Навігація
Посилання


Географія

9.4. Америка


9.4.1. Північна Америка

Географічне положення. Північна Америка, як і Південна, знаходиться у Західній півкулі. Розмірами території — 24,2 млн.км2 (з островами) — вона поступається тільки Євразії та Африці. Північна Америка лежить в арктичному, субарктичному, північному помірному й субтропічному поясах.

Береги материка омивають води трьох океанів. На півдні він сполучений вузьким Панамським перешийком з Південною Америкою; на початку XX ст. крізь нього прокладено судноплавний морський канал. Від Євразії Північну Америку відокремлює вузька Берингова протока. У минулому на місці протоки був перешийок, який сполучав Північну Америку з Євразією, що й визначило подібність рослинності й тваринного світу цих материків.

Обриси берегів. На півночі й сході материка берегова лінія дуже розчленована.

В Атлантичному океані, в районі острова Ньюфаундленд, на стику теплих вод Гольфстріму й холодних вод Лабрадорської течії виникають надзвичайно сприятливі умови для розвитку найдрібніших організмів, якими живляться риби. Тому це район великих рибних багатств.

На сході Північної Америки, у вузьких затоках, що вганяються далеко в суходіл, спостерігаються найвищі на земній кулі морські припливи — до 18 м (у затоці Фанді).

З історії відкриття материка Задовго до Колумба, наприкінці Хет. норман (норманами називали племена, які жили на південних і західних берегах Скандинавського півострова, Датських островах, півострові Ютландія) Ейрік Рауді (Рудий) з кількома супутниками вирушив з Ісландії на захід і досяг невідомої раніше землі — Гренландії. Тут, у суворих умовах Півночі нормани створили поселення. Кілька століть вони жили на півдні й південному заході Гренландії, а згодом побували на північно-східних берегах Північної Америки.

Наприкінці XV ст. європейці знову відкрили Ньюфаундленд, Лабрадор, а потім і східне узбережжя материка. На початку XVI ст. загони іспанських завойовників на чолі з Ернаном Кортесом захопили Мексику і деякі землі Центральної Америки.

Попри безліч походів і експедицій, європейці не мали уявлення про північно-західні райони материка. У середині XVII ст. росіяни, просуваючись на схід Євразії, досягли берегів Тихого океану. Жадоба нових відкриттів, пошуки хутрового звіра штовхали служилий люд далі й далі на схід. У1732 р. російське судно під начальством Івана Федорова і Михайла Гвоздева перетнуло Берингову протоку і досягло берегів Північної Америки.

Згодом Вітус Беринг і Олексій Чириков на двох суднах обстежили значну частину узбережжя Аляски. Експедиція принесла в Росію звістку про те, що Аляска й прилеглі острови багаті на хутрового звіра. В далекі краї потяглися численні торгово-промислові експедиції, які поступово просувалися вздовж узбережжя на південь (майже до 38°пн. ш.). Створювалися великі поселення. Росіяни, чиїм заняттям були хутровий промисел і торгівля з корінними жителями, досліджували Аляску, відкривали школи, де разом із дітьми росіян навчалися діти індіанців. У 1867 р. царський уряд продав російські володіння на Алясці Сполученим Штатам Америки.

Рельєф. В основі рівнин Північної Америки лежить давня Північноамериканська платформа. Внаслідок опускання та затоплення її північної частини утворилися Канадський Арктичний архіп

елаг (архіпелагом називають групу островів, що лежать на невеликій відстані один від одного і розглядаються як одне ціле) та острів Гренландія.

На північному сході материка розміщена височина, де на поверхню виступають кристалічні породи платформи (граніти і гнейси).

На південь від височини простягаються Центральні рівнини. Тут фундамент Північноамериканської платформи вкритий товщами осадових порід. Північна частина материка — до 40° пн. ш. кілька разів зазнавала зледеніння (останнє закінчилося 10—11 тис. років тому); тут льодовики, відступаючи, залишили наноси з глини, пісків і каміння.

У західній частині Північноамериканської платформи, вздовж Кордильєр, широкою смугою розпросторилися Великі рівнини, утворені з потужних морських і континентальних відкладів. Річки, які стікають з гір, прорізали рівнини глибокими долинами.

На півдні Центральні рівнини переходять у Міссісіпську низовину, складену річковими відкладами. Ця низовина ще далі на південь зливається з прибережними низовинами Мексиканської затоки та Атлантичного океану. Вони утворилися порівняно недавно після занурення цих ділянок суходолу і нагромадження наносів річок на материковій обмілині. На сході материка височать гори Аппалачі.

Уздовж узбережжя Тихого океану кількома паралельними хребтами тягнеться гірська система Кордильєр. Одні з них проходять поблизу океану, інші відступають далеко на схід. Особливо широко хребти розходяться в середній частині. Тут розташовані глибокі западини, великі плоскогір´я й нагір´я, вкриті застиглою лавою. Найзначніші з них — Великий Басейн і Мексиканське нагір´я.

У північній частині Кордильєр поширене потужне зледеніння. Схилами гір льодовики сповзають униз, подекуди досягаючи океану. У південній частині Кордильєр льодовики є лише в найвищих горах і там, де багато опадів.

Корисні копалини. У надрах Північної Америки значні поклади різноманітних корисних копалин.

Клімат. Причини, що впливають на формування клімату Північної Америки. Через велику протяжність материка з півночі на південь кількість сонячного тепла, що надходить на земну поверхню, не скрізь однакова. Крім того, за винятком південної частини материка, кількість його неоднакова в різні сезони року.

У формуванні клімату велику роль відіграють і переважні вітри: північно-східні вітри (пасати) на південь від 30° пн. ш. і західні — в помірних широтах. У субарктичному поясі домінують північно-східні вітри.

На клімат узбереж Атлантичного і Тихого океанів впливають теплі й холодні течії. (Користуючись картою, встановіть, які теплі й холодні течії та в яких широтах пливуть біля східних і західних берегів.) Вплив Атлантичного океану на клімат внутрішніх районів материка обмежений. Узимку, коли над материком формується високий тиск, вітри спрямовані в бік океану; влітку, навпаки, над материком формується знижений тиск, і вітри з океану проникають углиб материка.

Вплив Тихого океану поширюється тільки на прибережну смугу. Адже вологі повітряні маси з океану, подолавши Кордильєри та потрапивши вглиб материка, втрачають свої властивості (змінюються їхня температура, вологість).

Рівнинний рельєф у середній частині материка не створює перешкод для руху повітряних мас із півночі на південь і з півдня на північ. Тому холодне повітря з півночі взимку іноді досягає Мексиканської затоки, спричинюючи різке зниження температури. Але й тропічні маси повітря проникають далеко на північ. Ось чому погода на рівнинах нестійка, взимку холоди часто змінюються відлигою.

Зазначені причини й зумовили велику різноманітність клімату Північної Америки. Середня температура січня на островах Канадського Арктичного архіпелагу -35 °С, а на півдні материка +20 °С; середня температура липня на півночі ледве досягає +4 °С, а на півдні подекуди перевищує +30 °С. Неоднакова і кількість опадів. Багато їх на південному сході материка та островах Карибського моря. На захід і північний захід кількість опадів значно зменшується, і тільки на Тихоокеанському узбережжі, у передгір´ях Кордильєр, опадів багато.

Кліматичні пояси та області. В арктичному поясі протягом усього року панують арктичні повітряні маси. Суворі зими часто супроводжуються сніговіями, а холодне літо — постійними туманами, хмарною погодою. Більша частина території цього поясу (Гренландія та деякі інші острови) вкрита льодовиками.

Для субарктичного поясу характерні морозна зима й помірно прохолодне літо. Опадів багато, сніговий покрив узимку незначний. Скрізь поширена багаторічна мерзлота, в літні місяці розмерзається тільки верхній шар ґрунту.

Східна, внутрішня й західна області помірного поясу значно різняться своїм кліматом. На сході клімат мусонний, який далі на захід змінюється континентальним, а потім морським.

У субтропічному поясі жарке літо, тепла зима. Одначе вторгнення холодних повітряних мас із півночі зумовлюють короткочасні морози і снігопади. Вологий клімат на сході поясу змінюється континентальним у середній частині й середземноморським на заході.

На сході тропічного поясу клімат тропічний вологий, у внутрішніх частинах Мексиканського нагір´я і на півострові Каліфорнія тропічний пустельний. (Порівняйте із західними узбережжями тропічних поясів Південної Америки та Африки.)

У субекваторіальному поясі лежить крайній південь Північної Америки. Тут протягом року багато опадів, тримаються високі температури.

Внутрішні води. На відміну від Південної Америки, де річки мають дощове живлення, для річок Північної Америки, крім дощового, велику роль відіграє снігове живлення.

Річки та озера басейну Атлантичного океану. Найбільша річка Північної Америки – Міссісіпі (мовою індіанців "велика річка") бере початок майже в центрі материка і тече рівниною на південь. У середній течії Міссісіпі приймає притоку Міссурі ("мулиста річка"), якає довшою, ніж Міссісіпі. Якщо рахувати довжину від витоку Міссурі до гирла Міссісіпі, то річку можна вважати третьою в світі за довжиною (6420 км) після Нілу та Амазонки. У верхній течії Міссісіпі замерзає взимку на короткий час. Рівень води в річці дуже змінюється протягом року.

Повінь буває навесні, коли тане сніг. Але іноді і влітку зливи спричиняють поводі: річка з притоками виходить із берегів, затопляючи поля і селища. Міссісіпі несе багато намулу й піску. Річка утворює велику дельту, яка швидко зростає, щороку просуваючись у Мексиканську затоку на 100 м.

Річки, що стікають східними схилами Аппалачів, короткі й повноводні. На своєму шляху до океану вони перетинають високий уступ, утворюючи багато водоспадів, енергія яких використовується на гідроелектростанціях. Впадаючи в Атлантичний океан, гирла річок розширюються; тут зручно будувати морські порти.

Річкою Св. Лаврентія в Атлантичний океан стікають води Великих озер: Верхнього, Мічиган, Гурон, Ері, Онтаріо. Озеро Верхнє за площею водного дзеркала посідає перше місце серед прісноводних озер світу. Ці озера, як і ті, що знаходяться на півночі материка, утворилися на місці великих западин, поглиблених льодовиками.

Великі озера лежать на різних рівнях і сполучені між собою короткими річками-протоками в єдину озерно-річкову систему.

Річка Ніагара сполучає озера Ері та Онтаріо. В її руслі є уступ заввишки 50 м, з якого вона падає, утворюючи Ніагарський водоспад. Мовою індіанців слово "Ніагара" означає "гуркотлива вода". Величне видовище водоспаду приваблює щороку мільйони туристів. На водоспаді збудовано гідроелектростанції. Великими озерами перевозять різні вантажі. Озеро Мічиган сполучене судноплавним каналом із річкою Міссісіпі. Для зручного й коротшого виходу в Атлантичний океан в обхід Ніагарського водоспаду споруджено канали і шлюзи. Взимку прибережні ділянки озер замерзають на 3—4 місяці.

Річки та озера басейну Північного Льодовитого океану. Річки, що стікають у Північний Льодовитий океан, мають переважно снігове живлення. Більшу частину року вони скуті кригою. Льодохід починається пізньою весною з верхів´їв річок. Це призводить до утворення в середній, а ще більше — в нижній течії крижаних заторів, внаслідок чого русло річки забивається аж до дна кригою і вода широко розливається довкруж. Повноводні річки і влітку — за рахунок боліт і численних озер, крізь які вони течуть.

Найбільша північна річка — Маккензі, а найбільше озеро — Велике Ведмеже.

Річки та озера басейну Тихого океану і басейнів внутрішнього стоку. Річки басейну Тихого океану порівняно короткі, порожисті, зі швидкою течією. На північному заході, де опадів багато, вони повноводні.

Великі річки Тихоокеанського басейну — Колумбія і Колорадо. Починаються вони в горах і течуть плоскогір´ями. Колорадо утворює величезний каньйон — глибоку ущелину з прямовисними стінами.

Значні запаси гідроресурсів річок, а надто Колумбії, інтенсивно використовуються.

Басейни внутрішнього стоку охоплюють у Північній Америці порівняно невелику територію. До них належать Великий Басейн і частина Мексиканського нагір´я. Озера цих районів безстічні, солоні. Навесні, коли тане сніг, вони наповнюються водою, а влітку зменшуються в розмірах; найбільше з них — Велике Солоне озеро у Великому Басейні.

Природні зони. На півночі материка природні зони розпросторюються смугами із заходу на схід, тоді як у середній та південній частинах вони витягнуті з півночі на південь. У Кордильєрах проявляється висотна поясність.

Видовим складом рослинність і тваринний світ півночі материка подібні до Північної Євразії, а півдня — до Південної Америки, що пояснюється їхньою територіальною близькістю та спільністю розвитку.

Гренландія та більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу лежать у зоні арктичних пустель. Тут у місцях, що звільняються від снігу й льоду, на бідних кам´янистих і болотистих ґрунтах під час короткого прохолодного літа ростуть мохи й лишайники. У цій зоні ще з льодовикового періоду водиться вівцебик. Ця тварина вкрита густою та довгою темно-коричневою шерстю, яка добре захищає її від холоду.

Північне узбережжя материка і прилеглі до нього острови — зона тундри. Південна ЇЇ межа на заході пролягає поблизу Полярного кола, а на сході зміщується на південь, охоплюючи узбережжя Гудзонової затоки й північну частину півострова Лабрадор. Тут в умовах короткого прохолодного літа й багаторічної мерзлоти утворюються тундрові ґрунти, в яких рослинні рештки розкладаються повільно. До того ж мерзлий шар не пропускає вологу, яка збирається в надмірній кількості. Тому в тундрі дуже поширені торфові болота. На тундрово-глейових ґрунтах у північній частині тундри ростуть мохи й лишайники, а в південній — болотні трави, чагарники з багна, ягідники з буяхів (лохини) і чорниці, низькорослі з покарлюченими стовбурами берези, верби, вільха.

У тундрі водяться песець, полярний вовк, північний олень карибу, біла куріпка та ін. Улітку тут буває безліч перелітних птахів. У прибережних волах зони багато тюленів, моржів. На північному узбережжі материка трапляється білий ведмідь. На заході, в Кордильєрах, далеко на південь заходить гірська тундра.

На південь дедалі частіше з´являється деревна рослинність, тундра поступово переходить у лісотундру, а потім у хвойні ліси або тайгу.

Зона тайги простерлася широкою смугою з заходу на схід. Тут переважають підзолисті ґрунти. Утворюються вони в умовах вологого й прохолодного літа, коли незначні рослинні рештки повільно розкладаються і дають невелику кількість перегною (до 2 %). Під тонким шаром останнього залягає білястий шар із нерозчинними елементами породи, що кольором нагадує золу. За колір цього шару такі ґрунти називаються підзолистими.

У тайзі ростуть переважно хвойні дерева — чорна ялина, бальзамічна ялиця, сосна, американська модрина; є й листяні — паперова береза з гладенькою білою корою, осика. У лісах водяться хижі звірі — ведмеді, вовки, рисі, лисиці; є олені, лосі та цінні хутрові звірі — соболь, бобер, ондатра.

Схили Кордильєр, звернуті до океану, вкриті густими хвойними лісами переважно із ситхінської ялини, тсуги, дугласової ялиці. Ліси піднімаються схилами гір на 1000— 1500 м, вище вони рідшають і переходять у гірську тундру.

У гірських лісах водяться ведмеді-гризлі, скунси, єноти; в річках багато лососевої риби, на островах є лігвища котиків.

На південь від зони хвойних лісів лежать зони мішаних і широколистяних, а також перемінно-вологих лісів. Вони розташовані тільки в східній частині материка, де м´якший і вологіший клімат, і на півдні сягають Мексиканської затоки.

Підмішаними лісами на півночі поширені сірі лісові ґрунти, під широколистяними — бурі лісові, а на півдні під перемінно-вологими — жовто- й червоноземи.

У мішаних лісах переважають жовта береза, цукровий клен, бук, липа, біла й червона сосни. Для широколистяних лісів характерні різні види дуба, каштан, платан, тюльпанне дерево.

Перемінно-вологі ліси на півдні Міссісіпської та Приатлантичної низовин складаються з дубів, магнолій, буків, карликових пальм. Дерева обвиті ліанами.

На захід від зони лісів опадів менше, і тут переважає трав´яна рослинність. Зону лісів заступають зони лісостепу з чорноземо-подібними ґрунтами та степу з багатими на перегній чорноземами й каштановими грунтами. Степи з високими травами, переважно злаками, заввишки 1,5 м у Північній Америці називають преріями. У долинах річок і на зволожених пониззях трапляється деревна рослинність. Ближче до Кордильєр опадів іще менше, і рослинність бідніша; низькі трави — трава Грама (злак) та бізонова трава (багаторічний злак заввишки лише 10—30 см) ростуть окремими кущиками.

Напівпустелі й пустелі вкривають значну частину внутрішніх плоскогір´їв Кордильєр, Мексиканського нагір´я та Каліфорнійського узбережжя. Тут на сірих та бурих грунтах ростуть колючі чагарники, кактуси й полин, а на засолених грунтах — курай.

У Центральній Америці та на островах Карибського моря — зони саван і вологих вічнозелених лісів.

9.4.2. Південна Америка

Географічне положення. Два материки — Південна Америка і Північна Америка утворюють єдину частину світу під загальною назвою Америка. Ці материки з´єднуються Панамським перешийком. Південна Америка значно віддалена від інших материків (за винятком Північної Америки), що зумовило своєрідність її рослинності й тваринного світу і позначилося на історії розвитку народів, які населяють материк.

Площа Південної Америки — близько 18 млн. км2.

Обриси берегів. Своїми контурами Південна Америка нагадує витягнутий трикутник, повернутий основою на північ, а вершиною на південь. Найбільшої ширини материк досягає по паралелі 5° пд. ш. (Порівняйте з Африкою.)

Островів поблизу берегів Південної Америки небагато. Берегова лінія розчленована слабо, за винятком південно-західного берега, де багато дрібних островів, проток і заток із крутими скелястими берегами. На півдні вузька й покручена Магелланова протока відокремлює від материка архіпелаг Вогняна Земля. На південному сході врізається в суходіл затока Ла-Плата. Це — розширене гирло річки Парани, затоплене морськими водами. Північні береги материка омивають води Карибського моря.

Відкриття Америки європейцями

У другій половині XV ст. великий інтерес викликали у мореплавців держави сходу, де вже побували європейці. Про незліченні багатства й казкову природу далеких країн — Індії та Китаю розповідали легенди. Але шлях до цих країн був довгим, тяжким і небезпечним. Христофор Колумб, як і деякі вчені того часу, припускав, що Земля має форму кулі. А якщо так, то до казкової Індії можна дістатися західним шляхом через океан. Але Колумб не мав правильного уявлення про розміри Землі і вважав, що східні береги Індії знаходяться порівняно недалеко від берегів Європи.

Після довгих клопотань Колумбові поталанило домогтися від королівського двору Іспанії згоди на організацію ескадри з трьох невеликих кораблів. З серпня 1492 р. ескадра залишила береги Іспанії.

Океан був спокійним, дув попутний вітер. Так кораблі пливли понад місяць. Одного разу з корабля мандрівники побачили зелену смугу. Проте їхня радість швидко затьмарилась: це була не довгождана земля, а Саргасове море з величезним скупченням морських водоростей. Подорож на захід тривала, а землі так і не було. Матроси й офіцери, втомлені довгим плаванням, вимагали повернути назад. Аж ось 12 жовтня 1492 р. дозорний матрос нарешті побачив землю. Радості не було меж. Під час цієї подорожі Колумб відкрив багато островів з фупи Ба камських і Антильських островів, що їх згодом назвали Вест-Індією. Під час третього плавання, в серпні 1498 р., Колумб уперше ввійшов у гирло річки Оріноко (північ Південної Америки). Загалом Колумб здійснив чотири подорожі до берегів Америки, але до кінця життя був певний, що відкрив тільки західний шлях до Індії, тому жителів Нового Світу почали називати індіанцями.

Слідом за Колумбом відкривати нові землі за океаном вирушили численні експедиції завойовників, організовані Іспанією та Португалією. Ці експедиції досягли Південної Америки. У кількох із них узяв участь Америго Віспуччі, італієць за походженням. Він побував на північному і східному узбережжі Південної Америки.

У своїх листах — своєрідних щоденниках Віспуччі вперше описав природу й населення нововідкритих земель. Він був упевнений, що ці землі не що інше, як невідомий досі материк. Оскільки в той час вважали, що Колумб досяг західним шляхом Азії, то честь відкриття нової частини світу була приписана Віспуччі. За його ім´ям вона дістала назву Америка, яка згодом поширилась і на північний материк.

У нововідкриті землі ринули тисячі іспанських і португальських завойовників. Багато золота, срібла й коштовного каміння вивезли вони в Європу. Вогнем і мечем було знищено цілі держави з їхньою високою культурою. Південну Америку було перетворено на колоніальні володіння Іспанії та Португалії. Переселенці з Європи заселяли прибережні та придатні для сільського господарства райони, а місцеве населення відтісняли у внутрішні та гірські райони материка.

Рельєф. Рівнини. Південноамериканська платформа, яка лежить в основі материка, не один раз піднімалася, місцями Прогиналась. У прогинах скупчилися морські й континентальні відклади потужністю кілька тисяч метрів. На цих ділянках платформи знаходяться рівнини, серед яких найбільша рівнина земної кулі — Амазонська низовина. На північ від неї лежить Орінокська низовина, а на південь — Ла-Платська. З осадовими породами узбережжя Карибського моря й північних передгір´їв Анд пов´язане одне з найбільших на земній кулі родовищ нафти. Чимало внутрішніх районів Південної Америки досліджені ще слабо.

Бразильське та Гвіанське плоскогір´я. Плоскогір´я Південної Америки являють собою виступи фундаменту платформи, що утворилися внаслідок її піднять. Часто підняття супроводжувалися розломами, і тоді розколинами земної кори піднімалися на поверхню розплавлені породи, утворюючи покрови із застиглої лави. Подекуди на поверхню виступають кристалічні породи, а більша частина плоскогір´їв укрита континентальними відкладами. Гвіанське плоскогір´я найбільшої висоти досягає в центральній частині, а Бразильське — на південному сході біля узбережжя Атлантичного океану. В напрямі Амазонської низовини воно поступово знижується.

Надра плоскогір´їв містять багаті поклади залізних, марганцевих, уранових руд, бокситів, є золото, алмази.

Анди. Мовою давніх місцевих жителів — інків слово Анди означає "мідні гори". Вони витяглися вздовж узбережжя Тихого океану кількома паралельними хребтами. Чимало вершин значно перевищують позначку 6000 м над рівнем моря.

Анди — гори переважно нової складчастості. Горотворення — розломи, вулканічні виверження й руйнівні землетруси — бурхливо відбувається в Андах і в наші дні. Біля берегів Тихого океану внаслідок опускання земної кори виникла глибока западина. (За шкалою глибин визначте на карті її глибину.) А в середній, розширеній частині Анди піднімаються, через що утворилися східчасті внутрішні плоскогір´я, висота яких 3500—4500 м.

У південній частині Анд, на березі Тихого океану, 1960 р. стався один із найсильніших землетрусів — чилійський. Після землетрусу навколишня місцевість невпізнанно змінилася. Вулкани, що раніше не діяли, почали вивергати гази й попіл, із кратерів розтікалася вогняна лава, окремі прибережні ділянки занурились у воду, а місцями з води постали нові острови. Всюди було пошкоджено залізниці й шосейні шляхи, будинки перетворилися на купи руїн. Загинуло понад 10 тис. осіб, 2 млн. осіб лишилися без домівки.

Внаслідок землетрусу в океані утворилися велетенські хвилі цунамі, які зі швидкістю понад 700 км на годину промчали Тихим океаном і ринули на береги та острови Азії, спричинивши там величезні руйнування. У 1979р. від землетрусу в Перу загинуло 70 тис. осіб.

Корисні копалина. Вкорінення магми за лініями розломів сприяли утворенню багатющих покладів рудних копалин в Андах. Тут зосереджено великі родовища мідних, олов´яних, свинцевих і цинкових руд, коштовного каміння.

Клімат. Причини, які впливають на формування клімату Південної Америки. Більша частина Південної Америки, як і Африки, знаходиться в жаркому поясі, лише звужена, південна частина материка лежить у помірному поясі.

Нарівні з географічною широтою на формування клімату Південної Америки значною мірою впливає рельєф: Анди на заході та великі рівнини на сході. Анди перепиняють шлях вітрам із Тихого океану. З Атлантичного океану пасати приносять теплі й вологі повітряні маси, які проникають у глиб материка аж до Анд. До східного берега материка біля екватора наближається тепла Південна Пасатна течія, що поділяється на Гвіанську і Бразильську. Теплі течії сприяють насиченню повітря вологою. Вздовж західного узбережжя з півдня на північ, майже до екватора, пливе потужна холодна Перуанська течія, яка сильно охолоджує повітря прибережних районів і висушує його.

На клімат помірного поясу впливають західні вітри помірних широт, які приносять з океану багато вологи на Тихоокеанське узбережжя материка.

Кліматичні пояси Південної Америки. В екваторіальному поясі лежить більша частина Амазонської низовини та узбережжя Тихою океану на північ від екватора. Клімат екваторіального поясу формується під впливом вологих повітряних мас, що надходять з Атлантичного океану, та високих річних температур повітря. Тут переважають екваторіальні повітряні маси з високою температурою та великою вологістю протягом року.

У субекваторіальних поясах лежать Орінокська низовина і Гвіанське плоскогір´я, східна й південна частини Амазонської низовини, північна й центральна частина Бразильського плоскогір´я. Для цих поясів характерні незначна різниця літніх і зимових температур, сезонне випадання дощів — сухий зимовий і вологий літній. Тільки на північно-східних схилах Гвіанського плоскогір´я і на прилеглому до нього узбережжі Атлантичного океану в зимовий період багато опадів.

У тропічному поясі лежать південно-східна частина Бразильського плоскогір´я, північна частина Ла-Платської низовини і внутрішніх рівнин. Тут уже помітно різницю температур за сезонами року. Дощі випадають переважно влітку, як і в субекваторіальних поясах, але їх значно менше. Тільки на східних схилах Бразильського плоскогір´я і в зимовий період багато опадів.

На клімат узбережжя Тихого океану від ЗО до 5° пд. ш. впливають холодна Перуанська течія і пасати. Тут формується клімат тропічних пустель. У розташованій на узбережжі пустелі Атакама кілька років поспіль не випадає дощу.

Частина материка між 30 і 37° пд. ш. лежить у субтропічному поясі. На сході зима тепла, а літо жарке, опадів тут достатньо. Поблизу східних схилів Анд клімат сухий. Це пояснюється підвітряним положенням цих територій щодо переважних узимку західних і південно-західних вітрів, а також тим, що повітряні маси, які проникають сюди влітку з Атлантичного океану, втрачають вологу на шляху до Анд. На Тихоокеанському узбережжі клімат середземноморський із сухим літом і вологою зимою, як на північному заході й південному сході Африки.

На південь від 37° пд. ш. знаходиться помірний кліматичний пояс, в якому тепле літо вже змінюється холодною зимою.

На схили Анд, звернуті до Тихого океану, постійні західні вітри помірних широт приносять багато опадів протягом усього року, а надто взимку. Річна амплітуда температур тут невелика. Такий клімат називають помірним морським. Формується він під постійним впливом морських повітряних мас, які надходять з океану.

У східній частині поясу, куди опади з західними вітрами не проникають (їх затримують

Анди), клімат сухий, з холоднішою зимою і теплим літом. Такий клімат називають помірним континентальним. Узимку тут бувають морози та снігові хуртовини.

Клімат гірських областей Анд. Оскільки повітря нагрівається від земної поверхні, то нижні шари тропосфери прогріваються краше, ніж верхні. Нагріте повітря, піднімаючись, охолоджується; із зміною висоти в горах змінюється й кількість опадів. Тому в гірських районах, крім географічної широти, на клімат впливає і висота місцевості. Зміна клімату, спричинена різною висотою місцевості на тих самих широтах, називається висотною кліматичною поясністю.

В Андах зміна кліматичних поясів залежить як від географічної широти, так і від висоти місцевості над рівнем моря. Біля східного підніжжя Анд, у районі екватора, клімат екваторіальний, тоді як на вершині вулкана Котопахі цілорічно лежить сніг. У нижній частині гір, як і на рівнинах екваторіального поясу, відмінності в кліматі за сезонами не виражені, а на значній висоті різниця температур дня і ночі дуже велика. Навіть удень на осонні тепло, а в тіні холодно.

У тропічному поясі на всіх висотах клімат характеризується надзвичайною сухістю та великою амплітудою добових температур. У субтропічному й помірному поясах добре виражені сезонні відмінності.

Внутрішні води. Річки та озера. Кліматичні умови і рельєф сприяють утворенню в Південній Америці великих і повноводних річок. Анди, що простяглися вздовж західного узбережжя, є вододілом між басейнами Атлантичного і Тихого океанів. Усі великі річки несуть свої води в Атлантичний океан.

У річок Південної Америки живлення переважно дощове. В екваторіальному поясі річки повноводні цілорічно, а ті, що течуть у районах сезонного випадання дощів, узимку міліють, а влітку, розливаючись, виходять із берегів.

Амазонка — найбільша за площею басейну (понад 7 млн. км2) і найбагатоводніша річка не тільки Південної Америки, а й усієї земної кулі. Якщо порівняти Амазонку за водністю з іншими великими річками світу, то однакову з нею кількість води несуть в океан Конго (Заїр), Міссісіпі, Янцзи та Об разом узяті. За довжиною — 6400 км (з головним витоком річкою Мараньйон) Амазонка — друга річка у світі після Нілу. Тече вона в основному дуже рівною місцевістю з незначним похилом. На своєму шляху річка приймає понад 500 приток. Оскільки у правих приток повінь настає в жовтні — березні, а в лівих—у квітні — жовтні, Амазонка буває повноводною протягом усього року. Максимальний розлив випадає на кінець літа Південної півкулі (березень — квітень), бо праві притоки більші й багатоводніші, ніж ліві. Оцій порі рівень води в річці піднімається на 10— 15 м, вона виходить з берегів, широко розливаючись долиною. У середній течії ширина річки 5 км, а в нижній перевищує 20 км. Повільна течія сприяє утворенню безлічі великих і дрібних островів, проток і стариць, особливо в гирлі річки. Глибоке русло дає можливість навіть океанським суднам підніматися вгору річкою до міста Манауса. У нижній течії під час морського припливу висока хвиля (до 4 м), яку місцеве населення називає "поророкою", із сильним гуркотом і великою швидкістю мчить угору річкою. Місцевою говіркою слово "амазуну" означає "гримлива вода".

Парана та Оріноко — теж великі й повноводні річки. Парана збирає води з південних схилів Бразильського плоскогір´я і внутрішніх рівнин. Північні схили Гвіанського плоскогір´я й Орінокська низовина належать до басейну Оріноко. У середній та нижній течії ці річки течуть рівнинами і зручні для судноплавства. На відміну від Амазонки в них є періоди повноводдя і спаду води.

Стікаючи з Анд, Бразильського і Гвіанського плоскогір´їв, річки та їхні притоки утворюють водоспади. На одній із приток Оріноко водоспад Анхель сягає висоти 1054 м — це найвищий водоспаду світі. Річки Південної Америки багаті на запаси водної енергії, але вони поки що майже не використовуються.

Озер у Південній Америці мало. Найбільше озеро Центральних Анд Тітікака лежить у глибокій западині на висоті 3812 м. З-поміж великих озер світу це найбільш високогірне.

Природні зони. Вологі екваторіальні ліси. У Південній Америці, як і в Африці, обабіч екватора простерлася зона вологих екваторіальних лісів. Ці ліси — у Південній Америці їх називають сельвою (португальською мовою — ліс) — ростуть на Амазонській низовині та прилеглих до неї схилах Анд, а також у північній частині Тихоокеанського узбережжя. Вони обіймають більшу площу, ніж такі самі ліси в Африці. За різноманітністю видового складу і щільністю рослинного покриву вони ведуть перед на земній кулі. Тут переважають червоно-жовті фералітні ґрунти.

Дерева в сельві ростуть кількома ярусами. Високо вгору підносять свої крони сейба, різні пальми. Спираючись на міцне дошкоподібне коріння, сейба досягає висоти 80 м, в діаметрі — 4 м. Плоди її дають волокно, а насіння — рослинну олію. У нижчих ярусах ростуть різні каучуконосні дерева (гевея), шоколадне дерево (какао), динне, червоне. Виткі ліани обвивають стовбури дерев. На деревах безліч епіфітів, серед них гарні орхідеї з дивовижними квітками. У трав´яному покриві багато папоротей. У тихих заводях річок росте велетенське латаття — вікторія-регія, листя цієї рослини досягає 2 м у діаметрі.

Добре пристосувалися до життя в лісі різні звірі. Багато їх живе на деревах. Дуже численні й різноманітні чіпкохвості мавпи, наприклад, ревуни, завбільшки з великого собаку, які вранці й увечері виповнюють ліс гучними криками. На гілках висять мляві лінивці, які живляться листям і пагонами дерев. Плямисте забарвлення ягуара — небезпечного хижака майже непомітне серед густої зелені л icy. Своєрідна тварина сельви — мурахоїд, який з допомогою довгого й липкого язика ловить мурах і термітів. У густих заростях річок і боліт водяться тапіри — травоїдні копитні тварини.

Скрізь — сила-силен на яскраво забарвлених птахів, зокрема великі папуги ара, крихітні колібрі, що живляться квітковим нектаром. Серед кажанів — нічних мешканців лісу — є кровососні. Дуже багато великих різнобарвних метеликів, павуків, жуків, шо світяться. У річках водяться черепахи й крокодили, які розмірами поступаються африканським, багато змій. Водяний удав анаконда досягає завдовжки 10 м.

Амазонка та її притоки дуже багаті на рибу, серел якої чимало хижої. Жах для мешканців місцевих вод—невелика рибка піранья, що перевершує ненажерливістю морських акул. Піраньї нападають на свою жертву величезними зграями і гострими зубами обгризають її за кілька хвилин, лишаючи тільки кістяк.

Савани й рідколісся. На південь і північ від зони вологих екваторіальних та перемінно-вологих лісів простерлася зона саван і тропічного рідколісся.

На півночі материка савани вкривають Орінокську низовину, де її називають льяносами (іспанською мовою — рівнини). Тут за субекваторіального клімату на червоних фералітних грунтах, серед високих трав ростуть поодинокі пальми, акації, кактуси. Берегами річок прости їлися галерейні ліси.

Савани Бразильського плоскогір´я — кампос (португальською мовою — рівнини) і центральних рівнин охоплюють значно більшу територію, ніж льяноси, і лежать як у субтропічному, так і в тропічному поясах. Трав´яний покрив кампосів складається, як і в льяносах, із високих злаків та бобових. Деревна рослинність бідніша, вона представлена поодинокими мімозами, деревоподібними кактусами, молочаями. На північному сході Бразильського плоскогір´я, за сухішого клімату, на черво-но-бурих ґрунтах лежать чагарникова савана і розріджені ліси. Тут ростуть кактуси й дерева з бочкоподібним стовбуром.

На заході савана переходить у тропічне рідколісся, де за сухого тропічного клімату на червоно-бурих грунтах ростуть жорсткі трави й колючі чагарники. Трапляється тут дерево кебрачо, яке дістало цю назву за тверду деревину (у перекладі означає "зламай сокиру"). З деревини кебрачо добувають дубильний екстракт.

Основна відмінність тваринного світу південноамериканських саван від африканських — бідність копитних. Тут водяться лише невеликі дикі свині пекарі, дрібні олені. Присмерком із нір виходять броненосці, вкриті зверху твердим панциром. Ці тварини мають сильні лапи з великими кігтями, якими вони, шукаючи поживу, риють землю. З хижаків, крім ягуара, трапляється пума.

На південно-східних схилах Бразильського плоскогір´я, звернутих до океану, на відміну віл внутрішніх районів, багато опадів майже цілий рік. Це область тропічного вологого клімату. Тут місцями збереглися субекваторіальні й тропічні ліси, подібні до екваторіальних.

На більшій частині південного сходу Бразильського плоскогір´я — плантації різних культурних росл и н.

Степи. На південь савани поступово переходять у зону субтропічних степів, які тут називають пампою, що означає "рівнина", "степ".

Для пампи характерний субтропічний клімат із великою різницею в опадах по території зони. На сході пампи клімат м´який, опали рівномірно розподілені протягом року і майже ніколи не буває посух. Літо жарке, а взимку з півдня нерідко дмуть холодні вітри, які спричинюють різке зниження температури. Тут на родючих червонувато-чорних грунтах ростуть різні злаки — пампасова трава, тонконіг та ін., утворюючи густу й міцну дернину. У низинах та по берегах річок трапляються очеретяні болота. На захід і південь, де опадів менше, пампа переходить у сухі степи з біднішою рослинністю.

Дуже багато в степах різних гризунів. По берегах річок і озер водиться нутрія, що дає цінне хутро. Природна рослинність у пампі майже не збереглася, бо майже всі землі розорані, а сухі степи використовують під пасовища.

Напівпустелі. Південну, звужену частину материка називають Патагонією. Тут за помірно континентального клімату на сіроземах та бурих напівпустельних грунтах (місцями засолених) поширена напівпустельна рослинність: рідкі трави та низькорослі кактуси чергуються з ділянками колючих чагарників. Жорсткі невисокі рослини часто ростуть дуже густо, утворюють такі тверді "подушки", що копито коня не залишає на них сліду. Оскільки ця зона освоєна мало, тварини тут збереглися краще, ніж у степу: водяться пума, лама гуанако, трапляється страус нанду.

Висотна поясність в Андах. У горах природні зони заступають одна одну не тільки в широтному напрямі, а й залежно від висоти місцевості над рівнем моря. Біля підніжжя гір розташована та природна зона, яка характерна для даної широти рівнинної місцевості. Із зміною висоти поступово змінюються клімат, грунти, рослинність і тваринний світ, тобто відбувається зміна природних зон. Зони ніби оперізують гори на різних висотах. Ось чому зміну природних зон у горах називають висотною поясністю. Розгляньмо розміщення висотних поясів в Андах поблизу екватора. Нижній пояс гір, до висоти 1200—1500 м над рівнем моря, — це вологі екваторіальні ліси. Тут, як і на Амазонській низовині, що прилягає до гір, природа така сама. Вище пояс вологих екваторіальних лісів поступається місцем поясові гірських лісів. Температура тут протягом року коливається від +15 до +20 °С, опадів буває до 3000 мм. Такий клімат називають кліматом вічної весни. На червоноземних грунтах ростуть деревоподібні папороті, бамбук, хінне дере во, чагарник кока, з листя якого добувають кокаїн.

На висоті від 2800 до 3800 м лежить пояс високогірних лісів — криволісся. Температура повітря знижується до +10 °С. На такій висоті повітря значно розріджене, різко коливаються температури протягом доби. Опадів менше. Часто бувають тумани і дмуть сильні вітри. Тут ростуть ліси з низькорослих дерев і чагарників.

Ще вище, до 4500 м, лежить пояс високогірних луків (парамос). Хоча середньомісячні температури в цьому поясі позитивні (+8, +4 °С), але ночами часто бувають приморозки. Суворість клімату цього поясу посилюється постійними сильними вітрами. Але коли вщухає вітер, а небо звільняється від хмар, сонце гріє так, що стає жарко. Опадів близько 1000 мм, проте випаровування дуже інтенсивне. Рослинність парамос своєрідна: серед поодиноких злаків стоять високі (до 5 м) деревоподібні рослини з товстим бурим стеблом, на якому збереглося відмерле листя; вершину стебла увінчує розетка з опушеного листя й китиці жовтувато-білих квіток.

Верхній пояс, понад 4500 м, укривають багаторічні сніги й льодовики. У високогірних районах Анд водяться лами, вони легко долають гірські кручі. Місцеве населення приручило їх і використовує як в´ючних тварин, а також як молочну і м´ясну худобу.

На великих плоскогір´ях Центральних Анд, закритих із сходу й заходу гірськими хребтами, розташовані сухі гірські степи й напівпустелі. У степах водиться гризун шиншила, значною мірою винищений через цінне хутро. У горах гніздяться хижі птахи кондори, розмах крил у них досягає 3 м.

Освоєння земель під сільськогосподарські вгіддя в багатьох районах Південної Америки привело до зміни природного середовища. Майже повністю зорано пампу, вирубано ліси кебрачо в тропічному рідколіссі, винищено багато тварин. Особливо непокоїть доля лісів Амазонки. Будівництво трансамазонської автомагістралі й подальше освоєння цієї області супроводжується хижацьким вирубуванням і випалюванням лісів на величезних територіях. Така діяльність людини різко порушує природну рівновагу, загрожуючи зміною природного середовища не лише екваторіальних лісів, а й сусідніх природних зон (зменшення опадів, обміління річок, ерозія грунту, збіднення рослинного покриву й тваринного світу). Занепокоєний швидким знищенням лісів, бразильський уряд ухвалив рішення про створення першого великого заповідника в Амазонії.



загрузка...