Навігація
Посилання


Політична економія

§ 4. Особливості розвитку відносин власності в Україні за роки незалежності


З погляду власності в юридичному аспекті у процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35—40 % стратегічних об’єктів власності (залізниці, порти, пошта, зв’язок, космос, ВПК та ін.) мали залишитись у власності держави й реформуватися щодо нових умов, насамперед, у бік подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва.

Формально такі права надавалися будь-якому громадянину країн шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше 10 тис. дол., у Росії близько 250 тис. руб. в цінах 1990 р. Згідно із законом України “Про приватизацію майна державних підприємств”, майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі (як це мало місце в Чехії), завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із законом України “Про приватизаційні папери” майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а, отже, на акцію роздержавленого підприємства. По-третє, інвестиційні сертифікати були втрачені значною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довірчі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний сертифікат сильно знецінився і не міг виконати функції подолання правового відчуження найманих працівників від засобів виробництва. Більше того, соціальна спрямованість роздержавлення приватизації набула внаслідок цього, значною мірою, антинародного характеру.

Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х рр., штучного зниження вартості майна підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Так, наприкінці 1996 р. загальна вартість основних фондів в Україні зменшилась за офіційним курсом НБУ порівняно з 1990 р. в 27 разів. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х рр. приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні “рівні стартові умови” для входження в ринок — їх перетворення на осіб, позбавлених засобів виробництва та засобів існування, а, отже, на продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого масового безробіття. Останнє постійно збільшується, незважаючи на продеклароване в Конституції право на працю.

З другого боку, в Україні, Росії та деяких інших країнах СНД відбувалось активне формування так званого “ефективного власника”. Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищими чиновниками державного апарату, номенклатурним директорським корпусом. Якщо у Чехії процес приватизації отримав назву “народно

ї”, то в Росії та Україні — “чорної приватизації”. Так, у Росії впродовж січня 1992 — липня

1994 рр. приватизовувалось 109 підприємств у день, а органи МВС реєстрували за кожен день близько 80 злочинів у цій сфері. Майже 65 % усіх випадків приватизації в Україні також супроводжувались порушенням кримінального кодексу. У Чехії за три роки приватизації було зафіксовано лише близько 100 подібних випадків. У цій країні внаслідок так званої малої приватизації, але прозорої (розпродаж готелів, кафе, перукарень тощо) державний бюджет отримав понад 3 млрд дол., тоді як в Росії внаслідок приватизації майже 80 % промисловості в 1994—

1995 рр. до бюджету надійшло менше 1,4 млрд крб. Незначні суми від приватизації надійшли і до бюджету України.

У Росії та Україні гігантські промислові об’єкти за мізерні кошти потрапляли до рук “реформаторів”. В Україні весь комплекс “Укрнаф- та” був виставлений на аукціон за суму, приблизно в 400 разів меншою за реальну вартість. У Росії “Уралмаш”, на якому було зайнято майже 35 тис. працівників, було приватизовано за 3,7 млн дол., Челябінський металургійний комбінат (135 тис. зайнятих) — за 3,7 мдрд дол, Челябінський тракторний завод (понад 54 тис. робітників) — за 2,2 млн дол. Зате у “нових росіян”, “нових українців” зосередилась власність на сотні мільйонів доларів. Так, за даними журнала “Форбс” у 1997 р. у руках трьох осіб, в т. ч. колишнього виконавчого секретаря СНД Б. Бере- зовського, опинилось 11 млрд дол. За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу “чорної приватизації” здебільшого опинились у сейфах іноземних банків.

Всупереч закономірностям розвитку власності у розвинених країнах світу, спрямованих на поступове подолання процесу відчуження найманих працівників від власності (а отже, гуманної соціальної спрямованості), у Росії, Україні та деяких інших країнах СНД він набув протилежного характеру. Внаслідок цього зростає їхня відчуженість від економічної влади.

Якщо виходити з економічного змісту поняття “власність”, то трансформація відносин власності виявляється не лише у послабленні, посиленні або подоланні відчуженості найманих працівників від засобів виробництва, а й таких конкретних формах цього процесу, як реформування цін, заробітної плати, розподілу прибутків, оподаткування тощо.

Внаслідок антидемократичного характеру цих процесів в Україні, Росії, а також хибної економічної політики уряду (зокрема надмірного податкового тиску) це не призвело до виникнення ефективного власника, здатного ухвалювати раціональні рішення щодо розподілу ресурсів, впровадження прогресивних форм заробітної плати, здійснення раціональної системи менеджменту, інноваційної діяльності тощо.

Безпосередні працівники, незважаючи на придбані акції, не мають ніякого стосунку до управління власністю (навіть опосередковано), вони стали лише формальними співвласниками.

Ще однією помилкою перехідного періоду багатьох постсоціалістич- них країн можна вважати пріоритетне та штучне стимулювання розвитку окремої, здебільшого приватної, форми власності. Насправді, важливим є формування реального плюралізму форм власності, наявність механізмів взаємодії різних форм у системі виробничих відносин, що забезпечує необхідний спектр відповідних форм підприємницької діяльності, формування конкурентного середовища.

За 1992—2001 рр. в Україні змінили форму власності понад 600 тис. об’єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90 % до майже 25 %. У кількісному плані — це високі показники, але в якісному — здійснена приватизація не досягла поставленої мети покращення економічної ситуації у країні. Крім наведених вище причин, це пояснюється постійною боротьбою між парламентом та урядом щодо стратегії й тактики приватизації (що призводить до нестабільності законодавчої бази приватизації, внаслідок чого реформи проводяться безсистемно), відсутністю відповідної інфраструктури для функціонування приватизованих підприємств (що виявляється у хаотичному розвитку фондового ринку, а отже, відсутності належної підтримки для підприємств із новими формами власності), в монопольному становищі багатьох бірж щодо розподілу ресурсів тощо; жорсткій державній податковій політиці та високому рівні кредитних ставок (що створює суттєві перешкоди для розгортання діяльності реформованих підприємств).

Крім того, в Росії та Україні практично відсутня організаційно- економічна система післяприватизаційної підтримки підприємств, без якої приватизація не виконує свого основного призначення — покращити економічне становище у країні. У країнах Східної Європи, незважаючи на зниження бюджетного кредитування виробництва, післяпри- ватизаційна підтримка підприємств існує. Наприклад, в Угорщині допомога таким підприємствам надається не прямо з держбюджету, а з Регіональних комітетів економічного розвитку. Такі комітети займаються, власне, розвитком виробничої інфраструктури, працевлаштуванням звільнених працівників, вони сприяють швидкому акціонуванню, випуску акцій в обіг для заохочення вітчизняного та іноземного інвестора. Запровадження такої практики в Україні призвело б до підвищення ефективності приватизації, однак це є можливим при зваженій, послідовній та кваліфіковано реалізованій економічній політиці, яку ВТІЛЮЮТЬ у життя справжні професіонали з високим рівнем індивідуальної свідомості та відповідальності перед народом.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Які основні трактування власності давали вчені в різні історичні епохи?
  2. У чому полягає сутність економічної власності і які дві її найважливіші сторони?
  3. Які переваги дає визначення економічної власності як системної сутності виробничих відносин?
  4. Які найважливіші риси власності як категорії надбудови й у чому їх сутність?
  5. Що означає юридична власність?
  6. Назвіть найважливіші критерії класифікації економічної власності.
  7. Які відмінності між типами, формами та видами економічної власності?
  8. Дайте характеристику приватного типу економічної власності.
  9. Які основні суб’єкти економічної власності при капіталізмі?
    1. Чому відносини економічної власності у сфері безпосереднього виробництва є визначальними?
    2. Охарактеризуйте колективний тип економічної власності.
      1. У чому полягає сутність державної власності?
      2. Дайте стислий аналіз власності на засоби виробництва.
        1. Що таке власність на робочу силу?
        2. У чому сутність двох способів поєднання робочої сили із засобами виробництва?
        3. Що таке форма господарювання?
        4. Дайте характеристику закону адекватності економічної власності рівню, характеру та структурі продуктивних сил.
        5. Які основні особливості розвитку відносин власності в Україні у 90-х рр. XX ст. — на початку XXI ст.?

загрузка...