Навігація
Посилання


Голокост в Україні

§ 9 УКРАЇНЦІ ТА ЄВРЕЇ ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ


  1. НАПЕРЕДОДНІ, ПІД ЧАС ТА ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 рр.

У перші роки ХХ ст. антисемітські настрої в Україні посилилися. На Великдень (Пасху) 1899 р. вибухнув триденний погром в Миколаїві. Коли на третій день погрому до міста приїхали селяни з сусідніх сел, щоб взяти участь у грабунках єврейського майна, місцева поліція нарешті отримала наказ припинити безлад та розігнала селян-погромників. Але останні були вкрай обурені цим та зруйнували єврейський цвинтар, бо були переконані, що влада дозволяє грабувати євреїв.

Погроми відбувалися і в інших містах, містечках, землеробських колоніях. Але чи не найстрашніша трагедія відбулася в квітні 1903 р. в Кишиневі. Зухвала антисемітська пропаганда в місцевій пресі, що підтримувалася владою, розповсюдження міфів про “ритаульні вбивства” євреями християн, що помножувалося на соціально-економічні негаразди багатьох людей, підготували підґрунтя погрому.

РОЗДУМИ З ПРИВОДУ...

Російська газета “Санкт-Петербурзькі відомості” відверто писала про кишинівську газету “Бессарабець”, що стала рупором антисемітизму та підбурювала до насильства: ““Бессарабець”... заговорив мовою, зрозумілою для темного натовпу, мовою ненависті, нетерпимості, розпалюючи в масі племінну та релігійну ворожнечу... Він впливав, на сором, і на місцеву інтелігенцію... Навіть до шкіл проникла отрута антисемітизму...” Людиноненависницька роль нестримної антисемітської пропаганди була зрозумілою ще більше 100 років тому. Але і сьогодні, в демократичній Україні, ксенофобські та антисемітські матеріали в деяких виданнях певні політичні сили намагаються представити як “прояви демократії” та “свободи волевиявлення”. Колись такі уявлення про “демократію” вже призводили і до звірячих погромів, і до “демократичного” приходу до влади нацистів в Німеччині. Але про це - пізніше...

Під час жахливого кишинівського погрому десятки людей були вбиті, сотні - поранені та скалічені. Кишинівські євреї спробували організувати самооборону, але в перші ж години погрому бійці їхніх загонів були оточені поліцією та військами, роззброєні та заарештовані. Намагалися захищатися євреї-м’ясники, вантажники, крамарі тощо, але їх розгоняли солдати й поліція, які, таким чином, фактично стали на бік погромників. Масштаби та нелюдська жорстокість кишинівського погрому сильно вплинули на єврейське населення, а також на християнську громадськість Російської імперії та світу.

Єврейські громади все частіше чинили опір погромникам, що користувалися прихільністю або прямою допомогою влади. У Миколаєві, Одесі, Києві та інших містах і містечках України створювалися загони
єврейської самооборони. У Житомирі та деяких інших містах вони вже в 1904 р. дали відсіч учасникам погромів, які прокотилися по Україні з початком російсько-японської війни 19041905 рр. (ці погроми здебільшого влаштовували мобілізовані перед відправкою на фронт).

І в роки революції 1905-1907 рр. єврейська самооборона намагалася чинити опір погромникам. Антиєврейські ексцеси навесні 1905 р. були зірвані у Мелітополі, Сімферополі та інших містах.

Царат та реакційні суспільні сили намагалися спрямувати соціальн

у активність населення, що протестувало проти соціально-економічного та національного тиску, в бік насильства проти євреїв. Втіленню цього завдання сприяли і чорносотенні організації, що почали активно діяти з 1905 р. Тільки до осередків “Союзу російського народу” в Україні входило понад 190 тис. чоловік.

Чорносотенці - члени реакційних правих організацій у Росії у 19051917 рр., що виступали під гаслами монархії, великодержавного шовінізму та антисемітизму. На території України за сприяння царату виступали також проти українського національного руху.

"Чорна сотня" (саме від цієї організації пішла назва "чорносотенці")

- одна з погромних організацій. До загонів "чорної сотні" набирали селян та міських люмпен-пролетарів, розпалюючи в них почуття антисемітизму, а також представників чиновництва з духовенства, таємної канцелярії та таємної поліції.

11Союз російського народу" - масова чорносотенна організація, утворена у жовтні 1905 році у Петербурзі з метою протистояння будь-яким прогресивним перетворенням у Російській імперії. Об´єднувала реакційне дворянство, духовенство, міську дрібну буржуазію, декласовані елементи міста й села. Покровительство організації надавав цар Микола ІІ.

11Союз Михайла Архангела" - чорносотенна організація, створена у 1908 році у Петербурзі, вийшла із "Союзу російського народу". Голова - В.М. Пуришкевич. "Союз" виступав за збереження "історичного устрою Росії" - Православ´я та Самодержав´я, боровся за позбавлення юдеїв прав виборців та обмеження представництва Польщі та Кавказу. Розформована після Лютневої революції.

Влада або напряму підтримувала погромників - як це було в Житомирі в квітні 1905 р., або потурала бандитам своєю повною бездіяльністю - як це було восени 1905 р. в Одесі, Києві, Катеринославі, Кременчуці, Криму, Юзівці (нині Донецьк). В Олександрівську (нині Запоріжжя) поліція випустила та поширила відозву “До всіх істинно російських людей”, де закликала підніматися проти “революціонерів, соціал-демократів і жидів”. Зауважимо, що жоден із організаторів погромів 1905 р. не був покараний.

Соціальна несправедливість, національний тиск примушував євреїв шукати вихід із становища, що склалося. Одні вбачали його в еміграції (здебільшого

- за океан), яка посилювалася після чергової хвилі погромів. Інші - сіоністи

- вважали, що євреї можуть досягти справедливого устрою лише в своїй власній єврейській державі, яку треба створювати. Треті, і серед них було чимало молоді, вважали єдиним виходом революційну руйнацію існуючого державного ладу.

На формування революційних ідей, окрім іншого, впливав і один з найвищих рівнів освіти, що мали євреї серед інших народів Російської імперії. Це було пов’язане і з національною традицією - кожен єврей-чоловік колись мав вийти в синагозі до сувою Тори та читати його. І, крім того, освіта та професія інженера, лікаря, службовця давали єврею потенційну можливість здобути добробут та соціальний успіх.

Але ж відомо, що освічена людина краще усвідомлює своє дійсне становище. І коли через сумнозвісну “процентну норму” чимало євреїв, що мали гарну попередню освіту, лишалися поза університетських лав - їхній відчай сприяв пробудженню “революційної свідомості”.

Відомою є легендарна історія, коли до царя Миколи ІІ звернулися рабини з проханням:

- Цар-батюшка, відміни, будь ласка, процентну норму для вступу євреїв до університетів, інакше ми не утримаємо єврейську молодь від революції. Цар цього не зробив...

В роки революції 1905-1907 рр. значно збільшилася участь євреїв у революційному русі, де взагалі була досить високою питома вага представників національних меншин. Представники старшого покоління засуджували участь частини молодих євреїв в революційних організаціях, проти цього певний час виступали і сіоністи. Проте невпинно зростала активність соціалістичних єврейських партій і угруповань - вже згадуваного вище Бунду, а також Сіоністсько-соціалістичної робітничої партії (ССРП, була створена у січні 1905 р. в Одесі), Єврейської соціал-демократичної робітничої партії Поалей Ціон (була створена членами Поалей Ціон у лютому 1906 р. у Полтаві), Соціалістичної єврейської робітничої партії (СЄРП, осередки якої створювалися в Україні з 1906 р.). Чимало євреїв входили до складу і навіть до керівництва загальноросійських революційних партій (особливо меншовицького крила РСДРП). Революційна єврейська молодь брала участь в мітингах, де звучали заклики до проголошення демократичних свобод, організовувала маніфестації під революційними гаслами, страйки тощо.

  1. МІЖ ДВОМА РЕВОЛЮЦІЯМИ. “СПРАВА БЕИЛІСА”

Після поразки революції 1905-1907 рр. продовжувалася політика державного антисемітизму, що спиралася на реакційні сили в суспільстві. Чорносотенці вели активну погромну агітацію у багатьох містах України, після

убивства агентом “охранки” євреєм Д.Богровим голови Ради Міністрів П.А.Столипіна намагалися вчинити погром у Києві.

“Справа Бейліса” стала знаменним явищем, що

віддзеркалило і політику державного антисемітизму з боку царату, і панування негативних стереотипів у частини українського населення, і справді здоровий глузд та чесність здорових сил суспільства.

У березні 1911 р. у віддаленому районі Києва було знайдено тіло мертвого хлопчика - Андрія Ющинського. У ході слідства з’ясувалося, що до злочину причетна Віра Чеберяк - жінка, що була пов’язана з кримінальним світом. Але чорносотенні організації, чимало реакційнихгазетдрукувалиматеріали про “ритуальні вбивства євреями християнських дітей”. Київський прокурор Г Чаплинський та його однодумці й покровителі-антисеміти сфабрикували звинувачення проти єврея Менахема Бейліса, що жив неподалік від місця злочину.

“Брехливість свідчень цілої низки свідків проти Бейліса настільки очевидна”, - писав пізніше один із слідчих у цій справі, і настільки очевидним був провокаційний антисемітський характер процесу, де намагались обґрунтувати “кривавий наговір”, що не тільки професійні юристи, але й прості селяни, члени суда присяжних, висловлювали своє незадоволення звинуваченнями Бейліса.

Проти антисемітської провокації виступили представники російської та української інтелігенції на чолі з В.Г Короленком, що восени 1911 р. склав відкритого листа “До російського суспільства (із приводу кривавого наклепу на євреїв)”. Заклик Короленка “підняти голос проти нового спалаху фанатизму і темної неправди” підтримали Л. Андрєєв, О. Блок, М. Горький, Д. Мережковський, А. Серафімович і багато інших. М. Грушевський назвав ініціаторів процесу “прислужниками племінної та расової ненависті”, “фахівцями ритуальної легенди”, творцями “кошмарної фантазії й нелюдської злості”. Позицію видатного історика та майбутнього першого Президента України поділяли С. Єфремов, С.

Русова та інші. До руху протесту проти наклепу включилися робітники багатьох міст. У відозві української соціал-демократичної фракції вищих шкіл Києва йшлося: “Справа Бейліса не є справа єврейського народу. Це справа, що мучить усі недержавні народи, волею історії кинуті у в’язницю народів”.

Спростування брехливого, середньовічного наклепу на євреїв не змінила політики державного антисемітизму. Показово, що практично всі організатори судового фарсу, не зважаючи на його розвінчання, отримали просування по службі та матеріальні винагороди. Не змінилися і антисемітські настрої чорносотенців, які продовжували спроби організації антиєврейських акцій.

Але все частіше разом із євреями проти погромників виступали українці та росіяни - робітники Катеринослава, Конотопа, Одеси та інших міст. Демократичні сили не допустили погромів у Харкові, Луганську, Єнакієвому, Чернігові, Полтаві. Проти антисемітизму послідовно виступали діячі українського національного руху та культури, в тому числі - В. Винниченко, М. Коцюбинський, В. Короленко, О. Олесь, І. Франко. Їхні погляди відбивали, зокрема, журнал “Український вісник” під редакцією М. Грушевського, київський тижневик “Слово” під редакцією С. Петлюри та інші.

З іншого боку, В. Жаботинський, І. Шехтман та деякі інші єврейські лідери підтримували національні вимоги українців та відстоювали необхідність
єврейсько-українського співробітництва. Ці чинники впливали на подальші, ще більш бурхливі революційні процеси в супільстві.

3. євреї укрАїни під час революційних подій 1917-1918 рр

Лютнева революція 1917 р.у Петрограді, ліквідувавши російську монархію, насправді перетворила величезну державу на одну з найдемократичніших у світі. Були скасовані всі дискрімінаційні закони царського уряду.

Наслідки цього для єврейського населення були величезними. Євреї були урівнені у громадянських, політичних і національних правах з іншими народами Росії, що полягало, зокрема, в наступному:

- була ліквідована сумнозвісна “смуга осілості”, євреї могли вільно селитися по всій території Росії;

- були скасовані “відсоткові норми” вступу євреїв до навчальних закладів та інші національні обмеження;

- бурхливий стимул до розвитку отримала єврейська культура, євреї брали все більш активну участь у політичному та суспільному житті країни.

Участь євреїв в революційно-демократичному русі після Лютневої революції визначалася двома чинниками. З одного боку, євреї виступали за подальшу демократизацію суспільного життя в межах єдиної країни, щоб не припустити теріторіального розколу єврейської общини колишньої Російської імперії та її подальшої асиміляції. З іншого боку, єврейський національний рух не міг не враховувати інтереси національних рухів окраїн колишньої імперії, в тому числі - українського. І, зважаючи на досвід спільної демократичної боротьби, євреї підтримали український рух у межах загальноросійських демократичних тенденцій.

Взаємовідносини єврейського та українського національного рухів можна простежити на прикладі Української Центральної Ради.

Коли Українська Центральна Рада перетворилася з національного органу на крайовий, до її складу разом з представниками інших національних меншин увійшли євреї.

Перший Генеральний Секретаріат, Центральна Рада (після 1917 р.)



«Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для українського народу, не повинна затоптати інших, народностей і обмежувати їх значення до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії... Ми виступаєм.о рішуче проти всякцх заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгромадянами інших, національностей. І ми певні, що> українське громадянство, український народ, у котрого політичну розважливість ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тим напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами.

М.С Грушевський

До складу Малої Ради (комітету) згодом увійшло 16 представників від єврейських партій та організацій (для порівняння: від українських - 36, від російських - 9, від польських - 4). У Великій Раді єврейським партіям та організаціям відводилось 50 місць із 212; крім того, секретарем державного контролю став бундівець М. Рафес.

Для захисту інтересів національних меншин у складі першого українського уряду було створене Генеральне секретарство з міжнаціональних справ, при керівникові якого передбачалися посади заступників (товаришів) з російських, єврейських та польських питань. Після проголошення УНР у листопаді 1917 р. було утворено Секретарство (Міністерство) єврейських справ, на чолі якого став один із засновників Соціалістичної єврейської робітничої партії, голова Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії, відомий публіцист, політичний і суспільний діяч Моше Зільберфарб (надалі цю посаду обіймали А. Золотарьов, І. Хургін, Б. Лацький-Бертольді, та ін.)

Яскравимприкладомукраїнсько-єврейськогополітичногоспівробітництва стало ухвалення Малою Радою 9 січня 1918 року закону про національно- персональну автономію, автором проекту якого був генеральний секретар (міністр) з єврейських справ М. Зільберфарб.

Національно-персональна автономія - такии порядок в державі, за якого представники окремих національностей об´єднуються у свої національні організації. Такі організації (союзи) користуються правами самоврядування у справах національної освіти, культури, соціальної допомоги й еміграції. Важливо те, що членами національних союзів ставали не на територіальній, а на персональній основі: до них вступали за власним бажанням усі члени цієї національної спільноти, в якому б регіоні держави вони не проживали. ___________________________

Отже, заходи Центральної Ради давали євреям України можливість відстоювати свої національні інтереси та активно впливати на вироблення і здійснення її політичного курсу. Однак більшовицький переворот у жовтні 1917 р. у Петрограді поклав край таким стосункам між українськими та єврейськими соціалістами. Єврейські представники в Малій Раді разом з українцями засудили дії більшовиків та підтримали III Універсал, згідно якого 20 листопада 1917 р. було проголошено створення Української Народної Республіки в рамках демократичної небільшовицької Росії.

Але тенденції до проголошення самостійності України викликали у єврейських політичних лідерів занепокоєння. Спочатку представники єврейських партій не підтримали союзу УНР з німцями, який українські лідери вважали вимушеною необхідністю за умов організації більшовиками інтервенції в Україну. Подальшому погіршенню стосунків між представниками єврейства та Центральною Радою сприяло проголошення останньою наприкінці січня 1918 року IV Універсалу про державну незалежність України, проти якого виступили Бунд і меншовики. Проголошення незалежності України було кваліфіковане діячами єврейських партій як остаточний розрив з російською демократією, що, на їхню думку, ставило під загрозу збереження прав національних меншин.

Після гетьманського перевороту навесні 1918 р. Центральна Рада була розігнана, а всі попередні здобуті нею демократичні завоювання скасовані як «соціалістичні експерименти». У липні 1918 р. гетьманський уряд офіційно скасував закон про персонально-національну автономію та ліквідував національні міністерства.

За доби Гетьманату, через суворість німецького окупаційного режиму і відсутність на теренах України масштабних військових дій, антиєврейські погроми не набули значного поширення. Однак і в цей, порівняно «спокійний» період антисемітські настрої не вщухали.

Прийшовши внаслідок антигетьманського повстання до влади в Україні у грудні 1918 р., Директорія (верховний орган УНР) відновила скасований гетьманом закон про національно-персональну автономію (але поширила його лише на євреїв, виключивши з поля дії закону російську і польську національні меншини) та заснувала відділ у справах національних меншин, яким керував палкий прихильник українсько-єврейського співробітництва С. Гольдельман.

4. євреї україни під час громадянської війни

Політичні сутички та військове протистояння різних політичних сил,

слабкість центральної влади та її зміна, господарська криза та інтервенції призвели Україну в 1919 р. до хаосу. Зрозуміло, що безвладдя та політична анархія супроводжувалися проявами бандитизму та погромами. Із загальної кількості 1236 погромів у 524 населених пунктах, зафіксованих між 1917 та початком 1921 р. у Наддніпрянській Україні, лише 6% сталися до 1919 р., решта - пізніше. Кількість загиблих у цих погромах становила, за різними джерелами, від 30 до 60 тис.

Причетними до цієї трагедії були всі чинні тут сили. Погроми вчиняли і білі, і червоні, і банди мародерів з місцевого селянства, і українські повстанці різних політичних орієнтацій, і війська Директорії. І все ж у масовій свідомості євреїв ці жорстокі і криваві розправи згодом стали пов’язуватися здебільшого з українським
визвольним рухом та його керівником Симоном Петлюрою. Якими ж були передумови формування цього стереотипу?

Зазначимо, що представники національних меншин були надзвичайно активними в революції, що визначалося не тільки соціально-економічним, а ще й національним та релігійним тиском, від якого вони страждали за часів царської Росії. Хоча переважна більшість населення лишалася під час Громадянської війни аполітичною, євреї поряд з грузинами, латишами, поляками мали досить високу питому вагу у складі більшовицького керівництва, серед політкомісарів, командирів продзагонів і особливо в ЧК. У найвищій партійній еліті РКП(б) у 1917-1919 рр. євреї обіймали друге після росіян місце (відповідно 44,4% та 27,8%). Загальновідомими в країні стали імена вождів революції Троцького, Свердлова, Зінов’єва, Урицького та ін.

РОЗДУМИ з ПРИВОДУ...

Легендарною стала історія, що відбулася в перші роки більшовицької революції. До Льва Троцького (Бронштейна) прийшла делегація московських рабинів і запропонувала йому припинити революційну діяльність. На думку рабинів, політична активність деяких політичних лідерів-євреїв призводить до того, що ненависть частини населення до більшовиків поширювалася на всіх євреїв, а це посилювало вірогідність єврейських погромів.

Троцький рішуче одказав, що російському пролетаріатові, мовляв, пощастило, що у нього є такий вождь, як він, Троцький. З його організаційними здібностями, знанням мов та іншими талантами він міг би очолити революційний рух у будь-якій європейській країні. Що ж до долі євреїв, які страждають від погромів - то він, Троцький, цим не переймається. Навпаки - на думку більшовицького лідера, революційні події та погроми підштовхнуть євреїв до відмови від своєї національної самоідентифікації в бік революційної інтернаціоналістської свідомості.

Тоді один з рабинів відповів революційному вождю: “Шкода, Лев Давидович. Революції роблять Троцькі, а розплачуються за них Бронштейни...”

Отже, до “традиційних” звинувачень євреїв додалося нове - у підтримці антинародних заходів більшовицької влади. Особливий протест українського населення викликала більшовицька політика “воєнного комунізму”.

Цей чинник співпав зі ще одним - отримавши народну підтримку у поваленні режиму гетьмана Скоропадського, петлюрівські війська невдовзі вийшли з-під контролю. З майже 100-тисячного війська 85 тис. повстанців у перші ж місяці поновлення боротьби вийшли з підпорядкування Головному отаману, тож влада Директорії УНР була в багатьох місцях лише уявною. За таких умов єврейські погроми набули нечуваних з часів Хмельниччини масштабів. За деякими підрахунками, загони Петлюри були причетними до 40% усіх погромів, що сталися у цей період, не рахуючи приблизно 25% погромів, вчинених незалежними бандами, які лише відносно були пов’язані

з Директорією.

Сам Головний отаман Симон Петлюра виступав проти погромів. В одному зі своїх наказів він наголошував: “...Час уже зрозуміти, що мирне єврейськенаселення - їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, - було поневолено і позбавлено своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх- давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю... Всіх же, хто підбурюватиме вас на погроми, рішуче наказую викинути геть з нашого війська і віддавати під суд яко зрадників вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону”.

Попри це, ситуація здебільшого залишалася поза контролем Директорії, і при деморалізації її війська погроми частішали. Найкривавішими, що їх вчиняли вояки армії УНР, були погроми в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені, Бахмачі.

Тільки в жорстокому погромі у Проскурові (лютий 1919 р.) загинуло кілька тисяч євреїв, звинувачених у пробільшовицькому повстанні. Погром був спровокований отаманом Семесенко, якого пізніше за вироком військового трибуналу армії УНР було страчено. Таке покарання було непоодиноким, але приборкати погромну хвилю не вдавалося.

Траплялося, що одне й те саме містечко почергово громили армії- супротивники - петлюрівці, білогвардійці, червоноармійці. Попри категоричне засудження більшовиками антисемітизму, частини Червоної армії також вдавалися до єврейських погромів, які відбулися в містечках Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини тощо. Найкривавішим був погром у Глухові, де загинуло понад 100 осіб. Навесні 1919 р. у погромах в Україні брали участь вояки Богунського і Таращанського полків, очолювані Щорсом і Боженком. Упродовж 1920 р. не вщухали погроми, що їх чинили козаки Першої кінної армії Будьоного тощо.

Пересічні, далекі від політики містечкові євреї, охоплені жахом, прагнули захисту. З місць погромів масово тікали не одиниці, а сотні у найближчі великі міста, а то й просто без напрямку й мети панічно переміщалися з містечка у містечко. А під впливом більшовицької пропаганди став формуватися міф про “український антисемітизм” та Петлюру й петлюрівські війська “головних винуватців” погромів.

питання і завдання

1. Дайте визначення поняттям:

- чорносотенці;

- національно-персональна автономія.

  1. Яку позицію займала влада відносно погромів початку ХХ століття?
  2. Як вплинула на суспільство “справа Бейліса”?
  3. На прикладі діяльності Української Центральної Ради простежте взаємовідносини українського та єврейського національного рухів.
  4. Якими були передумови єврейських погромів часів Громадянської війни?

питання для роздумів та дискусій

  1. Як Ви вважаєте, чому в революційних партіях та організаціях дуже великою була питома вага представників національних меншин?
  2. Як Ви розумієте слова московського рабина під час зустрічі з Л. Троцьким: “Революції роблять Троцькі, а розплачуються за них Бронштейни”?
  3. Які стереотипи сприйняття євреїв та українців формувалися внаслідок подій революцій та Громадянської війни? Чи збереглися ці стереотипи, міфи в подальшому?

документ 1

З КНИГИ Ф. ПІГІДО “ДО УКРАЇНСЬКО- ЄВРЕЙСЬКИХ ВІДНОСИН У РОКАХ РЕВОЛЮЦІЇ”.

Ці відносини витримали ряд іспитів у роках революції, - маємо на увазі розвиток українсько-єврейських відносин та єврейські погроми, що відбулись в роках 1917-21 переважно на теренах України. Всі погроми вже від десятків років прийнято відносити на рахунок українського народу... ще й до сьогодні деякі кола, через свою необізнаність, або силою традиції, що з ряду причин склалась за останніх сорок років, безпідставно обвинувачують у тих погромах цілий український народ та уряд Української Народної Республіки.

..За свої помилки, за народні лиха - реакційні кола російської імперії обвинувачували єврейство. Щоб сіяти міжнаціональні незгоди, адміністрація не зупинялась навіть перед такими фантастичними наклепами, як обвинувачення євреїв у ритуальних убивствах християнських дітей (відомий процес Бейліса у Києві). Антисемітська агітація погромників “обґрунтовувалась” зокрема дорожнечею та нестачею продуктів і тим, що буцімто євреї їх приховують...

. .Большевицький уряд Леніна-Троцького явно спекулював на єврейських погромах, що їх чинили деморалізовані большевицькою пропагандою фронтові частини та банди збольшевизованих дезертирів. Усі ті погроми большевики намагались віднести на рахунок українців..., (причому) жорстокість, виявлена червоногвардійцями та матросами під час погромів, була винятковою.

Український збірник. - Мюнхен, 1956. - Кн 7. - С.58-61..

ПИТАННЯ ДО ДОКУМЕНТУ 1

Хто, на думку автора історичної роботи, сіяв міжнаціональну ворожнечу в Російській імперії? Яку позицію щодо погромів займали більшовики?

ДОКУМЕНТ 2

З РОБОТИ М. БЄРДЯЄВА “ХРИСТИЯНСТВО ТА АНТИСЕМІТИЗМ”

Я згадую, що в роки мого перебування в Радянській Росії в розпал комуністичної революції єврей власник будинку, де я мешкав, зустрічаючись зі мною часто говорив: «Яка несправедливість, ви не будете відповідати за те, що Ленін росіянин, я ж буду відповідати за те, що Троцький єврей».

Потім йому вдалося перебратися до Палестини. Я ж згоден взяти на себе відповідальність за Леніна. Сумно, що реальність і факти не існують для тих, чиє мислення визначається... афектами та маніакальними ідеями. Більш за все тут потрібне духовне зцілення.

ПИТАННЯ ДО ДОКУМЕНТУ 2

Що думає російський філософ щодо співвідношення реальності та міфів?


загрузка...