Навігація
Посилання


Соціологія

Біля витоків сучасної історичної науки


Щоб зрозуміти соціально-історичну зумовленість сенсу цієї полеміки, треба звернутися до зламу XVII—XVI11 століть, коли виникає сучасна термінологія історичної та суспільних наук.

Упродовж тривалого часу історичні дані заучували так само, як і правила граматики, щоб їх можна було використовувати для тлумачення творів отців церкви та інших трактатів, які так чи так стосувалися церковної інтерпретації історії світу.

У другій половині XVII ст. філолог Целларій (Келлер; Christoph Cellarius, 1634—1707), професор з німецького міста Галле, запропонував розрізняти в історичному минулому три періоди відповідно до долі загальнолюдської науково-літературної мови, тобто мови латинської.

Період чистої латини — стародавні часи. Це сива давнина, яку Целларій доводить до доби римського імператора Константина Першого Великого (близько 285—337 н. е.), що послідовно проводив централізацію державного апарату й підтримував християнську церкву. У 324—330 pp. він заснував Константинополь на місці міста Візантій.

Час варварської латини — середні віки. Це доба після падіння Римської імперії й до взяття Константинополя турками у 1453 р.

Повернення до чистої латинської мови — Новий час. Такий поділ історії на три періоди відповідав філософському порівнянню життя людства з віковими періодами життя окремої людини (молодість, середній вік та старість).

Ця класифікація багато в чому є симптоматичною. Люди Нового часу дивилися не стільки у своє майбутнє, як це робить окрема смертна людина, скільки у минуле, вважаючи себе молодими, сповненими енергії й майже безсмертними. На їхню думку, старішає історія далекого минулого, всіх генерацій, які пішли у небуття, але не конкретне "тут" і "тепер" суспільство, яке чарівним чином дедалі більше омолоджується своїм "тілом", хоча його духовна сфера стає мудрішою з кожним новим кроком у майбутнє.

Показово, що розвиток історичної науки стимулювала не власне дослідницька думка, а запити практичного життя, які виходили у XV—XVIII ст. із середовища юристів та політиків, тісно пов´язаних з міською буржуазією. Достатньо згадати імена таких особистостей, як італійський політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі (1469—1527), французький політичний мислитель та юрист Ж. Воден (1530—1596), голландський юрист та державний діяч Г. Гроцій (1583—1645), англійський філософ Т. Гоббс (1588—1679) та ін.

Події, під впливом яких склалися їхні вчення, добре відомі. Це соціально-релігійні війни у Франції, визвольна боротьба Нідерландів, Англійська революція. Потреба виправдати свою суспільно-політичну програму, виробити раціональні засади майбутньої політики, відмовитися від вантажу минулого — все це ставило мислителів та політиків віч-на-віч з історією, в якій намагалися знайти певну послідовність та закони. Так зароджувалася історична наука Нового часу.

На відміну від філолога Целларія, політично мислячий Макіавеллі поділяв усю історію людства на два періоди — зростання доблесті та падіння доблесті. На його думку, Італія та всі інші сучасні держави перебувають у другому періоді, свідченням чого є криваві та безглузді війни, занепад звичаїв, деморалізація суспільного життя.


загрузка...