Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Предмет політичної економії


  • Історія та зміст поняття “політична економія”.
  • Тлумачення предмета політичної економії, різними школами.
  • Обгрунтування предмета політичної економії за сучасних умов.
  • Економічна теорія та політична економія: проблеми взаємозв’язку.

Історія та зміст поняття “політична економія”. Сама назва “політична економія” вказує на те, що вона є результатом поєднання понять “політична” й “економія”, причому перше з них було визначене приблизно на дві тисячі років раніше за спільну назву науки.

Так, іще давньогрецький філософ Ксенофонт визначав економіку як науку про домашнє господарство або про управління домашнім господарством (оскільки грецьке слово “оікопотіа” складається із “оіков” — дім, господарство і “потов” — вчення, закон). Слід зауважити, що німецький філософ і економіст К. Штайльманн перекладає грецьке слово “ой- кономія” як уміння глави дому управляти ним, тобто керувати дружиною, домочадцями тощо. “Ойкономія” — це вчення про “цілий дім” як єдність життя і господарської діяльності під керівництвом всевладного господаря.

Поступово поняття “економіка” поповнюється новим змістом. Так, уже найвидатніший давньогрецький філософ Арістотель (364—322 до н.е.) описував поняттям “економіка” організацію господарства у маєтку рабовласника. Водночас він розділив науку про багатство на економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення потреб людей і яку вважав природною нормою господарського життя) і хремас- тику (“хрема” — майно, володіння: мистецтво наживати статок або діяльність, спрямована на накопичення багатства, вважав її протиприродною, оскільки в мистецтві нагромадження немає меж).

Із погляду сучасної політичної економії можна стверджувати, що визначення давньогрецьких філософів (як наука про управління домашнім господарством і про організацію рабовласницького господарства) даються з боку різних первинних ланок національного господарства, тобто на рівні мікроекономіки. У той час рабовласницькі господарства були замкненими господарськими одиницями: вироблені продукти, здебільшого, споживалися всередині господарства, а не продавалися за його межами. Рабовласницьке суспільство існувало до V ст. н.е.

Таке розуміння економіки лише частково відображало реалії тих часів, оскільки воно не враховувало економічну діяльність держави. У руках останньої знаходились величезні масиви земель, іригаційні споруди, будівництво доріг, фортець, спортивних споруд, вона регулювала ціни на найважливіші продукти (хліб, рибу), вела торгівлю з іншими країнами, давала гроші у кредити тощо. Таке тлумачення “економіки” утримувалося до 1615 року — часу запровадження в науковий обіг поняття “політична економія” французьким економістом А. Монкретьє- ном. Французький економіст Р. Барр конкретизує його як “управління державним майном міста”. Для цього у попередні століття були створені як об’єктивні, так і суб’єктивні передумови. До об’єктивних передумов належать, по-перше, поступове подолання замкнутості феодальних господарст

в після запровадження грошової ренти і формування єдиного національного ринку, що наповнювало поняття “економіка” загальнонаціональним змістам. По-друге, у період розпаду феодального та зародження капіталістичного способу виробництва держава бере активну участь у процесі первісного нагромадження капіталу і розвитку торгівлі.

Суб’єктивними передумовами були праці представників меркантилізму (італійський учений Д. Карафа — приблизно 1487 рік; французький економіст Ж. Боден — 1597 та інші), в яких аналізувались різні види доходів держави, пропагувались ідеї про необхідність посилення ролі держави в економіці тощо.

З урахуванням цього найлогічнішим варіантом перекладу терміну “політична економія” є мистецтво державного управління економікою. Адже назва “політейя” означає державний, суспільний устрій. Про це свідчить і той факт, що наприкінці XX ст. із масовим виникненням акціонерних компаній та монополій втручання держави в економіку (зокрема, регулювання тривалості робочого дня, наявність державних підприємств тощо) стає на заваді, передусім, монополістичному капіталу на шляху до максимального збагачення. Виражаючи такі інтереси панівного класу, було запроваджено у науковий обіг поняття “економікс”, тобто відкинуто категорію “політична”.

Проте не можна, виходячи із назви “політейя”, стверджувати, що політична економія є наукою про закони ведення суспільного господарства, як це стверджують окремі автори сучасних підручників із політичної економії. Адже уперше поняття “закон” щодо предмета даної науки використовує лише французький економіст Ф. Кене; до того ж, він не відділяв економічних законів від законів природи.

Тлумачення предмета політичної економії різними школами. На різних етапах розвитку політичної економії представники основних напрямів, течій та шкіл, намагались, як правило, дати свої визначення предмета даної науки.

Так, А. Сміт у своєму дослідженні “Про природу і причини багатства народів” (1776), визначав предмет політичної економії як науку про багатство, а до складу останнього включав створені у виробництві блага (а не гроші, як про це думали меркантилісти), у тому числі окремі форми додаткового продукту.

Швейцарський економіст С. Сісмонді (1773—1842) під політичною економією розумів науку про управління народним багатством, що є значним наближенням до визначення А. Монкретьєна. Д. Рікардо у своїй головній праці “Засади політичної економії та оподаткування” (1817) стверджував, що політична економія має вивчати закони, що керують розподілом суспільного продукту, оскільки у формах цього розподілу, на його думку, найточніше фіксуються фактори виробництва (праця, земля і капітал). Отже, він уперше виділив економічні закони, але обмежив їхню сферою розподілу.

К. Маркс у своєму головному творі “Капітал” (1867) предметом дослідження назвав капіталістичний спосіб виробництва та відповідні йому відносини виробництва й обміну (ці відносини він називав виробничими або економічними), а кінцевою метою дослідження — відкриття економічного закону руху капіталістичного суспільства. Аналогічним є визначення політичної економії у вузькому значенні Ф. Енгельсом. У широкому значенні він називав предметом цієї науки закони, що керують виробництвом та обміном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві. Водночас він наголошував на тому, що політична економія досліджує, насамперед, особливі закони кожного окремого ступеня розвитку виробництва й обміну і лише після цього може встановити небагато спільних законів, притаманних виробництву та обміну взагалі. Із цього випливає висновок про існування загальних та специфічних економічних законів, з одного боку, та законів окремих сфер суспільного виробництва (виробництва, обміну), з другого. Безперечно, існують закони сфери розподілу, про що говорив Д. Рікардо, та закони сфери споживання (вагомий внесок в їхнє дослідження внесли представники маржиналізму).

В. Ленін визначав політичну економію як науку про виробничі відносини в різних суспільно-економічних формаціях у процесі їх виникнення, розвитку та занепаду. Глибшим за сутністю є його визначення предмета даної науки як особливих (історичних) законів, що регулюють виникнення, існування, розвиток і смерть суспільного організму та його заміну іншим, вищим організмом. Класики марксизму-ленінізму неодноразово наголошували на зв’язку виробничих відносин (як суспільної форми) із розвитком продуктивних сил (їх матеріально-речовим змістом) у межах суспільного способу виробництва, писали про обумовленість форми змістом та одночасний активний вплив форми на зміст. Саме на цій підставі в радянській економічній літературі було сформульоване загальноприйняте положення про те, що політична економія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвитком продуктивних сил і є наукою про закони, що керують виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ на різних етапах розвитку суспільства. Наголошуючи на доцільності першочергового розгляду суспільної форми В. Ленін підкреслював, що “політична економія займається зовсім не “виробництвом”, а суспільними відносинами людей у процесі виробництва, суспільним устроєм виробництва”.

Окремі представники історичної школи політичної економії (Б. Гільде- брандт) предметом даної науки називали процеси економічного розвитку нації (заперечуючи існування економічних законів), інші (Г. Шмоллер, А. Вагнер) — не заперечували існування природних економічних законів, хоча їх відкриття шляхом логічних операцій вважали неможливим; предметом політичної економії Г. Шмоллер, В. Зомбарт вважали вивчення діяльності людини, спрямованої на задоволення її потреб, підкреслюючи, водночас, необхідність встановлення наукових зв’язків із етикою, соціологією, історією, юриспруденцією, що, у свою чергу, висуває на перший план дослідження відносин між самими людьми (а не просто ставлення людини до речі). М. Вебер акцентував увагу на необхідності аналізу соціальних закономірностей. Такі представники історичної школи, як В. Рошер, К. Бюхер вважали предметом політичної економії народне господарство, під яким розуміли систему відносин усієї сукупності людей із зовнішньою природою.

Іншої спрямованості визначення політичної економії надали представники маржиналізму. Виступаючи проти ідей класичної школи політичної економії, зокрема проти положень К. Маркса, англійський учений У. Джевонс (1835—1882) стверджував, що сферою вивчення економіки є чиста теорія, метою якої має стати обґрунтування універсальних закономірностей. Тому він відмовився від самого поняття “політична економія”, замінивши його більш нейтральним “економікс” (економічна теорія). Таку ж позицію зайняв інший представник цієї школи, швейцарський економіст Л. Вальрас (1824—1910). Водночас він розрізняв чисто економічну теорію і прикладну економіку. В межах останньої можна виділити етику (об’єктом вивчення якої є відносини між людиною і природою). Із цією метою здійснювалися спроби виявити відмінності між економічною теорією і політичною економією. Так, М. Добб стверджував, що політична економія вивчає відносини між класами та соціальними групами, що в ній основна увага приділялась витратам виробництва, а в центрі дослідження економічної теорії перебувають рівновага, що досягається в атомістичному суспільстві у процесі конкуренції, а також проблеми ринкової вартості та рівноваги між суб’єктивними прагненнями.

Певним компромісом між різними течіями маржиналізму була позиція англійського економіста А. Маршалла (1842—1924) та американського вченого Д.Б. Кларка. Так, на думку А. Маршалла, “політична економія” або економікс займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства, або тієї сфери індивідуальних дій, які тісно пов’язані зі створенням і використанням матеріальних основ Добробуту”.

Представники інституціоналізму продовжили традиції історичної школи у визначенні предмета політичної економії. Т; Веблен (1657— 1929) докорінною вадою економічної теорії вважав її відмову визнати своїм справжнім предметом людські дії. Тому предметом цієї науки він називав поведінку людини у її відношенні до матеріальних засобів існування, водночас вивчення економіки для нього означало дослідження розвитку інститутів, до яких він відносив поширені звичаї, спосіб думок, державу, корпорацію, та ін., а держава, на його думку, відіграватиме дедалі важливішу роль у розвитку суспільства. Інший представник інституціоналізму — Джон Р. Коммонс (1862—1945) — розглядав політичну економію як науку про діяльність людей, а кінцевим об’єктом її дослідження називав діючі колективні інститути. Джон М. Кларк стверджував, що політична економія має справу з поняттям людей про цінності, внаслідок чого етичні критерії, на відміну від критеріїв ринку, становлять невід’ємну частину її інструментарію. На думку Джона П. Гобсона (1858—1940), політична економія є мистецтвом спрямувати матеріальні інтереси людей на досягнення максимального добробуту. Найви- датніший представник цього напряму — американський економіст Дж. Гелбрейт стверджував, що в економічній науці вирішальна роль належить проблемі влади.

Водночас окремі представники історичної школи, маржиналізму та інституціоналізму вважали політекономію наукою про природу людського духу, енергійність нації, проблеми мотивації та економічної поведінки людей.

Американський економіст Л. Мейєрс предметом вивчення політичної економії називав людські потреби та їх задоволення; український економіст М. Туган-Барановський — науку про суспільні відносини людей у межах їхньої господарської діяльності, а також сучасний господарський лад у його історичному розвиткові.

Обґрунтування предмета політичної економії за сучасних умов. Якщо дотримуватися положення про певний внесок представників різних напрямів, течій і шкіл політичної економії у розвиток цієї науки (а не відкидати переважну більшість із них як теоретично неспроможні, що було властиво для радянської науки), зокрема у визначення її предмета, то постає проблема їх синтезу в одне найзмістовніше визначення.

Для цього доцільно дотримуватися таких основних методологічних передумов:

1) можуть бути визначення, що відображають предмет політичної економії на рівні, здебільшого, поверхневих зв’язків (форм вияву сутності), на рівні сутності першого порядку, глибшої сутності (другого і т. д. порядку);

2) у визначенні предмета даної науки має бути втілений принцип субє’ктивно-об’єктивних відносин (з одного боку, це певні відносини між людьми в тій чи іншій сфері, з другого — такі відносини пов’язані з виробництвом і привласненням певних об’єктів);

3) щоб синтезувати позитивні аспекти наведених визначень, потрібно використати методологію найкоротшого, розгорненого і повного визначення предмета політичної економії. У найкоротшому визначенні фіксується глибинна внутрішня сутність явища (її ядро), у розгорненому — сутність явища або процесу в цілому (з урахуванням основних ознак, властивостей, якісних сторін сутності), у повному — найважливіші аспекти, що виходять за межі економічної сутності й охоплюють окремі найсуттєвіші характеристики соціальних, політичних, правових, мо- рально-етичних та інших проблем розвитку надбудовчих відносин;

4) визначення може охоплювати всі суспільно-економічні формації, декілька з них і одну. На рівні економічних законів це означає дію всезагальних, загальних і специфічних законів;

5) слід враховувати історичний підхід до проблеми, тобто зміну об’єктів і суб’єктів у часі, появу нових законів тощо.

Найкоротшим визначенням предмета політичної економії без урахування суб’єктно-об’єктних відносин є таке: вивчення законів, що регулюють виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних життєвих благ у людському суспільстві. Проте з погляду сьогодення (історичний підхід) недостатньо досліджувати закони, що керують виробництвом, обміном, розподілом і споживанням лише матеріальних життєвих благ. Адже у розвинених країнах світу до 75 % працівників зайняті виробництвом послуг (так звана олюднююча діяльність). Тому доцільно говорити про закони, що керують виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних та нематеріальних благ (послуг).

Щоб урахувати суб’єктно-об’єктні відносини, слід, по-перше, із наведених вище визначень (суспільні, економічні та виробничі відносини) вибрати найадекватніше, по-друге, назвати протилежну цим відносинам сторону, якою в межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили. Водночас останні не можна звужувати лише до речових, матеріальних умов виробництва, як це робив М. Туган-Барановський, оскільки з їхнього складу при цьому випадає основна продуктивна сила — людина.

У працях класиків марксизму-ленінізму вживаються терміни “економічні зв’язки і відносини”, “виробничі відносини”, “суспільні відносини з виробництва”, “відносини виробництва й обміну” та ін. М. Туган- Барановський говорив про суспільні відносини у межах господарської Діяльності. Ф. Енгельс розглядав економічні відносини як більш містке поняття порівняно з виробничими відносинами. Таке бачення є надзвичайно актуальним у наш час, оскільки за останні понад 100 років у межах економічних відносин виділились організаційно-економічні, а техніко-економічні набули нових форм розвитку. На нашу думку, до економічних відносин, крім виробничих, входять відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації та ін., що формують техніко-економічні відносини, а також організаційно- економічні відносини (менеджмент, маркетинг, обмін досвідом та ін.), пРо що детальніше буде вказано далі. Тому з цих двох понять найбільш адекватним для визначення предмета політичної економії є виробничі в1Дносини. Поняття “економічні відносини” є більш адекватним для визначення предмета економічної теорії.

Стосовно поняття “суспільні відносини із виробництва”, або “суспільні відносини у межах господарської діяльності”, то категорія “суспільні відносини” є надто місткою для характеристики зв’язків, у які вступають люди у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і нематеріальних благ та послуг (або господарської діяльності). Адже воно походить від поняття “суспільство”, а тому включає виробничі, соціальні, правові, політичні та інші аспекти. Адекватнішим воно було б для повного визначення предмета економічної теорії.

З урахуванням суб’єктно-об’єктних відносин найкоротше визначення політичної економії таке: це наука, що вивчає закони виробничих відносин між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних та нематеріальних благ та у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

Водночас термін “виробничі відносини” має певні вади для визначення предмета політичної економії. Зокрема, під ними можна розуміти відносини між людьми як у всіх сферах суспільного відтворення, так і лише у сфері безпосереднього виробництва. Крім того, додаткові труднощі виникають через те, що чимало вітчизняних учених намагається включити до виробничих техніко-економічні відносини. Тому найдоцільніше замість категорії “виробничі відносини” вживати “відносини економічної власності” або “економічна власність”. Категорія “економічна власність” розкриває системну сутність виробничих відносин і дозволяє уникнути певних вад, притаманних категорії “виробничі відносини”.

Це положення буде ґрунтовно з’ясоване в темі 4 “Відносини власності”.

Із урахуванням сказаного, можна дати таке розгорнене визначення предмета політичної економії: це наука, що вивчає закони еволюції відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил і, насамперед, людини (її потреб, інтересів, цілей) в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Такі відносини формуються і розвиваються між основними класами, соціальними верствами і прошарками, іншими економічними суб’єктами (підприємствами, державою, окремими індивідами тощо)

з приводу привласнення різноманітних об’єктів власності, про що буде сказано в наступних темах. Розгорнене визначення політичної економії лежить в основі вивчення наступних тем курсу.

Повне визначення поряд із політико-економічними аспектами включає окремі сторони суспільних вілносин, що опосередковано впливають на економічну власність, та її взаємодії з розвитком продуктивних сил. У цьому випадку політична економія вивчає відносини економічної власності та влади у взаємодії з розвитком продуктивних сил, притаманні їм закони і суперечності, а також соціальні закономірності, економічну політику держави, природу людського духу, енергійність нації, розвиток основих інститутів суспільства.

Економічна теорія та політична економія: проблеми взаємозв’язку. Розмежування між економічною теорією та політичною економією, як зазначалося, розпочалося з праць англійського економіста У. Джевонса, в яких він стверджував, що сферою вивчення економіки є чиста теорія, мета якої — обґрунтування універсальних закономірностей. Тому він відмовився від самого поняття “політична економія” і замінив його терміном “економікс”.

Підставою для такого висновку була вихідна ідея неокласичної школи, зокрема маржиналістської теорії, про те, що рівновага економічної системи може бути досягнена лише на основі взаємодії попиту і пропозиції без участі держави.

Незважаючи на це, термін “політична економія” домінував у науці аж до кінця XIX ст. — часу виходу друком праці А. Маршалла “Економікс”. Українською мовою ця праця перекладається двома способами: “Принципи економікс” і “Принципи політичної економії”. Багато західних учених, у т. ч. П. Самуельсон, ототожнюють ці науки, що є науково некоректним.

Розмежування двох наук залежить, передусім, від спільних рис та відмінностей між їхніми предметами. Звичайно, економічну науку не можна ототожнювати з “економікс”, оскільки остання є найбільш спрощеним і утилітарним західним варіантом цієї науки. Але враховуючи те, що за підручник “Економікс” П. Самуельсон отримав Нобелівську премію і за ним навчаються більшість студентів у розвинених країнах світу, розглянемо, як визначається у ньому предмет економічної науки.

П. Самуельсон стверджує, що економікс це: 1) наука, що вивчає, як люди здійснюють організацію виробництва і споживання; 2) наука про дії, які охоплюють обмінні операції між людьми; 3) наука, що вивчає, як люди роблять вибір, щоб використати рідкісні ресурси для виробництва різних товарів та їх розподілу; 4) наука, яка вивчає людей у їхньому діловому житті; 5) наука, що вивчає, як можна вдосконалити суспільство; 6) наука про економічні системи. Він запропонував таке визначення предмета економікс: “Це наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання”.

Але, акцентуючи увагу на вивченні рідкісних ресурсів, П. Самуельсон та інші автори допускають при цьому серйозний алогізм. Так, рідкісним ресурсом за капіталістичного способу виробництва не є робоча сила, трудові ресурси. Адже на планеті майже 1 млрд безробітних і чисельність їх щорічно зростає на 50 млн чол. Щодо них можна говорити лише про відносну рідкісність певних видів професій. У цьому випадку економікс, якщо виходити з логіки наведеного визначення, не має вивчати таку проблему економічної теорії, як ринок робочої сили, в тому числі проблеми безробіття, брати до уваги лише наявність вакантних робочих місць. Насправді економікс розглядає ринок робочої сили, Що свідчить про неузгодженість визначення її предмета зі змістом і структурою викладеного матеріалу. Такий же алогізм має місце щодо виробничих потужностей (одним із видів капітальних благ, як його називають західні економісти), оскільки вони у розвинених країнах завантажені приблизно на 75 %. Загалом за оцінками спеціалістів, за сучасних умов виготовляється така кількість продовольства, яка майже в чотири рази перевищує нормальні потреби людей, хоча у світі помирає від голоду близько 100 млн чоловік.

Зі сказаного стає очевидною неконструктивність основного визначення предмета “економікс” П. Самуельсоном. Як тут не згадати слова авторитетного американського економіста Дж. Гелбрейта щодо нечіткості економічної науки: “Якби з предметом було все гаразд, ми б не страждали від стількох невирішених та несподіваних проблем...”. Добре було б, якби аморфність визначень предмета “економікс” усвідомили багато українських і російських економістів, які у новітніх підручниках з економічної теорії механічно і бездумно запозичають визначення П. Самуельсона.

Якщо брати до уваги справжню економічну науку, то її розмежування з політичною економією залежить, передусім, від спільних рис та відмінностей між економічними та виробничими відносинами. Перші є об’ємнішими, оскільки крім виробничих відносин (як ядра економічних відносин, їх комплексної сутності, представленої у законах, що управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ та послуг у людському суспільстві), містять техніко-економічні (відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо) та організаційно-економічні відносини (останні вивчаються такими окремими економічними дисциплінами, як менеджмент, маркетинг).

Вперше у світовій економічній літературі на відмінність економічних та виробничих відносин вказав Ф. Енгельс. Пізніше певний внесок у розробку цієї проблеми зробив Г. Плеханов, В. Ленін. Останній, зокрема, розрізняв форму виробництва, що формує суспільний характер капіталістичного виробництва, та форму привласнення, що характеризує відносини економічної власності у процесі їх розвитку, в динаміці. Найлогічніше форму виробництва називати техніко-економічними відносинами. У наступний період у радянській економічній літературі, а в 90-х рр., у працях російських та українських науковців, велася постійна дискусія щодо спільних рис та відмінностей між економічними та виробничими відносинами, їхньою структурою. Наприклад, окремі вчені у складі економічних відносин вирізняють ще й трудові відносини.

Сучасна західна економічна наука, зазвичай, ігнорує категорію “економічні відносини” і, насамперед, їхнє ядро — виробничі відносини, системну сутність яких розкривають відносини економічної власності. Вона зводить останніх до майнових прав (так стверджує, зокрема, лауреат Нобелівської премії американський економіст Р. Коуз), або розглядає як вольове відношення людини до речі. Такий підхід допомагає завуалювати гігантську концентрацію власності, в т. ч. доходів від неї, в руках правлячої еліти, зарахувати до власників засобів виробництва дрібних акціонерів, абстрагуватися від процесу посилення нерівномірності у розподілі багатства в СІЛА та деяких інших країнах Заходу, а також у багатьох постсоціалістичних країнах, у т. ч. в Україні. У цьому полягає друга істотна відмінність між політичною економією й економікс.

Третьою важливою відмінністю між двома науками є те, що політична економія досліджує причинно-наслідкові зв’язки в економічних явищах і процесах, а економікс лише фіксує певні висновки й узагальнення без з’ясування їх причин. Такий підхід відповідав вимогам позитивної економічної теорії, яка лише констатує факти, але не дає їм оцінки. Основою такого підходу є позитивістська філософія, що відкидає категорію причинності та заміняє її поняттям функціональної залежності. Засновник цієї течії французький філософ О. Конт стверджував, що наука не пояснює, не розкриває причин і сутностей, а лише описує явища. Цей підхід значною мірою збігається з суб’єктивно-ідеалістичним напрямом у методології — махізмом. При такому підході, на думку багатьох західних економістів, зайвими стають такі фундаментальні категорії, як економічна ефективність, соціальна й економічна політика та ін., оскільки не можна вказати, яким має бути раціональне розміщення ресурсів, що потрібно зробити для подолання економічної кризи.

Іншою відмінністю між політичною економією та економікс є те, що перша досліджує, передусім, сутнісні зв’язки економічних явищ і процесів, а друга — насамперед, поверхневі, зовнішні. Тому в економікс П. Самуельсона в центрі логічної схеми знаходиться категорія ціни, концепції попиту і пропозиції, граничної корисності, а не вартість (цінність) і відповідні закони. Такої ж позиції дотримувався А. Маршалл. Він, зокрема, намагався підмінити вартість ціною, що дозволяє уникнути питання про джерело вартості та трудову теорію вартості, яку його попередникам не вдавалось спростувати. Це означає, що “економікс” дотримується мінової концепції (про переважаючу роль сфери обміну), внаслідок чого ключовим питанням для неї є організація і функціонування різних ринків.

П’ятою важливою відмінністю між політичною економією і економікс є те, що перша вивчає виробничі відносини (відносини економічної власності) між людьми з приводу виробництва і привласнення економічних благ, а друга — індивідуалістичне відношення людини до речі. Таке відношення з погляду політичної економії характеризує лише одну зі сторін юридичної власності або власності в юридичному аспекті. Воно вигідне для приховування реальних відносин власності в сучасному капіталістичному суспільстві, про що йтиметься далі.

Шостою істотною відмінністю між двома науками є те, що економікс проповідує індивідуалізм, принципи атомізації суспільства, вільної ринкової економіки, а отже, в сутності людини, яка є біосоціальною істотою, вбачає, здебільшого, лише біологічну сутність, відкидаючи при цьому колективні цінності, які за сучасних умов у більшості країн світу є домінуючими. Ідеолог неолібералізму Ф. Хаєк з цього приводу заявляв, що “існування ринкової економіки потрібне, щоб люди звільнились від інстинктів солідарності і співчуття”.

Політична економія й економікс різняться також тим, що остання надмірно переповнена графіками, схемами, математичними формулами, еклектично суперечливими положеннями, багатьма застарілими догмами і стереотипами. Це позбавляє її значною мірою ознак теоретичності, принципів методологічності, критеріїв педагогічності. Справедливою у цьому зв’язку є оцінка лауреатом Нобелівської премії М. Алле західної економічної літератури в останні декілька десятиліть: “Впродовж

4 десятиріч економічна література розвивалась у хибному напрямі: у бік абсолютно штучних і відірваних від життя економічних моделей з переважанням математичного формалізму..., що є визначним кроком назад”.

Крім того, в економікс обґрунтована незначна (порівняно з політичною економією) кількість економічних законів, причому деякі з них є сумнівними за своєю сутністю (наприклад, діють за незмінності низки умов, які у дійсності змінюються).

Зрештою, економікс П. Самуельсона приблизно на 90 % насичена американською дійсністю. Тому студенти тих вузів, у яких за основу викладання економічної теорії взято економікс, вивчають відірвану на декілька десятиліть від реалій України американську дійсність.

З погляду методології в економікс переважає кількісний підхід (у політичній економії — якісний та сутнісний аналіз у поєднанні з кількісними характеристиками), функціональний аналіз (замість при- чинно-наслідкового), суб’єктивно-ідеалістичний напрям (замість об’єктивного у поєднанні з суб’єктивними оцінками), цивілізаційний (замість формаційного, у т. ч. класового в поєднанні із цивілізаційним). Крім того, економічна теорія у формі “економікс” абстрагується від глибоких соціально-економічних суперечностей і вад капіталістичного суспільства. Зіставляючи маржиналістську концепцію, яку сповідує “економікс” із реаліями дійсності, відомий американський економіст Р. Хейл- броннер запитував: “що може зробити гранична корисність із гігантськими корпораціями, військово-промисловим комплексом, імперіалізмом, життям у гетто? Чи не є час, витрачений на її вивчення, простим відволіканням від таких пекучих проблем економічного життя?”


загрузка...