Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Структура економічної власності


  • Основні критерії класифікації економічної власності.
  • Основні типи та форми власності.
  • Власність на фактори виробництва та способи їх поєднання.
  • Форми власності та форми господарювання.

Основні критерії класифікації економічної власності. Якщо розглядати основні структурні елементи економічної системи, то однією з її найважливіших підсистем є відносини економічної власності. Якщо об’єктом вивчення є лише економічна власність, то згідно з вимогами системно-структурного аналізу її можна розглядати як цілісну систему, що складається з окремих підсистем, елементів, компонентів тощо.

Основними критеріями класифікації системи економічної власності є її розмежування за такими ознаками: по-перше, з боку суб’єктів власності; по-друге, з боку об’єктів власності; по-третє, за сферами суспільного відтворення; по-четверте, за інтегральним критерієм, який враховує перші три критерії у цілому або поєднує суб’єктно-об’єктний підхід та розвиток економічної власності за сферами відтворення.

Якщо розглядати відносини економічної власності за умов сучасного капіталізму, то основними підсистемами є приватна, колективна і державна. Ці підсистеми в політико-економічному аспекті найлогічніше назвати типами власності, а в межах кожної з них виділяти форми. Ще один тип власності може виникнути внаслідок поєднання окремих із трьох названих типів — це змішаний тип. В окремих підручниках двома типами власності називаються суспільна і приватна, що є механічним некритичним запозиченням із праць західних вчених, про що вже йшлося при характеристиці економічних інтересів.

До сказаного слід додати, що державну форму власності не можна ототожнювати з суспільною, тобто такою, що розвивається в інтересах всього суспільства. Це довела практика її розвитку в рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільстві. Водночас, таке ототожнення правомірне за умов зосередження політичної, правової, ідеологічної влади в руках народу, відвернення егоїстичних інтересів державного бюрократичного апарату від мети власної наживи, спрямування державної власності на забезпечення стратегічних інтересів народного господарства, задоволення потреб усіх верств населення, передусім, найбід- ніших.

Крім того, колективний тип власності помилково відносити до суспільної. По-перше, однією з форм колективної власності є колективна капіталістична власність (наприклад, кожна монополія розвивається у формі акціонерних компаній). По-друге, навіть колективна трудова власність виражає, передусім, інтереси певного трудового колективу.

З боку об’єктів власності розрізняють власність на засоби праці, предмети праці (а в сукупності — на засоби виробництва), робочу силу, використовувані сили природи, науку (засоби наукових досліджень та їх результати), інформацію. Якщо об’єднати ці об’єкти в одне ціле, то отримаємо власність на продуктивні сили або на умови виробництва.

Але в такій класифікації не врахована власність на результати виробництва, зокрема на створений національний дохід, формами якого є власність на необхідний і додатковий продукт. Якщо йдеться про мак- роекономічний рівень, то розвиток сучасної економічної системи неможливий без оде

ржавлення значної частки (в середньому до 55 %) національного доходу, в процесі якого формується державна власність на національний дохід. Про це (неможливість розвитку економічної системи) свідчить те, що з одержавленого національного доходу направляються кошти на розвиток освіти, охорони здоров’я, науки, управління народним господарством тощо. Власність на окремі об’єкти власності є видами власності.

Основними суб’єктами власності, в руках яких зосереджується більшість названих об’єктів власності та виникають різні форми Підприємств, є дрібний товаровиробник, що не наймає робочої сили, індивідуальний капіталіст, колективний капіталіст, трудовий колектив та держава. На інтернаціональному рівні можна виділити міжнародні монополії та транснаціональні корпорації. Якщо об’єктом власності є, здебільшого, національний дохід, то ще одним суб’єктом власності є наднаціональні органи, зокрема у рамках ЄС.

За сферами суспільного відтворення виділяють відносини економічної власності у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні. Визначальними з-поміж них є економічна власність у сфері безпосереднього виробництва. Це зумовлене, по-перше, тим, що саме в цій сфері відбувається взаємодія людини з природою, а, отже, привласнення предметів природи у процесі праці — речовий зміст категорії “привласнення”. По-друге, в цій сфері відбувається первісне привласнення результатів найманої праці з боку капіталіста, що знаходить свій вияв у тривалості робочого дня, його інтенсивності, поділі створеного продукту на необхідний і додатковий тощо. По відношенню до такого привласнення — привласнення у сфері обміну, розподілу і споживання — це вторинне привласнення. По-третє, у сфері безпосереднього виробництва відбувається соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва, що визначає тип суспільного способу виробництва і відповідне поєднання особистісних і речових факторів виробництва в інших сферах. У сфері обміну, розподілу і споживання суб’єктом відносин економічної власності може стати будь-яка особа, яка щось купує або продає (сфера обміну), сплачує податки, отримує певні види виплат із бюджету держави тощо (сфера розподілу), отримує послуги, які водночас і надаються, і споживаються (особисте невиробниче споживання).

Основні типи та форми власності. Історично першим типом власності була колективна (або общинна), яка існувала за умов первіснообщинного ладу.

Наступним в історичному аспекті був приватний тип власності. Приватна власність — це процес привласнення різних об’єктів власності окремою особою (максимум сім’єю) у різних сферах суспільного відтворення. Виникла з розпадом первіснообщинного ладу. Її матеріальна основа — зростання продуктивності праці у процесі суспільного поділу праці (насамперед, в одиничній формі), поява додаткового продукту, зростання суперечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общинною) власністю, що гальмувала розвиток індивідуальних потреб, інтересів, цілей найініціативніших виробників. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці.

До першої належить власність дрібних виробників (ремісників, селян тощо), які не наймають робочої сили, а, отже, не експлуатують найманої праці. Ця форма власності існує в усіх суспільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу). Так, за рабовласницького ладу існували дрібні власники (вільні хлібороби, ремісники), які, однак, зазнавали експлуатації з боку лихварів, через сплату високого відсотка за позичене у землевласників зерно, худобу тощо.

За феодального способу виробництва приватна власність, що базується на власній праці, існувала частково в селян (які наділялись землею та іншими засобами виробництва і певну кількість днів тижня працювали на себе) та ремісників. Водночас селяни були юридично залежними, експлуатувалися методами позаекономічного примусу: змушені були працювати кілька днів на полі феодала.

За капіталізму (на нижчій його стадії) приватна трудова власність була представлена фермерськими господарствами, що не наймали робочої сили, дрібними ремісниками, торгівцями. На вищій стадії розвитку капіталізму більшість фермерських господарств у розвинених країнах світу (насамперед, у західній Європі) не наймала робочої сили. Значна частина дрібних товаровиробників зайнята у сфері роздрібної торгівлі тощо.

У колишньому СРСР приватна трудова власність на засоби виробництва була майже повністю знищена в роки насильницької колективізації, під час якої селянські господарства буди ліквідовані, а найпра- цездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

Із проголошенням державної незалежності України почалося відродження приватної трудової власності у формі фермерських господарств (що не використовують найманої робочої сили), дрібних підприємств у сфері торгівлі, послуг.

Розвиток приватної трудової власності економічно доцільний в окремих сферах (сфері нематеріального виробництва) і галузях (сільському господарстві, роздрібній торгівлі). Це зумовлене тим, що ця форма власності є однією з передумов економічної свободи людини, розвитку її підприємницьких здібностей і якостей, значною мірою відповідає біологічній природі людини. Водночас її розвиток за сучасних умов обмежений, що зумовлене рівнем розвитку продуктивних сил, дією низки економічних законів (закону концентрації виробництва і власності, закону централізації виробництва і власності, закону адекватності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил та ін.), загальносвітовими тенденціями економічного прогресу тощо. Так, у СІЛА налічується понад 20 млн дрібних підприємств (з 23 млн усіх підприємств), проте вони виготовляють лише до 10 % валового внутрішнього продукту.

Приватна власність, що базується на чужій праці, за своїм економічним потенціалом значно переважала приватну трудову власність в усіх формаціях, де вони існували. За рабовласницького ладу вона існувала у формі вілл і латифундій, лихварського капіталу, власності на рабів тощо; за феодалізму — у формі феодальної власності, гетьманських латифундій, поміщицької власності тощо; за капіталізму — у формі індивідуальної капіталістичної власності. Остання була домінуючою соціально-економіч- ною формою розвитку продуктивних сил на нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI до кінця XIX ст.). В останній третині XIX ст. її замінила колективна капіталістична власність — акціонерна форма капіталістичної власності, що є найадекватнішою формою існування монополій (у т. ч. колективних монополій — олігополій).

Оскільки колективна капіталістична власність заперечує індивідуальну капіталістичну власність не цілком, а діалектично, тобто з урахуванням позитивних сторін розвитку, то малі і середні капіталістичні підприємства, що перебувають у приватній власності, не зникають, а доповнюють розвиток гігантських монополістичних об’єднань, інших форм власності. Маючи низку переваг щодо колективної, державної та інтегрованої форм капіталістичної власності, приватна власність за сучасних умов не може бути пріоритетною соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Цією роллю вона назавжди поступилася іншим типам власності: наприкінці XIX ст. — колективній, відтак державній та інтегрованій, кожна з яких існує в різноманітних формах і видах. У такому напрямі еволюціонують і ціннісні орієнтири розвитку суспільства. Обмеженість приватної власності за сучасних умов була визнана на міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації у червні 1992 р. на рівні глав держав та урядів.

Внаслідок неспроможності приватної власності забезпечити достатній простір для розвитку продуктивних сил, зростаючого усуспільнення виробництва і праці, дії законів єдності праці і власності, адекватності виробничих відносин (а, отже, відносин економічної власності) рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін. виник колективний тип власності. Колективна власність — це процес привласнення різних об’єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поділяють на дві основні форми — трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність — на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та контролю за виробничім процесом. Колективна власність зумовлена поглибленням суспільного поділу праці, її колективним характером. Виникає і розвивається у другій половині XIX ст., поступово діалектично заперечуючи індивідуальну (приватну) форму власності, що панувала на нижчій стадії розвитку виробництва — з початку XVI до кінця XIX ст.

Персоніфікатором приватної власності були окремі особи.

У XX ст. (особливо в його другій половині) відбувається певна де- персоніфікація власності. Суб’єктом власності стають колективні юридичні особи (банки, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, промислові фірми тощо) та різні за розмірами колективи дрібних акціонерів.

У закритих акціонерних компаніях акціонерами, переважно, є члени сім’ї, близькі та далекі родичі. У відкритих акціонерних товариствах серед акціонерів слід розрізняти формальних і реальних власників. Формальними власниками є всі, хто придбав хоча б одну акцію, яка дає право на управління компанією і на привласнення певної частки прибутків. Реальні власники компаній — ті, хто має крупний пакет акцій, зокрема контрольний.

Дрібні акціонери частково стають співвласниками акціонерних компаній у тому випадку, коли кожен із них володіє такою кількістю акцій, яка, дає йому змогу щорічно привласнювати у формі дивідендів не менше 10 % загальної кількості щорічно отримуваної ним заробітної плати. У таких акціонерних товариствах поряд із колективною капіталістичною власністю певною мірою розвивається власність найманих працівників. Із кількісного боку в економіці розвинутих країн світу переважає індивідуальна власність. Водночас, понад 4,5 млн колективних підприємств (корпорацій) створюють 90 % ВНП.

Формами колективного типу економічної власності є також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій.

Найефективнішою формою колективного типу власності є трудова колективна власність, Так, у США перехід до цієї форми власності автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10—15 %, прибутку — на 50 % порівняно з середніми показниками у відповідних галузях. За оцінками спеціалістів, на початку XXI ст. у США майже 25 % працівників можуть стати власниками тих підприємств, на яких вони працюють. В Італії в кооперативних підприємствах (порівняно з приватними фірмами) продуктивність праці на третину вища, плинність кадрів — у 2,5 раза нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал. Це свідчить про те, що на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця. З огляду на це зрозуміло, чому в США при опитуванні 66 % працівників виявили бажання працювати у фірмах, які контролюють самі трудящі, і лише 20 % — у приватних компаніях, 80 % дорослих американців вважають, що робіт- ники-власники більше дбають про фінансове становище своїх підприємств, про якість товарів, які вони виробляють, і послуг, які надають. Враховуючи всі ці чинники, і республіканці, і демократи підтримують загальнонаціональне законодавство, що стимулює власність працівників.

Перевага народних підприємств над іншими типами підприємств полягає, насамперед, у тому, що рушійною силою на них стають інтереси всіх працівників, а на приватних підприємствах такою силою є інтерес лише приватного власника. Інтереси інших працівників залучаються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів до праці, а також адміністративних важелів. Той факт, що рушійною силою розвитку цих підприємств стають інтереси всіх працівників, свідчить про появу найпотужнішого синергетичного ефекту, тобто нової продуктивної сили внаслідок односпрямованої дії всіх працівників.

Значний синергетичний ефект виникає і в межах кооперативної Форми власності. Так, у кооперативній корпорації “Модрагон” в Іспанії (провінції Країни Басків) налічується понад 300 підприємств (в т. ч. близько 100 промислових кооперативів), у яких зайнято понад 20 тис. працівників, з яких лише частина можуть бути найманими, але з правом стати повноправними членами кооперативу. Отриманих 70 % чисто- Го Доходу спрямовуються на індивідуальні рахунки членів кооперати- ВУ> які реінвестуються у виробництво і зростають, але можуть бути

отримані у випадку виходу на пенсію або припинення членства в кооперативі; 20 % чистого доходу зараховуються до резервного фонду підприємства, 10 % — до фонду соціально-культурного розвитку. Крім економічних чинників, процвітанню кооперативу сприяють корінні місцеві традиції самодопомоги, філософія католицизму, ціннісні орієнтири.

Незважаючи на такі переваги колективної власності, вона неспроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об’єктів національної економіки: побудову залізниці, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень, освоєння космосу та ін. Це означає процес переростання продуктивними силами міжколективної власності, що зумовлює одержавлення продуктивних сил, інтенсивний розвиток державної власності.

Державна власність — привласнення державою (як суб’єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об’єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави. Уже у країнах Давнього світу держава була власником землі, державних підприємств (ергастерій), іригаційних споруд, доріг та інших об’єктів економічної інфраструктури, а також монетних заводів, майстерень для виготовлення зброї тощо.

За феодалізму державна власність поширювалася на монетні двори, майстерні для виготовлення зброї, соляні, горілчані монополії тощо. Держава була також великим землевласником. На державних підприємствах працювали кріпаки.

Широкого розвитку державна власність набуває за капіталізму, оскільки у XVII ст. виникають державні та змішані (з участю держави) компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється власність держави на землю, арсенали і верфі, підприємства з добування міді, залізної руди, виготовлення пороху та ін. Об’єктами державної власності стають також пошта, телеграф, комунальне господарство, адміністративні будинки тощо, що мають загальнонаціональне значення. Загалом, на нижчій стадії розвитку капіталізму існування державної власності було зумовлене тривалим робочим періодом на підприємствах державного сектору, значними витратами капіталу, що були не під силу індивідуальним капіталістам, а також військово-політичними та фінансовими інтересами держави (для цього створювалися горілчані, соляні, тютюнові монополії).

У деяких країнах (Німеччина, Росія), які відстали у своєму розвитку від інших капіталістичних держав внаслідок незначних масштабів індивідуального і навіть акціонерного капіталу, держава значно ширше виконувала функції підприємця, зокрема здійснювача будівництво залізниць. Тому об’єктами державного привласнення була й певна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах державного сектору, та незначна частка національного доходу.

На вищій стадії розвитку капіталізму з часу переростання продуктивними силами корпоративної власності (у формі акціонерних компаній) починає діяти тенденція до одержавлення економіки. Надзвичайно важливим чинником прискорення цієї тенденції були війни, глибокі економічні кризи. Внаслідок кризи 1929—1933 рр. державною власністю у СІЛА стали тепло- та гідроелектростанції, металургійні, хімічні, суднобудівні та інші підприємства. У багатьох країнах Західної Європи дія тенденції до одержавлення економіки посилилася під впливом суб’єктивного чинника — приходу до влади лівих сил, втрати буржуазією довір’я народу через співробітництво з фашистами тощо. Все це стало причиною націоналізації галузей економіки (переважно, базових — вугільної промисловості, енергетики, транспорту тощо), капіталомістких і наукомістких підприємств, будівництва державних науково-дослідних центрів, лабораторій і т. д. Після другої світової війни у країнах, де не відбулася націоналізація, почався масовий розпродаж державної власності за заниженими цінами. Аналогічний процес відбувся у багатьох розвинених країнах світу наприкінці 80-х — у 90-х рр. XX ст. і отримав назву “приватизації”.

Найбільшого розвитку в передових країнах світу отримала власність на частину національного доходу. Так, якщо у США (де найменша питома вага одержавленого національного доходу — до 40 %) у 1902 р. було одержавлено 1,7 млрд дол., то наприкінці 90-х рр. цього ж століття — майже 3 трлн дол. (а на федеральному рівні — близько 2 трлн дол.). Про сутність цієї форми йтиметься в одній із наступних тем.

Формами державної власності є загальнодержавна, муніципальна (комунальна).

Серед видів економічної власності найважливішими є власність на засоби виробництва та робочу силу, а, отже, власність на н ай важливіші фактори виробництва.

^Власність на фактори виробництва та способи їх поєднання. Оскільки основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об’єктів, а, отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.

Власність на робочу силу — це певна сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками, підприємцем і державою з приводу привласнення робочої сили в усіх сферах суспільного відтворення. Оскільки робоча сила — це сукупність фізичних і духовних властивостей людини, які вона застосовує у процесі виробництва, то власність на робочу силу конкретизується у певній сукупності відносин економічної власності з приводу привласнення фізичних, з одного боку, духовних (до складу яких входять розумові, організаційні, творчі якості та здібності) властивостей людини — з другого. У власності на робочу силу виділяють економічний і юридичний аспекти.

Оскільки за капіталізму людина юридично вільна, то юридичний аспект власності на робочу силу означає її право на володіння, розпорядження і користування робочою силою, або право власності. Водночас робоча сила є об’єктом купівлі-продажу. Тому після продажу на Ринку робочої сили право розпорядження цим товаром переходить до Капіталіста. Найманий працівник у такому випадку має строго дотримуватися трудової, технологічної дисципліни, режиму робочого дня та інших правил, розпоряджень підприємця або менеджера, який представляє інтереси власника. Отже, юридична власність на робочу силу частково розподіляється між найманими працівниками і капіталістом.

Економічний аспект власності на робочу силу розкривається у процесі привласнення цього специфічного товару в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Якщо у сфері безпосереднього виробництва це привласнення здійснюється у процесі праці, функціонування робочої сили, то в інших сферах суспільного відтворення відбувається привласнення створеного робочою силою необхідного і частини додаткового продукту. Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо. Найтриваліший робочий час — в японського найманого працівника: він у середньому працює, приблизно, на 250 годин на рік більше, ніж його американський чи західноєвропейський колега. Вищою є і його інтенсивність праці. Це означає, що у сфері безпосереднього виробництва в Японії здійснюється найбільше привласнення робочої сили, фізичних і духовних здібностей найманого працівника. Крім того, у цій країні найповніше привласнюються інтелектуальні здібності робітників і службовців, зокрема в гуртках якості.

В останні десятиліття в розвинених країнах світу зростає привласнення організаторських здібностей найманих працівників у автономних бригадах, гуртках якості, через їх залучення до процесу управління підприємством. Привласнення найманими працівниками частини своєї робочої сили у сфері безпосереднього виробництва теоретично виражається в категорії “необхідний продукт”, проте її кількісні параметри точному прямому вимірюванню не підлягають. Крім того, у сфері безпосереднього виробництва у процесі поєднання робочої сили із засобами виробництва виникає нова продуктивна сила — так званий синергічний ефект, величина якого залежить, насамперед, від загальноосвітнього та професійною рівня найманого працівника, а також від рівня розвитку техніки і технології, впровадження новітніх форм і методів організації виробництва, інформаційного забезпечення виробництва тощо. Вирішальна роль у виникненні цього ефекту належить найманому працівникові. У сфері безпосереднього виробництва основними суб’єктами привласнення робочої сили є наймані працівники і капіталісти.

^ Крім найманої робочої сили, об’єктом привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, їхня робоча сила не відчужується, і результати їхньої праці привласнюють вони самі та, частково, держава. Своєю організаторською, управлінською працею підприємець і менеджер також беруть участь у створенні синергічного ефекту.

Опосередковано суб’єктом привласнення найманої робочої сили у сфері безпосереднього виробництва є держава, оскільки вона законодавчо встановлює тривалість робочого дня, відпусток тощо.

В інших сферах суспільного відтворення здійснюється безпосереднє привласнення результатів праці, різних форм необхідного та додаткового продукту. Водночас у цих процесах відбувається опосередковане привласнення результатів функціонування робочої сили, створеного нею разом із засобами виробництва синергічного ефекту, внаслідок чого виникають непрямі економічні відносини з приводу привласнення робочої сили, форми економічної реалізації цього виду власності.

Такими основними формами є заробітна плата й різні види прибутку, земельної ренти. Безпосередні суб’єкти цих відносин — наймані працівники, підприємці (у т. ч. вищі менеджери й держава).

Держава бере участь у привласненні частини необхідного й додаткового продукту у формі механізму оподаткування. Відносини власності на робочу силу у цій сфері можуть послаблювати або посилювати процес привласнення робочої сили у сфері безпосереднього виробництва. Це залежить, насамперед, від величини особистого прибуткового податку (який фактично, перетворився на податок на заробітну плату). Так, незважаючи на тривалий робочий день і тиждень японського робітника, його місячний бюджет (разом із дружиною і двома дітьми) приблизно на 50 % перевищує аналогічний американський. Це зумовлено тим, що американець сплачує зі своєї заробітної плати майже удвічі вищі податки.

Ще більш опосередковані відносини з приводу привласнення робочої сили виникають у сфері обміну та споживання. Вони встановлюються через ціновий механізм на товари і послуги широкого вжитку. Водночас у цій сфері відбувається продаж робочої сили, де такі відносини формуються безпосередньо, зазнаючи впливу залежно від попиту і пропозиції на ринку робочої сили. Таким чином, на поверхні економічна власність на робочу силу також розподіляється між різними суб’єктами у вигляді різноманітних прямих і опосередкованих форм.

Власність на засоби виробництва — це привласнення різними економічними суб’єктами (індивідом, групою капіталістів, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення. У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється у процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін.; у сфері обміну — через механізм цін на засоби та предмети праці у процесі оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається Цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додаткову вартість тощо. У сфері споживання (У даному випадку виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається у таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо.

Власність на засоби виробництва щодо системного підходу є не окремим виробничим відношенням (навіть якщо його називати основним),
а певною підсистемою таких відношень. Основним виробничим відношенням є лише власність на засоби виробництва у сфері безпосереднього виробництва.

Власність на засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника, що не наймає робочої сили, а працює особисто, не є засобом привласнення результатів чужої праці, а, отже, не набуває суспільної форми капіталу.

Інша ситуація складається з власністю на засоби виробництва в руках капіталіста. Вона дає йому можливість контролювати процес привласнення робочої сили, передусім, у формі додаткової вартості. Крім того, між власністю і владою (економічною, політичною) існує діалектичний взаємозв’язок, внаслідок чого власники засобів виробництва і виготовленої продукції не тільки зосереджують у своїх руках основну частку багатств країни, а й основні важелі економічної та політичної влади. Це, у свою чергу, формує конкретно-історичний тип суспільства. У колишньому СРСР власність на засоби виробництва вважалася загальнонародною, але, фактично, була власністю вищого партійного, радянського та державного апарату. Щоб суспільна власність стала власністю всього народу, тобто з нетрудового перетворилася на трудовий тип власності, слід провести її значне роздержавлення, перетворити на інші форми´трудової власності, а також відокремити функції управління суспільним виробництвом, які надалі виконуватиме держава, від власності, суб’єктом якої має бути, насамперед, той, хто створив це багатство, тобто весь народ.

Залежно від форми власності на засоби виробництва та робочу силу відбувається певний тип їх з’єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності, слід розрізняти техніко-економічне (відображає речовий зміст суспільного способу виробництва) та соціально-економічне поєднання (відображає суспільну форму даного способу виробництва) осо- бистісних і речових факторів виробництва.

За умов рабовласницького способу виробництва раб не мав власності на свою робочу силу, тому його поєднання з засобами виробництва мало характер позаекономічного примусу. Найяскравіше це виражалось у приковуванні раба до галери і наказом веслувати під наглядом жорстокого работоргівця або його прислужників.

За умов феодалізму позаекономічний примус до праці мав місце на полі феодала (де треба було працювати до 4 днів на тиждень), що поєднувався з економічним примусом на власному полі.

Найповніше економічний примус до праці розвинений за умов капіталізму. Найманого працівника ніхто не змушує трудитися примусово. Але він змушений продавати свою робочу силу, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї.

У процесі техніко-економічного поєднання, за умов домінування технологічного способу виробництва, що базувався на машинній праці, робітник мав, здебільшого, одну вузьку професію, ритм його праці визначався рухом машин і тому мало місце технологічне підкорення праці капіталом, яке значно послаблюється за умов автоматизованого виробництва. Загалом техніко-економічне поєднання означає безпосереднє використання робітником певних засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником. Так, водій керує автомобілем, токар вмикає верстат і виготовляє певні деталі, кравчиня використовує швейну машину для пошиття одягу тощо. В усіх цих випадках робітник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Головне у цьому процесі — раціонально організувати робоче місце, працю й домогтися найвищих результатів за найменших витрат енергії людини і засобів виробництва.

Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, кооперативних, частково акціонерних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійснюється прямо, безпосередньо. У цьому випадку робітники та службовці є і власниками засобів виробництва та створеного ними продукту, і працівниками.

Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та предмети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і на виготовлений продукт, від управління власністю, від самого процесу праці, а їхня робоча сила перетворюється на товар. Соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.

Якщо названі форми поєднання факторів виробництва розглядати з погляду людини економічної, то техніко-економічне поєднання притаманне людині-працівнику, а соціально-економічне — людині-власнику.

Форми власності та форми господарювання. Поняття “форма власності” є більш ємною економічною категорією, ніж “форма господарювання”. Це виявляється в тому, що одна форма власності може мати декілька форм господарювання. Тому останню можна розглядати як один із методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб’єктом за певну винагороду. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, венчурний бізнес, лідерство та ін., отже, форма господарювання у сфері матеріального виробництва — це комплекс конкретних способів, які використовує господарський суб’єкт для привласнення предметів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу.

Водночас одна і та ж форма господарювання може використовуватися для реалізації двох і більше форм власності. Це стосується, передусім, оренди.


загрузка...