Навігація
Посилання


Політична економія

§ 3. Закон адекватності відносин економічної власності рівню, характеру та структурі продуктивних сил


В економічній літературі цей закон називають законом адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил. Проте коли автори розглядають механізм дії цього закону, то пристосування виробничих відносин до рівня і характеру розвитку продуктивних сил доводять на прикладі еволюції типів і форм власності. З урахуванням цього, а також беручи до уваги співвідношення категорій “виробничі відносини” і “відносини економічної власності”, найлогічніше говорити про адекватність (відповідність) останніх продуктивним силам.

Закон адекватності відносин економічної власності рівню, характеру та структурі продуктивних сил (далі — закон адекватності) — це всезагальний закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв’язки між потребами розвитку продуктивних сил і, передусім, основної продуктивної сили (людини-працівника) та еволюцією відносин економічної власності, а також зворотну активну дію цих відносин на прогрес або гальмування продуктивних сил. Діє в усіх економічних формаціях, найінтенсивніше — від часу першої промислової революції кінця

XVIII — початку XIX ст. й реалізується через механізм розвитку та функціонування інших економічних законів. У кінцевому підсумку зумовив зміну суспільних способів виробництва, соціально-економічний прогрес суспільства.

У межах закону адекватності виділяють економічні закономірності, що є його конкретними формами вияву: внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між потребами розвитку людини і відносинами власності; між потребами розвитку засобів виробництва і відносинами власності; між потребами розвитку науки і відносинами власності та ін. Найважливіша закономірність — внутрішньо необхідні, сталі суттєві зв’язки між потребами, інтересами та цілями розвитку основної продуктивної сили — людини та еволюцією форм власності. Ця відповідність (пронизана відповідними суперечностями) — найдинамічніша рушійна сила зміни суспільно-економічних формацій. Так, занепад рабовласницького ладу був спричинений, насамперед, браком стимулів до праці у рабів, про що уже зазначалося раніше.

Сучасна система продуктивних сил формується у процесі взаємодії таких основних елементів: робочої сили (в широкому аспекті — безпосереднього працівника), засобів та предметів праці, людьми сил природи, що використовуються людьми (енергії сонця, ядерної ва термоядерної енергії тощо), науки, інформації та ін. Для їхнього прогресу необхідний розвиток різних типів власності (приватної, колективної, суспільної, інтернаціональної) та різних форм їх поєднання, а також окремих форм у межах певного типу власності.

Пріоритетною формою власності для розвитку певного елементу системи може бути як одна із названих форм, так і їх комбінація. Зміст продуктивних сил — активне ставлення людини до природи та відно

сини між людьми у процесі праці, тому для гармонійного їх співвідношення необхідні типи і форми власності, які б забезпечували нормальне відтворення індивіда як біологічного виду, задовольняли його екологічні потреби, були спроможні подолати екологічну кризу.

Оскільки до глибокої екологічної кризи призвів розвиток приватної, монополістичної та державної форм

власності за капіталістичного способу виробництва й тотально одержавленої системи в колишньому СРСР, інших країнах Східної Європи (про що буде сказано детально в останній темі), найадекватнішою формою власності є суспільна власність на засоби виробництва, природні ресурси, землю тощо. Розвиток людини як головної продуктивної сили (високого рівня освіти, кваліфікації, культури і, насамперед, техніко-технологічної культури, здорового фізичного стану тощо) забезпечує раціональне поєднання суспільної, колективної та приватної власності. Для розвитку освіти у загальнонаціональному масштабі, тобто для отримання належного рівня освіти сукупним працівником, найбільш придатна суспільна власність; отримання високого рівня освіти окремим індивідом, невеликими соціальними прошарками можуть краще забезпечити приватні або колективні елітарні вузи; розвиток фундаментальних наукових досліджень — державна власність, а взірцево-конструкторські розробки найефективніше здійснюють дрібні та середні фірми, особливо ризикові (венчурні) компанії в межах, передусім, індивідуальної капіталістичної власності. У довоєнний період у США дрібні та середні фірми з кількістю зайнятих менше 1000 осіб впровадили половину значних промислових продуктів і процесів, а з кількістю 100 осіб і менше — 24 %; на дрібні фірми припадало лише 3 % від загальних витрат на дослідження і розробки.

Загалом, на нижчій стадії розвитку капіталізму (початок XVI — кінець XIX ст.) найадекватнішою формою розвитку продуктивних сил була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. Від початку

XIX ст. вона стає гальмом їхнього розвитку, що виявилося в неспроможності індивідуального капіталу будувати залізниці, крупні підприємства з довгим робочим періодом тощо. Загострення суперечностей між двома сторонами суспільного виробництва призвело до першої економічної кризи у 1825 р. Відтак виникають акціонерні компанії, що є формою колективної капіталістичної власності та якісно новою суспільною формою розвитку продуктивних сил. У 20-х роках XX ст. акціонерна власність монополістичного типу також перетворюється на їхнє гальмо. Це спричинило найглибшу за п’ятсот років існування капіталізму економічну кризу 1929—1933 рр.

Від цього часу інтенсивно розвивається державна власність (на засоби виробництва, значну і зростаючу частку національного доходу, науку У формі патентів, ліцензій тощо), яка певною мірою вирішила попередню суперечність і відкрила широкий простір для системи продуктивних сил.

У середині 50-х років (від часу розгортання НТР) продуктивні сили починають переростати масштаби державної власності у деяких країнах Західної Європи, зумовлюючи появу інтегрованої власності, що стає суспільною формою розвитку процесу інтернаціоналізації продуктив

них сил, розширює межі спільного освоєння космосу різними державами, дає можливість створення нових видів енергії, подолання глобальної екологічної кризи тощо. Найбільшого розвитку ця форма власності набула у країнах ЄС.

Особливість дії закону адекватності — діалектичний (а не повний) характер заперечення більш розвиненою формою власності попередньої менш розвиненої форми, що означає збереження її сильних позитивних сторін і реальний плюралізм форм власності, зростання ефективності та стабільності існуючої економічної системи. Загальна закономірність такої еволюції — зростаюче ускладнення кожної наступної форми власності, а на сучасному етапі — формування і розвиток у межах акціонерної, державної, інтегрованої форм власності рис, особливостей, якостей, що суперечить соціально-економічній природі кожної з них. Так, у межах акціонерної власності (за своєю природою колективної капіталістичної власності) відбувається часткове перетворення певної кількості дрібних акціонерів на співвласників акціонерних компаній; у межах державної — з’являються риси загальнонаціональної власності, певною мірою вона перебирає на себе функції соціальної справедливості в окремих країнах (при перерозподілі національного доходу через державний бюджет та ін.). Це розширює здатність акціонерної, державної власності бути суспільною формою розвитку продуктивних сил, сприяти їхньому прогресу.

Оскільки дія закону адекватності відбудеться в межах певної економічної системи, то механізм його (закону) розвитку і функціонування опосередковується такими проміжними підсистемами, як техніко- економічні та організаційно-економічні відносини, а також господарський механізм. Зокрема, найважливішу роль у досягненні певної відповідності між двома сторонами суспільного способу виробництва в межах національної економіки відіграє державне регулювання.

Якщо ідеться про повне визначення предмета політичної економії, то на механізм дії закону адекватності впливає характер політичної влади, чинного законодавства, соціальні відносини у суспільстві, культура, менталітет нації, ідеологія тощо.

Внаслідок дії закону адекватності та інших законів прискорюється соціально-економічний прогрес людства, розвиток світової цивілізації, особливо після первіснообщинної формації. Так, рабовласницький лад існував понад 52 століття, феодальний — 11 століть, а капіталістичний — менше 5 століть. У його надрах інтенсивно формується новий спосіб виробництва, що свідчить про історично перехідний характер капіталістичного ладу, зростаючу невідповідність між потребами розвитку продуктивних сил і суто капіталістичними формами власності. Водночас дія закону адекватності на певному етапі еволюції суспільного способу виробництва зумовлює появу суттєвої (кардинальної) нової форми власності, що поступово заперечує всю систему попередніх форм власності. За капіталістичного способу виробництва нею є трудова колективна власність, яка означає процес соціалізації власності. Її розвиток протягом останніх двох-трьох десятиріч у розвинених країнах світу свідчить,

що суперечність між системою продуктивних сил і системою виробничих відносин (відносин економічної власності) переростає в конфлікт, вирішення якого зумовить появу нового суспільного способу виробництва, нової суспільно-економічної формації.


загрузка...