Навігація
Посилання


Основи екології та охорони довкілля

Тема 4. Міжнародні аспекти екологічної безпеки і міжнародне співробітництво в галузі охорони природи. Основні стратегії виживання людства


Як було нами розглянуто в попередніх темах цього розділу та розділу Щ більшість екологічних проблем сьогодення мають загальноземний аспект, адже екологічні проблеми не знають кордонів, і можуть бути вирішені лише завдяки міжнародній співпраці. Турбота про регулювання відносин людини і природи не може бути тільки внутрішньою справою окремих країн, особливо що стосується середовищ: атмосферне повітря, Світовий океан, природні ресурси тощо, а також живої природи: міграції тварин і птахів тощо.

Міжнародний природний статус довкілля передбачає охорону всієї планети Земля і навколоземного космічного простору. Кожна країна має свій правовий статус, який чинний лише на її території, а діяльність міжнародних організації визначається нормами міжнародного права. Хоча окремі країни по-різному ставляться до екологічних проблем, існує реальна необхідність у розширенні співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища, що потребує спільних зусиль усіх країн світу.

Міжнародне співробітництво в галузі вирішення екологічних проблем ґрунтується на ряді принципів:

  • визнання норм міжнародного права;
  • суверенітет націй над своїми природними ресурсами;
  • наукова обґрунтованість міжнародних норм раціонального природокористування;
  • недопустимість нераціонального природокористування;
  • недопустимість національного привласнення міжнародного простору;
  • недопустимість впливу на довкілля у воєнних цілях, що не сумісно з інтересами людей;
  • запобігання забруднення міжнародних просторів тощо.

Безумовно, ряд принципів окремими країнами світу нехтуються

в політичних та економічних інтересах, проте до думки вчених рідко прислухались управлінські структури.

Формами міжнародної співпраці в галузі вирішення екологічних проблем можуть бути міждержавні угоди і конвенції з питань охорони довкілля і раціонального природокористування або участь країн в діяльності міжнародних природоохоронних організацій. За ініціативою ЮНЕСКО у 1948 році було засновано Міжнародний союз захисту природи і природних ресурсів (МСОП), після чого міжнародна природоохоронна діяльність набула конкретних форм і змісту. Метою МСОП є підготовка і скликання нарад та конференцій природоохоронного характеру, розробка міжнародних конвенцій та рекомендацій в цій галузі. За сприянням цієї організації (на XVI Генеральній асамблей МСОП, 1978 рік) було підготовлено і випущено Міжнародну Червону книгу. До складу МСОП входить значна кількість установ (понад 500), понад 130 країн світу та 24 міжнародні організації, в тому числі і Всесвітній фонд охорони дикої природи (WWF), основою метою якого є об’єднання зусиль, спрямованих на збереження дикої природи і тваринного світу. Емблемою WWF є бамбуковий ведмедик (панда).

Ключову функцію в координації міжнародної діяльності в галузі охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів (в системі ООН) здійснює ІОНЕП (Міжнародна програма ООН з навколишнього середовища), яка була прийнята на Стокгольмській конференції ООН у 1972 році. Крім того, значного впливу на міжнародні аспекти природоохоронної діяльності надають ФАО (міжнародна продовольча і сільськогосподарська організація), що вивчає питання охоро

ни екосистем суходолу і Світового океану в процесі сільськогосподарської діяльності людини, ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), що вивчає питання загального стану здоров’я людей, боротьби з епідеміями тощо, ВМО (Всесвітня метеорологічна організація), яка досліджує стан навколишнього середовища, зокрема, зміни клімату, загальні кругообіги речовин тощо, і надає відповідну інформацію міжнародним організаціям, МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), що контролює захист довкілля від іонізуючого випромінювання тощо.

За сприяння цих організацій було прийнято ряд Міжнародних угод і конвенцій, які напрямлені на вирішення питань охорони навколишнього середовища. Зокрема, це Конвенція по транскордонному забрудненню повітря (1979 р.), Конвенція ООН по

морському праву (1982 р.), Віденська конвенція ООН про охорону озонового шару (1985 р.), Протокол Кіото (Конвенція ООН по парниковим газам) тощо. Ці міжнародні угоди визнані не »всіма країнами світу і вони носять, переважно, рекомендований характер, адже важко правильно встановити відповідальність країн різного економічно розвитку за порушення вимог цих угод.

Вирішення міжнародних проблем екологічної безпеки ускладнюється рядом обставин, що зумовлено різним економічним розвитком країн світу, різним ступенем трансформації природних екосистем в них, зростанням взаємної залежності країн світу тощо.

По-перше, в останні роки різко зросла взаємозалежність країн світу, що зумовлено можливістю транскордонних переносів забруднюючих речовин, посиленням обміну між країнами, єдністю компонентів біосфери. Тому жодна країна світу не може вирішити проблему екологічної безпеки самотужки, без міждержавних угод тощо.

По-друге, різка різниця економічного розвитку різних країн світу зумовлює різний їх вплив на екологічний стан довкілля. Крім того, розвинуті країни не готові відмовитись від економічного росту, а країни які розвиваються намагаються їх наздогнати, що посилює негативний вплив на природу. Так, розвинуті країни починали свій економічний розвиток в періоди достатньої кількості природних ресурсів, яких сьогодні є недостатньо для країн, що розвиваються. Останні “варварським” шляхом відчужують природні ресурси.

Різниця в економічному розвитку в поєднанні з політичними і релігійними поглядами різних груп людей, різко загострила проблему міжнародного тероризму, що може стати причиною надзвичайних, в тому числі і екологічних, ситуацій. Вирішення цих проблем можливе лише на міжнародному рівні.

По-третє, підходи до вирішення проблем збереження і відтворення природного середовища в різних країнах є принципово різними, що ускладнює прийняття єдиної програми дій. Так, в розвинутих країнах практично не залишилось реліктових екосистем і основним напрямком реалізації природоохоронної діяльності є стабілізація стану довкілля технічними та управлінськими рішеннями. В країнах Південної Америки, Африки та інших, на частку реліктових природних екосистем припадає до 40% територій країн, і тому основним напрямком збереження природи в них є створення заповідних територій тощо.

По-четверте, демографічна проблема настільки загострює всі інші глобальні проблеми людства, що без кардинального її вирішення практично неможливо стабілізувати екологічний стан довкілля.

Все це говорить про необхідність докорінної зміни відношення людей до питань охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів, об’єднання зусиль всіх країн світу для подолання сучасної екологічної кризи. Для активних сумісних дій в питанні подолання сучасної екологічної кризи необхідно вибрати напрямок дій, тобто екологічну стратегію. Екологічні стратегії прийнято класифікувати на основі двох основних підходів:

* за характером відношення людини до природи (природоцентричні та антропоцентричні стратегії), причому природоцентричні визнають самоцінність природи як такої, а антропоцентричні - визнають природу домівкою людини;

* за факторами виникнення екологічної кризи і можливими механізмами її подолання.

Друга класифікація є більш вживаною і виділяють три основних граничних стратегії виходу із сучасної екологічної кризи: ресурсно- технологічні, біосферно-екологічні та соціально-психологічні. Існують і більш узагальнені стратегії, що поєднують кращі сторони граничних, наприклад, стратегія екологічного розвитку М.Ф.Реймерса.

Ресурсно-технологічні стратегії вбачають причину розвитку сучасної екологічної кризи в перевищенні техногенного навантаження на біосферу і надмірного використання природних ресурсів. Ключовим питанням цих стратегій є екологізація суспільного виробництва, тобто створення мало- і безвідходних технологій. Це дозволить покращити екологічну ситуацію в цілому. Основними напрямками виходу із сучасної екологічної кризи є:

* вдосконалення технологій (в тому числі повна очистка всіх викидів і скидів), впровадження в практику безвідходних технологій;

* стабілізація економічного стану країн, а не його розвиток;

* обмеження споживання природних ресурсів (споживання вторинних ресурсів) тощо.

Основна ставка в ресурсно-технологічних стратегіях робиться на техноекологію та екологізацію сільського і міського господарств.

Сучасний варіант ресурсно-технологічної стратегії виходу із екологічної кризи викладений в концепції сталого розвитку (Конференція ООН по навколишньому середовищі, Ріо-де-Жанейро 1992 рік), в якій показано взаємозв’язок соціально-економічного розвитку, демографічної ситуації на Землі та стану навколишнього природного середовища. Згідно цієї стратегії пік сучасної екологічної кризи припаде на середину XXI століття (див. розділ II).

Особливу увагу в даній стратегії приділено перебудові енергетики, адже в найближчі 20-25 років людство чекає криза енергетичних ресурсів. Крім того, звернуто увагу на теплове забруднення атмосфери і гідросфери та можливі наслідки цих процесів. Тому, для віддалення та легкого подолання енергетичної кризи, людству необхідно вжити таких заходів:

- енергозбереження та енергозаощадження при всіх видах господарської та іншої діяльності людини;

поступова заміна традиційних енергоресурсів альтернативними, причому особливу увагу приділяти можливостям одержання енергії альтернативними джерелами (геотермальні, сонячне випромінювання, енергія вітру, морських хвиль, приливів і відливів, використання біогазу тощо) в промислових масштабах;

- поступове зниження частки енергоємних виробництв і технологій, що дозволить вирішити питання заощадження енергії;

- зменшення втрат енергії при її транспортуванні і використанні

тощо.

Безумовно, кроки, які пропонуються для реалізації ресурсно- технологічними стратегіями, є важливими і дозволять вирішити ряд проблем, пов ´язаних із техногенним впливом на довкілля, забруднення природного середовища тоїцо. Проте, без зміни відношення людини до природи та без врахування саморегуляційноїролі біосфери, подолання сучасної екологічної кризи є неможливим,

Біосферно-екологічні стратегії базуються на особливостях саморегуляційних механізмів екосистем і біосфери в цілому. Основним ідеологічним стержнем цих стратегій є самоцінність природи і можливість подолання сучасної екологічної кризи лише природнім шляхом.

Знання основних законів функціонування природних екосистем і біосфери в цілому показує, що саморегуляційні можливості екосистем і біосфери є обмеженими.

Серед біосферно-екологічних стратегій (концепцій) найбільшою глибиною відрізняється концепція В.Г.Горшкова. В своїх працях він показав роль живих організмів в еволюції природи і в підтриманні екологічної рівноваги біосфери Землі. Ним показано, що біосфера може компенсувати будь-які збурення, що викликані господарською діяльністю людини за умови, що кількість використовуваної біологічної продукції людиною не перевищує 1% від біопродуктивності біосфери. Сьогодні людиною споживається, за різними оцінками, від 20 до 50% річної біологічної продукції біосфери, тому біота не в змозі забезпечити глобальну екологічну стабільність довкілля.

Біосферно-технологічні стратегії передбачають такі основні кроки для виходу із сучасної екологічної кризи:

* розширення площ природних екосистем за рахунок розширення реліктових екосистем, яких залишилось 35-37%. Для цього необхідно близько 30-35 млн. км2 території суходолу, які необхідно перетворити в природні ландшафти. Це дозволить відновити і зберегти екологічну рівновагу біосфери;

* поетапне скорочення чисельності населення світу до 1,0-1,5 млрд. людей, що є біологічним максимумом біосфери.

Нажаль, більшість кроків, що пропонуються біосферно- екологічними стратегіями, є практично неможливо реалізувати як з економічної, так і соціально-етичної точки зору. Ці кроки є важливими тільки в поєднанні з іншими заходами охорони довкілля.

Соціально-психологічні стратегії напрямлені на зміну ідеологічного ставлення людини до природи, свідомості і моральних цінностей людства. Протягом всієї історії людства, воно намагалось протистояти природі і підкорювати її. Отже, природопідкорювальне ставлення людини до природи закладено в її психології. Крім того, більшість релігій закликають до того, що людина є вищою за природу, яка є просто домівкою людства.

Основним шляхом виходу із сучасної екологічної кризи соціально-психологічні стратегії вбачають у визнанні величі природи і того, що людина є її частиною. Тому, необхідно змінити ідеологію ставлення людини до природи, що є основою для покращення екологічного стану довкілля.

Центральною концепцію соціально-психологічних стратегій виходу із сучасної екологічної кризи є концепція коеволюції М.М.Мойсеева. Згідно неї, людина виділилась із живого світу шляхом створення урботериторій і для подолання екологічних проблем необхідно людині свої потреби узгоджувати з можливостями природи. Чисто технічного шляху подолання екологічної кризи не існує, тому людству необхідно змінити шкалу цінностей.

Соціально-психологічні стратегії також не показують реальних шляхів подолання екологічної кризи. Зміна психології людства, яка формувалась протягом тривалого періоду, потребує багато часу, а діяти необхідно вже сьогодні.

Всі розглянуті граничні стратегії виходу із сучасної екологічної кризи мають свої недоліки, тому є ряд узагальнених стратегій, що поєднують позитивні моменти граничних. Найбільш збалансованою із них є стратегія екорозвитку М.Ф.Реймерса, яка сформульована ще у 1994 році. Основними її положеннями є наступне:

* природно-ресурсний і екологічний потенціал Землі і окремих її регіонів є обмеженими і вичерпними;

* існує допустимий максимум вилучення природних ресурсів, а також змін в екосистемах;

* необхідні попереджувальні заходи по виникненню несприятливих екологічних ситуацій, а не дії по їх ліквідації;

* необхідне створення соціально-екологічного механізму гомеостазу (компромісу) в системі “людина - природа”, що можливо лише на міжнародному рівні;

* необхідно регулювати чисельність населення і підтримувати її на рівні 1,0-1,5 млрд. чоловік, що є біологічним максимумом;

* усвідомлення самодостатності природи і того, що людство є невід’ємною частиною природи і повністю залежить від неї. Людство сьогодні неготове створити штучне середовище, типу природи;

* можуть бути прийнятні тільки “біосферно-сумісні” технології. Слід впроваджувати екологізацію суспільного виробництва, сільського та міського господарств тощо;

* визнання принципу розумної достатності в одержанні життєвих потреб людини, відмовлення від споживацького способу життя;

* необхідно враховувати, що без збереження цілісності екосистем, неможливе підтримання їх стійкості та збереження живого;

* необхідно враховувати кумулятивність малих дії, які су^іуються і інтегруються, викликаючи ланцюгові реакції в екосистемах, причому негативні наслідки цих дій можуть бути непередбачуваними.

Таких узагальнюючих концепцій є багато, проте слід враховувати правило “Концепція - це лише напрямок дії і її слід наповнюва?пи реальним змістом, фактичними діями тощо. Тільки тоді результат буде позитивним”.

Опанувавши дану тему, дайте відповіді на такі питання:

  1. Доведіть необхідність і охарактеризуйте форми міжнародної співпраці в галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів.
  2. В чому складність подолання сучасної екологічної кризи?
    1. Дайте оцінку ресурсно-технологічним, біосферно-екологічним та соціально-психологічним стратегіям виходу із сучасної екологічної кризи.
    2. В чому особливості і переваги концепції екорозвитку М.Ф.Реймерса?

Узагальнюючи матеріал Розділу III хотілось би відмітити, що в політиці багатьох країн світу, в тому числі і України, питання екологічної безпеки є пріоритетним. Хоча це поняття є достатньо складним, а реалізація основних засад екологічної безпеки потребує значних зусиль, саме екологічно безпечний розвиток країн має бути пріоритетним і це можливо введенням в дію міжнародних природоохоронних угод і конвенцій.

Рекомендована література для належного опанування матеріалу даного розділу:

  1. Агарова Н.В., Кочинський А.Б., Степаненко A.B. Регіональний вимір екологічної безпеки України з урахуванням загроз виникнення техногенних і природних катастроф. (Серія “Екологічна безпека”). - K.: НІС, 1996. - 82с.
  2. Боков В.A., Лущик A.B. Основы экологической безопасности. - Симферополь: СОНАТ, 1998. -224 с.
  3. Горшков В.Г. Энергетика биосферы и устойчивость состояния окружающей среды // Итоги науки и техники. Теоретические и общие вопросы географии. - М.: ВИНИТИ. - 1990. - т.7.
  4. Горшков В.Г., Кондратьев К.Я., Шерман С.Г. Устойчивость биосферы и сохранение цивилизации // Природа. - 1990. - № 2.
  5. Горшков В.Г. Экологическая устойчивость и локальная адаптация // Журн. Всес. хим. общ. им. Д.И. Менделеева. - 1991. - т. 36, № 3. - С. 313-321.
  6. Дедю И.И. Экологический энциклопедический словарь. - Кишинев: Главная ред. Молд. Сов. энцикл., 1990. - 408 с.
  7. Каменир Ю.Г. Попытка интерпретации одного из кризисов двадцатого века // Журн. Всес. хим. общ. им. Д.И. Менделеева. - 1991. -т. 36, №3,-С. 321-327.
  8. Кочуров Б.И. Экологический риск и возникновение острых экологических ситуаций // Изв. Российской АН. Сер. геогр. - 1992. - № 2.
  9. Методические основы оценки техногенных изменений географической среды городов. - М.: Наука, 1990.
  10. Методические указания по выделению зон экологического бедствия. - М.: Наука, 1992.
  11. Моисеев H.H. Судьба цивилизации (Путь разума). - М.: МНЭПУ, 1998.-260с.
  12. Моисеев H.H. Человек и ноосфера. - М.: ЮНИСАМ, 1990. - 310с.
  13. Некое В.Е. Основы общей экологии и неоэкологии. - Харьков: Прапор, 2001.-2 часть. - 287 с.
  14. Реймерс Н.Ф. Природопользование. Словарь-справочник. - М.: Мысль, 1990. - 637 с.
  15. Реймерс Н.Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы).-М.: Россия молодая, 1994.-367с.
  16. Рунова Т.Г., Волкова И.Н., Нефедова Т.Г. Оценка антропогенного воздействия на среду для целей управления природопользованием // Изв. Российской АН. Сер. геогр. - 1994. - № 1.
  17. Селиверстов Ю.П. Проблема глобального экологического риска // Изв. Русского геогр. об-ва. - 1994. - Вып. 2.

загрузка...