Навігація
Посилання


Голокост в Україні

§ 14 ОПІР ГОЛОКОСТУ. ПРАВЕДНИКИ НАРОДІВ СВІТУ


1. ЄВРЕЙСЬКИМ ОПІР ГОЛОКОСТУ

роздуми з ПРИВОДУ...

Цікаво спостерігати, як в наші дні на Землі Обітованій розповідають про історію Голокосту бійцям армії Ізраїлю. Юнаки та дівчата, які народилися у вільній країні, які вміють воювати та протистояти набагато чисельнішому ворогу, які впевнені у міцності їхньої армії та країни та готові протиставити силу будь-якій агресії... не можуть зрозуміти, чому тисячі євреїв під час Голокосту жертовно та без спротиву йшли на розстріл.

Від цієї ізраїльської молоді інколи можна почути навіть таке:

- Не розумію - чому вони не нищили нацистів? Чому вони не боронилися?

- Ні, мабуть, це були не євреї.

Що відповісти цим молодим солдатам? Що жертовність протягом тисячоліть стала притаманна єврейському народу? Чи пояснити, що не можна оцінювати звичайними мірками поведінку людей в нелюдських умовах? Чи нагадати, що ті самі євреї, які залишилися в живих після Голокосту, вибороли волю і державу для цих молодих людей?

А може - розповісти, що форми опору Голокосту були різними, і не тільки зі зброєю в руках.

Відомий італійський психіатр Андреа Девото вважає: “Усе могло вважатися опором - тому що усе було заборонено. Будь-яка діяльність, яка свідчить про те, що ув’язненому вдалося зберегти якісь залишки особистості, риси індивідуальності, сприймалася як опір”.

Ця думка здається дуже важливою. Звичайно, треба говорити і про євреїв-партизан та підпільників, і про повстання в концтаборах і гетто, і про участь євреїв-воїнів у війні поти фашизму в лавах Радянської Армії.

Але хіба не опором була організація роботи школи, синагоги у Жмеринському гетто? Хіба не свідченням сили духу було видання газети, навчання дітей і навіть культурні заходи у Львівському гетто? Хіба не подвигом були смертельно небезпечні походи дітей того ж Львівського гетто за межі неволі, у так звані “арійські” квартали, щоб відшукати хліб, ліки для вмираючих? А просто жити в гетто чи концтаборі, берегти сили із сподіванням на звільнення - заради майбутнього?

Поширеними формами духовного опору були неприйняття окупаційного ладу, відкрите визнання свого єврейства, відправлення релігійних обрядів рабинами та парохіянами синагог.

Вчені називають такий опір “пасивним”, але пам’ятатимемо, що для нього треба було мати не менше мужності та волі до життя, ніж для бою зі зброєю в руках.

Відомі тисячі прикладів і активного опору євреїв окупантам. Загони опору були сформовані в 100 східноєвропейських гетто. Близько 20 тисяч євреїв брали участь у партизанському русі Європи та колишнього СРСР

повстання в гетто та таборах

Найбезстрашнішими та найбезнадійнішими були повстання у Варшавському гетто та таборах смерті Освенцім-Біркенау, Треблінка, Майданек. Всі вони були жорстоко придушені. У Треблінці газові камери працювали ще два тижні, знищуючи повсталих. Табір Собібор після повстання закрили, не було вже кого знищувати. В Освенцімі після загибелі героїв повстання були демонтовані і знищені майже всі газові камери.

У Франції євреї боролись пліч-о-пліч з французами та представниками іммігрантських груп - поляками, чехами, італійцями, югославами, іспанцями, радянськими громадянами, яких гіт

лерівці вигнали з Німеччини.

Серед перших організаторів французького Опору були чотири партизанські загони, які налічували понад 70 євреїв. Німецький військовий трибунал інкримінував Мисаку Манушяну, командиру цього партизанського з’єднання, участь у 56 нападах, 73 бойових операціях, 150 убивствах, поранення 600 окупантів та їхніх посібників.

Кращим бійцем „групи Манушяна” був єврейський емігрант з Буковини Йосип Клищ. Він навчався в Сорбонні. З початком війни добровільно вступив до французької армії, став одним із перших “вільних стрільців” (франтирерів) і партизан Франції. У цьому загоні воювало багато євреїв із Румунії, Угорщини, Бесарабії, Буковини. Під бойовим ім’ям “лейтенант Альбер” скрізь знали цього талановитого організатора і сміливого воїна. Останній бій хороброго Йосипа Клища відбувся у липні 1943р., коли він, прикриваючи відступ своїх бойових товаришів, з автоматом в руках протягом шести годин знищив тринадцять гітлерівців. Останній патрон він залишив для себе. У липні 1946 р. була встановлена меморіальна дошка на будинку, в якому прийняв свій останній бій Йосип Клищ.

Ще одним партизаном “групи Манушяна” був уродженець м. Володимира- Волинського Йонас Гедульдиг, більш відомий у французькому опорі як Мішель Мартиняк. Й. Гедульдиг вважав своєю батьківщиною Україну, але брав участь у війні в Іспанії. Після поразки республіканців був інтернований до Франції і вже в листопаді 1941 р. вступив до єврейського загону франтирерів, де проявив себе рішучим і сміливим воїном. У 1943 р. провокатор видав гестапівцям Мисака Манушяна і його найближчих соратників. Під ім’ям Михайла Мартиняка Й. Гедульдиг був страчений 21 лютого 1944 р у форті Ман-Валерьєн.

Треба зауважити, що про участь євреїв в антинацистському Опорі і партизанському русі на окупованій території Радянського Союзу відомо небагато. Абсолютна більшість в’язнів гетто та концтаборів була знищена гітлерівцями і їхніми посібниками, багато з підпільників і партизан загинули у боротьбі з ворогом. У багатьох випадках не залишилося свідків збройних виступів.

Крім того, опір євреїв фашистським катам більше півстоліття був у Радянському Союзі закритою темою. Офіційна позиція влади у всі роки існування СРСР була така: “немає євреїв-героїв, є радянські герої”. Бували випадки, коли в публікаціях єврейським бійцям підправляли прізвище, ім’я та по-батькові на російський лад, замовчували національність чи записували їх росіянами.

/— , Л ,Л

Єврейські повстання в гетто і концтаборах Європи (1942-1945 рр.)


Про євреїв - борців гетто, партизан, а ще більше - про єврейські партизанські загони і групи не можна було ні говорити, ні писати. А вони були.

В багатьох гетто на території України були створені бойові групи самозахисту і підготовки повстань. Було налагоджено підпільне виробництво саморобної зброї: гармат, гвинтівок, кинджалів тощо. Влітку 1942 р. тільки в гетто Західної Волині було створено 18 єврейських бойових груп. Збройні повстання євреїв відбулися в 1942 р. в гетто Луцька, Мізочи, Кременця, Тучина, в 1943 р. - в гетто Львова, Бродів, Стрия.

Найбільш підготовленим, організованим і результативним був збройний виступ євреїв Тучинського гетто (Рівненська область). Він спалахнув 24 вересня 1942 р. і супроводжувався підпалом гетто і втечею основної маси в’язнів. Головний удар у сутичці з поліцією взяли на себе молоді повстанці, більшість з яких загинула в бою. В ході бою було знищено багато німецьких і українських поліцейських, але головним завданням повстанців стало врятування двох третин євреїв містечка Тучин - біля двох тисяч людей сховались у лісах.

Навесні 1942 року євреї вчинили збройний опір в українських містах Ковель, Дубно, Дубровиця, Луцьк, Борщів, Рогатин, Броди. Повстання ці були жорстоко придушені, але частині в’язнів вдалося втекти до партизан. Вони боролися, можливо, без усякої надії, але з усвідомленням, що їхня смерть надасть змісту життю інших. Вони і їхні товариші по стійкості і опору не змогли врятувати єврейські життя, але вони врятували честь народу.

ЄВРЕї-ПАРТИЗАНМ

Серед командирів партизанських загонів України, з’єднань та бригад було багато євреїв. Невелика кількість євреїв-бійців і командирів Червоної Армії, що опинилася в німецькому оточенні, зуміла врятуватися, піти в ліси, в підпілля і стати бійцями перших радянських партизанських загонів.

Анна Кавалерчик Партизан Олександр - партизанська Шварц - "Сашко- Міша Давідович

медсестра музикант" - юний розвідник


Прихід до партизанів став найдієвішою формою опору єврейського населення нацистам. Однак, стати партизаном, особливо для єврея - в’язня гетто, було непросто. В 1942-1944 рр. у лісах Волині, Прикарпаття діяли загони і формування націоналістичної чи пронімецької орієнтації, які знищували євреїв, особливо євреїв-партизан. До того ж, командування деяких радянських партизанських загонів негативно ставилося до вступу в загін вихідців з гетто.

Партизан-кулеметник ісак Перчатніков (за гашеткою)

(фото Я. Давидзона)


Після війни командир партизанської бригади Герой Радянського Союзу Антон Брянський писав про них: “Розпочавши бойову діяльність майже без зброї... потім неодноразово постачали зброєю сусідні загони - все за рахунок трофейного озброєння, захопленого в бою з ворогом”.

У 1942 р. на Волині виникли самостійні єврейські партизанські загони і групи, які складалися значною мірою з воїнів-євреїв. Це були загони і групи Олександра Абугова, Ефраїма Бакальчука, Григорія Розенблата, Сергія Корчева.

Лише нещодавно стало відомо, що перші партизанські загони Шепетівщини були створені цілими сім’ями євреїв, яким вдалось втекти від німців у перші дні окупації в ліси для боротьби з ворогом.

Тільки на території Волинської, Рівненської і Житомирської областей у 12 радянських партизанських з’єднаннях і загонах налічувалось до 1900 бійців- євреїв, що складали 14% всіх партизан в цьому регіоні.

Завдяки самовідданості і сміливості, винахідливості і кмітливості, високому ступеню ентузіазму бійців, єврейські партизанські формування зробили вагомий внесок у перемогу над ворогом.

Єврейські партизани і бійці Опору в Другій світовій війні



євреї в армії

Під час Другої світової війни євреї воювали в арміях багатьох країн. Якщо в 61 країні-учасниці Другої світової з населенням в 1 млрд. 7 млн. чоловік всі збройні сили налічували 110 млн., тобто 6,5% від всього населення, то відсоток євреїв - учасників війни сягнув 11%.

додаткова інформація

У лавах армій антигітлерівської коаліції воювало 1 млн. 685 тис. євреїв, в тому числі в армії США - 550 тис., в арміях Польщі -150 тис., Франції - 80 тис., Великої Британії - 60 тис., Канади -17 тис., Греції - 5 тис., Австралії - 4 тис., Бельгії - 400 чол., в єврейському ішуві Ерець-Ізраїль - 26 тис.

Залучення євреїв до антигітлерівських армій ускладнювалося тим, що німецька армія дуже швидко окупувала країни з найбільшою концентрацією єврейського населення: Польщу, де проживало 3млн. 300 тис. євреїв, західну частину СРСР- 2млн. 350 тис., північну Францію - 865 тис., Угорщину - 743 тис., Чехословаччину - 315 тис. та ін. Таким чином, біля 8 млн. 300 тис. євреїв були заточені до гетто і не змогли залучитися до лав захисників своїх країн. І якщо в такій ситуації у Другій світовій війні воювало більше ніж 1,5 млн. євреїв, то це ще раз свідчить про вагомий внесок євреїв у цю війну.

У Радянській Армії воювали понад 400 тис. євреїв, з них загинуло на німецько-радянському фронті 200 тис. - майже половина усіх воїнів-євреїв СРСР

Радянські воїни-євреї відзначалися в боях як герої. Одним із перших Героїв Радянського Союзу був одесит, танкіст Абрам Абрамович, а першим Героєм із числа командирів дивізій і взагалі у піхоті був легендарний Яків Крейзер.

Український єврей Ісаак Пресайзен здійснив такий же подвиг, як і Микола Гастелло. Своїм тілом закрив ворожу вогневу точку киянин Абрам Левін - рівно за рік до Олександра Матросова.

Про мужність і стійкість воїнів-євреїв у перші дні війни нагадують нам події захисту Брестської фортеці. Гарнізон під керівництвом полкового комісара єврея Юхима Фоміна з перших годин після початку війни організував кругову оборону. Майже місяць німці не змогли взяти Брестську фортецю. У лавах захисників фортеці були воїни-євреї Михайло Гуревич, Семен Сухолицький, Аркадій Ровиш, Григорій Хайкін та інші. Майже всі вони загинули в боях...

157 євреям було присвоєне звання Героя Радянського Союзу, 72 з них були уродженцями України.

Герої фронту складають славу єврейського народу. Не менше мужності виявляли партизани, повстанці в гетто.

Але євреї, що дивом пережили війну під час нацистської окупації, часто говорили, що вони заздрили тим, хто міг воювати проти ворога із зброєю в руках.

Тому іще раз повернемось до теми волі до опору.

роздуми з ПРИВОДУ...

Мій дідусь розповідав про випадок, який, за його словами, трапився наприкінці війни у невеликому німецькому містечку, зайнятому радянськими військами. Військовим комендантом цього містечка був призначений майор, офіцер з багатою фронтовою біографією, єврей.

Навесні 1945 року він отримав листа зі свого рідного українського міста, де од початку війни залишилися його дружина і двоє маленьких дітей. Колишній сусід майора, який зумів вижити в період окупації, детально описав офіцеру, як його дружину, діточок змусили нашити на одяг і носити шестикутні зірки, як одного дня наказали зібратися на ринковій площі з речами і погнали разом з сотнями інших старих і малих євреїв до протитанкового рову на околиці міста, де всіх і розстріляли...

Комендант німецького містечка був шокований, перебував у страшному психологічному стані. Але згодом він, радянський офіцер-переможець узяв себе в руки і відчув шалену ненависть до всіх німців, “мирних бюргерів”, які послали своїх синів вбивати жінок і дітей в його країні.

Того ранку населення містечка було збентежено загрозливим наказом коменданта: “Усім німцям віком від 16 до 55 років, чоловікам і жінкам, зібратися такого-то числа о такій-то годині на ринковій площі. На одязі мати нашиту свастику. З собою мати документи, цінні речі та продукти на один день. Двері своїх квартир залишити незачиненими. Подальше буде оголошено на місці. За невиконання наказу - розстріл”.

Наступного дня на площі зібрався натовп німців, які залишили незамкненими свої домівки і прийшли з речами, як було наказано; у кожного на одязі була нашивка - свастика. Комендант побачив покірність і приреченість в очах людей. Він вигукнув їм: “Ну що, це ви - господарі нашої землі? Це ви - нація господ? Чи ви - покірне стадо?..” Але майору стало сумно і соромно. Він наказав німцям негайно розійтись...

А типовість іще однієї історії могли би підтвердити чимало з колишніх радянських військовополонених, яким пощастило вижити в нацистських таборах. Ця історія доволі буденна. Звичайною українською дорогою німецькі солдати ведуть колону з кількох сотень радянських військовополонених. Колону охороняють три озброєних німця, у одного з них - пес, вівчарка. Полонені розуміють, що в місці, куди їх приведуть, на них не чекає нічого доброго. Там гітлерівці “відсіють”хворих та нездатних до роботи, а також євреїв, політпрацівників, інших “невиправних ворогів рейху” і розстріляють. Інші будуть в неволі, на каторжних роботах, під постійною загрозою страти невідомо скільки часу. Військовополонені йдуть своєю рідною землею. В навколишніх селах живуть їхні співвітчизники, можливо навіть - знайомі чи родичі. Вони - солдати, навчені рукопашному бою. Три німецькі охоронці, якщо на них відразу нападуть, навряд встигнуть зробити і кілька пострілів, але ж СОТНІ полонених зможуть втекти... Але колона чоловіків, колона колишніх військових похмуро йде. Це - колона приречених. А чого ж тоді чекати від подібної ж колони євреїв - старих та жінок з дітьми, яких так само вели гітлерівські солдати?..

Психологи розповідають про те, як в умовах неволі, в умовах концтаборів

ламається психіка людини. Якщо людей позбавляють усього, що могло б відновити їхню самоповагу та волю до життя - вони не можуть боротися за волю.

Я особисто не знаю, як би повів себе у нелюдських умовах, у полоні чи таборі. У мене, на щастя, не було таких випробувань, але ж тоді я не маю права судити тих, хто в таких умовах перебував.

  1. українські праведники ПРОТИ ГОЛОКОСТУ Позицію українського населення щодо Голокосту в Україні можна визначити так: активно підтримувала антиєврейські заходи відносно мала частка населення. Переважна більшість посіла нейтральну позицію. Але значна кількість людей стала на шляху нацистських погромників і реально допомагала їхнім жертвам, часто ціною власного життя. Рятували євреїв і поодинці, і цілими сім’ями, коли були відповідні умови.

Жоден з тих євреїв, кому було врятовано життя в період Голокосту, не міг би сподіватися на спасіння без допомоги, яку з ризиком для власного життя та життя своїх рідних надавали євреям українці, росіяни та представники інших народів, що теж страждали від гітлерівської окупації.

К 1

Родина православного священика Олександра Глаголєва, яка рятувала євреїв під час фашистської окупації м. Києва


Жителька Запоріжжя, українка Ольга Щербина разом із дочкою Клавдією (зараз - Овчинникова, живе у м. Запоріжжі), перебуваючи в евакуації у Ставропільському краї, куди також прийшли фашисти, ховала у домі та врятувала від смерті єврейську жінку із дочкою. Цікавою та драматичною є подальші долі української та єврейської жінок, які випадково зустрілися під час післявоєнного Голодомору, і тоді вже Роза допомагла українській сім’ї, що голодувала; Клавдія на залишені Розою гроші змогла отримати вищу освіту, за яку тоді була введена платня.

Українська родина Щепаняк із Борислава всю війну переховувала у підвалі власного будинку єврейську родину Вайс і врятувала їй життя. Пізніше один з дітей цієї сім’ї - Шевах - став головою парламенту Ізраїля, а молодший Арон

- відомим істориком, дослідником Голокосту.

У 1996 р. звання “Праведника народів світу” було присвоєно Санді Костенко, яка разом із дочкою Оленою Миколаївною у роки війни в Гуляйполі врятувала життя єврейському парубку А.І. Тросницькому (І.Я. Подольському). Дві мужні слов’янські жінки, знаючи, що укриття єврея загрожує розстрілом, навіть не обговорювали це між собою.

Більш докладно зупинимось ще на одному епізоді минулої війни. У 1941 р. із Запоріжжя не встигли евакуюватися Фріма Чапата та її племінниця Марія, яку вона удочерила. Єврейська жінка із дитиною залишилися в

Медаль та диплом Праведників народів світу Василя та Марії Зубкових, передані до Центрального Музею історії Голокосту в Україні "Ткума"

(Дніпропетровськ)


"Праведники Народів Світу" - почесне звання, що присвоюється від імені Ізраїлю відповідно до Закону про увічнення пам´яті мучеників і героїв (1953 р.) представникам різних національностей та віросповідання, які рятували євреїв від знищення в період Голокосту. Справу про присудження звання Праведника розглядає спеціальна Комісія з Праведників світу Яд-Вашем

- Музею історії Голокосту (Ізраїль).

окупованому німцями місті без засобів до існування, у квартирі, яку знімали у хазяїна, що повернувся із тюрми та мав антисемітські настрої. Усі сусіди допомагали Чапатим чим могли - хлібом, борошном, картоплею. Фріма стала на облік у організованій німцями Єврейській біржі та ходила на роботу.

8 лютого 1942 р. вона з роботи не повернулася - у цей день групу євреїв відправили на розстріл. Марію, яка залишилася сама, взяли до себе сусіди. Дівчинка жила у Євдокії Купи (нині - жителька Запоріжжя), яка ховала Марію від фашистів. Хазяїну квартири Марії, який часто говорив про своє бажання видати її та Євдокію Купу - “жидівську мати”, як він її називав, - українська жінка віддавала харчі, речі, щоб він не здійснив своїх погроз.

Одного разу, коли Марія пішла до Єврейської біржі, аби дізнатися про долю своєї тітки Фріми, на зворотньому шляху за дівчинкою побіг поліцай та наздогнав її біля дому. Але всі сусіди умовили (!) поліцая не забирати Марію.

Для того, щоб убезпечити дівчинку від загрози арешту та знищення, її сусіди клопотали перед німецькою владою про видачу Марії паспорту як українці, яка жила нібито у чужій єврейській сім’ї. При цьому четверо людей виступили як офіційні свідки в гестапо (двох з них допитували), розуміючи, чим їм загрожує ошукування нацистів. Врешті-решт, Марія отримала рятувальний документ, але ще неодноразово вона зверталася за допомогою до Євдокії Купи та інших сусідів.

У травні 1943 р. Марію разом з іншою молоддю погнали на роботи до Німеччини. У залізничному вагоні разом із нею їхало багато людей, які знали про її єврейське походження, але ніхто її не видав.

У 1945 р. німецьке місто, у якому жила та працювала Марія, було звільнене англійцями, та дівчина повернулася до рідного міста, до своєї “єврейської мами” - українки тітки Дусі.

У цій історії вражає те, що про єврейську дівчину, яка ховалася від нацистів, знали майже усі жителі вулиці - кілька десятків людей. Та ніхто не видав Марію, а багато хто їй допомагав. Цей факт примушує по-іншому поглянути на проблему українсько-єврейських відносин у роки війни 1941-1945 рр., та спонукає до нових пошуків живих свідчень про страшні події минулого, усвідомлення яких звільнить від тягаря спрощених та невірних стереотипних уявлень.

3. МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИй І ДИЛЕМИ МОРАЛЬНОГО

ВИБОРУ

Серед імен тих, хто рятував людські життя, є чимало загальновідомих у світі. Наприклад - ім’я шведського дипломата Рауля Валенберга, який врятував сотні євреїв в Угорщині. В Україні надзвичайною повагою користується Митрополит Андрей Шептицький, чия велична постать відображає складні та неоднозначні процеси, що відбувалися в Україні під час війни.

...Ще в перші десятиріччя XX сторіччя деякі види благодійної діяльності,якупроводивШептицький, поширювалися і на євреїв. Найбільш показовим у відношеннях Шептицького з євреями було те, що під час його регулярних канонічних відвідувань він влаштовував зустрічі з головами єврейських общин. У звіті про один з таких візитів зазначається, що “його вітали церковні процесії, духовенство. та рабини з Торою. Він подякував рабинам та єврейській делегації на івриті, їхній мові”.

Після революції 1917 р. Митрополит Шептицький скептично ставився до “соціалістичних експериментів”. На його думку, більшовики скоювали злочини як проти Бога, так і проти українського

Митрополит Андрей Шептицький народу.

Тому, коли до України вступили німецькі війська, Шептицький поставився до цього позитивно. У пасторському посланні “До українського народу” митрополит заявив: “Ми вітаємо переможну німецьку армію як рятівника від ворогу”. У написаному в кінці серпня 1941 р. листі у Ватикан Шептицький заявляв у аналогічному дусі: “Ми повинні підтримувати германську армію, яка несе нам звільнення від більшовицького режиму”. Він також висловив надію на те, що перемога Німеччини в цій війні призведе до ліквідації “атеїстичного войовничого комунізму раз і назавжди”.

Слід зауважити, що більшість західноукраїнського населення сприймала прихід німців як позбавлення від більшовицького режиму та плекала надію на відновлення українського суверенітету при підтримці Німеччини. Політика нацистів по відношенню до українського населення виявлялася, зокрема, у відкритті церков, які були закриті в Західній Україні в попередні два роки радянської влади. Все це, разом з національними ілюзіями, породжувало пронімецькі настрої серед українського духовенства.

Гітлерівська політика та його наміри по відношенню до слов’ян тоді не були ще так очевидні, і багато українців, в тому числі і Шептицький, вважали, що загальна для українців та Німеччини ненависть до Радянської Росії посилить їх антибільшовицький союз та забезпечить підтримку Німеччиною українських національних інтересів.

У той же час, окупація нацистами західноукраїнських земель відзначалась все більш жорстокими антиєврейськими переслідуваннями та, нарешті, поголовним винищенням євреїв.

Одразу ж після приходу до Львову німецької армії айнзатцгрупа «С» почала здійснювати акти насильства, в тому числі вбивства місцевих євреїв. У цих погромних діях брали участь й українці. Ці антиєврейські дії мотивувалися
як традиційною народною юдофобією, так і новою ідеологічною боротьбою з “жидо-більшовизмом”.

Тільки між 30 червня та 7 липня 1941 р. близько 4000 євреїв було вбито у Львові німецьким підрозділом за участю української допоміжної поліції. Українських охоронців також використовували в робітничих таборах та таборах смерті.

Звичайно, як і в інших містах, були деякі помірно налаштовані українські організації, що не брали участь у антиєврейських акціях, були й окремі люди, які допомагали євреям та рятували їх під час німецької окупації. За однією з оцінок, декілька сотень українців намагалися допомагати євреям, і приблизно сто з них були за це страчені нацистами. Українське націоналістичне підпілля демонструвало по відношенню до євреїв або байдужість, або відкриту ворожість. Подібні настрої переважали в перший період окупації і в середовищі духовенства.

Але згодом новини про погромні дії, які здійснювали українці, а також про нацистські акції, проведені за допомогою української міліції, стали відомі Шептицькому. Доктор Езекііль Левін, головний рабин Львову та особистий друг Шептицького, прохав його спробувати зупинити натовп, що бушував: “Колись Ви казали мені, що є другом євреїв. Прошу Вас в цей час смертельної небезпеки довести Вашу дружбу. Прошу Вас врятувати тисячі людських життів”. А один молодий українець приблизно в той же час сповідувався митрополиту, що власноруч “вбив сімдесят п’ять чоловік у Львові за одну ніч”.

Постійне насильство з боку нацистів, а також розчарування німецькою політикою нищення спроб відновлення української державності не могло не вплинути на позицію митрополита.

Шептицький висловлював свою стурбованість декілька разів. В листі до Гіммлера у лютому 1942 р. митрополит скаржився на ставлення німців до місцевого населення, особливо до євреїв, і протестував проти використання українських допоміжних частин в антиєврейських акціях. Шептицький покладав на цей лист великі надії. Він обговорював його з рабином Давидом Кахане (одним з євреїв, яких врятував Шептицький), та згадав про нього у своєму посланні до Ватикану.

Влітку 1942 р. Львів став свідком посилення жорсткості антиєврейської політики. Почалися масові депортації євреїв до таборів смерті. Якщо колишні німецькі “акції” здійснювалися під різними приводами (наприклад, “переселення” в трудових цілях), то депортації літа 1942 р. проводились так, що їх ціль - знищення - була для всіх очевидна.

Масові депортації євреїв з львівсько гетто були проведені між 20 та 23 серпня 1942 р.; вивезено було близько 50.000 чоловік. Події серпня 1942 р. були найжорстокішими та шокуючими за весь час нацистського правління в Львові.

Тому недивним є те, що найсуворіше засудження Шептицьким нацистського режиму з’являється в його листі до Ватикану, який був написаний по слідах тих подій. Цей лист містить все розчарування Шептицького німецьким правлінням та його обвинувачення на адресу нацистів.

історичним ДОКУМЕНТ

Звільнені німецькою армією від більшовицького ярма, ми відчули деяке полегшення, [однак] поступово [німецький] уряд встановив режим неймовірного терору та корупції... тепер всі згодні, що німецький режим, можливо, ще більш злісний та диявольський, ніжбльшовицький. На протязі більше року не проминуло й дня без страшних злочинів. Євреї — х першочергова ціль. Кількість євреїв, вбитих в нашому краю, певно перебільшує 200.000... В певний час вони почали вбивати євреїв відкрито, на вулицях, прямо на очаху публіки...

Митрополит Андрей Шептицький.

Спроби Шептицького вплинути на українське населення та протистояти аморальним нормам нацистської влади здійснювалася за допомогою його пасторських послань. Деякі з них були надруковані, інші розповсюджувались усно.

У найвідомішому пасторському посланні Шептицького, яке з’явилось в листопаді 1942 р. під символічною назвою “Не вбий”, мова йде про будь-яку форму людиновбивства. Хоча за приклад у ньому згадано політичне вбивство, та абсолютно очевидно, що в посланні осуджуються всі види вбивства.

Але, крім слів, Митрополит Андрей Шептицький здійснив конкретні мужні дії для порятунку людей. Коли рабин Левін 2 липня 1941 р. прийшов до резиденції Шептицького на пагорбі Св. Юра у Львові, Митрополит переконував його залишитись, однак рабі вирішив повернутися до своєї сім’ї та пастви. В той же день його схопили та вбили разом з рештою євреїв. Після смерті рабина за рекомендацією Шептицького два сина рабина - Курт (Ісаак) і Натан - переховувалися в різних греко-католицьких соборах та в соборі Св. Юра до приходу Червоної Армії в Львів влітку 1944 р. Чимало євреїв, яких врятував Шептицький та його помічники, втекли з львівського гетто та робітничого табору в період між серпнем 1942 р. та травнем 1943 р. Гетто було ліквідовано в червні 1943 р., а табір - в кінці того ж року.

Митрополит залучив до рятування євреїв деяких українських священиків, серед яких були його брат Клементій, голова ордену Студитів, а також ігуменя Студитського монастиря Йосефа, преподобний Марко Стек та інші. Звичайно, значно легше було переховувати жінок, ніж чоловіків, а дітей

- легше, ніж дорослих. Врятованим дітям давали фальшиві довідки про хрещення, українські імена, а потім розподіляли їх по жіночим та чоловічим монастирям та дитячим будинкам. Деяким дітям студитські монахи допомагали перетинати румунський та угорський кордони.

Отже, Митрополит Андрей Шептицький організував допомогу євреям вже в перші дні нацистської окупації, залучив священників та монахів своєї церкви до порятунку євреїв, в результатічого за його допомогою буливрятовані близько 150 євреїв. Але звання Праведника Митрополиту Шептицькому поки що не присуджено.

завдання

  1. Якими були форми опору нацистським окупантам?
  2. Розкажіть про відомих Вам євреїв - героїв війни - партизан, підпільників, воїнів Радянської Армії.
  3. Кого називають “Праведниками народів світу”?
  4. Наведіть приклади порятунку євреїв під час Голокосту українцями та представниками інших народів.
  5. Розкажіть про діяльність Митрополита Андрея Шептицького під час Другої світової війни.

питання для роздумів та дискусій

  1. Обговоріть у класі питання про можливості опору насиллю за надзвичайних умов існування.
  2. У чому, на Ваш погляд, полягає неоднозначність історичної постаті Митрополита Андрея Шептицького? У чому полягає дилема морального вибору Митрополита?
  3. Як у житті та діяльності Митрополита Андрея Шептицького відбилися взаємовідносини українського та єврейського народів?

документ

КІЛЬКІСТЬ ПРАВЕДНИКІВ НАРОДІВ СВІТУ за даними Музею Яд Вашем на 1 січня 2005 року

Польща

5.874

Латвія

96

Естонія 3

Нідерланди

4.639

Австрія

84

Китай 2

Франція

2.500

Молдова

69

Бразилія 2

Україна

2.079

Албанія

63

Інші країни

Бельгія

1.402

Румунія

51

(Японія,

Угорщина

658

Швейцарія

38

Люксембург,

Литва

554

Боснія

34

Португалія,

Бєларусь

537

Норвегія

24

Туреччина,

Словаччина

454

Данія

19

США, Грузія) 6

Німеччина

410

Болгарія

17

Італія

371

Велика Британія

13

Г реція

265

Македонія

10

Югославія (Сербія)

119

Вірменія

10

Росія

116

Швеція

8

Чехія

115

Словенія

6

Хорватія

103

Іспанія

3

РАЗОМ 20.754

Righteous

Y

; Am

AD VASHEM - DEPT. FOR THE RIGHTEOUS AMONG THE NATIONS. mong the Nations - per Country & Ethnic Origin. January 1, 2005.

питання до докумен

Проаналізуйте документ. Як Ви гадаєте, які чинники визначили кількість Праведників народів світу в різних країнах? stylI�hs-F0kCanguage:RU´>евітовий конгрес у 7Г-------------- -------- --

Чікаго зібрявс-я на „воєнне ´ ” засідання*. Президент Рузвельт надіслав конгресові свої щирі привітання, бо його метою е, щоб „ПЛСШ виграли війну, а жиди знову дістали свої cfapl права*.

IV JDU1Ü і —

ПРИСЛУЖНИК ЖИДІВ

W|» nu, це s «к» ии4»еті- j u — м fcc»

Жиди кола „стіни плачу"

А´НТАИЯ. З липня в день !хля »па приходу Аляма-йн, влА- брусдііш день ш. 30.000 жи- сшогоглі за мократії та ct>- і навколо спи а* коло

-■ уяпся

;іаеі:ііі ´бачів

Міф про "злочини євреїв" на шпальтах українських окупаційних газет


(в тому числі - проти Англії), і самої Великої Британії. Євреї проголошуються основними винуватцями у розв’язуванні світової війни, і геббельсівська пропаганда стверджувала, що лише нацистська Німеччина разом із Державами Вісі стоїть на перешкоді війни (!) та “жидівських намірів поневолення”.

зверни увагу!

Керівник нацистської пропагандистської машини Й. Геббельс говорив: чим безглуздіша й нахабніша брехня - тим легше в неї повірять. На жаль, цей геббельсівський рецепт використовується деякими політиками і сьогодні.

Крім того, на міф про “злочинну природу єврейства” працювала й ідея про те, що саме євреї в минулому і сучасному породжують усі негативні явища в суспільстві - спекуляцію, зростання цін, мародерство і, крім того, опір “німецькому новому порядку”. А це вже породжує міф про те, що боротьба проти нацистських окупантів теж є злочином...

Через такі матеріали читачам доводили, що “більшість світу” виступає за “ізоляцію” євреїв, “визволення” від них, і, якщо українці хочуть “не відриватися” від Європи, нехай і гітлерівської, - треба використовувати її антисемітський досвід. Отже, систематичні публікації матеріалів про переслідування євреїв у різних країнах були непрямим підбурюванням місцевого населення до антисемітських акцій та участі в “остаточному вирішенні єврейського питання”.

Таким чином, пронацистські видання намагалися довести, що німецький антисемітизм є лідером “всесвітньої боротьби проти єврейства”. Тому читачів щедро потчували розповідями про єврейські погроми в Шанхаї, сутичках євреїв та арабів на Близькому Сході та у Французькій Африці, обурення англо-американських трудящих проти політики своїх нібито “проєврейських урядів”, антисемітизм архієпископа Кентерберийського, побиття євреїв на Уралі та в Середній Азії тощо.

4. АНТИСЕМІТСЬКІ ЛИСТІВКИ ТА КАРИКАТУРИ

Основний мотив листівок, як і газет, був пов’язаний з міфом про “жидо- більшовизм”, провину євреїв у початку війни тощо.

Але окрім тих антисемітських міфів та штампів, про які йшлося вище, можна виділити наступні основні ідеї антисемітських листівок та карикатур.

1) Солдати-червоноармійці воюють за жидо-більшовистських комісарів.

Декларування того, що німецький режим “не має нічого проти” українців, кинутих до бою “жидо-большевистським режимом”, і має на меті “звільнити Україну від жидо-більшовизму”.

Не випадково практично завжди на зворотньому боці листівок та карикатур друкувалася “перепустка” для червоноармійців, що захочуть здатися у полон німцям, інколи - разом з поясненнями про “умови” полону.

2) Міф про те, що євреї не хочуть і не можуть воювати. На фронті це видно на прикладі “єврея-політрука, що ховається за спинами червоноарміців”

3) Міф про те, що євреї є “ляльководами” Сталіна, справжніми керівниками радянського режиму.

4) Пропагандистський штамп “Євреї є головними ворогами українського народу”.

Цікаво простежити, як під час створення спеціалістами геббельсівського відомства антисемітських листівок та карикатур враховувалися психологічні особливості людей, яким ця пропагандистська “продукція” була призначена.

5. накази та оголошення окупаційної влади

Накази, об’яви, оголошення, попередження, інструкції нацистських окупаційної влади, що оприлюднювалися для місцевого населення, не тільки ілюструють встановлення нацистського “нового порядку”. Вони відігравали роль і в антисемітській обробці свідомості населення окупованих територій України.

Нацистські накази та оголошення використовували деякі психологічні прийоми задля більш ефективної антисемітської обробки свідомості людей. Так, оголошуючи сувору заборону “жидів переховувати або яким-небудь способом перешкоджувати у проведенні акції виселення”, начальник місцевої поліції та СС акцентує увагу на забороні пограбунків та самовільного привласнення майна євреїв, загрожуючи порушникам розстрілом. Таким чином, увага людей привертається до майнових питань, а “акція виселення” євреїв подається як побіжне, буденне явище, до якого люди і мають так асмо буденно ставитися.

Використовуючи “метод кнута і пряника”, поряд із загрозами страти за рятування євреїв, нацисти заохочували місцевих мешканців доносити на євреїв, що ховаются від окупантів. Доносшувачу, за повідомленням якого вдалося б затримати єврея, що переховувався, була обіцяна винагорода від СС та поліції.

Можна назвати чимало тем нацистських об’яв та наказів, що демонстрували місцевому населенню приниження людської гідності євреїв, мали публічно довести їхню “неповноцінність”. Серед них - такі, де від євреїв вимагалося носити жовті “знаки Давида”, нашиті на одязі; заборонялося збиратися на зібрання, вільно проходити якимись вулицями тощо.

Так, відверто антисемітську спрямованість мали накази та розпорядження окупаційної влади, що обмежували пересування євреїв населенним пунктом. Нацисти послідовно проголошували особливі умови мешкання євреїв. Наприклад, у Дніпропетровську в наказі міської управи зазначалося: “...Ходити по місту дозволяється лише до 19 год. дня, а жидам до 16 год...” В іншому наказі сказано: “Жидівському населенню забороняється перебувати на вулицях міста Львова після 20-ої години. Решту населення обов’язує ця заборона від 22-ої год. Німців з Райху цей розпорядок не торкається”. Отже, таке становище з комендантською годиною було по всій окупованій гітлерівцями території.

Зрозуміло, що ці настанови мали переконувати місцеве населення у “неповноцінності” євреїв. До того ж, це мало відігравати психологічно компенсаторну роль для слов’ян, яким, в свою чергу, наголошувалося про їхню “неповноцінність” по відношенню до німців.

Для цього, зокрема, долучалися накази та оголошення, що за єдину мету мали приниження євреїв. Яскравою ілюстрацією цього є наказ Комісара Округи Лінднера, вивішений на вулицях Луцька у 1941 році. У ньому говорилося, що євреї не мають права “...вільно проходити головними вулицями. Також забороняється зупинятися поблизу Комендатури. Жиди, які порушать це розпорядження, будуть покарані смертю”.

Найхарактернішою і найпоширенішою ж об’явою, мабуть, була така, проста і лаконічна: “Жидам вхід заборонено!”.

Дуже зручними були для нацистів і звинувачення євреїв у організації диверсійних актів проти німецьких окупантів та організації саботажу. Як вже згадувалося вище, про це йшлося в багатьох статтях окупаційної преси, наприклад - в статті “Партизани, повстанці, чи жидівсько-комісарські диверсанти?” Крім антисемітської спрямованості, такі документи мали ще формувати у місцевого населеня уяву про “жидівський характер” Руху Опору, а отже - чужерідність підпільного опору нацистам.

6. ЕФЕКТИВНІСТЬ НАЦИСТСЬКОЇ АНТИСЕМІТСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Наразі дуже важко оцінити ефективність нацистської антисемітської пропаганди в Україні. Але зрозуміло, що вона була досить гнучкою та мала низку особливостей.

Зазначимо, що листівки, газети та інші матеріали мали конкретних “адресатів” - червоноармійців, або українських селян, мешканців міст тощо, і розраховувалися саме на цю категорію людей. При цьому використовувались “народні” форми билин, пісень для подачі антисемітських матеріалів, використовувались образи героїв народного фольклору тощо у відповідності до культурних традицій населення певного регіону.

Можна також простежити певні етапи здійснення нацистської антисемітської пропаганди, пов’язані з етапами реалізації “остаточного вирішення єврейського питання”, змінами на фронтах Другої світової війни тощо.

Про дієвість нацистської пропаганди є свідчення з німецьких документів. Так, у звіті гарнізонної комендатури Феодосії повідомлялося, що 16 грудня 1941 р. “через продаж на вулиці був розповсюджений 1-й наклад газети, що видавалася у Феодосії. Місцеве населення з живою цікавістю сприйняло газету, і наклад розійшовся надзвичайно швидко”. Популярність окупаційної преси серед населення була зумовлена тим, що газети для жителів міст були найважливішим джерелом інформації про накази окупаційної влади, від яких залежали життя і доля людей, про становище на фронтах. Звичайно, тут було вдосталь перекручувань та фальсифікацій, але ж альтернативи цьому майже не було, а вмінню “читати поміж рядків” не треба було вчити колишніх читачів радянської преси. Тож не дивують спогади сучасника, який згадував, що черга за газетами на вулицях окупованого Києва вишикувалася за годину до відкриття кіосків.

З іншого боку, у “Звіті Ворошиловградського обкому КП(б)У про роботу за час з січня 1943 р. по вересень 1944 р.” зазначається, що серед питань, котрі задавалися в перші дні після звільнення Ворошиловградської області, були й такі, як: “Чи вірно, що союзники відмовилися відкрити другий фронт проти Німеччини?”, “Чи вірно, що в радянському тилу голод?”, “Чи вірно, що всі евакуйовані підприємства до цього часу не працюють і що більшість обладнання німці розбомбили дорогою?”, “Чи правда, що СРСР здав у концесію нафтовий район Баку на 99 років Англії?”. Враховуючи наявність серед публікацій “Нового життя” матеріалів такого змісту, можна констатувати значний інформаційний та ідеологічний вплив преси на свідомість місцевого населення.

Нацистська антисемітська пропаганда, а також моральний тиск і залякування місцевого населення, провокаційні заходи геббельсівської пропагандистської машини мали й певні “практичні” результати - приклади антиєврейських дій представників місцевого населення, що діяли за нацистськими ідеологічними настановами. Так, у Західній Україні були спровоковані на погроми жителі Станіслава, Тернополя, деяких інших міст. Окупанти намагалися втягнути до знищення євреїв і українське населення сходу та півдня України, і в окремих документах є свідчення про те, що “українська поліція добре себе зарекомендувала при виконанні своїх поліцейських завдань”. Втім, за підрахунками, поліція становила не більше 1% місцевого населення; крім того, настрої українців змінювалися, коли вони ставали свідками жахливих злочинів гітлерівських катів - таких, як розстріли у Бабиному Яру у 1941 р.

У наступних параграфах ще буде сказано про численні приклади рятування євреїв місцевим українським населенням, що є практичним проявом протидії нацистській антисемітській пропаганді. Але в цілому треба визнати, що більшість українців займала нейтральну позицію щодо “остаточного вирішення єврейського питання”.питання і завдання

1. Для чого нацисти формували негативні міфи про євреїв?

  1. Які технічні засоби використовувала нацистська пропаганда?
  2. Дайте коротку характеристику антисемітським міфам, що розповсюджувалися нацистською пропагандою.
  3. Що можна сказати про ефективність нацистської антисемітської пропаганди?

1. Згадайте, які антисемітські міфи, що використовувалися нацистами, виникли в Європі ще до Голокосту.

  1. Як Ви думаєте, яку мету переслідували нацисти, поширюючи, наприклад, міф про “всесвітні масштаби єврейського заколоту”?

3. Які психологічні прийоми використовували нацисти в антисемітській пропаганді? Чи використовуються подібні прийоми у наші часи?

4. Організуйте дискусію в класі, обговорюючи проблеми використання міфів у сучасній політичній пропаганді. Чи можна навести приклади реалізації геббельсівського пропагандистського рецепту “чим безглуздіша й нахабніша брехня - тим легше в неї повірять”?

ДОКУМЕНТ

НАЦИСТСЬКА АНТИСЕМІТСЬКА ЛИСТІВКА

ПИТАННЯ ДО ДОКУМЕН

1. Які пропагандистські прийоми застосовували автори цієї листівки?

  1. Як Ви вважаєте, чи можна (і чи треба) щось відповідати авторам подібної

антисемітської продукції?


загрузка...