Навігація
Посилання


Економічна і соціальна географія зарубіжних країн

Зародження і становлення українського країнознавства


Першими вітчизняними писемними джерелами, де описуються території, населення і звичаї чужоземних народів, є літописи. Літописці намагалися систематизувати і зберегти відомості про інші країни, отримані від воїнів і купців, які тоді були найвідважнішими мандрівниками.

У літописах зустрічаються також описи природних, кліматичних та інших особливостей різних регіонів Київської Русі.

Протягом XVIII—XIX ст. в Україні розвивалася антропогеографія, яка досліджувала взаємозв’язки людини з географічним і природним середовищем. Провідний тогочасний географ Василь Барський (1701—1747) вніс великий вклад у розвиток країнознавства, систематизувавши і проаналізувавши відомості про історію, господарство і культуру деяких країн Західної Європи і Близького Сходу. Етнографічно-статистичне становище територій України, Білорусі та Молдови було основою географічних праць Павла Чубинського (1839—1884).

Антін Синявський долучився до розроблення теорії та методології української географії й економічного районування. Валентин Садовський (1886—1947), відомий економ-географ, завданням регіональної географії вважав вивчення господарства держав і окремих територій, виокремлюючи категорію «економічний район».

Відомим у всьому світі був український краєзнавець М. Міклухо-Маклай, який вивчав найвіддаленіші кутки планети.

Становлення української національної географії пов’язане з діяльністю Наукового товариства ім. Т. Шевченка, а також її засновників Степана Рудницького (1877—1937) і Павла Тутковського (1858—1930). У ці часи формується і економіко-географічна школа на чолі з С. Рудницьким і Костянтином Воблим (1876—1947).

Після закінчення Першої світової війни українські географи основну увагу зосередили на соціально-економічному розвитку території України. К. Воблий — засновник української економ-географічної школи — досліджував питання розвитку і розміщення продуктивних сил України, створення нових галузей промисловості та комплексного розвитку районів України, розробив наукову схему економічного районування України. Територіальну спеціалізацію і комплексний розвиток народного господарства України, економічне районування республіки, вирівнювання ступенів розвитку областей і економічних районів, рекреацію та культурне будівництво держави досліджував український економ-географ Петро Волобой (1925—1987). Економ-географ Олексій Діброва (1904—1974) вивчав географію господарства України загалом та її районів, розробляв основи економічного районування території України. Економ-географ Максим Паламарчук (1916—2000) сформував концепцію суспільно-територіального комплексу, глибоко і всебічно розробляв теорії сучасної економічної і соціальної географії України, досліджував геополітичне положення України та її національні інтереси.

Український економ-географ Леонід Корецький займався дослідженням специфіки розміщення продуктивних сил України, у співавторстві з іншими вченими обґрунтував поділ України на три економічні райони, прийняті у генеральному районуванні СРСР у 1963 р. Праці економ-географа Миколи Пістуна присвячені проблемам теорії та методології економічної і соціальної географії, дослідженням питань соціально-еко

номічної географії України та ін.

Історик, сходознавець, культуролог Антін Синявський став одним з перших національних геополітиків. Він досліджував політичну географію зарубіжних країн та історію економічної географії, близькосхідні інтереси України (Єгипет, Сирія) і безпосередніх сусідів України (Польща, Румунія). А. Синявський вважав, що світове господарство — не просто об’єднання національних господарств, національних комплексів окремих країн, а їх єдність, виражена системою обміну в глобальному масштабі. І ця єдність є динамічною та органічною, чинником впливу на національні комплекси, а основу світових господарських зв’язків становить не сфера виробництва, а обмін товарами тощо.

Видатним українським економ-географом та економістом був Володимир Тимошенко (1885—1965), який у 1922 році емігрував за кордон. Його праці присвячені економіці, політиці та географії сільськогосподарського виробництва, проблемам торгівлі продовольчими продуктами світу загалом та окремих його регіонів. Економічну географію вчений розглядав як «конкретну економіку», яка вивчає господарсько-людські відносини, що склалися під впливом природних умов (клімат, мінеральні й водні ресурси, ґрунти, рослинний світ тощо) окремих географічних місцевостей. Особливу увагу В. Тимошенко звертав на необхідність врахування при дослідженні розміщення господарства (світового і національного) не лише природних чинників, а й соціальних умов, рівня розвитку регіонів і країн.

Український економіст, демограф, політолог і економ-географ Валентин Садовський (1886—1947) свою діяльність присвятив актуальним проблемам економічної географії світу та України, економіки, демографії, соціальній, національній та економічній політиці радянського уряду в Україні. Він розглядав економічну географію у загальному (теоретичному) і спеціальному (регіональному) аспектах, охарактеризував зв’язок між світовим і національним господарством як діалектичне співвідношення цілого і частини. За його твердженням, основою є національне господарство, яке не розчиняється у світовому, а набуває нових властивостей і функцій. В. Садовський наполягав саме на історичному аспекті розміщення господарств. Завданням регіональної економічної географії він вважав дослідження господарства держав і окремих територій (запровадив категорію «економічний район»). Дослідник багато уваги приділив економічній географії України в її етнічних межах.

У повоєнні роки доступ до джерел зарубіжної інформації було обмежено, а українську географію заполонили ідеологічні догмати та російський науковий вплив.

З проголошенням незалежності України в межах суспільної географії розгортаються аналітичні, синтетичні і конструктивні країнознавчі дослідження, які проводяться в Київському, Львівському, Дніпропетровському, Харківському національних університетах. У цій галузі плідно працюють В. Юрківський, Я. Олійник, П. Масляк, А. Сте- паненко, М. Пістун, Б. Яценко, Г. Балабанов, О. Шаблій, С. Кузик, М. Книш, А. Голіков та ін. Останнім часом відкриваються спеціалізовані країнознавчі кафедри як на географічних (КНУ ім. Тараса Шевченка), так і на економічних (Львівський національний університет, Київський міжнародний університет, МАУП, Хмельницький державний університет) факультетах ВНЗ.

Нині перед українським країнознавством постають нові завдання — розроблення деідеологізованих найновіших класифікацій і типологізацій країн, проведення географічних досліджень трансформації політичної карти світу, детальний опис розвинутих країн, розроблення фундаментальної картографічної бази, організація нових країнознавчих видань тощо, зумовлені процесом інтеграції України у світове співтовариство.


загрузка...