Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Суспільний поділ праці й технологічний спосіб виробництва


  • Сутність та форми суспільного поділу праці.
  • Суб’єкти економічних відносин.

Сутність та форми суспільного поділу праці. Впродовж майже З млн років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці. Це означало, що кожна доросла первісна людина виконувала всі види робіт: виготовляла прості знаряддя праці (саме від цього часу починається розвиток людини), шила одяг, будувала житло, полювала. Звичайно, певний розподіл робіт мав місце між чоловіком і жінкою. Лише у III—II тис до н.е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регулярний обмін між общинами. У цьому ж суспільстві пізніше відбувся другий великій поділ праці — ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробництва, спеціально розрахованого для обміну. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торгового капіталу. Це був третій великий поділ праці, що відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі розвиток товарного виробництва.

Отже, суспільний поділ праці — це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності.

Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах. “Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих видів виробництва на види і підвиди — частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні — одиничним поділом праці”. Така класифікація, з одного боку, відображає історичну послідовність виникнення різних форм поділу праці, а з другого — ступінь його розвитку в межах окремих національних держав. Аналогічні три основні форми суспільного поділу праці існують у межах світового господарства, за функціонування міжнародного поділу праці.

Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65 століть, у XX ст. У розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров’я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція Д° Розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у тих країнах, у яких частка зайнятих у сфері нематеріального

виробництва перевищує ЗО %. У 1998 р. Україна цієї межі ще не досягла. Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції, почався п’ятий великий поділ праці — відокремлення людської діяльності та інформаційної сфери від інших сфер.

Значно швидше відбувається суспільний поділ праці у частковій формі. Темпи його розвитку залежить від ступеня розвитку продуктивних сил, економічної могутності країни. Так, у СІЛА лише у сфері промисловості існує майже 700 галузей (у колишньому СРСР існувало майже 400 галузей).

Найшвидше і з наростаючим прискоренням розвивається одиничний поділ праці. Так, у Парижі у XIII ст. налічувалося лише 300 ремісничих і торговельних спеціальностей, у СІЛА наприкінці XIX ст. існувало близько 12 тис. спеціальностей,

наприкінці 30-х рр. XX ст. — понад

ЗО тис. видів спеціальностей, а на початку 2000 р. — понад 8 млн спеціальностей, робіт, професій.

Розвиток основних форм суспільного поділу праці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію закону суспільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, з одного боку, та об’єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці у межах окремих країн та в інтернаціональному масштабі, з другого, та зростанням на цій основі продуктивності праці.

Про розвиток суспільного поділу в інтернаціональному масштабі, передусім, в одиничній формі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці) свідчить, зокрема, той факт, що із 8 тис. компаній, із якими кооперується італійський автомобільний концерн ФІАТ, майже 2 тис. є зарубіжними фірмами.

Одним із різновидів поділу праці є обмін діяльністю, що означає взаємообмін результатами виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів або послуг) однієї або декількох галузей народного господарства. Так, для підприємств машинобудівних галузей промисловості використовують метал підприємств металургійної промисловості та водночас виготовляють устаткування для металургійних заводів.

Розвиток суспільного поділу праці супроводжується еволюцією відносин економічної власності в межах окремих національних країн і в міжнародному масштабі. Для них за умов капіталізму властиві такі особливості, ознаки, як спеціалізація слаборозвинених країн на трудомістких, енергомістких, екологічно шкідливих видах виробництва, дискримінаційний характер цін тощо (якщо йдеться про світове господарство), та економічна залежність малих і середніх підприємств від великих монополій, відсталість окремих регіонів (отже, вищий рівень безробіття, нижча заробітна плата тощо) та інше, якщо йдеться про межі окремих країн.

Процесу суспільного поділу праці протистоїть кооперація праці, комбінування виробництва. Так, кооперація праці означає таку форму організації праці, виконання робіт, при якій значна кількість людей планомірно та спільно бере участь в одному трудовому процесі, або в різних пов’язаних між собою трудових процесах.

Комбінування виробництва — форма організації виробництва, за якої на одному підприємстві поєднуються і функціонують різні виробництва, продукція яких є сировиною, напівфабрикатами, допоміжними матеріалами для інших виробництв. Одним із різновидів такої кооперації є поєднання послідовних стадій обробки продукції. Так, у чорній металургії із руди виплавляють чавун, відтак переплавляють його на сталь, зі сталі роблять різні види прокату.

Усі форми суспільного поділу праці, а також кооперація праці, комбінування виробництва, його концентрація та інші у своїй діалектичній взаємодії (тобто взаємопроникненні, взаємообумовленості, взаємозапе- реченні тощо) утворюють техніко-економічні відносини. Перша частина назви “техніко-економічні відносини” зумовлена тим, що їх розвиток здійснюється паралельно з технічним прогресом, а друга — їх приналежністю до економічних відносин. Кожна з форм суспільного поділу праці, у свою чергу, розвивається у певних видах. Так, розрізняють подетальну, попредметну, технологічну та інші види спеціалізації.

В узагальненому вигляді суспільною формою техніко-економічних відносин за умов капіталізму є їхня підпорядкованість інтересам монополістичного, передусім транснаціонального, капіталу, фінансовій та дер- жавно-монополістичній олігархії тощо, про що йтиметься у наступних темах.

Техніко-економічним відносинам притаманні свої закони розвитку. До них належать закон усуспільнення виробництва і праці, закон концентрації виробництва та інші.

Техніко-економічні відносини в їхній взаємодії з розвитком продуктивних сил, як уже зазначалося, формують технологічний спосіб виробництва. Ця категорія також відображає техніко-економічний характер поєднання речових і особистісних факторів виробництва.

Технологічний спосіб виробництва у процесі еволюції людської цивілізації зазнавав постійних кількісних, якісних та істотних (революційних) перетворень. Ці зміни можна характеризувати за його окремими структурними елементами і системно. Так, з погляду техніки (засобів праці) і матеріалу, з якого її виробляють, розрізняють кам’яний вік, бронзовий вік, мідний вік, залізний вік, що прийшли на зміну один одному в межах первіснообщинного ладу. Рабовласницькі способи виробництва ґрунтувалися на залізних знаряддях виробництва. Капіталістичний спосіб виробництва можна також назвати (крім залізного) віком синтетики (зокрема, синтетичних кристалів, що використовуються в електроніці), композитивних матеріалів (поєднання металів і кераміки та ін.), надчистих, надтвердих матеріалів тощо. З погляду використовуваних сил природи в межах технологічного способу виробництва можна виділити вік сонця, вогню, вітру, пару, електроенергії, атомної та ядерної енергії. Залежно від предметів праці й видів діяльності можна виділити такі епохи еволюції технологічного способу виробництва, як збирання плодів, полювання і рибальства, тваринництва, землеробства, ремісництва, промисловості, послуг, інформації.

Системною характеристикою технологічного способу виробництва є тип зв’язку між людиною-працівником і засобами праці. Так, на нижчому етапі розвитку техніки більшість технологічних функцій (приведення в дію простого знаряддя, управління ним, виготовлення самого знаряддя та ін.) виконувала сама людина, рух знаряддя праці визначався рухами людини. Засоби праці при цьому впливали на предмет праці. Цей тип зв’язку між технікою і людиною отримав назву суб’єктного або ручного, а перший технологічний спосіб виробництва став ґрунтуватися на ручній праці. Він існував від моменту виготовлення людиною найпростіших засобів праці (отже, від кам’яного віку) до кінця XVIII — початку XIX ст.

Наступний технологічний спосіб виробництва ґрунтується на машинній праці. Перехідним етапом між ними було існування ремісничих машин, які вводилися в дію людиною. Найважливішою закономірністю нового технологічного способу виробництва є детермінація рухів людини у процесі праці руху машин, перетворення часткового робітника на додаток машини, а, отже, технологічне підкорення праці капіталу.

Третім технологічним способом виробництва є автоматизоване виробництво, розвиток якого інтенсивно відбувається з часу розгортання НТР (з середини 50-х років) При цьому ліквідується технологічне підкорення праці капіталу. Робітник перестає бути додатком машин, виконувати машинні функції. Центральною ланкою революційного перетворення у цей період є істотна зміна робочих машин і поява четвертого покоління машин — автоматично керуючого пристрою, який долає обмеженість психофізичних можливостей людини як суб’єкта, що управляє, і суттєво змінює роль людини у процесі виробництва. Людина звільняється не лише від ручної праці, а й від виконавчих функцій, частково від функцій розумової праці нетворчого змісту. За допомогою техніки здійснюється контроль за роботою механізмів, за якістю продукції, регулювання і наладка, проектування і програмування, здійснюється безпосередній вплив на предмети праці найновішої технології, відбувається виробництво автоматизованої системи машин самими машинами під контролем людини (так звані “безлюдні виробництва”) та інші функції. Лише за цих умов об’єктивною необхідністю стає розвиток усіх сутнісних сил людини як біосоціальної істоти, її творчих, організаторських, розумових здібностей тощо.

Технологічний спосіб виробництва в Україні ґрунтується, переважно, на машинній і ручній праці, що за умов інтенсивного розвитку в розвинених країнах світу автоматизованого виробництва загрожує економічному суверенітету нашої держави.

Суб’єкти економічних відносин. Поняття “суб’єкт” в економічній теорії — це носій предметно-практичної, тобто виробничої, діяльності, економічних відносин, що при цьому виникають та основна рушійна сила цілеспрямованої діяльності.

Загальноприйнятою класифікацією суб’єктів економічних відносин (які водночас є суб’єктами економічної системи) є виділення домогос- подарств, підприємств і держави. Проте така характеристика є надмірно абстрактною і тому вимагає конкретизації. Так, домогосподарства не є суб’єктом ні техніко-економічних (тобто не вступають у відносини спеціалізації, кооперування тощо), ні організаційно-економічних відносин (тобто не проводять маркетингові дослідження, у них немає відносин менеджменту). Водночас вони є об’єктом маркетингових досліджень. Стає зрозумілим, що така загальноприйнята класифікація стосується лише виробничих відносин (відносин економічної власності).

Крім того, її слід доповнити іще одним суб’єктом, який виникає у процесі інтернаціоналізації економічної системи, передусім відносин економічної власності й господарського механізму — це наднаціональний уряд, що діє в межах Європейського Союзу.

Найчисленнішим суб’єктом відносин економічної власності є домашні господарства; до них належать господарства, що складаються з однієї або кількох осіб, які мають спільне житло з метою відтворення робочої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживання продуктів сфери матеріального та нематеріального виробництва. До домашніх господарств може належати домашня прислуга. Домашні господарства є власниками окремих факторів виробництва та їх постачальниками, займаються виробництвом продуктів та послуг (ринкових і неринкових). Відповідно до системи національних рахунків ООН, до домашніх господарств відносять населення, яке перебуває в різних колективах: вихованці будинків дитини та інтернатів, військовослужбовці строкової служби, інваліди в будинках інвалідів, ув’язнені та ін. В Україні налічується 13,2 млн домашніх господарств.

Частка сімейного бюджету, що витрачалася на харчування у СІЛА, становила на початку 90-х років 17 %, у Німеччині та Японії — 25 %. На транспорт (особисті автомобілі, бензин та громадський транспорт) у СІЛА витрачається 21 % сімейного бюджету, в Японії — 10, у Німеччині —

15 %. Витрати на типове американське житло з 5 кімнат для середньо- статистичної сім’ї — 3,8 людини — складають до ЗО % сімейного бюджету. У побут американських сімей широко входять телефонні авто- відповідачі (їх мали 24 % сімей), персональні комп’ютери (20 % сімей). В Україні за 1991—1999 рр. внаслідок зниження життєвого рівня майже У 6 разів зросли витрати на харчування. На початку 2000 р. вони становили понад 85 % сімейного бюджету в переважній кількості домашніх господарств. Згідно з класифікацією ООН, 60 % витрат сімейного бюджету на харчування свідчить про рівень злиденності.

Роль домашніх господарств як суб’єкта відносин економічної власності поширюється частково на такі сфери суспільного відтворення, як обмін (у процесі купівлі товарів та послуг, акцій), розподіл (при виплаті податків, отриманні соціальних виплат із державного бюджету) та, найбільшою мірою, на сферу споживання. Частина домашніх господарств піляхом заощаджень частки доходів опосередковано бере участь у інвестуванні економіки, а, отже, у розвитку сфери безпосереднього виробництва.

Багато домашніх господарств України змушені займатися сімейним бізнесом: виготовляти сувеніри, купувати товари в країнах далекого зарубіжжя і навіть в окремих регіонах своєї країни за дешевшими цінами і перепродавати їх за вищими цінами. У пошуках роботи понад 500 тис. жінок виїхали з України до країн далекого зарубіжжя, де частина з них добровільно або вимушено займається найдревнішою професією, що загрожує генетичному фонду України.

Другим за чисельністю суб’єктом усіх форм економічних відносин є підприємства. Відповідно до типів власності розрізняють приватні (індивідуальні), колективні, державні та недержавні типи підприємств, а також спільні, які утворюються внаслідок злиття окремих типів підприємств. Серед названих підприємств розрізняють окремі форми. Так, серед приватних виділяють приватні трудові (які не наймають робочої сили) та приватні (належать окремій особі або сім’ї) капіталістичні, що наймають робочу силу. Підприємства є також суб’єктами власності у всіх сферах суспільного відтворення, причому найважливішу роль вони відіграють у сфері безпосереднього виробництва. Про сутність підприємств та особливості їхнього розвитку за сучасних умов йтиметься в темі “Підприємство і підприємництво”.

Третім важливим суб’єктом економічних відносин у межах окремих національних країн є держава. Сучасна держава виступає в ролі підприємця (на підприємствах державного сектору), фінансиста (перерозподіляє до 55 % національного доходу через державний бюджет), кредитора (надає кредити підприємствам, іншим державам), інвестора (здійснює значні капіталовкладення у розвиток народного господарства), споживача (закуповує значну частину товарів і послуг) тощо, про що буде сказано в темі “Держава та її економічні функції”.


загрузка...