Навігація
Посилання
Сетка плетеная оцинкованная рабица. Сетка рабица цена за рулон profnastilmoskva.ru.


Географія

6.5. Географічне положення, особливості рельєфу, характерні риси клімату, основні морські течії і господарське значення океанів


6.5.1. Тихий океан

Географічне положення і розміри. Тихий океан — найбільший з океанів нашої планети. Його площа разом із морями 178,7 млн. км2, об´єм води 710 млн. км3, що становить відповідно 49 % і 53 % загальних площі та об´єму Світового океану. Це унікальний географічний об´єкт нашої планети. Його межі на заході — материки Євразія та Австралія, на сході — Північна та Південна Америка, на півдні — Антарктида.

"Тихим" океан назвав Ф. Магеллан, який перетнув його в низьких широтах, жодного разу не потрапивши у шторм. Але ця назва не відповідає характерові океану. У помірних широтах Північної півкулі шторми бувають усю холодну пору року. Часом вони здіймаються і влітку. У Південній півкулі між 40° і 60° пд. ш. сильні вітри нерідко переходять в урагани, здіймаючи хвилі висотою до 35 м. У західній частині океану щороку проносяться спустошливі тропічні урагани, які іноді захоплюють береги Філіппінських і Японських островів, досягають території Корейського півострова, Китаю і навіть російського Примор´я. У Південній півкулі тропічні урагани спустошують береги островів Океанії, завдають шкоди східній частині Австралії.

У тропічно-екваторіальній зоні океан простягається на 17 200 км, а з Морями — на 20 000 км. Тому він і найтепліший серед океанів.

Тихий океан найглибший: середня його глибина 3960 м, максимальна — 11 022 м, виявлена в Маріанській западині.

Острови. У Тихому океані понад 10 тис. найрізноманітніших за формою і величиною островів—від великих гористих до дрібних, низьких, ледь помітних серед водних просторів. Великих островів найбільше на заході океану, малі—розсіяні по всій акваторії, але більшість із них розташована в центральній і західній частинах. Деякі острови періодично затоплюються, на багатьох розташовані цілі держави. На цих частинах суходолу проживає до 8,3 млн.осіб. Острови центральної та південно-західної частини океану називають Океанією.

Моря. В Тихому океані 25 морів і три великі затоки. Переважна більшість із них зосереджена в західній частині. Саме тут найбільше на земній кулі вертикальне і горизонтальне розчленування суходолу. Острівними дугами докембрійської рухомої зони відділені від океану такі окраїнні моря як Берингове, Охотське, Японське, Жовте, Східнокитайське та ряд морів індонезійських островів: Банда, Сулу, Сулавесі, Молукхське, Яванське. Безпосередньо в самому океані вирізняють акваторії, традиційно також названі морями: Філіппінське, Новогвінейське, Коралове, Фіджі, Тасманове на заході та Роса, Амундсена, Беллінсгаузена на півдні.

Найбільше за площею (5 726 000 км2), а також за об´ємом (23 522 000 км3) Філіппінське море. Найменше за площею море Балі (40 000 км2), а за об´ємом — Жовте (16 000 км3).

Рельєф. У будові Тихого океану три основні частини: материкова окраїна, перехідна зона і ложе океану.

У Тихому океані, на відміну від інших, материкова окраїна становить лише 10 % від його загальної плоті. Більша вона в західній частині, де являє собою акумулятивно-абразивні тераси прибережних гірських хребтів або продовження прибережних рівнин. Шельф здебільшого згладжений абразив

но-акумулятивною діяльністю моря або виносом теригенного матеріалу (Жовте, Східнокитайське моря). Проте в Індонезійському архіпелазі та Австралії через коралові рифи та інші коралові споруди він має складну будову.

У східній частині океану шельфу практично немає або він дуже вузький. Материковий схил крутий, розчленований каньйонами. Конуси виносу цих каньйонів, зливаючись, утворюють нахилену плоску рівнину материкового підніжжя. Такі самі рівнини простяглися вздовж материкового підніжжя Азії та Австралії.

Перехідна зона оточує океан майже суцільним кільцем і становить 13,5 % від його загальної площі. На заході океану всі окраїнні моря ніби перша сходинка перехідних зон між океаном та Євразійським і Австралійським материками. Друга перехідна зона та кож дуже складна забудовою. її склали Філіппінське море і морс Фіджі. Найпростіші за структурою Алеутська, Курило-Камчатська та Східно-Китайська перехідні зони, де дно морів здебільшого вкрите донними відкладами і є пласкою абісальною рівниною. Виняток становлять Японське й Південно-Китайське моря. їхні глибоководні западини мають гірський рельєф; подекуди трапляються хребти, особливо в Тасмановому морі.

Глибоководні западини, які супроводжують низку островів і відокремлюють перехідну зону від ложа, розташовані неперервно, як і пасмо гірських споруд острівних дуг. Максимальні глибини більшості жолобів були відкриті радянськими дослідниками в 1957—1958 pp.. Ширина жолобів угорі — десятки і сотні кілометрів, схили круті — до 45°, дно плоске, шириною в кілька сот метрів.

Перехідна зона у східній частині океану простіша, її складають значні за протяжністю глибоководні жолоби — Центральноамериканський, Перуанський, Чилійський, що прилягають до підводних схилів молодих альпійських складчастих споруд прибережної зони Кордельєрів.

Ложе океану займає понад 65% площі дна. Воно перетинається численними підводними гірськими хребтами. Окремі їхні вершини здіймаються над водою, утворюючи ланцюг островів. Найбільший із цих хребтів — широкий Південно-Тихоокеанський серединно-океанічний хребет, який переходить у Східно-Тихоокеанський. У свою чергу Південно-Тихоокеанський тягнеться до Каліфорнійської затоки і в її північній частині переходить у материковий, продовжуючись у горах США і Канади.

Підводними хребтами і підвищеннями ложе океану поділене на декілька улоговин. Найбільша серед них — Північно-Східна, за площею більша, ніж уся Північна Америка разом із Канадським Арктичним архіпелагом і Гренландією. На дні улоговини багато вулканічних горбів і гір, утому числі плоско вершинних га-йот, вузьких жолобів — розломів, з якими пов´язані максимальні глибини.

У західній частині океану на кілька тисяч кілометрів простягнувся ланцюг розломів завширшки 100—200 км. Дно океану в межах розломів більш гористе, ніж у сусідніх районах, нерідко вздовж них тягнуться пасма великих вулканів. На думку вчених, у південній частині Тихого океану дно вивчене ще недостатньо, можливо, будуть відкриті нові розломи.

Отже, в будові дна західної та східної частин океану багато суттєвих відмінностей: для східної—характерні великі улоговини з рівним або гористим рельєфом, серединний хребет, субширотні розломи; особливістю західної та південно-західної частин є чергування підводних хребтів, глибоководних жолобів, окремих гір, невеликих улоговин, численних груп островів.

Клімат Тихого океану визначається зональними закономірностями розподілу сонячної інсоляції та циркуляції атмосфери. Над океаном формуються такі провідні центри дії атмосфери: Алеутський мінімум, два субтропічні максимуми, розділені екваторіальною депресією, та при антарктична смуга низького тиску. Відповідно до цих баричних центрів діють поля вітрів, хмарності, температури тощо. Загальною циркуляцією атмосфери зумовлено також формування кліматичних поясів: екваторіального, двох субекваторіальних, двох тропічних, двох помірних та субарктичного.

Позаяк океан у Південній півкулі через широкі проходи сполучений з Індійським та Атлантичним океанами, тут інакше, ніж у Північній півкулі, виявлено зональність атмосферної циркуляції, а отже, і особливості кліматичних поясів, адже в помірних широтах Північної півкулі океан звужується на північ в оточенні Американського та Євразійського материків.

Значний вплив на циркуляцію атмосфери над Тихим океаном мають Кордильєри. Вони

перешкоджають океанічним повітряним потокам проникати углиб американських континентів, що сприяє стаціонуванню субтропічних антициклонів поблизу східних берегів океану. Але найбільше на клімат Тихого океану, зокрема його північно-західної частини, впливають сезонна зміна атмосферного тиску над Азією і спричинена нею сезонна мусонна циркуляція.

У тропіках значний вплив на атмосферну циркуляцію мають острови Індонезійського архіпелагу. Складна орографія цих островів в умовах мусонних вітрів сприяє розвиткові конвекції, утворенню хмарності, випаданню значних опадів. При конденсації звільнюється багато тепла, а це призводить до утворення перманентної баричної депресії.

Важливим кліматоутворюючим фактором є великі градієнти температури поверхні води на 35—45° пн. ш. в північно-західній частині океану. В районах теплих течій — Куросю, Східно-Австралійської та Аляскинської — режим погоди не такий, як на таких самих широтах у районах холодних течій — Каліфорнійської, Перуанської та Курильської. Засушливість при екваторіальної зони на сході океану зумовлена інтенсивним екваторіальним апвелінгом, завдяки якому до поверхні океану надходять глибинні води.

Гідрологічні особливості. Уся система поверхневих течій може бути показана у вигляді закономірної зміни кругообігів, відокремлених один від одного гідрологічними фронтами. На півночі вирізняється субполярний циклональний кругообіг, утворений Аляскинською, Алеутською, Камчатською, Курильською та Північно-Тихоокеанською течіями. Останньою проходить полярний гідрологічний фронт, який відокремлює субполярний циклональний кругообіг від субтропічного антициклонального кругообігу, що його утворюють течії Каліфорнійська, Північна Пасатна і Куросю. Між Північною Пасатною та Південною Пасатною течіями два циклонічні кругообіги. Вони розмежовуються Екваторіальною протитечією. По цих течіях проходять тропічні та екваторіальні фронти. Такі самі кругообіги є і в Південній півкулі. Встановлено, що на основних гідрологічних фронтах відбувається дивергенція, а в середині кругообігів — конвергенція.

Важливу роль у циркуляції вод Тихого океану відіграє підповерхнева течія Кромвеля, що рухається під Південною Пасатною течією на схід на глибині 500—100 м зі швидкістю 0,5— 0,9 м/с і є своєрідною компенсаційною течією.

У водному балансі океану головне значення має водообмін з Індійським та Атлантичним океанами. Багато води надходить з Індійського океану разом з Антарктичною Циркумполярною течією, а також від опадів, стоку річок, танення антарктичної криги. Витрачається вода зі стоком в Атлантичний океан, через австрало-азійські моря в Індійський океан та в Північний Льодовитий океан через Берингову протоку; частина води випаровується.

Яків усіх океанах, у Тихому океані поверхневі водні маси формуються завдяки теплообмінові океану з атмосферою. їхні фізичні й хімічні властивості залежать від співвідношення опадів і випаровування, інтенсивності перемішування. Вони здебільшого мають товщу від 35 до 100 м. Для них характерні неоднорідність температури, солоності, густини на різних широтах.

Підповерхневі води солоніші та мають більшу густину, ніж поверхневі. Формуються вони в помірних широтах у холодну пору року в процесі охолодження поверхневої води й вітрового перемішування. В умовах теплого клімату підповерхневі води утворюються з поверхневих солоних вод, які в умовах певної густини поступово занурюються. Середня їхня потужність 400—500 м.

Проміжні води залягають на глибині від 600 до 1700 м. У північно-західній частині океану вони утворюються внаслідок занурення холодних вод Берингового моря, а в південній частині — вод антарктичного шельфу. В інших районах їхнє утворення пов´язане з місцевими кліматичними умовами. їхня температура +3, +5 °С, солоність — 33,8—34,7%о. Рухаючись разом із підповерхневими водами від зони занурення до екватора, ці води в районі тропіків піднімаються і підсилюють під поверхневу протитечію Кромвеля.

Глибинні води займають товщу від 1000-1500 до 3000—3500 м. Вони формуються в Південній півкулі в процесі змішування тихоокеанських вод з глибинними водами Атлантики та Індійського океану. Їхні температура від +1,6 до +2,5 °С, солоність — 34,6—34,7%о. Циркуляція цих вол відбувається в меридіональному напрямі, причому нижні шари рухаються на північ, а решта — на південь, поступово піднімаючись до поверхні.

Донні води формуються в приантарктичних широтах у процесі переохолодження і занурення поверхневих вод. Поступово розтікаючись по дну і перетікаючи через поперечні проходи в серединно-океанічних хребтах, вони заповнюють усі западини океану. Температура цих вод +1, +2 °С, солоність 34,6— 34,7 %0. Вони бідні на кисень.

Придонні води — це тонкий шар води (50— 100 м), що безпосередньо прилягає до дна. Від донних вони відрізняються тим, що мають температуру на 2 °С вишу завдяки їхньому нагріванню від дна, а дно, як відомо, нагрівається внутрішньою енергією Землі.

Органічний світ. Тихий океан — найкращий природний полігон для вивчення складу й закономірностей розподілу організмів в океано-сфері. Він розташований у різних кліматичних поясах Землі, і це забезпечує формування різноманітних умов для розвитку життя.

Планктон представлений тут головним чином одноклітинними водоростями і дрібними рачками. Одноклітинні водорості, яких тут понад 1300 видів, складаються переважно з перидиней та діатомей. У флорі й фауні океану добре виражена зональність.

Особливо багато планктонних водоростей і зоопланктону в субарктичній та помірній зонах до 35° пн. ш. Весь цей велетенський район знаходиться у сфері дії циклонального кругообігу, в якому часто піднімаються глибинні води і сезонно перемішуються поверхневі. Тут сприятливі умови для збагачення вод поживними елементами та зростання біологічної продуктивності. Найвища концентрація поживних речовин у північній частині кругообігу.

Другий район великої кількості планктону — східно-екваторіальний, розташований між 20° пд. ш. і 20° пн. ш. Він поступово звужується і на меридіані 180° виклинюється зовсім.

Третім високопродуктивним районом є район поширення антарктичних вод. Зоопланктону тут так багато, що нектон його повністю не поїдає. Частина зоопланктону відмирає і, розкладаючись, збагачує води мінеральними речовинами.

Між цими багатими на життя районами знаходяться два райони водних пустел ь у межах антициклональних кругообігів тропічних широт, де більше процесів проникнення поверхневих вод від периферії до центру на значні глибини.

На прибережних частинах кожного з цих п´яти районів планктону в десятки й сотні разів більше, ніж у відкритих просторах океанів.

Оскільки планктон є кормовою базою для нектону та бентосу, то в розподілі їх існує та сама широтна і циркумконтинентальна зональність, що й планктону. Найбагатші за кількістю флори і фауни високі широти, а за кількістю видів тварин і риб — низькі широти, особливо в районі Зондських островів та Північно-Східної Австралії.

Дно вкривають близько 4 тис. видів водоростей і 29 видів квіткових (морських трав). У холодних і помірних водах інтенсивно розвиваються бурі водорості. У Південній півкулі росте макроцистис — гігант у світі водоростей, який досягає довжини 200 м. У тропіках поширені фукусові, великі зелені та особливо — вапнякові червоні водорості з родини коралових. Разом із кораловими поліпами вони є рифо-утворювальними організмами.

Зообентос представлений різними молюсками, ракоподібними, губками, голкошкірими, кораловими поліпами.

Величезний тиск і низькі температури води на глибині зменшують видовий склад тварин і змушують їх пристосовуватися до суворих умов життя. Так, на глибині 8,5 км живе лише 45 видів, переважно голотурій, які малорухомі й здатні пропускати через шлунковий тракт величезну кількість намулу — основного джерела живлення на цих глибинах.

Тихий океан багатий на ендеміків і гігантів. Туг живе багато видів їжаків, риб, які не збереглися в інших океанах, як-от представники класу погонофор. Ендеміками є деякі ссавці — дюгони, морський котик, сивуч, калан. У північній частині океану відомі велетенські мідії та устриці, а в екваторіальній зоні живе двостулковий молюск тридакна, маса якого досягає 300 кг.

6.5.2. Атлантичний океан

Географічне положення і розміри. Атлантичний океан—другий за величиною водний басейн нашої планети. Площа його — 91,7 млн.км2, середня глибина — 3926 м, максимальна — 8742 м, об´єм води — 337 млн.км3.

Назву океанові дали стародавні греки за ім´ям міфічного Атланта, який буцімто стояв на краю землі і тримав на плечах небесне склепіння.

Від Північного полярного кола до берегів Антарктиди Атлантичний океан простягається на 16 000 км. У най вужчому місці між мисом Сан-Рокі в Південній Америці та узбережжям Сьєрра-Леоне в Африці ширина його не перевищує 2900 км, а там, де моря Атлантики глибоко заходять у суходіл, як-от між західним узбережжям Мексиканської затоки і східними берегами Чорного моря, ширина досягає 13 000 км. На півдні широкими протоками він сполучений з Тихим та Індійським океанами, на півночі — з Північним Льодовитим.

Островів у Атлантичному океані найбільше у прибережній частині. їхня площа до 1 млн.км2. Проте у відкритому океані їх мало. Шість найбільших островів — Великобританія, Ірландія, Ісландія, Куба, Гаїті, Пуерто-Ріко, Ньюфаундленд—займають понад 700 тис. км2. Великі архіпелаги розташовані коло берегів Центральної Америки. Це насамперед Великі й Малі Антильські та Бермудські острови. Багато архіпелагів на півдні океану. До них належать Південні Оркнейські, Південні Сандвічеві та Південні Шотландські острови. Крім того, в океані є кілька груп невеликих островів вулканічного походження: Канарські, Азорські, Кабо-Верде, Мадейра, Св. Єлени, Трістан-да-Кунья. До вулканічних островів належать також Ісландія та деякі острови з групи Малих Ангельських.

Моря Атлантики, серед яких чимало внутрішніх і шельфових, становлять близько 11 % площі океану. їхньому розвиткові сприяє геологічна будова материків, основні тектонічні компоненти яких розташовані перпендикулярно до атлантичної западини. Так, із тектонічними улоговинами пов´язані Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Азовське, Карибське моря з Мексиканською затокою, моря Уеделла і Лазарева.

Велике Середземне розпадається на низку морів: Лігурійське, Тірренське, Адріатичне, Іонічне, Егейське. Іноді в старій морській та історичній літературі трапляються назви морів Середземномор´я, які не вказані на сучасних картах: Альборанове (між Піренейським півостровом та Африкою), Балеарське (між Іспанією та Балеарськими островами), Іберійське (між Балеарськими островами і Африкою), Сардинське (між островом Сардинія та Балеарськими островами), Сицилійське (між Сицилією та Африкою), Левантське (між островами Криті Кіпр), Фінікійське (на схід від меридіану острова Кіпр) та деякі інші. В межах Атлантичного басейну є карликові моря: Мармурове, ірландське та інші.

Атлантичний океан за середніми глибинами посідає третє місце після Тихого та Індійського. На глибини 3000—6000 м припадає 80 % його площі. Характерною особливістю батиметрії океану є те, що частка шельфу становить 8,5 % усієї площі дна. Найбільший він у північній частині басейну — вздовж берегів Європи й Північної Америки — і досягає ширини сотень кілометрів. У південній частині він набагато менший, а поблизу берегів Бразилії та Африки — кілька десятків кілометрів. Для рельєфу шельфу характерні жолоби та банки.

Важливим елементом дна Атлантики є великий підводний Серединно-Атлантичний хребет, що простягнувся посередині океану з півночі на південь майже на 17 000 км. За формою він нагадує латинську букву S і має ширину понад 1000 км. Це порівняно молода гірська споруда. В багатьох місцях він розчленований поздовжніми ущелинами і численними поперечними розломами. Ці розломи поділяють його на окремі блоки, що змістилися в широтному напрямі на сотні кілометрів. В осьовій зоні хребта виявлено вузьку (30—60 км) і глибоку (1—2 км) поздовжню рифтову доли ну.

На екваторі Серединно-Атлантичний хребет перетинається жолобом Романш (7856 м), який поділяє Його на Північ но-Атлантичний і Пів-денно-Атлантичний хребти.

Північно-Атлантичний хребет значно нижчий. Глибини над ним 2000—4000 м, лише де-не-де трапляються окремі підвищення. Пів-денно-Атлантичний хребет значно вищий та більш розчленований. У багатьох місцях глибини над ним менші 2000 м і навіть 1000 м. Місцями хребет підноситься над водою у вигляді вулканічних островів (Вознесіння, Трістан-да-Кунья, Гоф, Буве).

Серединно-Атлантичний хребет симетричний щодо берегів, тому поділяє дно на дві рівні частини — західну і східну, а ряд перпендикулярних підвищень, що відгалужуються від нього (Бермудське, Ріу-Гранді, Рокол, Канарське, Мадейра, Кабо-Верде, хребти Сьєрра-Леоне, Китовий та ін.), створюють глибоководні улоговини. У західній частині океану середні глибини більші (5500—6000 м), ніж у східній (4000-5000 м).

У західній частині є такі улоговини — Лабрадорська, Ньюфаундлендська, Північноамериканська, Бразильська та Аргентинська, у східній — Північноєвропейська, Іберійська, Канарська, Кабо-Верде, Ангельська та Капська. Улоговини Східної Атлантики мілкіші й менше відокремлені. На крайньому півдні океану хребтами Південно-Ангельським та Африкансько-Антарктичним відокремлена від інших Африкансько-Антарктична улоговина.

Рельєф океанового ложа досить складний. У при материкових частинах глибоководних улоговин простяглись абісальні рівнини. Це невеликі пласкі ділянки, вкриті товщею (3—3,5 км) осадових відкладів. Ближче до Серединно-Атлантичного хребта на глибинах 5,5—6,0 км розміщується зона абісальних горбів. Крім того, в океані тисячі поодиноких вулканічних гір, над вершинами яких ще кілька сотень метрів води.

Донні відклади. Понад 67 % поверхні дна океану вкрито біогенним вапняковим намулом, що складається з мікроскопічних вапнякових мушлів форамініфер, скелетів коралових поліпів, моховаток, радіолярій і губок. На великих глибинах (понад 4,5 км) багато червоної глини з конкреціями марганцю. На малих глибинах, уздовж материків, — теригенних та коралових органогенних відкладів. У відкритому океані, вздовж північного пасату, починаючи від берегів Африки, поширені еолові наноси, принесені вітрами з Сахари. Навколо Антарктиди, а в Північній півкулі — вздовж островів Гренландії, Ньюфаундленду, Лабрадору більшість становлять теригенні айсбергові відклади.

У розподілі відкладів є певна закономірність: у холодних поясах — теригенні айсбергові, їх змінює біогенний кременистий матеріал, у помірних і тропічних поясах — карбонати.

Клімат. Океан, простягнувшись від Північного до Південного полярного кола, перетинає майже всі кліматичні пояси. Над ним панують Ісландський мінімум, Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний максимуми, між якими знаходиться екваторіальна депресія. На крайньому півдні простяглася субантарктична смуга низького тиску.

Ці центри дії атмосфери разом із Гренландським та Антарктичним максимумами зумовлюють загальну циркуляцію атмосфери над океаном. Від обох тропічних областей високого тиску до екваторіальної депресії дмуть західні вітри — пасати, в помірних широтах вони часом набувають штормової сили. Далі на північ від екватора влітку й восени часом зароджуються тропічні циклони, що нерідко переходять в урагани. Найбільше їх над Карибським морем і Мексиканською затокою.

У тропічних і субтропічних широтах поблизу материків поширені мусонні явища, але в цілому вони не характерні для океану.

Циркуляція вод. Із загальною циркуляцією атмосфери тісно пов´язані течії, але на їхній рух впливає також конфігурація материкових берегів. Тому в Атлантичному океані сильніше, ніж у будь-якому іншому, розвинуті субмеридіональні потоки. У верхній товщі океану вирізняють чотири великомасштабні кругообіги: північний циклонічний (на північ від 45° пн. ш.), антициклональний Північної півкулі (5—45° пн. ш.), антициклональний Південної півкулі (5—45° пд. ш.) та Антарктична полярна течія (40—50° пд. ш.). На західній периферії цих кругообігів знаходяться вузькі, але досить сильні течії швидкістю 2—6 км/год.: Лабрадорська, Гольфстрім, Ангельська, Гвіанська, Бразильська. В центральних і східних частинах цих кругообігів течії порівняно слабкі, крім екваторіальної зони.

Поблизу островів Кабо-Верде утворюється місцевий циклональний кругообіг, що сприяє підняттю глибинних вод, збагачених киснем і поживними речовинами. Ці системи кругообігів розділяються гідрологічними фронтами, що виникають при зустрічі теплих і холодних течій або в зоні дивергенції.

Гідрологічні особливості поверхневих вод. Однією з найважливіших гідрологічних характеристик води є її температура. В усьому океані середня температура поверхневих вод становить + 16,5 °С, але Південна Атлантика на 6 °С холодніша від Північної. Термічний екватор, середня температура якого +26,7 °С, знаходиться між 5° і 10° пн. ш. На південь і північ від нього температура поступово знижується, і закономірність її розподілу має зональний характер. У місцях субмеридіональних течій і підняття глибинних вод ця закономірність порушується. Особливо різкі контрасти температур уздовж східних берегів Північної Америки, де зустрічаються теплі й холодні течії.

Вода в Атлантичному океані порівняно з іншими найсолоніша, оскільки випаровування (1040 мм) перевищує опади (780 мм) і частина випаровуваної води переноситься на материки. Найбільша солоність (37,5 ‰) у субтропічних і тропічних широтах, де переважають області високого атмосферного тиску з жаркою і ясною погодою. Найменша солоність (33 ‰) у прибережних водах Антарктиди через їхнє розпріснювання від танення криги.

Гідрохімічні характеристики Атлантичного океану майже такі, як і в інших, оскільки між ними існує постійний водообмін. Але інтенсивність нагромадження біогенів на проміжних і великих глибинах тут менша, бо цьому процесові перешкоджає інтенсивне перемішування води яку вертикальному, так і в горизонтальному напрямках. Теплі поверхневі води низьких широт перенасичені вуглекислим кальцієм, якого потребують морські організми для своїх внутрішніх і зовнішніх скелетів, а також мушель. Тут найбільша концентрація сполук фосфору та азоту і недостатньо кисню.

Вміст розчиненого кисню найбільший у субполярних широтах (7—8 мл/л). Дуже бідні на кисень (2 мл/л) проміжні води тропічних широт, які залягають на глибинах 250—750 м. У зоні апвелінгів. уздовж західних берегів Африки, внаслідок фотосинтезу кількість кисню зростає до 10 мл/л. Для холодних вод Арктики і Антарктики характерна велика кількість кремнієвої кислоти, необхідної для створення скелетів діатомових.

Водні маси. Придонні води формуються з поверхневих вод Арктики і Антарктики при їх охолодженні до —1,8 °С та опусканні на дно. Місцями вони рухаються дуже швидко (до 1,6 км/год.) і здатні розмивати донні відклади, переносити завислий матеріал, створювати підводні долини й великі донні акумулятивні рівнини. Холодні малосолоні придонні антарктичні води перемішуються дном улоговин до 42° пн. ш.

На придонних водах залягають глибинні, які, опускаючись, формуються з холодних поверхневих водна субполярних широтах. У нижчих широтах охолодження не таке сильне, як у високих, тому вода в цих широтах меншої густини і не опускається на велику глибину. Води цих широт формують проміжні води. Одним з осередків формування проміжних вод є Середземне море. Ще меншої густини високо-мінералізовані води в субтропічних широтах під час їхнього зимового охолодження до +18 °С. Вони формують підповерхневі води.

Відповідно до фізичних і хімічних властивостей, вмісту кисню і фосфатів на поверхні океану визначають типи водних мас: екваторіальні, тропічні, субтропічні, субполярні та полярні.

Екваторіальні водні маси знаходяться між екваторіальним та субекваторіальним гідрологічними фронтами. Для цих вод характерні найвища температура (+25, +27 °С), помірна солоність (34—35‰), мінімальна густина, значний вміст кисню (3,0-4,5 мл/л) і фосфатів (0,5— 1,0 мкг-атом/л).

Тропічні й субтропічні водні маси формуються в області тропічних атмосферних антициклонів. Від субполярних водних мас їх відокремлюють субарктичні та субантарктичні фронти. Тут найвища солоність (36—37‰), велика прозорість, малий вміст поживних речовин, кисню (2—3 мл/л), бідний органічний світ. Це — океанічні пустелі.

Субполярні водні маси формуються в помірних широтах. Від полярних вони відокремлені арктичним та антарктичним фронтами. В цих водах інтенсивний теплообмін з атмосферою, а тому й значна мінливість фізичних властивостей як у просторі, так і в часі. Вони насичені киснем і фосфатами, мають нормальну солоність.

Полярні водні маси найхолодніші. їхні температури близькі до точки замерзання, для них характерна велика густина, мала солоність (32—33 ‰), великий вміст кисню (5—7 мл/л) і фосфатів (1,5—2,0 мкг-атом/л).

Органічний світ Атлантичного океану кількістю видів значно поступається Тихому чи Індійському. Це пов´язано з його молодістю, тривалою ізоляцією від Індійського й Тихого океанів, сильним впливом холодного клімату в четвертинний період. На розподілі організмів позначилися також теплі й холодні течії та вертикальне перемішування в зоні апвелінгів. У високих широтах, де більше холодних течій, та в низьких, де є апвелінг, видовий склад фауни бідний, але за кількістю риб і тварин він значно багатший, ніж в інших океанах. Загалом органічне життя в Атлантичному океані кількісно багате завдяки широкому розвиткові шельфу. З цієї причини серед риб, у тому числі промислових, дуже багато донних і придонних представників.

Донна флора Атлантики подібна до тихоокеанської, хоч тут і менше її видів. Для фітобентосу північної частини океану найхарактерніші бурі водорості, переважно фукоїди, ламінарії та алярії, а також червоні водорості. У тропічній зоні поширені зелені (хаулерпа)та червоні водорості, серед яких більше вапнякових літотамній, а серед бурих — саргасових. У південній частині океану серед донної рослинності найбільше ламінарій.

Зообентос представлений головно восьминогами, коралами, ракоподібними, голкошкірими і специфічними видами риб. Багато є також губок та гідроїдів.

Планктон має більш як 245 видів рослин та 2000 видів тварин. У фітопланктоні переважають перил и неї, коколітофори, діатомові. У діатомових чітко виражена зональність: максимальна їх кількість розвивається в помірних широтах обох півкуль, але основні види Північної півкулі дещо відмінні від південних. Найбільша щільність діатомових у смузі течії Західних Вітрів.

Нектон за видовим складом трохи бідніший віл тихоокеанського. У ньому немає простих форм мечохвостів, деяких видів давніх риб, морських зміїв. Проте видовий склад риб в Атлантичному океані багатший, ніж у Тихому.

У розподілі бентосу, планктону і нектону чітко виявляється зональність. Зонально змінюються кількість видів і загальна біомаса. В Антарктичному секторі Атлантики чимало видів китоподібних і тюленів.

У субантарктичній зоні та прилеглій до неї смузі води помірної зони біомаса досягає максимуму, але за кількістю видів вона поступається тропікам. У зоопланктоні переважає криль, у нектоні — кити, ластоногі, з риб — нототенії.

У тропічній зоні зоопланктон представлений численними видами форамініфер і птеропод, кількома видами радіолярій, веслоногих рачків, кальмарами, восьминогами. У складі нектону є різні види риб, серед яких промислове значення мають макрель, тунці, сардини, а в холодних водах — анчоуси. Для тропічної та субтропічної зон характерні корали, які краще розвиваються в західній частині зони, особливо в Саргасовому морі, ніж у східній.

Для помірних широт Північної півкулі характерна велика кількість особин, хоч і з незначним видовим складом. Із промислових риб найбільше значення мають оселедці, тріска, пікша, палтус, морський окунь. Для зоопланктону характерніші копеподи та форамініфери. Найбільше їх у Ньюфаундлендській банці та Норвезькому морі. Середня біомаса зоопланктону тут більша, ніж на відповідних широтах Тихого океану.

Багаті рибою арктичні широти. Біля Ісландії, на банках Фарерських островів, поблизу Норвегії багато тріски та оселедців. У гренландських водах живуть кити, тюлені. На скелях високих берегів — "пташині базари".

В Атлантичному океані чотири біогеографічні області: Арктична, куди входять прилеглі до Гренландії та Лабрадору водні простори; Північноатлантична, що охоплює помірні широти Північної півкулі; Тропічно-Атлантична, яка знаходиться на тропічних та екваторіальних широтах; Антарктична, що охоплює всю Антарктичну Циркумполярну течію.

6.5.3. Індійський океан

Географічне положення і розміри. Індійський океан — третій за розміром басейн Світового океану, розташований переважно в Південній півкулі між берегами Африки, Азії, Австралії та Антарктиди, які є його природними межами. Лише на південному заході та південному сході, де Індійський океан широкими проходами сполучений з Атлантичним і Тихим океанами, межі умовно проводять від крайньої точки Африки — мису Голкового та мису Південного на острові Тасманія і далі до берегів Антарктиди, тобто по 20° сх. д. на заході та 147° сх. д.

На північному сході Індійський океан через Малаккську, Зондську і Торресову протоки сполучений з австрало-азійськими морями. Туг його межа проходить від крайньої північної точки Австралії — мису Йорк до гирла річки Бенебек на острові Нова Гвінея. Далі вона повертає на захід та північний захід уздовж Малих Зондських островів та островів Ява, Суматра і півострова Малакка.

Назву "Індійський" океанові дав португальський учений С. Мюнстер у своїй праці "Космографія" (1555 p.). Площа океану з морями — 76,17 млн.км2, середня глибина — 3711 м, максимальна — 7209 м, об´єм води — 282,7 млн.км3. У найширшому місці океан простягається із заходу на схід від бухти Лінді до Торресової протоки по 10° пд. ш. на 11 900 км, а з півночі на південь по 60° сх. д. від мису Рас-Джадді до берегів Антарктиди на 10 200 км.

Індійський океан — це своєрідний басейн з лише йому притаманними рисами. По-перше, завдяки розташуванню більшої його частини в Південній півкулі для нього характерна меридіональна асиметрія циркуляцій вод. По-друге, тут відбувається класична мусонна циркуляція атмосфери. По-третє, на його берегах зародилася цивілізація, виникли перші на Землі держави. Сучасні расові та етнічні комплекси, що склалися на берегах океану, належать до кількох "світів", котрі хоч і взаємодіють між собою, але все-таки дуже відрізняються своїми історичними рисами та господарсько-культурними типами. Тому океан привертав і привертає до себе увагу багатьох дослідників.

Острови. Островів в Індійському океані мало. Зосереджені вони переважно в західній частині та поділяються натри генетичні типи: материкові, вулканічні й коралові. До материкових належать найбільші — Мадагаскар, Шрі-Ланка, Великі Зондські, а також Сокотра, Куріа-Муріа, Масіра та ланцюг дрібних островів уздовж берегів Аравії, Індокитаю та Західної Австралії. Більша частина материкових островів — це вапнякові плато на давніх докембрійських гранітах. Але, крім них, с гористі, складені докембрійськими породами. Особливу будову мають Сейшельські острови. Це єдині споруди в межах ложа океану, складені гранітами.

Моря. Через слабке розчленування узбережжя в Індійському океані мало морів і заток. На півночі знаходяться лише два моря — Червоне та Аравійське, а також чотири великі затоки — Аденська, Оманська, Перська та Бенгальська. На сході розмістилися крайові моря — Андаманське, Тіморське, Арафурське і затока Карпентарія. Південні береги Австралії омиваються водами Великої затоки.

Уздовж берегів Антарктиди умовно визначають моря: Рісер-Ларсена, Космонавтів, Співдружності, Дейвіса, Моусона, Д´ Юрвіля.

За характером будови западина Індійського океану поділяється на чотири частини: підводні окраїни материків, перехідні зони, серединно-океанічні хребти та ложе.

Згідно з сучасними уявленнями про походження материків і океанів, що базуються на теорії літосферних плит, Індійський океан почав утворюватися на початку мезозойської ери після того, як розколовся на окремі частини палеозойський материк Гондвана. Фундамент сучасних материків Південної півкулі — Африки, Антарктиди, Південної Америки, а також півострова Індостан — це частини давнього материка Гондвани. Спочатку материки розходилися дуже повільно. Причому Австралія та Антарктида ще були одним масивом. Минули десятки мільйонів років, а ширина Індійського океану була не більшою, ніж сучасне Червоне море. І тільки наприкінці мезозойської ери вже існував справжній океан, який омивав західні береги на той час єдиного Австрало-Антарктичного материка. Цей материк проіснував ще з десяток мільйонів років, поки розколовся на дві частини. І після цього Антарктида порівняно швидко відійшла на південь.

Дно індійського океану — це типова кора океанічного типу, яка складається з трьох шарів: зверху — осади і слабо ущільнені осадові породи; нижче — осадові й вулканогенні породи; ще нижче — базальтовий шар.

Верхній шар складається з пухких осадів. Потужність їх змінюється від кількох десятків метрів до 200 мм, а поблизу материків — до 1,5-2,5 км.

Середній шар значно ущільнений, складається переважно з осадових порід і має потужність від 1 до 3 км.

Нижній (базальтовий) шар складається з океанічного базальту і має потужність 4-6 км.

Цікавою особливістю земної кори Індійського океану є те, що в ній містяться ділянки материкової кори, тобто кори з гранітним шаром. Вони виходять на поверхню океану у вигляді островів Сейшельських, Маскаренських, Кергелен і, можливо, Мальдівських. У межах цих, як кажуть морські геологи, мікроконтинентів потужність земної кори збільшується до 30-35 км.

На дні Індійського океану Серединно-індійський хребет розділяється на три частини: Аравійсько-Індійський, Західно-індійський та Центрально-індійський. Останній переходить в Австрало-Антарктичне підняття. Всі хребти мають добре виражені рифтові долини, тут активні вулканічні й сейсмічні явища. Східно-індійський хребет, який простягається майже в меридіональному напрямі від Бенгальської затоки до Австрало-Антарктичного підняття, не має рифтової долини, складений горстовими блоками магматичних порід, що зверху вкриті осадовими породами кайнозойської ери. Утворення і розвиток цього хребта остаточно не вивчені.

З дна рифтових долин учені підняли багаті на кремній базальти, габро, дуніти, серпентиніти, перидотити і хроміти, що вважаються речовиною мантії.

Зондський жолоб глибиною понад 7700 м схожий і походженням, і характеристиками на жолоби Тихого океану.

Рельєф. Материкові окраїни майже скрізь виражені досить чітко. Береги материків облямовує вузька смуга шельфу. Лише в Перській затоці, поблизу берегів Пакистану, Західної Індії, а також у Бенгальській затоці, в Андаманському, Тіморському та Арафурському морях шельф розширюється до 300—350 км, а в затоці Карпентарія — до 700 км. Монотонність рельєфу цих ділянок порушується кораловими спорудами та затопленими річковими долинами.

На глибині 100—200 м утворюється крутий материковий схил, розчленований вузькими глибокими каньйонами, що починаються здебільшого в гирлах річок. Особливо багато їх на африканському схилі вздовж Кенії та Сомалі. Нерідко каньйони розгалужуються на кілька рукавів, через які виноситься річковий намул. Осідаючи біля підніжжя схилу, намул утворює величезні підводні дельти, що зливаються в нахилену акумулятивну рівнину. Особливо великі конуси сформувалися в пригирлових частинах Гангу та Інду.

Австралійський схил на відміну від африканського більший і ускладнений кількома плато — Ексмут, Натураліста, Кюв´єта ін.

Перехідна зона виражена лише на північному сході. Тут знаходиться улоговина Андаманського моря, внутрішня острівна дуга Зондського архіпелагу, паралельний до дуги крутий підводний хребет, що включає Андаманські й Нікобарські острови, та глибоководний Зондський жолоб, що простягається на 4000 км уздовж островів Ява і Суматра від малих Зондських островів до узбережжя М´янми (Бірми). В цьому жолобі максимальна глибина Індійського океану — 7729 м. Для перехідної зони характерні виверження і вулканізм. У Зондській затоці знаходяться острів і вулкан Кракатау, який став всесвітньо відомим внаслідок його катастрофічного вибуху в серпні 1883 р.

Серединний хребет—одна з визначних форм рельєфу дна. Загальна довжина серединно-океанічних хребтів близько 20 000 км, ширина — від 150 до 1000 км, висота — від 2,5 до 4,0 км.

Важлива особливість рифтових зон Серединно-індійського хребта — їхні продовження на материках. У західній частині Аденської затоки зона розломів розгалужується на дві частини. Одне відгалуження прямує на північ у вигляді Червономорського рифту, друге — повертає на захід, утворюючи систему східно-африканських розломів.

Серединний хребет поділяє ложе Індійського океану на три сегменти: Африканський, Азійсько-Австралійський та Антарктичний. У кожному з цих сегментів виявлено ряд інших хребтів. Так, посередині Азійсько-Австралійського сегмента над ложем океану здіймається високий Східно-індійський хребет, що прямолінійно простягнувся в меридіональному напрямі більш як на 5000 км. Це система вузьких горстів з плоскими вершинами. До нього на півдні прилягає широтний Західно-Австралійський хребет. Це також горст, але асиметричний, з положистим північним і крутим південним схилами. Глибина води над найвищою його точкою лише 563 м. У північній частині сегмента знаходиться Мальдівський хребет, що складається з серії платоподібних неглибоких банок із кораловими рифами.

В Антарктичному сегменті вирізняється хребет Кергелен з підводними вулканами. Один із масивів цього хребта утворює базальтовий острів Кергелен.

В Африканському сегменті найвищі Мадагаскарський та Маскаренський хребти. Крім того, тут виокремлюють плато Агульяс, хребти Чейн, Амірантськийта Мозамбіцький.

Ложе океану системою підводних хребтів поділено на великі улоговини. Найважливіші з них — Центральна, Західно-Австралійська, Південно-Австралійська, Австрало-Антарктична, Мадагаскарська, Маскаренська, Мозамбіцька, Сомалійська, Аравійська. Є ще ряд менших, а всього в океані 24 улоговини.

Рельєф дна улоговин різний. Його складають переважно абісально-горбисті рівнини, серед яких вирізняються групи підводних гір. В окремих улоговинах рівнини хвилясто-горбисті, як-от рівнина Агульяс. Плоскими абісальними рівнинами можна вважати Аравійську та Центральну улоговини, заповнені наносами річок Індта Ганг.

У багатьох улоговинах над дном здіймаються окремі підводні гори: Афанасія Нікітіна, Бардіна, Курчатова та ін.

Клімат. У північній частині океану вирішальну роль у формуванні циркуляції атмосфери і кліматичних особливостей відіграє велетенський масив суходолу, що оточує океан з півночі. Нерівномірне прогрівання води й суходолу сприяє утворенню сезонних баричних систем, які породжують мусонну циркуляцію. Провідну роль у формуванні сезонних вітрів відіграє Південна й Південно-Східна Азія. Сюди не заходять циклони, тут рідко змінюється температура повітря, що властиве тропічним широтам.

У січні зона найвищої температури повітря розміщується на південь від екватора. Євразійський материк в цей час сильно охолоджується, і над ним формується область високого тиску. Над океаном установлюється низький тиск. Контрасти температури і тиску є причиною формування північно-східного мусону. Зимовий мусон значно слабший від літнього. Середня його швидкість становить 2—4 м/с. Це зумовлено тим, що гірські хребти Гімалаїв та Іранського нагір´я затримують холодне повітря з півночі та обмежують розвиток північно-східного вітру.

Навесні суходіл швидко нагрівається, і вже у травні — червні температура повітря досягає +40°С. Тут встановлюється зона низького тиску, завдяки чому влітку повітря рухається з моря. Південно-східний пасат, перетнувши екватор і потрапивши в зону цієї області, повертає праворуч, поступово підсилюється і перетворюється в південно-західний мусон. Цей порівняно стійкий і сильний вітер, що має швидкість 8—10 м/с, в Аравійському морі іноді стає штормовим. Підсиленню літнього мусону сприяють також Гімалаї, які змушують вологе повітря підніматись. При цьому вивільнюється дуже багато прихованої теплоти від пароутворення, яка витрачається на підтримку мусонної циркуляції.

Літній мусон починається в червні—липні, приносячи в Індію велику хмарність, грози, штормові вітри. Його запізнення або послаблення викликає в Індії посуху, а надмірні опади призводять до катастрофічних повеней.

Вплив Африканського континенту на розвиток мусонів позначається на відстані 800 км. Завдяки сукупній дії Азії та Африки мусонами охоплюється акваторія Аравійського моря і частина приекваторної зони океану.

Отож, у північній частині океану є два основні сезони: тепла і тиха зима з ясним небом і слабким північно-східним мусоном та вологе, хмарне, дощове літо з сильними штормами. Це класична область тропічних мусонів.

Зовсім інша циркуляція атмосфери над рештою акваторії океану. На північ від 10° пд. ш. переважає південно-східний пасат, який дме від субтропічної області високого тиску до екваторіальної депресії. Далі на південь від індійського максимуму між 40 і 55° пд. ш. дмуть сильні західні вітри помірних широт. Середня швидкість їх8— 14 м/с, але досить часто вони переростають у шторми.

Однією з важливих особливостей атмосферної циркуляції є постійні західні вітри в екваторіальній зоні східної частини океану. Як вважають учені, ці вітри виникають під дією баричного мінімуму, що панує над островами Індонезії.

Індійському океанові властиві тропічні циклони. Зароджуються вони найчастіше в Аравійському морі в період міжсезоння, коли тиха поверхня води прогрівається до +30 °С.

Рухаючись на північ до берегів Індії, Пакистану та Бангладеш, вони спричинюють великі руйнування і людські жертви. Катастрофічні наслідки мав ураган у листопаді 1970 p., від якого загинуло 300 тис. осіб. Такі урагани, але вдвоє рідше, зароджуються в Бенгальській затоці біля Маскаренських острові в та на північному узбережжі Австралії.

Повітря найінтенсивніше нагрівається в екваторіально-тропічній зоні, де середньомісячні температури досягають +27, +32 °С, а на півночі Аравійського моря та в Бенгальській затоці — плюс 40 °С. Повітря тут на 0,5— 1,0 °С завжди холодніше від води і лише у місцях апвелінгу тепліше.

У високих широтах температура повітря знижується, зокрема в узбережній зоні Антарктиди до —50 °С.

Абсолютна вологість повітря відповідає розподілові температури. Найбільші середньомісячні величини (32—34 мб) характерні для північної частини Аравійського моря та Бенгальської затоки, найменші — для при антарктичної зони.

Відносна вологість не буває нижчою 60 % і не перевищує 85 %, окрім районів Антарктиди, де вона завжди вища 90 %. Райони з перенасиченим повітрям є одночасно районами частих туманів.

Хмарність і опади над океаном залежать від розвитку конвекції та фронтальних зон. Значна хмарність розвивається у внутрішньотропічній зоні конвекції. Разом із купчасто-дощовими хмарами, що досягають висоти 16 км, тут розвиваються шарувато-купчасті та висококупчасті хмари. Останні часто вишиковуються в окремі пасма на сотні кілометрів. Опади бувають у вигляді короткочасних злив і становлять у середньому 2000—3000 мм на рік.

У зоні пасатів і північно-східних мусонів розвиток хмарності на висоті 1—2 км обмежується шаром інверсії. Тут типові слаборозвинені купчасті хмари гарної погоди. Опадів мало. Поблизу берегів Аравії у Червоному морі та Перській затоці вони не перевищують 100 мм на рік. Зовсім інша хмарність формується над холодною Західно-Австралійською течією, де замість купчастих хмар над поверхнею води нависають густі шарувато-купчасті хмари без опадів. Випаровування в цих зонах перевищує опади на 500—1000 мм.

У помірних і високих широтах хмарність різко збільшується, розвиваються як фронтальні, так і конвекційні хмари, що дають опади протягом усього року. їхня кількість не перевищує 1000—2000 мм. Попри сильні вітри, випаровування в помірному поясі незначне, бо повітря насичене вологою достатньо. Опади приблизно на 500—1000 мм перевищують випаровування.

Гідрологічні особливості. Рух води на поверхні Індійського океану зумовлюється дією вітру, а на великій глибині — нерівномірним розподілом густини. Через те, що поверхневі води головним чином перемішуються в напрямі вітрових систем, в океані чітко вирізняються три великомасштабні циркуляції: мусонний кругообіг, південний субтропічний антициклональний та Антарктична Циркумполярна течія. Останні дві системи подібні до відповідних систем інших океанів, але південний субтропічний антициклональний кругообіг відрізняється від тихоокеанського та атлантичного тим, що в ньому немає чітко вираженої східної ланки вздовж берегів Австралії. Водночас його західна ланка — течія Мису Голкового — найсильніша з подібних течій Південної півкулі. Середня швидкість її 1 м/с, а місцями досягає 2 м/с.

Складовою субтропічного антициклонального кругообігу на півночі є Південна Пасатна течія, що зароджується на півдні острова Ява та несе води з Тіморського моря і Зондської протоки до берегів Африки. На підході до острова Мадагаскар вона роздвоюється. Більша частина потоку продовжує рух на захід, а менша — повертає на південь уздовж східного берега Мадагаскару. Поблизу берегів Південної Африки вона зливається з Мозамбіцькою течією та дає початок течії Мису Голкового. Остання являє собою вузький потік блакитної води, що досягає крайньої південної точки Африки.

Зустрівшись із зеленими водами Антарктичної Циркумполярної течії, ця течія повертає назад, утворюючи Агульяську зворотну течію. У такий спосіб на півдні Африки формується невеликий антициклональний вихор шириною близько 300 км. При злитті Агульяської течії з північним струменем Антарктичної Циркумполярної течії виникає помітно виражений субантарктичний фронт.

Окремий самостійний вихор, що структурно належить до субтропічного кругообігу, утворюється у Великій Австралійській затоці.

Досить складна циркуляція в північній частині океану, де переважають мусонні вітри. Під час південно-західного мусону води рухаються за годинниковою стрілкою. Мусонний кругообіг утворюють три основні течії: Південна Пасатна, Сомалійська та Мусонна. Під час південно-східного мусону океанічна циркуляція виражена слабше, і рух води здійснюється проти годинникової стрілки. На північ від екватора розвивається мусонна течія на захід, яка поблизу берегів Сомалі повертає на південь.

Між екватором і 8° пд. ш. через увесь океан формується Міжпасатна протитечія.

Загальний малюнок циркуляції води на поверхні океану зберігається до глибини 200 м з деякими незначними змінами, пов´язаними з дрейфом течій.

У під поверхневих шарах екваторіальних широт вода постійно рухається на схід у вигляді під поверхневої Екваторіальної протитечії, відкритої 1959 р.

На глибинах 1000—2000 м циркуляція води змінюється з широтного напрямку на меридіональний. Характер її руху залежить від рельєфу дна. В Африканському секторі води переміщуються на північ уздовж західних схилів улоговин, а в зворотному напрямі — уздовж східних. В Азійсько-Австралійському секторі додатні форми рельєфу дна сприяють розвиткові циклонічних кругообігів і закрутів. У від´ємних формах розвиваються антициклонічні кругообіги.

У водному балансі Індійського океану головне значення має водообмін з Атлантичним і Тихим океанами.

Майже 6 млн. км3 води на рік потрапляє в Індійський океан з Атлантики і трохи менше витікає через Антарктичну течію в Тихий океан. Випаровування перевищує опади. Ці компоненти водного балансу становлять відповідно 115 400 і 84 000 км3 на рік, тому в багатьох місцях солоність вод підвищена. Річковий стік із материків — 6000 км3 на рік. Ще менше вологи (540 км3) надходить від материкових льодів.

Водні маси формуються на поверхні океану або прибувають з інших місць. У процесі безпосереднього обміну енергії та речовини між океаном та атмосферою в шарі води завтовшки 200—300 м відповідно до особливостей розвитку планетарних процесів формуються поверхневі води. їхні динаміка і фізико-хімічні властивості мають широтну зональність.

Підповерхневі води формуються в полярних широтах завдяки зануренню переохолоджених поверхневих вод, а в тропічних районах — у процесі занурення високо мінералізованих вод, що утворюються при великому випаровуванні. Осередком формування під поверхневих вод є також Аравійське море.

Проміжні води формуються в зоні південного фронту з поверхневих вод Антарктиди. Малосолоні й холодні води, занурюючись під тепліші та солоніші, рухаються на північ майже до 10° пн. ш., несучи з собою високу концентрацію кисню, фосфатів, нітратів, органічних форм фосфору і азоту та інших мінеральних речовин. На глибині 500—1000 м ці воли стикаються з солонішими червономорсько-аравійськими водами з високою концентрацією фосфатів і нітратів та малим вмістом кисню. Між 5° пн. ш. та 10° пд. ш. відбуваються взаємодія Й перемішування цих вод із проміжними водами моря Банда. Виникає нова водна маса.

Глибинні води залягають нижче 1000 м від поверхні. Вважається, що вони формуються в північних широтах Атлантики, а проникають в Індійський океан з Атлантичного через широкий прохід між Африкою та Антарктидою на північ від полярного фронту. Розтікаючись по всьому океану, вони трохи змінюють свої властивості і такими потрапляють у Тихий океан.

Придонні водні маси приносяться з Антарктичною Циркумполярною течією з Атлантичного океану або формуються на шельфах Індо-океанського сектора Антарктиди. Важкі холодні й солоні води опускаються материковим схилом на дно і, переливаючись через низькі пороги серединно-океанічних хребтів, прямують на північ майже до берегів Азії.

Температурні властивості води підпорядковані тим самим законам широтної зональності, що й температура повітря. Середні багаторічні температури води поступово знижуються від екватора до високих широт. Найхолодніші води поблизу берегів Антарктиди (-1,8 °С), найтепліші (+28 °С) обіймають великі простори вздовж екватора. Найвищі температури мають напівзамкнуті акваторії Перської затоки (+34 °С) та Червоного моря (+31 °С). Досить теплі (+30 °С) водні маси Аравійського моря та Бенгальської затоки.

Широтний розподіл температури порушується в районі Сомалійського та Аравійського півостровів, де напрям ізотерм паралельний до берегової лінії. Ця аномалія спричинена підняттям глибинних вод під дією південно-західних вітрів, що дмуть уздовж берегів.

Солоність вод залежить від співвідношення опадів і випаровування. У Південній півкулі субтропічній області підвищеного атмосферного тиску відповідає замкнена область підвищеної солоності (35,8 ‰). У Північній півкулі, особливо в північно-західній частині Аравійського моря, де випаровування перевищує кількість опадів і величину стоку на 2500 мм, солоність досягає 36,5 ‰, а в напівзамкнених водоймах — понад 40‰. Між цими областями високої солоності лежить простора екваторіальна область меншої солоності (34,5 %о), до якої на північному сході прилягає частина тропічного поясу також малої солоності. Найменша солоність (31,5 ‰) у Бенгальській затоці.

Ще один район малої солоності — Антарктида. Під час танення морської криги та айсбергів солоність на поверхні знижується до 33,7 ‰.

Важливими фізичними характеристиками води є також її прозорість і колір. Най прозоріші води у південній субтропічній області. Між 20 і 36° пд. ш. ця область досягає 20—40 м. Місцями — навіть 50 м. Це район блакитної води без рослинності. На північ і південь від нього прозорість зменшується, а колір набуває зеленуватого відтінку. Зелений колір, як правило, ознака органічного життя.

Органічний світ. У тропічних областях поширені одноклітинні водорості триходисмії. Вони настільки інтенсивно розвиваються, що викликають помутніння води і зміну її кольору. Крім того, в океані багато організмів, що світяться вночі. Це деякі медузи, гребінники та ін. Звичні тут яскраво забарвлені сифонофори, в тому числі отруйна фізалія. У помірних широтах поширені копеподи, діатомеї та ін.

В Індійському океані три області планктонних водоростей. Перша з них охоплює всю акваторію Аравійського моря, Бенгальську затоку та Андаманське море. У кожній з цих водойм розподіл фітопланктону досить складний. Друга область обіймає зону спливання глибинних вод, що простяглася через увесь океан між 5 і 8° пд. ш. і пов´язана з Міжпасатною протитечією. Третя область — це води Антарктиди, серед яких особливою продуктивністю характеризується зона зіткнення теплих і холодних вод.

Між областями високої продуктивності знаходяться дві області низької продуктивності (пустелі). Перша займає вузьку смугу в північній частині океану, в зоні конвергенції, друга — майже всю центральну частину океану в межах антициклонального кругообігу. Біомаса фітопланктону коливається від 0,1 мг/м3 у водних пустелях до 2175 мг/м3 поблизу острова Ява. Основна роль у формуванні біомаси належить діатомовим водоростям.

Розподіл зоопланктону залежить від кормової бази. Більша його частина, а надто поверхневого, споживає фітопланктон, тому в його розподілі є така сама закономірність, як і в розвитку фітопланктону. Найбільше зоопланктону у водах Антарктиди, Міжпасатної протитечії, Аравійського та Андаманського морі в та Бенгальської затоки.

Розподіл бентосу в загальних рисах нагадує розподіл планктону. Водночас він відрізняється кількістю і якісним складом, що найвідчутніше виявляється в узбережній смузі. Фітобентос тропічних областей характеризується буйним розвитком бурих (саргасових, турбінарій) та зелених (каулерпа) водоростей. Пишно розвиваються вапнякові водорості — літотамнії та халімеда. Вони разом із коралами беруть участь у формуванні рифових споруд. Особливий фітоценоз утворюється в прибережній зоні з мангровими заростями. У помірних широтах найбільш поширені червоні (порфіра, гелідіум) та бурі водорості, переважно з групи фукусових і ламінарій.

Зообентос представлений різними молюсками, вапняковими та кремнієвими губками, голкошкірими (їжаки, морські зірки, офіури, голотурії), численними ракоподібними, гідроїдами, мшанками, кораловими поліпами.

Для тропічної зони характерні дуже бідні та дуже багаті на органічний світ ділянки. Піщані пляжі материків та островів, що добре прогріваються сонцем, але бідні органічними речовинами, заселені надзвичайно бідною фауною. Також бідний бентос мулистих ділянок лагун і гирл річок через застій води і розвиток анаеробних процесів. Водночас у мангрових заростях біомаса бентосу досягає максимальних величин (до 5—8 кг/м2). Дуже висока біомаса коралових рифів. На ділянках, де коралів і супутньої їм фауни коралобіонтів немає, біомаса бентосу порівняно мала (3 г/м2).

Біомаса зообентосу тропічних широт становить у середньому 10—15 г/м2, фітобентосу — значно більша. Саргасові й червоні водорості подекуди дають 20 кг, а морські трави — від З до 7 кг біомаси з 1 м2.

Важлива роль у формуванні життєвих угруповань Індійського океану належить нектонові — рибам, кальмарам, китоподібним і деяким іншим групам океанічних тварин. Розподіл не-тонних тварин підпорядковується широтній і циркум-континентальній зональності, а райони, багаті на рибу, кальмари й китоподібні, розташовані в біопродуктивних областях. Найбільше нектонних тварин не поблизу берегів і не в зоні апвелінгу чи дивергенції, а на деякій відстані від них. Це пояснюється тим, що в зонах спливання глибинних вод відбувається максимальне зародження фітопланктону, а основна його маса зноситься течією і тут поїдається молоддю зоопланктону. Ще далі за течією зміщується максимальна кількість хижих форм зоопланктону. Така сама тенденція характерна і для нектону. В малопродуктивних районах відкритого океану чисельність риб і кальмарів різко падає. Китоподібних (кашалотів, грандів, дельфінів) також дуже мало.

6.5.4. Північний Льодовитий океан

Географічне положення і розміри. Північний Льодовитий океан — найменший з усіх океанів. Він знаходиться між Євразійським та Північноамериканським материками. Вперше його визначив як окремий океан 1650 р. голландський географ Б. Вареніус і назвав Гіперборейським. У 1845 р. Лондонське географічне товариство перейменувало його на Північний Льодовитий.

За сучасними дослідженнями, межа між Північним Льодовитим та Атлантичним океанами пролягає південними окраїнами проток Гудзонової, Девіса, Датської, через Фарерські й Фолклендські острови до мису Стад на Скандинавському півострові. Межею з Тихим океаном вважається Берингова протока від мису Дежнева через острови Демидова до мису Принца Уельського. Його площа 14,75 млн.км2, із них на моря припадає менш як 8,9 млн.км2. Цей океан — наймілкіший з усіх. Його середня глибина 1225 м, максимальна — 5527 м у Гренландському морі.

Глибини до 200 м у ньому займають 39,6 % від усієї його акваторії, а найбільші глибини (понад 3000 м) становлять лише 17,4 %.

Розташований океан переважно за полярним колом. Середню його частину займає Арктичний, або Центральний, полярний басейн. Це найсуворіша частина океану, практично завжди покрита кригою. Через складні кліматичні та льодові умови океан важкодоступний для дослідження.

Острови. Північний Льодовитий океан за кількістю островів посідає друге місце серед океанів. Проте типових океанічних островів тут немає. Всі вони розташовані в межах материкової обмілини і побудовані зі структур континентального типу. Лише острів Ісландія, що знаходиться на межі Північного Льодовитого та Атлантичного океанів, вулканічного походження. Загальна площа островів близько 4 млн.км2. Серед них багато великих, площею понад 50 тис. км2, у тому числі найбільший острів світу — Гренландія. Дрібні острови океану також різноманітні, проте всі — материкового походження.

Моря. Групи островів та умовні зовнішні краї шельфу є межами мілководних частин океану — його морів. Європу омивають Норвезьке і Гренландське моря. На схід від них, на широкому шельфі Євразії, — Баренцове море. Далі на схід, за бар´єром великого острова Нова Земля, знаходиться Карське море. Архіпелагом Північна Земля воно відокремлене від моря Лаптєвих. На схід від Новосибірських островів лежить Східносибірське море, а за островом Врангеля — Чукотське море, що омиває береги Євразії та Північної Америки. Північноамериканський материк омивається морями Бофорта, Лінкольна, Баффіна та Гудзоновою затокою. Всі моря Північного Льодовитого океану окраїнні, і лише Біле море, що глибоко входить у суходіл і сполучене з Баренцовим морем, внутрішньоматерикове.

Рельєф. Якщо про рельєф Північного Льодовитого океану м и знаємо чимало, то про геологічну будову наші уявлення переважно схематичні й гіпотетичні. Вони спираються на дані геофізичних досліджень, одержані переважно з дрейфових станцій. Глибоке буріння почалося нещодавно і лише в прилеглій до Атлантики частині (у Гренландському, Норвезькому та Баренцовому морях), до того ж у зоні шельфу.

У рельєфі океану добре видно, що в межах Баренцового, Карського, Лаптєвих, Східносибірського і Чукотського морів шельф має ширину до 1200 км (Баренцово-Карський шельф). Мінімальна його ширина — навколо узбережжя Північної Америки, Гренландії та Норвегії, де вона становить від 50—100 до 300 км. Потужність земної кори в межах шельфу досягає 40 км. Це переважно затоплені денудаційні рівнини, що залягають на глибині 200—250 км і зберігають сліди четвертинного материкового зледеніння. Зовнішній край шельфу гористий. Особливості його яскраво виявляються в архіпелагах Шпіцберген та Земля Франца-Иосифа.

Рельєф канадського шельфу тісно пов´язаний з розломною тектонікою, її дія виявлена в складних контурах берегів, островів та глибоководних жолобів, таких, як Сміт-Лінкольн, Мод, Мак-Клур та ін.

Материковий схил Північного Льодовитого океану набагато ширший, ніж в інших океанах, і має складчасту будову. Так, у Чукотському і Східносибірському морях є по дві своєрідні сходинки — занурені ділянки шельфу, їх називають аваншельфом. Материковий схил канадської частини океану вужчий і крутіший, розчленований широкими плоскодонними каньйонами.

Материкове підніжжя займає 900 тис. км2 і являє собою нахилену, слабо хвилясту акумулятивну рівнину.

Шельф, материковий схил і материкове підніжжя займають 2/3 площі океану. Підводні окраїни материків у Баренцовому морі є продовженням Східноєвропейської платформи, в Карському — Захід но-Сибірської плити, в морі Лаптєвих — Сибірської платформи, у Східносибірському й Чукотському морях — мезозойських структур, в морі Бофорта — Північноамериканської платформи.

Рельєф європейського та азійського шельфів дуже ускладнений багатьма підводними долинами, що є продовженням річкових долин на суходолі. До континентального схилу простягаються долини Північної Двіни, Печори, Обі, Єнісею, Хатанги, Оленька, Яни, Індигірки й Колими. Вони знаходяться на глибинах від 70 до 90 м. їх утворення пов´язане з пониженням рівня океану, яке відбувалося двічі. Перший раз Полярний басейн опустився на 270—300 м у міоцен-пліоценовий етап, удруге — на 120—140 м — у пізньому плейстоцені.

Океанічна западина поділяється хребтами на вісім улоговин: Канадську, Макарова, Підводників, Амундсена, Нансена, гренландську, Норвезьку і Лофотснську, глибини яких коливаються в межах 2200—5500 м. Це переважно плоскі й хвилясті абісальні рівнини.

На дні океану здіймаються три основні хребти. З Атлантичного океану сюди заходить Серединно-Арктичний хребет, який має таку саму природу, що й Серединно-Атлантичний, тому що є фактично його продовженням і також має рифтову долину та поперечні розломи. Він складається з окремих, дуже зсунутих від загальної осі (рифтової долини) хребтів. На північ від Ісландії тягнеться хребет Кольбейнсей, заним — хребет Мона, далі хребет Кніповича, який переходить у хребет Гаккеля. Загальна довжина Серединно-Арктичного хребта близько 4500 км. Висота його змінюється від 1 до 3,5 км, а ширина становить кілька сотень кілометрів. У напрямі до дельти Лени він звужується. Паралельно до хребта Гаккеля через середину океану простягається хребет Ломоносова, а за ним — хребет Менделєєва.

Якщо Серединно-Арктичний хребет утворився внаслідок виливу мантійної речовини (після спредингу), то хребет Ломоносова — це брилова структура континентального типу висотою близько 3000 м з крутими схилами і каньйонами, а хребет Менделєєва — старий, значно нижчий серединно-океанічний, нині неактивний.

Земна кора в межах океанічної западини, крім хребта Ломоносова, — океанічного типу. Вона має потужність від 5 до 15 км. На осадові породи припадає від 1 до 4 км.

З усіх океанів Північний Льодовитий наймолодший. Спочатку в кінці юрського і на початку крейдового періодів сформувалася Канадська улоговина, потім — улоговина Макарова, і тільки на початку кайнозойської ери — Норвезька, Гренландська і Лофотенська улоговини.

Корисні копалини виявлено здебільшого на океанічному шельфі. Сюди тягнуться Західносибірський і Печорський нафтогазоносні басейни, а також родовища шельфів Аляски, Гренландії та Норвегії. На узбережжі морів Лаптєвих, Східносибірського і Чукотського відомі розсипи олов´яних руд (каситериту). Передбачається, що в рифтових долинах серединного хребта є пол і метал іч н і руди.

Донні відклади виключно теригенного походження; в основному це наноси великих річок Євразії та Північної Америки. Товщина осадового шару 1000—3500 м. Шельф укритий переважно піском, а материковий схил і підніжжя — відсортованим намулом (глеєм). У глибоководних западинах подекуди залягають конкреції марганцю, на схилах хребтів — фракції піску. Карбонатних відкладів мало, бо вони добре розчиняються у воді.

Клімат. Географічне положення океану в полярній зоні визначає його кліматичні особливості. Влітку сонячне проміння падає під гострим кутом, взимку його немає. Тому радіаційний баланс загалом від´ємний. Це є причиною утворення стійкого крижаного покриву, що зберігається протягом року і підсилює суворість клімату. Над океаном формуються холодні повітряні маси, які дуже впливають на клімат нашої країни. Проте вони значно тепліші, ніж антарктичні. Це зумовлено дією теплих течій з Атлантики. Як не парадоксально, але Північний Льодовитий океан не охолоджує, а обігріває величезні простори суходолу Північної півкулі.

Раніше вважалося, що Арктика — це район стійких антициклонів. Як засвідчують дослідження останніх років, сюди в усі пори року час від часу проникають циклони, приносячи з собою хмарність, опади і сильні вітри. Але переважає тут антициклональна погода. Існує тенденція до мусонної зміни вітрів: узимку переважають вітри південних румбів, улітку — північних. У приполюсовій частині вітри нестійких напрямів. Найбільшу швидкість вони мають у холодну пору і лише над Східносибірським морем та морем Бофорта влітку. На узбережжях, особливо вздовж гірських масивів, нерідко виникають сильні поривчасті вітри (до 50 м/с) типу фен чи бора.

Середня добова температура повітря взимку коливається від -3 до -40 °С, а влітку від 0 до +10 °С. Найнижчі температури (—53 °С) формуються над Арктичним басейном, протоками Канадського Арктичного архіпелагу та морями Карським і Лаптєвих. Над центральною частиною Арктичного басейну стовпчик термометра не піднімається вище +8 °С. У прибережних районах повітря часом прогрівається до +28 °С. Характерною особливістю термічного режиму атмосфери над океаном є інверсія, коли температура з висотою не падає, а підвищується, що не спостерігається в інших океанах. Лише на висоті кількох сот метрів установлюється нормальний розподіл температури.

Абсолютна вологість повітря в Арктиці через низькі температури дуже мала. Відносна вологість, навпаки, дуже висока: 95—97 % улітку, 75—85 % узимку. З високою відносною вологістю пов´язані часті тумани, які іноді тримаються 4—5 діб. У середньому за рік в Арктиці буває до 140 днів з туманами. Найбільше їх у літні місяці (липень — серпень).

Хмарність досить велика. В літню пору вона скрізь становить 8 балів, а в районі полюса — 9,5 бала. Взимку хмарність зменшується до 4— 5 балів. Хмари низькі, переважно шаруваті та шарувато-купчасті.

Атмосферні опади бувають протягом усього року і становлять 75—285 мм. Розподіл опадів загалом має зональний характер. Найменше їх у районі полюса (5—10 мм на місяць) — адже там переважає антициклональна погода. На південь кількість опадів збільшується, досягаючи на узбережжі 20—40 мм на місяць. Випадають вони переважно у твердому стані, формуючи на поверхні криги сніговий покрив висотою 30—35 см. Часті хуртовини й тороси спричинюють нерівномірне його залягання. Влітку сніг тане або сходить зовсім. У районі полюса він лежить до 320 днів, а в районі сезонної криги — 60—70 діб. Випаровування з поверхні океану незначне: 60 мм поблизу полюса, 100 мм у прибережній зоні. У Норвезькому морі під впливом теплої течії випаровування збільшується до 1000 мм. У цілому над океаном опади переважають над випаровуванням.

Гідрологічні особливості Ізольованість Північного Льодовитого океану, постійна суцільна крига, а також великий стік прісних річкових вод істотно впливають на перебіг гідрологічних процесів.

Крижаний покрив ізолює водну поверхню від атмосфери, тому атмосфера не має вирішального значення у формуванні водних мас та їхньої циркуляції. Головним циркуляційним фактором є надходження води з Атлантики і Тихого океану, а також материковий стік. Ця вола разом із вологою від опадів компенсує витрату води, що виноситься течіями в Атлантичний океан. Притік атлантичних, тихоокеанських і материкових вод формує систему океанічних течій. Головна Трансарктична течія зароджується в районі Чукотського моря і широкою смугою рухається через Північний полюс до східних берегів Гренландії. Тут вона підсилюється вітрами з острова і далі вже пливе як Гренландська холодна течія. Між Аляскою і Трансарктичною генеральною течією виникає місцевий антициклональний кругообіг, що приблизно відповідає улоговині Бофорта. Другий кругообіг циклональний. Він утворюється на захід від цієї основної течії та охоплює акваторію до Північної Землі. Можливо, що в утворенні цих кругообігів провідну роль відіграють конфігурація берегів і рельєф дна.

Припливні явища підсилюються припливною хвилею з Атлантичного океану. Вздовж берегів морів діють напівдобові й неправильні припливи з амплітудою до 1 м, але в кількох затоках вона досягає б м.

У водному балансі океану визначальним є обмін водою з Атлантичним океаном. У нього надходить близько 251 000 км3 води, трохи більше її відпливає — 277 000 км3, 30 000 км3 припливає з Тихого океану.

Солоність поверхневих вод порівняно з іншими океанами найменша (30,6—30,9 ‰) і лише поблизу островів Північна Земля та Шпіцберген підвищується до 32,8—33,2 ‰. З глибиною солоність зростає і на глибині 2000 м становить 34,0 %о. Така солоність характерна для всієї товщі глибинних вод, вона близька до середньої солоності Світового океану.

Температура води визначається балансом тепла. На поверхні океану вона скрізь мінусова (-1,8 °С), лише в приатлантичній частині додатна. З глибиною температура підвищується до —0,6, -1,8 °С, а нижче 400 м знову падає нижче -0,6 °С. Такий теплий термоклин серед холодних вод Арктики зумовлений надходженням теплих вод Атлантики, котрі, як солоніші й густіші, занурюються під розпріснені поверхневі води.

Низькі температури води забезпечують високу розчинність кисню. Багаті на кисень води Канадського Арктичного архіпелагу. Насиченість вод киснем у цьому районі досягає (80 %, місцями більше. З глибиною вміст розчиненого кисню інтенсивно зменшується, і насиченість ним знижується до 80 %.

Серед мікроелементів особливе значення мають сполуки фосфору, азоту і кремнію, оскільки вони виконують важливі біологічну та біохімічну функції. Найменший вміст біогенних елементів характерний для приатлантичної частини океану. У при тихоокеанському районі вміст біогенів підвищується. В центральній частині океану в окремі роки глибинні води піднімаються до поверхні, ви носячи з собою значну кількість кремнію та фосфатів.

Водні маси. Основна маса води Північного Льодовитого океану — це фізично й хімічно видозмінена вода Атлантики. Як відомо, водну масу умовно поділяють на поверхневу і глибинну. При докладнішому розгляді вирізняють під поверхневу, проміжну, глибинну і придонну води.

Поверхневі води — шар води завтовшки 50— 100 м з активним перемішуванням, значним проникненням світла, коливанням температури в межах від -1,0 до -1,6 °С, солоності від 30 до 33,5 %о, малим випаровуванням, вмістом газів.

Підповерхневі — ще холодніші (до — 1,8 °С) і солоніші (33,6 ‰) води. Утворюються при перемішуванні поверхневих вод із водами проміжного шару. Вони залягають на глибині від 25 до 250 м.

Проміжні — це води атлантичні, що приносяться через Норвезьке море течіями і мають температуру до +2 °С і солоність 35,7—36,0 ‰. Вони знаходяться на глибині від 100—250 до 750-900 м.

Глибинні води формуються в Гренландському морі. Взимку вони переливаються через своєрідний поріг між Гренландією та Шпіцбергеном і суцільним потоком прямують у море Бофорта, досягаючи його через 12— 15 років.

Донні — малорухомі, застійні, практично не беруть участі в загальній циркуляції. Нагромаджуються на дні улоговин Нансена, Амундсена, Канадській.

У поверхневих водах за гідрохімічними ознаками виокремлюють шість типів водних мас: шпіцбергенський, канадсько-гренландський, північноземельський, врангелівський, канадський, центральний. Перші два типи формуються переважно з вод атлантичного походження. Вони найсолоніші, містять небагато біогенів і кисню.

Гідрохімічні характеристики врангелівського і канадського типів формуються водами, що надходять із Канадського Арктичного архіпелагу, морів Бофорта і Чукотського. Спільними рисами цих типів вод є низька солоність, висока насиченість киснем і підвищений вміст біогенних елементів.

Не так чітко виражені властивості центрального та канадсько-гренландського типів. Цим водам властиві проміжні значення характеристик між типами вод приатлантичної та при тихоокеанської частин океану.

Узимку кригою вкриваються дві третини поверхні океану, влітку — лише половина. Кригоутворення починається наприкінці вересня, але найбільшої потужності крига досягає у квітні.

Найпоширенішою є пакова крига. її поля завтовшки 3—4 м, а при торосах до 20—25 займають усю поверхню аж до полюса. Уздовж континентів простягається береговий припай шириною до кількох сот кілометрів. Між береговим припаєм і паком переважає однорічна дрейфова крига. Влітку вона значно руйнується, утворюючи широкі ополонки. Система таких ополонок від Шпіцбергену до острова Врангеля відома з давніх-давен. їхнє утворення спричинюється дією південних вітрів, які відганяють кригу від припаю. Влітку тут активно поглинається сонячне проміння, тане крига, розвивається планктон, збільшується кількість риби й тюленів.

Крига в океані постійно дрейфує від берегів Аляски і Чукотки через Північний полюс до Гренландії зі швидкістю 2—4 км на добу. Російські й американські полярні станції дрейфують до проток між Гренландією і Шпіцбергеном або потрапляють у кругообіг і часом повертаються в початкову точку дрейфу. Повний такий кругообіг триває приблизно п´ять років.

Крім морської криги, в океані трапляються айсберги і так звані льодові острови. Основна маса айсбергів утворюється з льодовиків Гренландії та острова Елемір. Льодові острови — це великі масиви криги, що здіймаються над морською поверхнею на висоту близько 10 м.

Деякі з них досягають 35 км довжини, 20 км ширини і 50 м товщини.

Органічний світ. Незважаючи на тривалу історію досліджень, недостатньо вивчені склад і поширення життя в океані. Про це свідчать нові й нові відкриття не відомих раніше представників його мешканців. За попередніми підрахунками, флора й фауна океану складається з 3000 видів, що належать до 1200 родів і 430 родин. Вони подібні до представників помірних широт Атлантичного і Тихого океанів, позаяк походять від них.

Багатоманітність життя та біоресурсів зменшується із заходу на схід приблизно вдвічі. Якщо в Баренцовому морі бентосних видів приблизно 2000, то в Чукотському їх лише 900, а планктонні зменшуються відповідно від 850 до 400 видів.

За розвитком біомаси Північний Льодовитий океан поділяють на три області: При атлантичну, Сибірсько-Канадську та Центрально-арктичну.

Приатлантична область найбільш біопродуктивна. У фітопланктоні переважають діатомові та ламінарії, а в зоопланктоні — трилобіти, форамініфери, копеподи та інші рачки. Серед нектичних представників промислове значення мають тріска, пікша, оселедці, сайра, навага, палтус та інші види риб.

Сибірсько-Канадська область за видовим складом та біомасою поступається попередній області. Найбільша біопродуктивність її у прибережній зоні. В опріснених водах цієї зони поширені нельма, муксун,таймень, сиг, омуль, а в гирлах річок — осетер і стерлядь. У Східносибірському та Чукотському морях промислове значення мають харіус, навага, камбала.

Центральноарктична область найбідніша. Фітопланктон, що часом селиться на кризі та під кригою, представлений холодноводий ми діатомеями, а зоопланктон — гідромедузами та ракоподібними.

Майже в усіх областях водяться моржі, тюлені, білухи, білий ведмідь. Колись тут були кити. На високих скелястих берегах островів чайки, фульмари, кайри, топірці, баклани утворюють масові гніздування — "пташині базари".


загрузка...