізняється Швейцарія. Функції глави держави покладені на колегіальний орган — Федеральну раду, яку формує парламент із семи осіб на широкій коаліційній основі. Щороку у Федеральній раді головує новий президент зі складу Федеральної ради (почергово). Він має суто представницькі функції.

Монархія. Цю форму правління було впроваджено ще у перших державах світу. Протягом століть монархія зазнала істотних змін, однак її сутність не змінилася.

Монархія (грец.— єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі — монарху (королю, імператору, султану тощо) — і передається в порядку престолонаслідування.

Натепер збереглися три історичні типи монархій:

— конституційна (або парламентська) монархія, в якій влада монарха обмежена у сфері законодавчої і виконавчої влади. Юридично за монархом можуть зберігатися деякі повноваження, але фактично він ними не може скористатися. Так, за ним зберігається право призначення голови уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів парламентської більшості. Формально уряд вважається урядом монарха, проте ніякої відповідальності перед монархом він не несе. Саме політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність є особливістю парламентської монархії.

У конституційній монархії центральне місце у системі органів державної влади належить уряду, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує (через парламентську більшість) діяльність парламенту. Нині конституційна монархія існує у більшості монархічних держав — Бельгії, Великій Британії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Марокко, Малайзії, Непалі, Таїланді, Японії тощо;

— абсолютна монархія, що характеризується зосередженням влади у руках монарха, відсутністю представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Ця форма правління була поширена в добу феодалізму. Нині абсолютна монархія збереглася у Брунеї, Бутані, Катарі, ОАЕ та Омані;

— теократична монархія, якій властиве зосередження державної й духовної влади в руках монарха, що є главою церкви. До цього типу монархій належать Ватикан (папа є главою всіх католиків) і Саудівська Аравія (король має титул «зберігача священних ісламських мечетей»).

У сучасній практиці престолонаслідування виокремлюють три системи: салічну (Бельгія, Норвегія, Японія та ін.) — надає право успадкування тільки по чоловічій лінії; кастильську (Велика Британія, Данія, Іспанія) — перевага надається чоловікам, але допускається і успадкування по жіночій лінії за принципом старшинства; австрійську — успадкування для жінок можливе тільки у випадку відсутності законних спадкоємців по чоловічій лінії (деякі азійські країни).

Нині існує ЗО монархій: 1 — в Океанії (Тонга), 3 — в Африці (Лесото, Марокко, Свазіленд), 14 — в Азії (Бахрейн, Бруней, Бутан, Йорданія, Камбоджа, Катар, Кувейт, Малайзія, Непал, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія) і 12 — в Європі (Андорра, Бельгія, Ватикан, Велика Британія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція). Однак Андорра фактично є республікою, формально — конституційною монархією (князівством), яка з кінця XIII ст. перебуває під подвійним суверенітетом — французьким та іспанським (фахівці-міжнародники найчастіше визначають Андорру як монархію). Суто монархією залишилася нині єдина імперія — Японська, є кілька князівств (Монако, Ліхтенштейн), велике герцогство (Люксембург), султанати (Бруней, Оман), емірати (Кувейт, Бахрейн, Катар), папська держава-місто (Ватикан), більшість інших монархій — королівства.

У розвинутих країнах монархія є слабкою політичною інституцією, яка не відіграє істотної ролі у здійсненні державної влади. Однак у 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії, в 1993 р. — у Камбоджі. На референдумі у 2000 р. в Австралії мешканці висловилися за збереження влади (хоча і формальної) англійського монарха. Інститут монархії, особа монарха є символом історичних традицій і національної єдності. Монархи забезпечують наступництво у політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.

Держави у складі Британської співдружності. Специфічні ознаки має форма правління країн колишніх домініонів Великої Британії, які пізніше увійшли до Британської співдружності націй. До них належать 14 держав: Австралія, Ан- тигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тувалу, Ямайка.

Формально главою держави у кожній з цих країн є монарх Великої Британії, однак його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає британський монарх за поданням уряду країни з її громадян. Усю виконавчу і політичну владу в країнах здійснюють уряди на чолі з прем’єр-міністром (дійсним керівником країни). Мешканці держав є громадянами своїх країн, а не підданими британської королеви. Деякі з них використовують атрибути Великої Британії (наприклад, Нова Зеландія — англійський гімн «Боже, бережи королеву», англійські ордени, якими королева Великої Британії нагороджує новозеландців, тощо).

Джамахирія. Ця форма правління представлена однією країною — Лівією. Керівництво Лівії наполягає на визнанні їх країни саме джамахирією (араб. — держава мас, народовладдя). Внаслідок реформ 1977 р. вертикальну ієрархічну структуру органів влади було замінено постійно діючими виборними народними зборами і народними комітетами, а верховним органом державної влади проголошено Загальний народний конгрес, який обирається один раз на рік. У країні офіційно скасовані держава, уряд, парламент, політичні партії.

Форма державного устрою безпосередньо пов’язана з особливостями політичного устрою та режимом державної влади, відображає національно-етнічний (інколи — конфесійний) склад населення, історико-географічні особливості формування країни. Важливою для країн, їх внутрішнього життя, політичної єдності є також адміністративно-територіальна структура країни (поділ на політичні територіальні одиниці).

Форма державного устрою — спосіб територіальної організації держави, що встановлює порядок поділу країни на частини і визначаєхарактер відносин між центральними і місцевими органами влади.

Розрізняють три основні форми державного устрою: унітарну, федеративну і конфедеративну державу.

Унітарна (лат.— єдність) держава — форма державного устрою, яка базується на верховенстві суверенітету (верховної влади) єдиної держави над адміністративно-територіальними або національно-етнічними одиницями (областями, департаментами, префектурами, провінціями тощо), на які вона поділена.

Головними її ознаками є наявність єдиної конституції, єдиного керівного центру, вертикальної ієрархічної структури владних установ та відносин (так званої піраміди влади), єдиної системи права, єдиного громадянства та єдиної державної мови. Унітарна форма державного устрою переважає, зокрема, у більшості держав Європи, Латинської Америки та Африки.

Федеративна (лат. fecleratio — союз, об’єднання) держава — форма децентралізованого державного устрою, за яко´і ознаки державного утворення притаманні і державі, і її суб´єктам (штатам, провінціям, кантонам, землям, республікам тощо).

У більш ніж 20 країнах діє федеративна форма державного устрою: Австралії, Австрії, Аргентині, Бельгії, Бразилії, Венесуелі, Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, ОАЕ, Пакистані, ПАР, Росії, СІЛА, ФРН та ін. Державні утворення, які формують федерацію, є її суб’єктами і мають свої органи влади і власний адміністративно-територіальний поділ. Територіями суб’єктів федерації можуть бути штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, СІЛА), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія, Сербія і Чорногорія), кантони (Швейцарія).

Федеративна форма державного устрою має такі ознаки:

— формування території федерації у політико-адміністративному відношенні із суб’єктів федерації. Такі державні утворення не мають суверенітету, тобто верховенства влади на своїй території і незалежності у зовнішніх зносинах, власної грошової одиниці, армії, не можуть бути суб’єктом міжнародного права. За суб’єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) із союзу;

— дія конституції і законів суб’єктів федерації у більшості федеративних держав за верховенства федеральної конституції і федеральних законів;

— наявність системи органів законодавчої, виконавчої і судової влади суб’єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб’єктів федерації;

- формування двопалатної структури союзного парламенту (верхня палата забезпечує представництво суб’єктів федерації);

— наявність громадянства суб’єктів федерації у більшості федерацій.

Федеративна держава може утворюватися: в результаті договору між незалежними суб’єктами про створення нового державного об’єднання з перетворенням учасників договору у суб’єкти федерації (наприклад, СПІА); шляхом приєднання нових територій і наділення їх правами суб’єкта федерації (так, до СІЛА внаслідок завоювання було приєднано штат Техас, шляхом купівлі — штати Луїзіана та Аляска); в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб’єкти федерації (Бельгія); шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб’єкти федерації (Швейцарія та ОАЕ).

Утворення конфедерації є одним із найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою.

Конфедеративна (лат. confederatio — союз, об’єднання) держава — форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Конфедеративна форма об’єднання держав має такі ознаки: утворюється на основі відповідних договорів; суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; суверенітет у конфедерації належить державам, які входять до її складу; предмет відання конфедерації охоплює питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, системи комунікацій тощо; постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; суб’єктам конфедерації належить право відмови у визнанні або в застосуванні актів союзної влади та ін.

У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 p., Швеція і Норвегія до 1905 p., США з 1781 по 1787 p., Германський союз із 1815 по 1867 p., з 1958 по 1961 р. конфедерацію Об’єднана Арабська Республіка утворювали Єгипет і Сирія, з 1982 по 1989 р. конфедерацію Сенегамбія — Сенегал і Гамбія. Нині лише Швейцарія офіційно є конфедерацією, але фактично з 1848 р. за своїм устроєм вона стала федерацією.

Отже, розвиток міждержавних відносин може відбуватися у напрямі переходу суверенних держав спочатку до союзу держав (конфедерації), а потім до союзної держави (федерації). Можливий перехід від унітарної держави до федеративної (Бельгія, Ефіопія). Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та інші країни, а деякі з латиноамериканських федерацій майже не відрізняються від унітарних з поділом на автономії (Іспанія, Італія). Аргентина і Мексика кілька разів змінювали форму державного устрою.

Географічне положення. Категорія «географічне положення», що характеризує розташування просторового об’єкта стосовно інших, — одна з найпоширеніших в науковому апараті країнознавства. За глобалізації теорія географічного положення набуває статусу міждисциплінарної, оскільки дає змогу аналізувати світ в усьому різноманітті, що детермінується локальними особливостями та особливостями країн і регіонів.

Географічне положення — розміщення країни або її певного об´єкта на земній поверхні по відношенню до інших територій або об’єктів.

Окремі вчені (М. Мироненко) вважають, що необхідно розмежовувати географічне положення і місцерозташуван- ня. Так, місцерозташування розкриває локалізацію або належність, а географічне положення відображає зв’язки у системі.

Сучасна географічна наука поділяє географічне положення на три основні класи: фізико-географічне, економі- ко-географічне, політико-географічне.

У країнознавстві одним із базових є поняття «економіко-географічне положення» (ЕГП). Дослідження ЕГП започаткував М. Баранський, який характеризував ЕГП як відносини даного економіко-географічного об’єкта (підприємства, міста, країни) і «лежачих поза ним даностей», що мають певне економічне значення і впливають на його розвиток. Відтак ЕГП за масштабом (або територіальним охопленням зв’язків) стали поділяти на мікро-, мезо- і макроположення, а у просторовому аспекті — на центральне (вигідне), периферійне (менш вигідне), сусідське (за нормальних політичних відносин між країнами є сприятливим фактором, важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції) й приморське (вигідний фактор соціально-економічного розвитку). ЕГП країни є одним з основних факторів соціально-економічного розвитку регіонів і країн, міст і територіальних утворень, сприяє (або перешкоджає) розміщенню виробничих об’єктів, інфраструктури, населення, формує географічну «мозаїку» продуктивних сил.

Економіко-географічне положення (ЕГП) — сукупність просторових відносин підприємств, населених пунктів, ареалів, районів,окремих країн та їх груп (регіонів) до зовнішніх об´єктів, які для нихмають або будуть мати в майбутньому економічне значення.

Основними параметрами ЕГП є:

— просторове положення об’єкта, яке індивідуалізують його властивості;

— потенційний впливовий характер (ЕГП може істотно впливати на соціально-економічний розвиток об’єкта, але вигідність ЕГП не завжди реалізується);

— історична мінливість (якщо фізико-географічне положення залишається постійним, то значення і наслідки ЕГП у різних історичних умовах різні).

У ЕГП як загальну категорію можна поділити на кілька складових: транспортно-географічне положення (положення щодо важливих транспортних шляхів з урахуванням їх потужностей, ступеня завантаженості, швидкостей тощо); промислово-географічне (стосовно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та обробної промисловості і науково-технічних баз); агрогеографічне (стосовно продовольчих баз та основних центрів переробки і споживання сільськогосподарської продукції); демогеографічне (щодо трудових ресурсів та науково-технічних кадрів); рекреаційно-географічне (щодо центрів рекреації); геокультурне (стосовно основних планетарних цивілізаційних утворень і їх центрів) та ін.

За сучасних умов ЕГП дедалі частіше розглядають крізь призму теорії рентних відношень, що дає змогу перейти від простих констатацій ЕГП до його економічного аналізу і оцінювання.

У галузі політико-географічних знань широко використовують поняття «політико-географічне положення» (ПГП), яким позначають сукупність політичних зв’язків, взаємопов’язаних і взаємозумовлених географічним розташуванням країни. Відповідно трактується сутність цього поняття у сучасному значенні.

Виокремлюють макро-ПГП (характеризує розміщення країни на політичній карті світу відносно економічних центрів і транспортних осей, інтеграційних угруповань, міжнародних потоків товарів, капіталів, людей, інформації); мезо-ПГП (стосується розташування держави у межах свого регіону або субрегіону; особливо важливе безпосереднє сусідство, яке, у свою чергу, визначається політичними відносинами, наприклад наявністю «гарячих точок»); мікро-ПГП (окреслює вигідність або невигідність з економічної, політичної і військово-стратегічної точок зору розташування різних ділянок кордону країни, особливості прикордонних районів).

Крім того, дослідники аналізують геополітичне положення (відносно світових і регіональних «центрів сили», геополітичних конкурентів і союзників), геокультурне положення (стосовно основних планетарних цивілізаційних утворень і їх центрів), ринкове (збутово-географічне) положення та ін.

Міжнародний географічний поділ праці. Він виник ще у давні часи, ускладнюючись із розвитком продуктивних сил, але поширився тільки з виникненням світового господарства.

Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) — форма суспільного територіального поділу праці, тобто поділу праці між країнами, спеціалізація їх виробництва на певних видах продукції,якими вони обмінюються.

МГПП є складовою територіального поділу праці, і його розвиток визначається такими факторами:

— різницею у географічному положенні країн. Форми географічного положення (центральне, периферійне, сусідське, приморське) істотно впливають на спеціалізацію держав, позначаючись на розвитку виробництва певних видів товарів та послуг;

— особливостями природних умов і забезпеченістю природними ресурсами. Країни, які достатньо забезпечені різноманітними природними ресурсами, спеціалізуються на матеріаломістких видах виробництва. І навпаки, країни із низьким ступенем забезпеченості змушені віддавати перевагу нематеріаломістким галузям;

— відмінностями у забезпеченості трудовими ресурсами. Забезпечені ними країни мають необхідні передумови для розвитку трудомістких галузей господарства, і навпаки. Велику роль у спеціалізації окремих країн і регіонів відіграють історично сформовані навички трудової діяльності;

— відмінностями у рівні соціально-економічного розвитку країн, зокрема у рівні розвитку науки і науково-технічної бази, технічної та технологічної оснащеності, матеріальної бази, інфраструктури тощо. Слаборозвинуті країни не володіють необхідними фінансовими, науковими, трудовими і матеріальними передумовами для самостійного розвитку сучасних високотехнологічних галузей господарства і спеціалізації на них.

Усім країнам вигідно брати участь у МГПП, навіть таким економічним гігантам, як США, Японія, ФРН, Росія, Китай тощо.

Англійський економіст Адам Сміт (1723—1790) обґрунтував принцип абсолютних переваг міжнародного поділу праці: жодна країна не повинна виробляти все самостійно, потрібно купувати в інших держав дешевші або кращі продукти і вивозити свої товари, що мають абсолютні переваги. Давид Рікардо (1772—1823) поглибив цей підхід і обґрунтував принципи відносних переваг у МГПП: вигоду поділу праці визначають не абсолютні розміри витрат виробництва, а їх співвідношення для різних країн і товарів.

Для формування МГПП необхідні певні умови. Радянський економ-географ Іван Вітвер (1891—1966) виокремлював їх три:

— країна-виробник повинна мати переваги над іншими країнами у розвитку певної галузі;

— поза країною-виробником мають існувати держави, де є попит на її продукцію за вищою ціною;

— витрати на перевезення продукції від місця виробництва до місця споживання не повинні поглинати різницю між ціною виробництва і ціною продажу.

М. Баранський вивів формулу оптимального МГПП:

Си> СР + і,

де Си — ціна товару на місці продажу; СР — ціна товару на місці його виробництва; і — транспортні витрати. Тобто для здійснення МГПП необхідні більша різниця між пунктами у цінах на вагову одиницю товару і менші транспортні витрати.

Держава може диференціювати свою участь у МГПП, обираючи політику автаркії (країна відмовляється від торгівлі з іншими країнами), політику вільної торгівлі (відкриває внутрішній ринок для міжнародної торгівлі), політику протекціонізму (країна захищає внутрішній ринок від іноземної конкуренції за допомогою митних тарифів і квот). Загалом активна участь у МГПП сприяє економічному розвитку, зміцненню політичних зв’язків між країнами, насиченню внутрішнього ринку окремими товарами і послугами тощо.

Ступінь залучення країн до МГПП залежить від забезпеченості власними природними ресурсами, рівня економічного розвитку, ємності внутрішнього ринку та ін. Розвинутим країнам належать провідні позиції у міжнародному поділі праці, і вони меншою мірою залучені до нього.

Крім власних термінів, суспільно-географічне країнознавство використовує понятійно-термінологічний апарат й інших наукових дисциплін. Так, розвиток економічної науки зумовив залучення до понятійно-термінологічного апарату суспільно-географічного країнознавства таких термінів, як «продуктивні сили», «безробіття», «трудові ресурси», «форми організації виробництва» (спеціалізація кооперування, комбінування та концентрації), «інвестиції», «сільське господарство», «промисловість», «транспорт», «зовнішньоекономічна діяльність», «бізнес», «зовнішні економічні зони» та ін.; з рекреаційної географії запозичили такі поняття, як «рекреація», «рекреаційне господарство», «туризм», «зони відпочинку», «бальнеологічні території», «круїзи» тощо; з демографії — «природний приріст», «демографічна політика», «міграція», «старіння населення», «демографічний вибух» та ін.

Отже, оволодіння понятійно-термінологічним апаратом є обов’язковою умовою розуміння сутності економічної і соціальної географії зарубіжних країн, запорукою успіху суспільно-географічного країнознавчого дослідження. Упорядкування, удосконалення і популяризація системи термінів і понять є важливим науковим напрямом.


загрузка...