Навігація
Посилання


Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: "зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов´янське письмо, і списали книги много". З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень.

Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 р. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.

Окрім книгозбірні при Софійському соборі, дещо пізніше виникла велика бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої увійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря, колишнім чернігівським князем. Незабаром з´явилися (порівняно великі — від кількохсот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах.

Переважала перекладна література: церковні піснеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Софронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Назіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін.

Найпопулярнішим видом християнської гімнографії був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події, також кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди. Втричі більшими від кондаків були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками утворювали складне ціле — акафісти. Вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней" та "Тріодей".

Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Найулюбленішою перекладною книгою на Русі був Псалтир, який став підручниковою книгою, багато хто знав його напам´ять. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо "Четвероєвангелія" та "Апостола". Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI—XII ст. (Архангельське, Галицьке, Мстиславове). Найдавніші ж "Апостоли" датуються 1195 і 1220 рр.

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою.

Переклади творів житійної літератури на Русі з´явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлікійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань

того часу належало патерикам. Найпопулярнішими з яких на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

На особливу увагу заслуговує розгляд оригінальної, на думку дослідників, української збірки легенд і житій початку XIII ст. — "Києво-Печерського патерика". В її основі лежать порівняно невеличкі за обсягом легенди та усні перекази раніших часів. До нас дійшли вони у вигляді послань київського ченця Симона та оповідань ченця Києво-Печерської лаври Полікарпа. Обидва автори прагнули довести особливу святість Києво-Печерського монастиря. Обґрунтуванню святості місця заснування монастиря присвячено цілий цикл легенд, особливо — про спорудження головної печерської церкви, Успенського собору. Святість монастиря виявляється й у подвижництві його чорноризців. Описові їх подвигів присвячено переважну більшість легенд "Патерика".

Серед перекладних літературних пам´яток Русі значне місце посідають книги природничо-наукового змісту: анонімний "Фізіолог", "Шестоднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова.

Інтерес давніх русичів до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартоли та Георгія. Синкела — компілятивні збірники, які є не стільки науковими трактатами, скільки читанками, хрестоматіями. Популярними були і повісті — зокрема "Александрія" про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Македонського. Повість про Варлаама і Йосафа, а також про Акира Премудрого — одна з найдавніших літературних пам´яток Сходу, засвоєних Руссю.

Мабуть, ще за часів Ярослава Мудрого перекладено з грецької й повість про Іудейську війну Иосифа Флавія. До нас дійшов у списку XV ст. "Іудейська війна" — великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справедливо вважається видатним літературним явищем стародавнього світу.

У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни за повістю "О троянских временах" ("Троянські діяння") із хроніки Іоанна Малали.

Оригінальна література представлена "Повчанням до братії" Луки Жи-дяти.

Прикметною рисою "Повчання" Луки Жидяти є орієнтація на стародавні регламенти. Київська Русь засвоювала християнство спочатку не в євангельському, а в біблійному варіанті — тому що релігійно-світоглядні принципи старозаповітної системи за змістом були близькі русичам, адже ці біблійні тексти не містять вчення про потойбічне життя, не заперечують культури пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Зразок ораторської прози Київської Русі — написане виголошене митрополитом Іларіоном з нагоди відкриття Софійського собору в Києві (між 1037 та 1050 р.) "Слово про закон і благодать". У творі стверджується, що русичі, які не знали "рабства закону" ("Старого заповіту") виявилися відкритими релігії "Євангелія" і тому Русь християнізована органічно і швидко. В ній прославляються Київські князі Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, пропагується актуальна та той час ідея Київської держави під єдиновладдям князя та самостійність Руської православної церкви.

Клим Смолятич — другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха, продовжує лінію Іларіона. Він є автором "Посланія пресвитеру Фоме" і кількох "слів".

Кирило Туровський — автор притч, повістей, казань, "слів", послань, молитов. Його перу дослідники приписують такі пам´ятки, як: "Притча о человечестій души и о телеси" (про сліпця і хромця), "К Василию игумену Печерському" (про безтурботного царя і його мудрого радника), "Сказание о черноризьчьстім чину" (тобто про чернечий стан), вісім похвальних

"слів" тощо. Він видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як "повчання" ("Повчання" Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література також відстоювали ідею самобутності Київської церкви.

Житійна література XI—ХШ ст. — анонімне, приписуване монахові Іакову "Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и Гліба" (відоме вже в списку XII ст.) та "Чтеніє о житій и о погубленій блаженную страстотерпцу Бориса и Гліба" Нестора Печерського, створені на межі XI—XII ст. Перу Нестора належить також і житіє Феодосія Печерського (1108 р.), аскета, ченця, засновника українського чернецтва.

Ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього" — сповіді про мандри українців, які бачимо і в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаева), і в літописах (за 1163 р.), і в книжних легендах ("Києво-Печерський патерик") склали паломницьку літературу або літературний жанр так званих "хожденій". Найвидатнішою пам´яткою цього жанру е "Житіє и хоженье Данила, руськыя земли игумена". "Книга-паломник" і "Странник" — паломницькі записки, що вийшли з-під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200—1204 рр. і описав усе бачене.

Найвидатнішим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є "Слово о полку Игореве, Игоря, сына Святослава, внука Ольгова". Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 р. видав. Про автора "Слова" на сьогодні нічого певного нам не відомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська. Велич "Слова" полягає в тому, що автор зумів піднестися до високих регістрів історичного мислення, висловити найпро-гресивніші на той час думки.

Лірична ламентація (скарга, нарікання), плач за втраченою могутністю й величчю Русі, твір, за жанром дуже близький до "Слова о полку Ігоревім" — "Слово про погибель Руської землі", створене десь між 1225 і 1238 р.

"Моленіє" Данила Заточника, створене на межі XII—XIII ст., теж відстоює сильну князівську владу, опору і надію всіх підданих.

Коли і як саме виник феномен літописання, сьогодні відповісти з повною достовірністю просто неможливо. Спочатку це були записи подій, ведені ченцями в монастирях. Поступово вони перетворювалися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (вислови повчального характеру). Порічні записи поступово перетворювалися на "енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу" (Д. Чижевський). Автори літописів висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію, редагували в них праці попередників і цими прикметами дали підстави дослідникам, наприклад" О. Шахматову, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати за ними хронологію редакцій. Виходячи з цього, вчений визначив, що перший вітчизняний літопис був написаний у 1037—1039 рр. при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом.

Другим за часом творення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. З другої половини XI ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут 1073 року високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Він включив до нього розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. У1093—1095 рр. ігумен Іоанн написав другий Печерський звід, названий О. Шахматовим Початковим. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями. Всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається "Повість врем´яних літ", яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з´ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює "норманську" теорію, виводячи князівську династію від варягів.

"Повість врем´яних літ" — літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив історію східних слов´ян, місце Русі в загал ьноісторичному процесі.

У XII ст., у період загострення міжкнязівських чвар, виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинсько-му, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З´являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо. Київське літописання XII ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав власний, своєрідний Київський літописний звід, гідний продовження "Повісті" Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Гал и ць ко -Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з крамолою (бунтом) бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа

Мстиславича упродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.

Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або перекладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками. До наших днів збереглося кілька рукописних книг XI— XII століть, переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них — "Остромирове Євангеліє", написане у 1056—1057 рр. "Виконував" цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом — так званим уставом. Зміст книги — євангельські щоденні читання. Переписано її з болгарського оригіналу, як і більшість давньоруських церковних книг того часу, прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Колористична гама зображень яскрава, насичена і водночас вишукана.

Барвисті орнаменти довкола зображень подібні до орнаментів Софійського собору і, очевидно, мають спільним джерелом орнаменти візантійських та болгарських рукописних книг. Проте, як відзначають дослідники, особливістю мініатюр "Остромирового Євангелія" є їхня близькість до славетних київських перегородчастих емалей. Це підкреслюється ще й тим, що лінії в зображеннях виконано золотом.

Друга книга — "Ізборник Святослава", витворена дияконом Іоанном у 1073 р., цікава зображенням сім´ї Святослава Ярославовича, а також заставками і малюнками на полях.

На мініатюрах латинської книги "Трирський псалтир" привертають увагу портретні зображення князя Ярополка, княгинь Ірини і Гертруди, зображення Богоматері, "Розп´яття" і "Різдво Христове". Мініатюри виконані між 1078 і 1087 р., очевидно кількома майстрами і мають візантійські й романські риси. Загалом мініатюри виконувались у плоскій, графічній манері, характерній для мистецтва XII ст.

Особливо слід відзначити мініатюри Радзивіллівського літопису, який дійшов до нас в копії XV ст. з оригінала лицевого, тобто ілюстрованого зводу 1205 року. Мініатюри відображають основні події історії Київської Русі. Вони доносять безцінні відомості і про архітектурні споруди Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку, є "вікнами" у світ, що давно зник. Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися стилізовані силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент. Орнамент також пов´язаний з мотивами ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин, птахів.


загрузка...