Навігація
Посилання


Політична економія

§ 4. Суспільний спосіб виробництва


  • Сутність суспільного способу виробництва.
  • Типи суспільних способів виробництва.

Сутність суспільного способу виробництва. Суспільний спосіб, як уже зазначалось — єдність продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Якщо розглядати його з боку змісту, то він складається, по-перше, з двох підсистем (продуктивних сил і відносин економічної власності), кожна з яких формується з певної кількості елементів; по-друге, із відносин і зв’язків між ними (а, отже, усіх видів внутрішніх взаємодій); по-третє, сталих і суттєвих зв’язків, що є законами його розвитку; по-четверте, із комплексу зовнішніх взаємодій і впливу суспільного способу виробництва на інші елементи системи та всю сукупність надбудовчих відносин.

Форма суспільного способу виробництва, будучи складовою змісту, реалізується, по-перше, як його внутрішня організація, тобто узгоджує взаємодію між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до вимог законів кожної із підсистем та спільних для них законів, а також забезпечує їх координацію з боку певних інститутів; по-друге, як структура суспільного способу виробництва; по-третє, як зовнішня організація даного способу виробництва.

Якщо йдеться про сутність суспільного способу виробництва, то слід розкривати закони її розвитку, оскільки сутність є комплексом необхідних, постійних та глибоких зв’язків і відносин, що визначають основні риси, особливості та тенденції розвитку даної системи. Таким законом є, передусім, закон відповідності виробничих відносин (відносин економічної власності) рівню, характеру та структурі розвитку продуктивних сил, закон єдності праці і власності та ін.

Рівень розвитку сучасних продуктивних сил характеризується якістю робочої сили, досягненим ступенем прогресу основних рис людини- працівника і людини-власника, технічною озброєністю (а за сучасних умов — і рівнем розвитку інформаційних технологій), ступенем оволодіння силами природи (зокрема, ядерною, термоядерною енергією), рівнем розвитку наукомістких галузей, впровадженням найсучасніших форм і методів організації виробництва, ступенем розповсюдженості нових конструкційних матеріалів, багатокомпозиційних, надчистих, надтвердих матеріалів, поширенням принципово нових технологій (мембранних, плазмових та ін). Узагальнюючим показником сучасного рівня розвитку продуктивних сил є стан розвитку технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці, і витіснення ним технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній та ручній праці.

Під характером розвитку продуктивних сил слід, передусім, розуміти спосіб, яким люди використовують свої продуктивні сили, їхні окремі елементи. Так, невеликі за розмірами прості засоби праці можуть застосовуватися людьми розрізнено, індивідуально. Потім виникають такі знаряддя праці, які можуть бути використані лише групою людей за взаємної підтримки одне одного; надалі продуктивні сили у своєму розвитку досягають такого рівня, коли їх використання можливе лише при взаємодії сотень і навіть тисяч робочих рук. І нарешті, продуктивні сили все більше набувають інтернаціонального характеру, що зумовлене процесом їхньої інтернаціоналізації. Так, розширюються межі су

купного працівника спочатку в масштабі окремих національних країн, а згодом — окремих регіонів світового господарства. Продуктивні сили внаслідок цього набувають суспільного характеру.

Коли йдетеся про ВІДПОВІДНІСТЬ ВІДНОСИН економічної власності структурі продуктивних сил, то слід у межах останніх виділяти різні види взаємодій (а, отже, відносин і зв’язків між елементами продуктивних СИл). До таких видів належить взаємодія між речовими і особистісни- Ми Факторами виробництва, між різними елементами засобів праці, між Працівниками багатьох підрозділів трудового колективу і всередині

окремих підрозділів (бригад, цехів) та ін. Узагальненою характеристикою структури продуктивних сил є взаємодія між людиною і природою у процесі праці. Водночас з боку суспільної форми визначальна роль у структурі суспільного способу виробництва належить соціально-економічному способу поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва, про що буде сказано у наступній темі.

Якщо йдеться про такий елемент змісту продуктивних сил, як комплекс складових елементів, то з урахуванням основної продуктивної сили (людини) відносини економічної власності мають відповідати потребам, інтересам і цілям людини-працівника і людини-власника.

З урахуванням сказаного суспільний спосіб виробництва можна визначити як суперечливу єдність відносин економічної власності і продуктивних сил та соціально-економічну форму поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва. Таке розуміння суспільного способу виробництва є, в основному, синонімічним із категорією “економічний устрій держави”.

Коли в межах продуктивних сил найзагальнішою характеристикою їхньої структури називалась взаємодія між людиною і природою, то така взаємодія означає, водночас, привласнення предметів природи через процес праці, а, отже, відображає в динаміці відносини економічної власності з боку речового змісту сфери безпосереднього виробництва. Суспільною формою відносин економічної власності у цій сфері є відносини між людьми і, передусім, між власниками засобів виробництва і працівниками з приводу привласнення результатів праці, насамперед, необхідного і додаткового продукту. Тому при з’ясуванні сутності закону відповідності відносин економічної власності рівню, характеру і структурі продуктивних сил, а також закону єдності праці і власності, важливо зіставляти процес привласнення під час взаємодії людини з природою, а, отже, і потреби та інтереси людини-працівника та відносини між людьми з приводу привласнення результатів праці. Визначальною стороною привласнення для з’ясування типу суспільного способу виробництва є суспільна сторона, в якій відображається соціально-економічний характер поєднання працівників із засобами виробництва, інтереси та потреби людини-власника, а, отже, тип власності на засоби виробництва і робочу силу. Тому розглянемо, які суспільні способи виробництва пройшло людство у своєму розвитку.

Типи суспільних способів виробництва. У процесі еволюції людського суспільства існували первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний спосіб виробництва, а нині у розвинених країнах світу інтенсивно формується соціалістичний спосіб виробництва.

За умов первіснообщинного ладу окрема особа не могла вижити у боротьбі з природою. Тому об’єднання людей у первісну общину було спрямоване на спільне збирання дарів природи, полювання, рибальство, а праця була обов’язковою. Тому людина не вступала в активну взаємодію з природою, а такий тип ведення господарства називався привласнюючим. Він існував майже упродовж 3 млн років до 40—35 тис. років тому. Для нього була властива суспільна (общинна) власність на засоби виробництва і виготовлений продукт. Община регулювала споживання кожного її члена на основі рівності, отже, була наявною єдність колективної праці і відповідного типу власності.

Наприкінці цього періоду виснажуються мисливські природні ресурси, що змушує родову общину поступово переходити від привласнюючого до відтворюючого господарства — землеробства і скотарства. Домінуючим воно стає в час існування сусідської общини (період неоліту). У цей період спочатку були винайдені лук, стріли, кам’яні сокири, що змінились мідними знаряддями праці, відтак залізними (на рубежі II—І тис. до н.е.). Внаслідок цього людина починає активно взаємодіяти з природою. Крім того, виникають прядіння, ткацтво, починає розвиватися система обміну між общинами і племенами. Продуктивні сили, загалом, були недосконалими.

Основною господарською одиницею стає община, що складалася з багатьох родів. Із переходом від полігамної до моногамної сім’ї відбувається поступове відносне відособлення її в межах общини і общинна власність доповнюється особистою. Відтоді посилюється індивідуальний характер виробництва і послаблюється колективний.

З появою землеробської общини з’являється приватна трудова власність, яка поєднується з суспільною, а парцелярне (індивідуальне) виробництво — з колективним. Це означає, що суспільна общинна власність почала гальмувати розвиток продуктивних сил. З часом, коли зростає частка індивідуальної приватної праці, збільшується і частка рухомого майна окремих членів общини, посилюється майнова нерівність, поступово виникають великі соціальні групи (класи), а відтак держава. Основним економічним законом первіснообщинного ладу була необхідність спільними силами добувати засоби існування для виживання общини та членів її сім’ї. Основний економічний закон поєднував у певну цілісність закон єдності праці і власності, а також закон адекватності відносин економічної власності рівню і характеру розвитку продуктивних сил.

Окремі елементи первіснообщинного ладу існують у багатьох слабо- розвинених країнах.

Рабовласницький спосіб виробництва виник наприкінці IV — на початку III тис. до н.е. й існував до І ст. н.е. Основними галузями господарства буди землеробство і тваринництво. Домінувала ручна праця. Засоби праці виготовляли з міді, бронзи, заліза. Виникають ремісничі міста. Відбувається третій великий суспільний поділ праці, вперше з’являються гроші, лихварський капітал.

У Давній Греції селянська община була зруйнована, основними виробниками стали раби. Більшість із них працювали в копальнях, каменоломнях за мізерні харчі. Вони перетворилися на головний об’єкт привласнення, значного поширення набуло боргове рабство. Це означало, що закон єдності праці і власності щодо рабів (кількість їх в Італії в І ст. перевищувала кількість вільних громадян) не діяв. Земельна аристократія поступово перетворювала селян-общинників на рабів, вела паразитичний спосіб життя. Основною формою рабовласницького господарства були вілли (маєток площею 25—100 га з кількома десятками рабів), а згодом і латифундії, де використовувалася праця великої кількості рабів. Це призвело до значного збільшення обсягів додаткового продукту.

Вперше за умов рабовласницького ладу виникає державна власність, сутність якої буде розкрита в темі “Держава та її економічні функції”.

Розвивається банківська справа, при здійсненні банківських операцій використовуються чеки, переказні векселі. Позичковий відсоток, згідно з законом, становив у Римі від 6 до 48 %.

Експлуатувалися не лише раби, а й вільні землероби. Основною формою їх експлуатації був високий лихварський відсоток за позичені у землевласників зерно, худобу. Дрібні власники — селяни, не витримуючи конкуренції дешевої рабської праці, залишали землю, йшли в міста, поповнювали почет багатих людей, перетворювалися на пауперів (жебраків, позбавлених засобів до існування). Основним економічним законом рабовласницького ладу були виробництво і привласнення додаткового продукту з метою паразитичного споживання шляхом позаекономічного (фізичного) примусу до праці рабів та економічного примусу вільних землеробів. Це означало наростаючий антагонізм між двома сторонами суспільного способу виробництва, а також між працею і власністю.

Брак стимулів до праці у рабів, зневага громадськістю фізичної праці (для спартанців вона вважалася принизливим заняттям), зростання цін на рабів тощо спричинили нерентабельність латифундій. їх власники звільняли рабів, наділяючи їх невеликим майном, за що отримували від них своєрідний оброк. Латифундії подрібнювали на невеликі ділянки — парцели, що здавали в оренду землеробам (колонам). Колони сплачували натуральний податок і відробляли землевласникам певну кількість днів на рік. У IV—V ст. колони стали особисто й економічно залежними від землевласників, а колонат поступово перетворився на феодальне землеволодіння.

Незважаючи на те, що нинішній суспільний спосіб виробництва віддаляє від рабовласницького приблизно два тисячоліття, його залишки існують у багатьох слаборозвинених країнах світу і навіть у деяких розвинених країнах. До форм сучасного рабства в останніх належить виснажлива праця частини дітей, торгівля живим товаром. У колишньому і СРСР рабською працею були зайняті мільйони репресованих. В Україні у 90-х роках формами рабства була тривала (інколи до 1—2 років) невиплата заробітної плати працюючим, примусове перетворення частини жінок-емігрантів на повій.

Феодальний спосіб виробництва виник у V ст. й існував до кінця XV — початку XVI ст.; головною його галуззю було сільське господарство. Рівень землеробської техніки був низьким, переважала ручна праця. Відносини власності характеризувалися наділенням селян землею та іншими засобами виробництва, їхньою особистою залежністю від поміщика (юридичний аспект власності), привласненням додаткового і частини необхідного продукту методами позаекономічного примусу. Це знаходило вияв у панщині (відробній ренті), тобто примусовій праці селянина (до трьох днів на тиждень у XVI ст. і до 4—5 днів — наприкінці XVII ст. в Україні та Росії) на полі феодала зі своїми знаряддями і тягловою силою.

Крім відробної ренти селяни відбували чимало інших повиннос- тей: будували палаци й дороги, утримували військові загони та ін. На полі феодала вони працювали, здебільшого, примусово. Вища продуктивність праці (порівняно з рабською) була досягнута за рахунок поліпшення землеробської техніки (наприклад, заміни рала на плуг). Проте на надільній ділянці (мінімальна площа якої в Україні у 40-ві рр. XVII ст. становила 5—7 га землі) стимули до праці були набагато вищими, що означало відносну відповідність між працею і власністю. Але заміна відробної ренти грошовою у надмірних розмірах значною мірою їх послабила.

В Україні з середини XVI ст. формується козацьке землеволодіння, основною формою якого був хутір. Пізніше селяни поступово втрачають свої права на землю, інтенсивно розвивається фільварково-пан- щинне господарство. Найбільші фільварки мали по 400—600 га землі. За часів Хмельниччини та Гетьманщини зростало старшинське землеволодіння (у 30-х роках XVIII ст. 35 % оброблюваних земель належало старшині), власниками великих латифундій буди гетьмани. Так, гетьман Іван Мазепа мав 1965 дворів, Іван Скоропадський — 19 882. Крім того, Мазепа мав 20 тис. кріпаків у російських губерніях. Монастирям належало понад 20 % загальної кількості дворів. Козаки були вільними, мали право на спадкове володіння землею, майном, заняття промислами.

Проте після визвольної війни 1648—1654 рр. почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Ще швидше відбувалось обезземелення селян. Наприкінці XVIII ст. налічувалося майже 100 тис. українських дворян, 130 поміщиків мали понад 250 тис. кріпаків. Основним економічним законом цього ладу є виробництво додаткового прибутку в формі відробної та грошової ренти на основі позаекономічного примусу до праці та його привласнення феодалами для паразитичного споживання.

Феодальна земельна власність поширювалася й на міста. Феодали жили у містах, воїнам і слугам роздавали частину землі. Обов’язком феодала був захист міста від зовнішніх ворогів, сусідніх феодалів. У VII—XIII ст. міста домоглися незалежності й самоврядування. Повноправні міщани стають юридично вільними, мають майнові права. Розвиваються ремесла й торгівля, утворюються ремісничі об’єднання — Цехи, у кожному з яких регламентуються усі сфери життя колективу. Загальний контроль за діяльністю цехів здійснює міська влада, вона призначає керівників корпорацій (в які об’єднувалися ремісники та кУпці). у XIV—XV ст. на зміну ремісничим об’єднанням приходить Мануфактура — великі робітничі майстерні, засновані на ручній праці та її поділі між десятками робітників. Так, при виготовленні голок окремі операції виконували 92 робітники.

Із заміною відробної ренти грошовою розширюється сфера товарно- грошових відносин, а, отже, послаблюється натуральне господарство. Пожвавлюється обмін між окремими містами, зароджується банківська система, з’являється кредит. Це свідчить про формування єдиного внутрішнього ринку. Водночас посилюється майнове і соціальне розшарування товаровиробників, що стало основою виникнення нового типу економічної системи — капіталістичного способу виробництва.

У більшості слаборозвинених країн (зі 150 країн світу) переважає феодальний суспільний спосіб виробництва (економічний уклад). За умов колишнього СРСР (період культу Сталіна) у феодальній залежності перебували майже 85 млн селян, які були позбавлені паспортів і не мали права залишати село, працюючи в колгоспах за мізерні заробітки. В Україні в 90-х рр. XX — на початку XXI ст. новими формами феодалізму була виснажлива ручна праця більшості працездатного населення на присадибних ділянках (значною мірою — на дачних ділянках) з метою виживання, оскільки заробітків (до того ж, невчасно виплачуваних) з основної роботи не вистачало для забезпечення прожиткового мінімуму.

Капіталістичний спосіб виробництва виник на початку XVI ст. в окремих розвинених на той час країнах світу і є домінуючим у приблизно 80 передових країнах світу. Водночас, у його межах від середини 60-х рр. почав поступово формуватися соціалістичний спосіб виробництва. У 90-х роках на рейки капіталістичного способу виробництва стала й Україна.

Кожний наступний суспільний спосіб виробництва був складнішим за попередній. Виявом цього в межах капіталізму є те, що суспільний спосіб виробництва проходить у своєму розвитку дві стадії, а в межах вищої стадії виділяються певні ступені, функціонують різні моделі. Оскільки основна частина курсу політичної економії присвячена вивченню капіталістичного способу виробництва на вищій стадії, що розпочалася на рубежі XIX—XX ст., з’ясуємо коротко основні риси нижчої стадії капіталізму, про яку певною мірою уже йшлося у цій та попередній темах. До таких найважливіших рис належать:

1) монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва та їх використання як знаряддя експлуатації, привласнення результатів праці більшості населення, тобто існування приватнокапіталістичної власності;

2) юридична свобода працівників, які позбавлені засобів виробництва, засобів існування і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї, змушені продавати робочу силу. Внаслідок цього товарне виробництво досягає найвищого розвитку;

3) праця робітника під контролем капіталіста, який є власником виготовленого продукту, відчуженість найманих робітників від управління виробництвом і власністю;

4) привласнення капіталістами більшої частини створеного найманими працівниками продукту, зокрема всього додаткового та частини необхідного;

5) виробництво і привласнення додаткової вартості на основі економічного примусу до праці юридично вільних найманих працівників та її використання для розширення виробництва і паразитичного споживання капіталістами — основна сутність даної економічної системи;

6) масове безробіття, значне майнове розшарування громадян, економічні кризи та ін.

Ці та деякі інші риси зазнали якісних та істотних змін у XX — на початку XXI ст., про що йтиметься в наступних темах.

Оскільки суспільний спосіб виробництва є своєрідним ядром економічної системи, розглянемо коротко процес еволюції економічних систем, їх основні типи та різні підходи до їх вивчення.


загрузка...