Навігація
Посилання


Політична економія

§ 1. Сутність економічної системи та її матеріальна основа


  • Методологія визначення економічної системи та її зміст.
  • Структура економічної системи.
  • Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.
  • Головна продуктивна та соціальна сила.

Методологія визначення економічної системи та її зміст. Наукове розуміння сутності економічної системи можливе лише за умови врахування таких категорій як “система” (що, як зазначалося, є загальнонау- ковою категорією, тобто вживається у багатьох науках як інструмент дослідження), “економічні відносини”, “суспільне виробництво”.

Система — це комплекс взаємодіючих підсистем, елементів та сукупність зв’язків між ними, внаслідок взаємодії яких виникають нові інтегративні якості (властивості, функції) системи, посилюється її цілісність та організованість, з’являється спільна мета. Елемент є найпростішим компонентом системи, що бере участь у її формуванні і розвитку. Підсистема є проміжною ланкою між елементами та системою, внаслідок чого вона (підсистема) є складнішою, ніж елемент, але простішою за систему. Так, продуктивні сили є економічною підсистемою, а її окремими елементами є засоби праці, людина та ін. Водночас, будучи складовою системи, підсистема по відношенню до елементів, із яких вона складається, є системою. Так, коли предметом аналізу є лише продуктивні сили, серед них виділяють підсистеми й елементи.

Економічні відносини — це сукупність відносин між людьми у процесі безпосереднього виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і нематеріальних благ. При цьому відбувається взаємодія людини з природою, що характеризує процес виробництва, а з урахуванням матеріального і нематеріального виробництва — процес суспільного виробництва. Основними підсистемами економічних відносин, як зазначалось у першій темі, є техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі (відносини економічної власності). Крім цих підсистем економічних відносин і продуктивних сил до економічної системи входить господарський механізм.

Якщо розглядати суспільне виробництво з погляду вимог принципу суперечності, то в ньому слід виділяти дві сторони — продуктивні сили і виробничі відносини (відносини економічної власності), що означає, в основному, тотожність даної категорії з поняттям “суспільний спосіб виробництва”.

З урахуванням цього економічна система — це комплекс взаємодіючих підсистем, елементів та сукупність економічних зв’язків між ними, внаслідок чого виникають закони розвитку та функціонування даної системи, що надають їй цілісності та організованості, посилюють ефективність у інтересах досягнення спільної мети, втіленої в основному економічному законі.

Водночас, така економічна система є предметом вивчення економічної теорії, а не політичної економії. Остання, як зазначалося, вивчає, передусім, відносини економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил. Отже, в політекономічному аспекті економічна система представляє взаємодію відносин економічної власності і продуктивних сил та елементів цих підсистем (законів розвитку останніх) у процесі виробництва та привласнення матеріальних і нематеріальних благ у всіх сферах суспільного відтворення, внаслідок ч

ого (тобто взаємодії цих підсистем та зв’язків між людьми у процесі виробництва та привласнення благ) виникають закони суспільного способу виробництва, передусім, основний економічний закон (що втілює в собі основну мету суспільства).

Значно складніша економічна система формується і розвивається, якщо відносини економічної власності розглядати у взаємодії не лише з продуктивними силами, але з їх речовою формою, тобто з техніко- економічними відносинами (що разом утворюють технологічний спосіб виробництва) та організаційно-економічними відносинами, що є організаційною формою продуктивних сил.

З урахуванням повного визначення політичної економії (що виходить за межі економічної системи і включає ряд сторін, надбудовчих елементів суспільних відносин, зокрема, проблеми влади та її впливу на розвиток, насамперед, економічної власності) формується соціально-економічна система.

Соціально-економічна система — це комплекс взаємодіючих суспільних підсистем, базисних і надбудовних відносин та їхніх елементів і зв’язків між ними, внаслідок взаємодії яких виникають закони суспільного розвитку, які безпосередньо або опосередковано регулюють виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних і нематеріальних благ у певній країні, надають цілісності та організованості такій системі, підпорядковують її розвиток спільній меті.

Структура економічної системи. Структура як категорія діалектики є сукупністю стійких зв’язків і відносин (а отже, і взаємодією) між елементами системи. Якщо така система є складною, то структура виражає сукупність стійких зв’язків і відносин між підсистемами та їхніми

елементами.

Є економічні зв’язки різних видів: імовірнісні, жорсткі, зворотні, зовнішні (неістотні), внутрішні, необхідні, випадкові та інші. Для характеристики структури найважливішими є закономірні зв’язки між підсис

темами та елементами. Серед закономірних (внутрішніх, необхідних, при- чинно-наслідкових та ін.), у свою чергу, найбільше значення мають інтегруючі, які об’єднують в єдине ціле всі підсистеми та елементи.

Структура економічної системи — це сукупність стійких зв’язків і відносин (а, отже, і взаємодія) між основними підсистемами (продуктивними силами, техніко-економічними, організаційно-економічними відносинами, відносинами економічної власності та господарським механізмом) та їхніми елементами, інтегруючу роль серед них відіграють відносини економічної власності та господарський механізм, серед яких вирішальне значення, в т. ч. у визначенні сутності господарського механізму, належить відносинам власності на засоби виробництва.

У структурі соціально-економічної системи інтегруюча роль закріплюється за власністю на засоби виробництва і владою (економічною та політичною), оскільки між власністю і владою існує органічний взаємозв’язок, що передбачає перехід власності у владу і навпаки.

Сутність економічної та соціально-економічної системи визначається, з одного боку, природою її підсистем та елементів, а з другого — структурою цих систем; вирішальна роль у визначенні такої сутності належить її підсистемам. Вони є матеріальним носієм такої структури, визначають характер зв’язків між елементами. У межах економічної системи таку роль виконують продуктивні сили.

Водночас кожна з підсистем, у т. ч. і продуктивні сили, також складається з окремих елементів, з одного боку, та їхньої структури — з другого. Так, у межах продуктивних сил економічні зв’язки і відносини встановлюються між людиною (як основною продуктивною силою), засобами праці, предметами праці, наукою, формами і методами організації виробництва, використовуваними силами природи та інформацією.

Внаслідок закономірних зв’язків (а отже, взаємодії) між окремими економічними підсистемами виникають, як зазначалося у першій темі, складніші метасистеми. Так, внаслідок взаємодії між продуктивними силами і техніко-економічними відносинами формується технологічний спосіб виробництва; внаслідок взаємодії продуктивних сил і відносин економічної власності утворюється суспільний спосіб виробництва; внаслідок взаємодії техніко-економічних, організаційно-економічних відносин та відносин економічної власності утворюються економічні відносини; взаємодія останніх із продуктивними силами приводить до виникнення економічного способу виробництва.

На основі закономірних зв’язків і відносин між різними структурними ланками економічної системи (метасистемами, підсистемами, елементами в їх різній комбінації) виникають економічні закони. Так, взаємодія продуктивних сил і відносин економічної власності регулюється законом відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил. За аналогією можна стверджувати, що взаємодія економічних відносин і продуктивних сил визначається законом адекватності перших рівню, структурі та характеру розвитку продуктивних сил; розвиток технологічного способу виробництва — законом адекватності техніко-економічних відносин рівню і характеру продуктивних сил.

Економічну систему також можна розглядати за сферами відтворення: безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання.

Якщо йдеться про соціально-економічну систему, то для неї характерний закон адекватності надбудовчих відносин (культури, моралі, етики тощо) і, передусім, права і політичної влади, базисним відносинам, серед яких найважливішу роль відіграють відносини економічної власності. Власність і влада, у свою чергу, мають відповідати вимогам розвитку продуктивних сил і, насамперед, потребам та інтересам людини, а у класовому суспільстві — інтересам людей праці, які створюють матеріальні та нематеріальні, в т. ч. духовні, блага. Проте така відповідність на практиці, здебільшого, є частковою.

Якщо дотримуються ці закони, то розвиток суспільства відбувається найшвидшими темпами, а, отже, найшвидше і найповніше здійснюється соціально-економічний прогрес. Це зумовлене появою наймогутні- шого синергічного ефекту, тобто нової продуктивної сили внаслідок односпрямованої спільної дії структурних ланок соціально-економічної системи. Водночас це означає посилення процесів її самоорганізації, цілісності. Поняття “цілісність” є вужчим, ніж поняття “система”, оскільки враховує лише єдність у межах системи.

Цілісність, а отже й висока організованість і ефективність сучасних розвинених економічних систем, залежить від того, наскільки сильна її гуманістична, демократична та екологічна спрямованість. Гуманістична спрямованість означає підпорядкованість розвитку економічних систем найвищим моральним, культурним, гуманістичнім цінностям людей праці (зокрема, цінностям християнської економіки), розвитку їхніх творчих, організаційних, розумових і фізичних здібностей, тобто всіх сутнісних сил людини.

Демократична спрямованість найбільше залежить від двох основних чинників: від ступеня демократизації економічних відносин і, насамперед — відносин економічної власності; від ступеня участі працівників в управлінні виробництвом і власністю, їхнього впливу на господарський механізм. Ступінь демократизації та гуманізації відносин власності залежить, передусім, від того, чи мають змогу робітники ставитися до власності на засоби виробництва, до інтелектуальної власності тощо як до своєї. Це визначається межами розповсюдження серед них акцій, кількістю цих акцій у безпосередніх виробників та можливістю привласнювати на них частину доходів, а також від величини соціальних витрат держави, їх співвідношення з обсягом вилучених у працівників податків тощо. Щодо цього, а також щодо участі працівників в управлінні та регулюванні економіки, економічна система колишнього СРСР була значною мірою антигуманною, антидемократичною. Це й стало однією з головних причин її зникнення з історичної арени. Командно- ОДміністративна система характеризувалася тотальним відчуженням тРУДящих від результатів виробництва, від економічної та політичної влади тощо. Ці негативні процеси ще більше посилилися в Україні внаслідок відчуження переважної більшості населення від власності і влади, від управління власністю і зосередження цих інститутів у руках кланово-номенклатурної еліти, а також внаслідок тотального зубожіння населення.

Цілісність та організованість економічної системи залежать від наявності у неї спільної мети. Ця мета має бути не просто проголошена. Вона має стати внутрішнім імпульсом діяльності переважної більшості населення, невід’ємним елементом її економічного мислення.

Для України такою метою є, з одного боку, досягнення економічної та певною мірою політичної незалежності, а з другого — переорієнтація стратегічної мети, яка нині полягає у підпорядкованості соціально- економічної системи вузькоегоїстичним інтересам нової української фінансової олігархії.

Екологічна спрямованість економічної системи передбачає формування такої еколого-економічної системи, яка б зберігала природу, сприяла задоволенню зростаючих екологічних потреб суспільства (у чистому повітрі, екологічно чистих продуктах тощо), сприяла впровадженню у виробництво техніки і технології, яка б оберігала навколишнє середовище та ін.

Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до них належать засоби праці і предмети праці (в єдності утворюють засоби виробництва), люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух засоби виробництва, а також сили природи, що використовуються людьми (вітер, сонце, енергія річок тощо). Ця структура відображена на рис. 2.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. до загальної структури продуктивних сил включається ще один елемент — форми і методи організації виробництва. Цей елемент продуктивних сил використовувався і раніше, але це здійснювалось емпіричним шляхом, що приносило незначне зростання продуктивності праці і не давало підстав включати його до системи продуктивних сил. Таку підставу дає використання першої у світі наукової організації праці — системи Тейлора. Так, до впровадження цієї системи один робітник переносив у середньому 12,5т чавунних болванок за робочий день, а після її впровадження — 47,5 т. При кладці цегли за годину — відповідно 120 і 330 цеглин. Це, однак, не означає, що джерелом значного зростання продуктивності праці стало впровадження нової форми організації праці як самостійного чинника. Останній реалізувався через працю людини, втілився в синергічному ефекті.

Праця людини у процесі втілення системи Тейлора стала значно інтенсивнішою (тобто зросли витрати, насамперед, фізичної енергії).

Протягом понад 50 років відбувалось поступове вдосконалення існуючої системи продуктивних сил у складі чотирьох структурних елементів, поступові кількісні та якісні зміни в кожному з цих елементів і в їх сукупності. У середині 50-х років виникає п’ятий якісно новий елемент продуктивних сил — наука. Оскільки його виникнення збіглося з процесом розгортання НТР (останній процес водночас і прискорив це

виділення і був його причиною), то відбуваються докорінні перетворення кожного із попередніх елементів і цілісної системи продуктивних сил. Внаслідок цього посилюється ефективність дії кожного окремого чинника, їх синергічний ефект. Ті країни, які почали першими комплексно впроваджувати досягнення НТР у виробництво, значно збільшили свою економічну могутність, посилили технологічний розрив із країнами, що не стали на шлях цього впровадження або робили це некомплексно.

Прискорення економічного і соціального прогресу в передових країнах світу внаслідок комплексного використання досягнень НТР послужило основою для виникнення інформаційної революції, результатом якої стала поява ще одного найновішого елемента системи продуктивних сил — інформації. Його поява і наступний розвиток сприяли якісному вдосконаленню кожного елемента продуктивних сил та їх системи в цілому. Зокрема, з’являються інформаційні технології, відбувається інформатизація процесу праці, інформація стає одним із засобів вдосконалення форм і методів організації виробництва. Синергічний ефект від дії цього чинника (тобто інформації) настільки великий і масштабний, що у розвинених країнах світу відбувався перший етап будівництва інформаційної економіки (така назва правомірна, однак, лише з боку речового змісту) і перехід до створення інформаційного суспільства, основою якого є технологічний спосіб виробництва, що ґрунтується на автоматизації праці. Країни, що не стали на цей шлях або значно відстали від побудови такої економіки, можуть перетворитись на інформаційну колонію передових країн світу. Така загроза є цілком реальною для економіки України.

Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить матеріальні й духовні (за складом), об’єктивні і суб’єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні та природні елементи. У процесі історичного розвитку продуктивні сили загалом, як і окремі їх елементи, постійно збагачуються, наповнюються якісно новим змістом. На ранніх стадіях розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники мають, переважно, високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну), кваліфікації, а в Японії уже постала проблема переходу до загальної вищої освіти. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організаторських здібностей, духовних компонентів (рис. 2).

Внаслідок постійно поновлюваного процесу взаємодії всіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. При цьому виникають такі суспільні продуктивні сили, як кооперація, поділ праці тощо. Між елементами продуктивних сил існують суперечності, які розв’язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закон переходу функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці у структурі сукупної праці, закони відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, закон зростання продуктивності праці тощо. Дія цих законів пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їхньому змісті. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Продуктивні сили — чинники, які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні та духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Оскільки продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, то однією стороною вони повернуті до сил природи, географічного середовища, а другою — до системи суспільних, насамперед економічних, відносин у складі яких виділяють техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі відносини.

Головна продуктивна та соціальна сила. Такою силою, як уже зазначалось, є людина. Це зумовлене тим, що, по-перше, людина — творець усіх інших елементів продуктивних сил, по-друге, без праці людини вони не перетворюються на фактори виробництва (наприклад, найновіша техніка без дії людини стає купою металу); по-третє, потреби та інтереси людини — основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства. Зіставлення засобів праці, предметів праці та людини дає підставу зробити висновок про активну роль людини у процесі праці й пасивну роль засобів виробництва. Цей висновок, у свою чергу, свідчить про неспроможність теорії факторів виробництва, яка проголошує рівність капіталу (його ототожнюють із засобами праці) та людини. Предмети праці належать до продуктивних сил тією мірою, якою вони використовуються на продуктивне споживання і як джерело енергії.

Західна економічна наука, здебільшого, ігнорує категорію продуктивних сил. Навіть український економіст М. Туган-Барановський включав до їхнього складу лише матеріальні фактори виробництва.

Щодо людини, то її вирішальну роль у структурі продуктивних сил вперше обґрунтував К. Маркс. В. Леніну належить заслуга у формулюванні самого положення “головною продуктивною силою є людина”. В сучасній західній економічній літературі стало майже загальновизнаним положення про вирішальну роль кадрів (передусім, висококваліфікованих) порівняно з засобами виробництва (капітальними благами), Що підтверджує марксистське положення.

А. Сміту належить заслуга в обґрунтуванні категорії “людина економічна” (Ното есопотісив), яка, переслідуючи свої егоїстичні інтереси» веде себе раціонально і покращуючи свій добробут, водночас примножує багатство суспільства. Якщо окремі індивіди при цьому прагнуть До надмірної наживи шляхом порушення загальноприйнятих норм поведінки, то їхні інтереси, надмірний егоїзм певною мірою гармонізує Конкуренція.

Проте такий підхід до людини вже не відповідає вимогам часу. По- ПеРШе, в ньому спрощено подається сутність людини економічної. Якщо Дотримуватись вимог принципів історизму та суперечності і враховувати політекономічний аспект людини, то слід виділити в ній дві сторони, що відображають, відповідно її приналежність до продуктивних сил і відносин економічної власності. Такими сторонами є людина-праців- ник і людина-власник.

Щоб оцінити основні риси кожної з цих сторін, слід усвідомити, що за останні два століття (з часів обґрунтування А. Смітом “людини економічної”) відбулись істотні зрушення в ціннісних орієнтирах суспільства від приватнопідприємницької до колективної ідеології. Відомий український економіст Б. Гаврилишин, аналізуючи процес еволюції в США (де приватнопідприємницька ідеологія серед розвинених країн світу є найсильнішою), зазначає, що основним напрямом таких змін має бути перехід індивідуалістично-егоїстичних конкуренційних цінностей, за яких спостерігалося верховенство особи (цей період розвитку США він називає “ковбойською економікою”) до громадсько усвідомлених кооперативних цінностей, за яких особа є частиною громади. На його думку, в Японії вже давно панують групово-кооперативні цінності. Підтвердженням цього є те, що при знайомстві японець називає не своє ім’я, а фірму, в якій він працює.

Тому розвиток сукупного робітника в розвинених країнах характеризується такими рисами, як творчі здібності, професійні властивості, навички (почуття нового, вміння практично оцінювати досягнуті результати, бачити недоліки і знати шляхи їх усунення, бажання постійно підвищувати рівень своєї освіти та кваліфікації тощо), економічне мислення (вміння знаходити оптимальні для зростання ефективності окремого підприємства, галузі й національної економіки варіанти розвитку, оволодіння найновішими прийомами технологічних, проектно-конструктор- ських розробок, техніко-технологічна культура, орієнтація на найраціо- нальніше використання економічних і природних ресурсів та ін.), рівень підготовки до організаційної та управлінської діяльності (знання найновіших методів і форм організації праці, вміння ефективно організувати працю трудового колективу тощо), психофізичні якості (цілеспрямованість, сумлінність, працьовитість, психологічна стійкість та ін.).

У період становлення інформаційної економіки якісно новими рисами людини-працівника є ширші від базових знання та вміння (що зумовлене такою особливістю розвитку продуктивних сил, як необхідність випереджаючого розвитку основної продуктивної сили — безпосереднього працівника), різнобічна кваліфікація, здатність до розумового та психологічного напруження, вміння спілкуватися з іншими працівниками, в тому числі через технічні засоби комунікації та ін.

Основними рисами людини-власника у більшості розвинених країн світу є: 1) всебічно розвинена власність на свою робочу силу та можливість її реалізації у привласненні такої величини заробітної плати, яка відповідає вартості робочої сили і враховує значною мірою результати праці- (у ФРН, наприклад, середня погодинна заробітна плата на початку 2000 р. становила близько ЗО дол.); 2) часткова власність більшості найманих працівників на засоби виробництва у формі акцій, що дає можливість привласнювати частину прибутку у формі дивідендів, про що буде сказано в наступних темах; 3) зростаюча участь в управлінні власністю на підприємстві, що в окремих країнах навіть закріплене в конституції; 4) власність на все більшу частину домашнього майна, яка частиною національного багатства; 5) власність частини висококваліфікованих працівників на інформацію, про що буде сказано далі.

Тому для розвитку людини економічної властиві закон єдності пратті і власності, закон переміни праці, закон зростання потреб, закон зростання екологічних потреб та ін.

Закон єдності праці і власності діє на рівні окремої особи, підприємства і суспільства в цілому. На рівні окремої людини він виражає внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв’язки між індивідуальною працею людини і приватною трудовою власністю на результати цієї праці.

Найглибинніиіою економічною сутністю людини з боку суспільної форми (відносин економічної власності) є діалектично суперечливе поєднання колективної та індивідуальної власності, в якому (поєднанні) приватна форма трудової власності відповідає її природним властивостям, відображає людську природу взагалі, розкриває належність людини до продуктивних сил і є основою економічної незалежності, свободи індивіда. Це, у свою чергу, дає змогу раціонально використовувати та ефективно контролювати розвиток суспільної власності в інтересах усіх трудящих. Колективна власність у такій суперечності відображає соціальну якість економічної сутності людини, розкриває її належність до виробничих відносин, її особистість, що розглядається з погляду базисних відносин суспільства. Із розвитком продуктивних сил (насамперед, сутнісних сил людини), прогресу економічної системи соціальна сторона сутності людини все більше заперечує (діалектично) біологічну, а колективна і суспільна форми власності в економічній сутності людини — приватну форму власності. Водночас із послабленням соціальної сторони людини посилюється її біологічна сторона.

Закон переміни праці виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між змінами в техніці й технології виробництва та здатністю працівника внаслідок цього переходити від одного виду праці до іншого, а також поступове збагачення змісту праці. Основними формами його є відмирання старих професій і поява нових; суміщення професій (т. зв. ротації робочих місць); поява професій широкого профілю і зміна окремих трудових функцій всередині професії тощо.

Кожен працівник у розвинених країнах світу за період трудової Діяльності приблизно 6—7 разів змінює професію. Переміна праці може відбуватися в межах одного підприємства. Її не слід розглядати як необґрунтований перехід від одного типу діяльності до іншого, оскільки сучасне виробництво потребує професійної сталості кадрів. Для формування професійної майстерності працівника в машинобудуванні потрібно 14—16 років. Часта зміна місця роботи — ознака не переміни пРаці, а плинності кадрів, що завдає шкоди і підприємству, і самому працівникові. Переміна праці — не умова, а наслідок високої професійної підготовки, освіченості й культури. Чим ширша підготовка людини — загальна і спеціальна — тим придатніша вона до переміни праці.

Закон переміни праці — закон суспільних формацій, заснованих на системі машин. У докапіталістичних формаціях, що базувалися на ручній праці, він майже не діяв.

Проте навіть за умов такої характеристики людини економічної у ній не враховуються ті сторони людини, які пов’язані з техніко-еконо- мічними та організаційно-економічними відносинами, а також основні підсистеми надбудовних відносин (що випливає з повного визначення предмета політичної економії). Щоб врахувати цей аспект у людині слід виділяти базисні та надбудовчі сторони, які в єдності і взаємодії утворюють людину соціальну.

Людина соціальна, таким чином, є сукупністю суспільних відносин, тобто діалектичною єдністю базисних економічних (в органічній єдності техніко-економічних та організаційно-економічних) та надбудовчих суспільних відносин (соціальних, політичних, правових, національних, культурних, духовних). Тому для здійснення докорінних перетворень в Україні, внаслідок яких вона могла б увійти до числа цивілізованих країн світу, необхідно подолати глибоке відчуження найманих працівників від власності (в т. ч. інтелектуальної), самого процесу праці (тобто подолати безробіття, а серед зайнятих — нетворчий монотонний, значною мірою ручний характер праці), від управління виробництвом і власністю, техніко-економічне відчуження (шляхом впровадження гуманізованої та екологічної техніки і технології), організаційно-економічне відчуження (шляхом розвитку організаторських здібностей людини, обміну досвідом у цій сфері), що у сукупності означатиме подолання економічного відчуження. У процесі такого подолання посилюватиметься синергічний економічний ефект, тобто виникатиме нова могутня продуктивна сила.

У інших сферах суспільних відносин потрібно подолати відчуження від соціальних відносин (для цього слід згуртуватись у потужний і організований клас для відстоювання своїх інтересів), від політичної, юридичної влади, від культури (передусім, мови), духовних благ, від користування багатогранною системою інформаційного забезпечення. Слід також подолати відчуження людини від історії (своєї країни, народу). Тільки за таких умов відбуватимуться розширення можливостей само- реалізації людини, повний і вільний розвиток її фізичних та духовних здібностей, відродиться дух українського народу, його енергійність і патріотизм. Внаслідок такого подолання з’явилася б нова соціальна енергія, яку можна спрямувати на розбудову суверенної країни.

За роки незалежності в Україні частково подолано лише відчуження від історії, підприємництва, але відбулось поглиблення всіх інших форм економічного і суспільного (у сфері надбудови) відчужень.

Якщо розглядати людину в єдності її природної сторони та суспільних відносин, то людина постає як біосоціальна істота. У цьому випадку біологічна сторона людини означає, що вона наділена загальнолюдськими властивостями, є природною істотою, що володіє природними силами. Тому й праця з фізіологічного погляду — це виконання певних функцій людського організму, кожна з яких є затратами мозку, нервів, м’язів, органів чуттів та ін. Тому відтворення людини передбачає збереження і підтримку індивіда як біологічного явища. Люди повинні задовольняти свої екологічні потреби. Природа і виробляє такі потреби, і безпосередньо задовольняє їх. Вона є першоосновою фізичного, психологічного та емоційного здоров’я суспільства. Крім того, природа, ставлення людина до неї у процесі праці — основа відтворення людини як соціальної істоти.


загрузка...