Навігація
Посилання


Політична економія

§ 1. Становлення і розвиток політичної економії


  • Зародження економічної думки.
  • Зародження політичної економи.
  • Класична політична економія.
  • Марксистська політична економія.
  • Історична школа та маржиналізм.
  • Основні напрями сучасної економічної теорії.
  • Неолібералізм.
  • Інституціоналізм.
  • Кейнсіанство та його еволюція.
  • Марксизм і сучасність.
  • Розвиток економічної думки в Україні.

Зародження економічної думки. Найдавніші відомості про формування майбутньої науки, що збереглися до наших днів, містяться в пам’ятці часів Вавилону (XVIII ст. до н.е.) — “Кодексі царя Хаммурапі”. Оскільки ця пам’ятка відображала період існування рабовласницького способу виробництва, то у ній фіксується відсоток на лихварський капітал у розмірі 20 %, передбачається можливість відстрочки виплати боргу на випадок неврожаю без виплати додаткових відсотків та певні положення існування боргового рабства.

В індійському трактаті “Архашастра” (тобто вчення про доходи) IV ст. до н.е. державне багатство розглядається як результат праці населення. Як зародковий елемент трудової теорії вартості у ньому також стверджується залежність “дійсної” вартості будь-якої речі від кількості днів роботи на її виготовлення (витрат виробника). Конкуренція між покупцями призводить до збільшення ціни товару. Крім того, ціна виробу зростає внаслідок включення до неї прибутку торгівця, який не має перевищувати 5 % такої ціни на місцеві товари і 10 % на привізні. В Україні в 90-х рр. XX ст. націнка торговельних організацій нерідко перевищувала витрати виробника на 30 %.

У працях стародавнього китайського мислителя Конфуція (551— 479 рр. до н.е.) заслуговує на увагу думка про здатність освіченого правителя справедливо розподіляти створене в суспільстві багатство. Він не засуджував прагнення людей до багатства і знатності, але вважав, що Це становище має бути досягнуте чесно, з дотриманням моральних принципів і не чинити шкоду народові. Правителі країни, на його думку, повинні спочатку зробити народ багатим, а тоді займатися його вихованням. Він вимагав рівномірного розподілу багатства, що ліквідовує бідність (без порушення соціальної ієрархії в суспільстві), пропонував застосування суспільних робіт, регламентацію сільськогосподарського виробництва, а майбутнє суспільство бачив позбавленим обожнювання приватної власності.

Китайські логісти (які були опонентами Конфуція), зокрема Лі Куй, основою зібраного ними “Зведення” законів ідею державного регулювання амбарної системи (так тоді називалось господарство), передусім ринку хліба.

Давньогрецький філософ Ксенофонт спробував показати вплив корисності на вартість товарів, вважав річ корисною, якщо нею можна користуватись як потрібною, а некорисну можна поміняти на корисну, а отже — висунув ідею про двоїстість вживання речей. Прогресивною була його думка про доцільність матеріального і морального стимулювання праці рабів.

Інший давньогрецький філософ Платон (427—348 рр. до н.е.) основою держави вважав поділ праці, який, у свою чергу, залежить від потреб і вроджених здібностей людей. Найважливішою сферою діяльності називав землеробство, тоді як торгівлю — з

аняттям варварів. Стимули до праці, зокрема заняття ремеслом, сковує, на його думку, як надмірне багатство, так і бідність (бідний не зможе купити необхідні інструменти і навчити ремесла своїх синів). Вважаючи за доцільне заняття і землеробством, і ремеслом, Платон тим самим сповідував прогресивніші погляди, ніж меркантилісти приблизно 1000 років пізніше.

Арістотель розрізняв речі для безпосереднього задоволення потреб і для обміну, зазначав про прирівнювання речей у процесі обміну, але не з’ясував основи такого прирівнювання, вважаючи, що гроші роблять товари порівнянними.

Серед реформаторів у цей період помітною є діяльність народного трибуна (захисника бідних верств населення) Тіберія Гракха. Згідно з запропонованим ним проектом, глава сім’ї міг взяти в оренду не більше 250 югерів (125 га) землі, а сім’я — не більше 1000 югерів.

Залишки землі, що вилучались у великих землевласників за грошовий викуп, мали ділитись на ділянки розміром у ЗО югерів і роздаватись бідним громадянам у довічну оренду без права відчуження і продажу.

Важливу роль в історії економічної думки відіграло християнське вчення. Основними принципами християнської економіки є: 1) участь усіх працездатних членів сім’ї у трудовій діяльності, в т. ч. власника господарства, що в масштабі суспільства означало участь у трудовому процесі всіх членів суспільства; 2) рівність фізичної і розумової праці та любов до праці; 3) принцип “хто не працює, той не їсть” (вперше зафіксований у Новому Заповіті); 4) теза про те, що господарська політика держави, будь-якого політичного діяча має бути спрямованою на задоволення насущних потреб населення, в т. ч. забезпечення роботою; 5) багатство, нажите чесною працею, не засуджується християнством, але засуджується несправедливо нажите багатство, яке до того ж використовується лише для особистого споживання; 6) твердження, що аморальним є розкішне життя одних за умов тяжкого становища інших; 7) рівноправність усіх форм власності; 8) засудження передачі багатства у спадок, особливо нечесно нажитого; 9) необхідність впровадження прогресивних ставок оподаткування; 10) визнання потреби еквівалентності у процесі обміну і великого гріху за обман покупців; 11) справедлива винагорода за працю; 12) прагнення отримати “нестрогу прибутковість”, тобто прибутковість без обману постачальників, ділових партнерів, найманих працівників; 13) необхідність домагатися рівності (але не зрівнялівки), справедливості, співпраці, співробітництва, суспільної кооперації, колективних дій, дотримання загальнолюдських норм моралі.

Загальне визнання отримали праці видатного середньовічного мислителя Ібн Хальдуна (1332—1406). Він пояснював прагнення людей до об’єднання з погляду матеріальних інтересів та поділу праці. Процесом поділу праці він також пояснював розвиток товарного виробництва, а прогрес суспільства пов’язував із працею та управлінням суспільного життя, відповідно — з досягненнями передової науки та законами людського суспільства. Зміна етапів розвитку останнього залежала, на його думку, від створення надлишкового продукту. Він уперше говорив про вартість праці людини, яка створює їй засоби до життя. У речах учений виділяв предмети споживання, що використовуються для задоволення потреб, і “достаток” — те, чим володіє людина завдяки своїй праці і здібностям. Основою еквівалентного обміну є однакова кількість праці, а процес обміну на ринку слугує засобом задоволення суспільних потреб.

Київський князь Володимир Мономах засуджував гонитву бояр за багатством, закликав своїх дітей не ображати народ.

Зародження політичної економії. Політична економія як наука бере свій початок із першої в світі школи політичної економії — меркантилізму (від італ. mercantilism — торговець, купець) і епохи пізнього Середньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

На першому етапі свого розвитку (XV — початок XVI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей із країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей із країни. Деякі з них вимагали обкладання іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва та вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави. Його представники уперше з’ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.

Недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їхніх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартості грошей (вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла); по-третє, рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі; по-четверте, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.

Оскільки ця школа відображала, переважно, інтереси торговельної буржуазії, уже наприкінці XVI — на початку XVII ст. її ідеї почали суперечити інтересам промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави загалом на зміну меркантилізму приходить класична політична економія.

Класична політична економія. Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновники — У. Петті (Англія), П. Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Свого розвитку класична політична економія набула у працях фізіократів Ф. Кене та Д. Тюрго (Франція). Найвище її досягнення — праці англійських економістів А. Сміта (1723—1790) та Д. Рікардо (1772—1823). Класичній політичній економії належить низка важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики, як уже зазначалося, започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Вони досліджували доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу. Класична політична економія вперше висунула проблему економічних законів, досліджувала їхній об’єктивний характер,, механізм дії, необхідність урахування та використання цих законів у господарській практиці та політиці, джерело вартості класики вбачали у різних формах конкретної праці. А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний дохід, основний і оборотний капітал.

Ринок вони розглядали як саморегульовану систему, що найефективніше “невидимою рукою” розподіляє ресурси. Згідно з висновком

А. Сміта, ринкова економіка за умов конкуренції забезпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втручатися (або має мінімально втручатися, що відповідає принципам лібералізму — основній ідеї вчення А. Сміта) у ці процеси, але мусить захистити конкуренцію від самих підприємців, не допускаючи її обмеження, а також створити загальні умови виробництва й розвивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечувати зв’язок. Приватний інтерес людини як основний стимул її економічної діяльності, за А. Смітом, реалізується у процесі взаємо- обміну з іншими людьми результатами часткової економічної діяльності (активності), тобто у процесі поділу праці. Принцип вільної конкуренції, на думку А. Сміта, найповніше реалізується у процесі вільного переміщення робочої сили, вільної купівлі-продажу землі, наявності свободи вільної торгівлі та скасування державних регламентацій функціонування промисловості й внутрішньої торгівлі.

Заслугою Д. Рікардо було, зокрема, те, що в його теорії чіткіше розмежовані споживча і мінова вартість, вартість товару зводиться до праці. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з’ясування сутності експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив її від таких особливих форм додаткової вартості, як прибуток, рента, відсоток), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з’ясовано механізм диференційної ренти.

Представники післякласичної політичної економії Дж. Мілль, Дж. Мак- Кулох та інші відійшли від наукових елементів вчення А. Сміта та Д. Рікардо, зосередили основну увагу на аналізі сфери обігу, а отже — зовнішніх, поверхневих зв’язках, що відповідало вимогам вульгарної політичної економії (від лат. vulgar — поверхневий), почали відкрито захищати панівний клас в умовах загострення суперечностей капіталізму.

Основні недоліки класичної школи політичної економії: 1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта “випав” постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку; 2) Д. Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної та конкретної праці; 3) хоча обидва вони близько підійшли до розуміння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію; 4) внаслідок цього і поняття “капітал” А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім; 5) капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; 6) представники цієї школи ігнорували або недооцінювали роль держави в господарському житті.

У Франції відгалуженням класичної школи політичної економії були фізіократи (грецьк. physis — природа і kratos — влада), які вперше джерелом суспільного багатства називали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, — найвища цінність. Представники школи фізіократів — економісти Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із чинників виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони запровадили у науковий обіг категорію “чистий продукт”, який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Отже, джерелом багатства було названо перевищення створеним у сільському господарстві продуктом спожитого у цій сфері продукту. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю робітників і підприємців у цих сферах — лише як таку, що покривала витрати на їхнє існування. Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного мак- роекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних Цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу “витрати-випуск”, що використовуються у XX — на початку XXI ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв’язки.

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.

Марксистська політична економія. К. Маркс, по-перше, довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці (в їхніх працях змішування споживчої вартості та вартості, абстрактної та конкретної праці переважало над розмежуванням цих категорій). По-друге, як важливий момент теорії вартості К. Маркс виділяє те, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар. По-третє, він виділив поняття середньої вартості товару, що визначається суспільно необхідним робочим часом, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції. По-четверте, він розвинув діалектичний метод пізнання, зокрема виокремив такі специфічні форми суперечності, як речовий зміст і суспільна форма. Це, у свою чергу, дало змогу розкрити глибинну сутність капіталу (його речовий елемент і суспільну форму), обґрунтувати антагонізм капіталістичного виробництва (однією з форм якого є суперечність між живою та уречевленою працею). По-п’яте, він по-новому розкрив предмет політичної економії. По-шосте, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як за умов еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу. Крім того, К. Маркс економічно довів об’єктивну неминучість соціалізму, що зумовлене, насамперед, прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці. Він довів також переваги колективних форм власності над індивідуальними, приватними формами, обґрунтував неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму. Зрештою, разом із Ф. Енгельсом розкрив діалектику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому і широкому його значенні. К. Маркс обґрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В. Леонтьєв зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після Маркса дуже незначний. Він створив вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внутрішніх суперечностей, що пронизують об’єктивні економічні закони, розкрив сутність абсолютної ренти, сформулював теорію ціни виробництва, дав загальну характеристику капіталістичної експлуатації.

Водночас марксистське економічне вчення не позбавлене недоліків.

Маркс і Енгельс недооцінювали роль приватної, в тому числі приватної трудової, власності як у реалізації сутнісних сил людина, так і в побудові комунізму. Вони вважали комунізм ладом, несумісним з існуванням приватної власності, отже, недооцінювали біологічну природу людини, значно перебільшували соціальний аспект її сутності.- Хоча Маркс розглядав людину і як природну істоту, наділену природними силами, вважав її біологічним явищем.

Марксистська теорія переоцінює роль крупного виробництва в економіці суспільства, значення процесу витіснення дрібного виробництва крупним. У ній також гіпертрофовано розглядається роль державної власності в побудові нового ладу. Найповніше це виявилось в ідеї Леніна про соціалізм як єдину державну фабрику.

Маркс помилково вважав, що соціалізм несумісний із товарно-гро- шовими відносинами. Цих поглядів спочатку дотримувався і Ленін, але змінив їх в останні роки життя.

У своїх працях Маркс певною мірою прямолінійно обстоював принцип економічного детермінізму, примат економіки над системою надбудовних відносин (соціальних, політичних, національних, культурних тощо), тобто механічну залежність цих відносин від економіки. Така залежність, справді, існує протягом тривалого проміжку часу і в кінцевому підсумку. Але протягом короткого проміжку часу за деяких обставин тимчасово можливий і примат політики, ідеології над економікою тощо. Маркс і Енгельс недостатньо уваги приділяли закону попиту і пропозиції, впливу суб’єктивних оцінок споживачів на процес ціноутворення, поведінки споживачів тощо. Це стало однією з причин виникнення маржиналізму.

Маркс безпідставно вважав джерелом вартості лише працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.

Історична школа та маржиналізм. Історична школа — один із напрямів західної економічної думки. Виникла в Німеччині у середині

XIX ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми у країні. Тому саму назву “політична економія” представники цієї школи ототожнювали з поняттям “національна економіка”.

Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вважали психологічні та етичні чинники не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного та соціального життя.

М. Вебер необґрунтовано заперечував ідею К. Маркса про відчуження засобів виробництва від безпосередніх принципів і замінив її тезою про бюрократизацію політичного та суспільного життя. Він вважав, що соціалізм (і це значною мірою підтвердилося) призведе до розширення бюрократизації суспільного життя. Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи.

Основними теоретико-методологічними хибами історичної школи є ігнорування об’єктивного характеру економічного життя, вилучення з предмета політичної економії законів, переоцінка національних особливостей розвитку економіки, ненаукове застосування принципу історизму, антиісторичний підхід до капіталістичного способу виробництва (його вважали вічним ладом), суб’єктивне тлумачення цінності (вартості) тощо.

У середині XIX ст. виникає і в 70-ті роки набуває поширення новий напрям політичної економії — маржиналізм (від фр. marginal — граничний). Він стає водночас і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К. Менгер, англійський економіст У. Джевонс, швейцарський науковець JI. Вальрас. Він та його послідовники стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції, а раціонально мислячі суб’єкти прагнуть досягти економічного успіху (оптимуму існування). Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів. Згодом такий підхід був втілений у теорії витрат виробництва, ціни, розподілу тощо.

Як і кожний напрям економічної науки, маржиналізм мав позитивні та негативні сторони. Позитивні — докладний аналіз функціонування ринку, з’ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів. Негативні — переважання суб’єктивної мотивації, суб’єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто відносин власності, виробничих відносин. На передній план прихильники маржиналізму висували не відносини між людьми у різних сферах суспільного відтворення, а ставлення людини до речі. Тому найбільших успіхів вони досягли в аналізі технологічного способу виробництва, тех- ніко-економічних відносин між людьми. Помилковою була їхня теза про можливість досягти рівноваги економічної системи лише на основі взаємодії попиту та пропозиції без участі держави.

Основні напрями сучасної економічної теорії. Усю сукупність течій, шкіл сучасної західної економічної думки можна умовно згрупувати у такі основні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) інституціо- нально-соціологічний напрям, або інституціоналізм; 3) кейсіанство;

4) марксистська політична економія (див. рис. 1).

Об’єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Homo economicus — “людини економічної”, котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля).

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають корисністю останнього, найменш потрібного предмета споживання, тобто граничною корисністю, про що буде сказано далі.

Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед, ринкового ціноутворення) забезпечує “справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів”. Це теорія А. Маршалла і А. Пігу. А. Мар-

шалл, зокрема, використовував поняття “ціна рівноваги”, обґрунтував поняття “еластичність попиту”, розвинув теорію ціни. Теорія ціни опирається на концепцію виробничих витрат (згідно з якою вартість визначається витратами різних складових, передусім землі, праці та капіталу), з одного боку, і положення австрійської школи — з другого.

Рис. 1. Структура сучасної економічної теорії

Неокласичний напрям представлений двома основними течіями — монетаризмом і неолібералізмом.

Монетаризм (англ. money — гроші) — економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Виникла в середині 50-х років

XX ст. у США. Її засновник — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло “назад до Сміта”. На його Думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобом Регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ста-

оібліотека імені Д, ї. Чижевськогв ; 17

[шв № , 946Jf_—I

вок. Позитивна сторона монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної теорії економічного циклу, монетаризм розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені у програмах Міжнародного валютного фонду.

Неолібералізм. Погляди неокласичної школи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. ІіЬегаІів — вільний). Лібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 рр. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса, стрижнем якого є необхідність широкомасштабного втручання держави в економіку, оскільки ринковий механізм неспроможний подолати кризи, безробіття та інші глибинні вади капіталізму і навіть його існування неможливе без виконання державою різноманітних функцій.

Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торговцям. Л. Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власність, вільний обмін і поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану за соціалізму економіку він вважав запланованим хаосом, оскільки ціни не відображали співвідношення попиту і пропозиції. Ф. Хаєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку, регулювання господарської діяльності порушує механізм передання інформації.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їхнього розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі економісти А. Мюллер-Армак і Л. Ерхард. Водночас Л. Ер- хард обстоював широке використання державних важелів регулювання економіки (в тому числі державний розподіл ресурсів і контроль за ними), що значно послаблюються після досягнення поставленої мети. Детальніше про це йтиметься далі.

Інституціоналізм. Назва походить від латинського слова іпзШи- ідіт — установа. Інституціоналізм — це один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці XIX — на початку XX ст. і основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості й ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб’єктами господарювання, що формується під впливом економічних та неекономічних чинників (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед, техніці). Широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх із історичною школою. Інституціоналізм заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові чинники.

Засновники інституціоналізму — американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та інші. На думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру та визначає тип цивілізації.

Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Я. Тінберген та інші основою економічного розвитку називають впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства), соціально-психологічний (автор якого — Т. Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж. Р. Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою мар- жиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції XX ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один із економічних інститутів. Іншими елементами інститутів стали корпорація, держава. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

В останні десятиріччя виник новий різновид інституціоналізму — неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустрі- альному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв’язок економічних і політичних явищ, зо- крема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм.

Заслуговує на увагу такий аспект методології в теорії інституціоналізму, як необхідність вивчення не стільки процесів функціонування капіталізму, скільки його розвитку, трансформаційних змін, які при цьому відбуваються.

Найпрогресивнішими ідеями сучасного інституціоналізму є необхідність участі працівників у власності та управлінні виробництвом, наданням їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною. У методологічному аспекті раціональною є їхня ідея про обмеженість аналізу економічної системи лише з боку раціонально мислячого індивіда (людини економічної) і необхідність враховувати дії організацій людей (профспілок, товариств споживачів та ін.).

Кейнсіанство та його еволюція. Кейнсіанство — один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе “уникнути повного руйнування існуючих економічних форм”. Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував мак- ро-економічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв’язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, опираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно, насамперед, регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава має регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Прихильники Кейнса обстоювали активізацію процесів перерозподілу доходу, збільшення соціальних виплат, антикризове та антициклічне регулювання. Отже, сучасні послідовники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв’язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв’язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Інфляцію вони пов’язують із особливостями монополістичного ціноутворення та іншими чинниками, пов’язаними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність — із очікуваннями за умов невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою посткейн- сіанці розробили теорію акселератора (від лат. ассеїегаге — прискорювати), в якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу. При цьому кожний відсоток приросту доходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій.

Чимало прихильників цього напряму виступають за розробку довготермінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки тощо з метою активнішого втручання держави в макроеко- номічні процеси.

Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та інші) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і, відповідно, розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорона здоров’я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо. Така політика має здійснюватися, насамперед, за рахунок держбюджету з використанням стабілізаторів (податків, виплат на соціальне страхування тощо).

Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанства є поєднання положень економічної думки з елементами марксистської політичної економії. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціну, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні сторони класичної школи політичної економії та марксистські погляди.

Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу.

Неокласичний синтез — узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейн- сіанського напряму економічної теорії. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу проголошують необхідність вдосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи.

Вони розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає наближення до такої моделі. Тому концепцію неокласичного синтезу ще називають ортодоксальним кейнсіанством. Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу впроваджує класичні істини і надає їм законної сили.

Марксизм і сучасність. Як четвертий основний напрям сучасної економічної теорії слід розглядати ті положення К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна, які витримали перевірку часом і постійно розвиваються прибічниками марксистської теорії. Про основні переваги економічного вчення К. Маркса в контексті сучасності йшлося вище.

До сказаного можна додати таке. Неперехідною цінністю марксистської політичної економії є трудова теорія вартості. Важливо у зв’язку із цим відзначити, що усі три найвидатніші представники світової економічної думки, названі П. Самуельсоном (А. Сміт, К. Маркс і Дж. Кейнс), дотримувались цієї теорії. Враховуючи, що погляди перших двох мислителів розглядалися вище, процитуємо вислів Дж. Кейнса із цієї проблеми: “мені ... близька ... доктрина, згідно з якою все виробляється працею”. Крім того, двома основними одиницями виміру, придатними для пізнання економічної системи в цілому, він називав “одиницю праці” та “одиницю заробітної плати”.

Другою такою неперехідною цінністю є діалектичний метод дослідження, втілений у “Капіталі”. Заслугою К. Маркса й цьому випадку є не обґрунтування самого методу (перш за все, основних законів і категорій діалектики), оскільки він був розроблений найвидатнішим філософом світу Гегелем, а його прикладення і творче використання у економічній системі капіталізму, органічне вплетіння основних елементів цього методу в тканину економічного дослідження. Результатом такого використання стало як збагачення категоріального апарату діалектики, так і глибоке обґрунтування цілого ряду нових економічних законів і категорій.

У колишньому СРСР догматично тлумачилися окремі положення Маркса, ігнорувалося багато конструктивних висновків його теорії (про необхідність дотримуватися у побудові нового суспільства вимог об’єктивних економічних законів, недоцільність експропріації індивідуальної трудової власності тощо).

Загалом багато ідей, положень теорії і методології Маркса мають евристичну цінність, витримали перевірку часом і використовуються провідними економістами багатьох країн світу. Так, англійський економіст Дж. Робінсон зазначала, що “внесок Маркса в науку був таким важливим і справив такий значний вплив на спосіб мислення як своїх противників, так і прихильників, що у наш час знайти серед істориків і соціологів чистого немарксиста так само складно, як серед географів захисника теорії, що Земля пласка. У цьому значенні всі ми марксисти”. Завдяки життєвості багатьох висновків і положень марксистської політичної економії вона і нині є одним із важливих напрямів економічної теорії.

Розвиток економічної думки в Україні. Найвидатнішими постатями економічної думки в Україні у XIX — на початку XX ст. були

В.І. Вернадський, І.В. Вернадський, М. Драгоманов, С. Подолинський, Є. Слуцький, І. Франко, М. Туган-Барановський.

М. Драгоманов (1848—1895) відстоював погляди дрібної буржуазії, але майбутній суспільний лад пов’язував із соціалізмом, у якому засоби виробництва і результати праці у містах належатимуть робітничим громадам, а на селі — сільським громадам. Перехід до соціалізму здійснюватиметься еволюційним шляхом у далекому майбутньому.

І.В. Вернадський був одним із фундадорів теорії потреб, В.І. Вернадський — автор концепції ноосфери, сутність якої розкрито в темі 26.

С. Подолинський (1850—1891) виступав проти приватної власності, за побудову соціалізму, неминучість якого вбачав у несправедливості капіталізму — привласненні капіталістами продукту неоплаченої праці, розтрачанні ним природних ресурсів, а також у його природничо-наукових основах. Такими, на його думку, була енергія всесвіту, яка нерівномірно розподіляється по різних його частинах і під впливом людської праці зазнає позитивних змін щодо її найефективнішого використання для задоволення людських потреб, але найкраще може бути застосована при соціалізмі. Ф. Енгельс називав відкриттям ідею Подо- линського про те, що людська праця може довше утримуватись на поверхні землі і довше змушувати діяти енергію сонця (ніж без праці). Ця ідея наприкінці XX ст. була названа західними ученими видатним науковим відкриттям людства.

І. Франко (1856—1916) найважливішою умовою знищення експлуатації і подолання соціальної нерівності називав приватну власність і відстоював ідею встановлення суспільної власності на засоби виробництва нереволюційним шляхом. Предмет політичної економії спочатку визначає як “суспільні зв’язки між людьми”, а відтак як науку про економічні закони розвитку суспільства, відстоював теорію трудо
вої вартості, ідею про неминучість руху суспільства від капіталізму до соціалізму.

М. Туган-Барановський (1865—1919) уперше у світовій літературі обґрунтував положення, згідно якого фази промислового циклу визначаються законами інвестування, пов’язував причини економічних криз із непропорційним нагромадженням та відповідним розвитком галузей і окремих підприємств, зробив спробу синтезу теорії трудової вартості (цінності) та граничної корисності (як це на Заході, але з урахуванням витрат виробництва, здійснював А. Маршалл), запровадив у науковий обіг поняття “вартість” (як витрати живої та уречевленої праці) та “трудова вартість” (як витрати живої праці), поглибив теорію кооперації та соціалізму.

Є. Слуцький (1880—1948) розкрив зв’язок між функцією корисності та рухом цін і грошових доходів населення, внаслідок чого розвинув неокласичну теорію.


загрузка...