Навігація
Посилання


Політична економія

§ 3. Товар та його властивості


  • Споживча вартість і корисність товару.
  • Вартість і мінова вартість.
  • Конкретна й абстрактна праця.
  • Суперечності товару і товарного виробництва.
  • Вартість і ціна: альтернативні теорії.

Споживча вартість і корисність товару. Згідно з принципом суперечності, у товарі необхідно виділити дві основні сторони, проаналізувати кожну з них, з’ясувати їхні властивості, від яких залежить взаємодія цих сторін і сутність товару загалом. Згідно з вимогами принципу матеріалізму, такий аналіз слід починати з речового змісту товару, тобто зі споживчої вартості, яка є матеріальним носієм суспільної форми товару, тобто його вартості.

З погляду споживчої вартості товар є, насамперед, предметом, річчю, що завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних властивостей речей (наприклад, м’ясо містить білки та інші корисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (наприклад, бути предметом споживання або засобом виробництва), то споживчу вартість логічно називати фактором товару.

Споживча вартість може бути не тільки певним предметом (одягом, їжею тощо), а й послугою (наприклад, послуги лікаря, педагога та ін.). Проте споживча вартість послуги не має речової форми свого вираження, а є корисним ефектом живої праці. Тому споживчу вартість можна визначити як певну річ або послугу, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби.

У зв’язку з цим постає питання про співвідношення споживчої вартості і корисності, яке по-різному тлумачиться в сучасній літературі. Так, у “Великому економічному словнику”, підготовленому російськими вченими, корисність розглядається як “суб’єктивна корисність, що вилучається індивідом зі споживання товару або послуги”. Водночас зазначається, що “у класичній школі політичної економії корисністю називалась споживча вартість товару на противагу його вартості”. В “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна корисність трактується як “категорія, що застосовується для характеристики результатів, ефективності економічних рішень або діяльності. У більш обмеженому розумінні корисність визначається як суб’єктивна користь, що вилучається індивідом зі споживання товару або послуги”. Російський економіст А. Войтов ототожнює корисність зі споживчою вартістю і стверджує, що цю властивість товару вивчають лише товарознавці. В іншому підручнику “Економічна теорія (політекономія)” стверджується, що в економічному товарі виділяються дві якості: благо, яке потрібне споживачу, і витрати (оскільки для їхнього виробництва необхідні ресурси), і “ці якості товарів виявляються як їх корисність (оскільки задовольняють наші потреби)...”

Найменш конструктивною серед наведених тверджень є думка А. Войтова про те, що корисність мають вивчати лише товарознавці. Це твердження може бути справедливим лише для кожної окремої корисності (яких сьогодні налічується у світі близько ЗО млн), або корисності певної групи товарів. Стосовно корисності в цілому, то абстрагування від неї на рівні найелементарнішої клітини (товару) рі

внозначне тому, що на рівні суспільного способу виробництва ігноруються продуктивні сили. Такий підхід є метафізичним однобічним судженням і, певного мірою, базується на неправильному розумінні економічної теорії К. Маркса, зокрема на тому, що в 1-му томі (особливо в 1-й главі) “Капіталу” наявне абстрагування від економічної форми корисності, ПеРедусім від величини корисності товару.

Загалом в економічній теорії прихильники концепції граничної корисності досліджували лише корисність товарів, прихильники теорії трудової вартості — здебільшого, вартість. Відтак окремі автори (А. Маршалл, М. Туган-Барановський та інші) робили спроби об’єднати ці погляди.

Теоретики маржиналістської теорії розрізняли абстрактну корисність (можливу загальну корисність певних товарів, що не залежить від їхніх запасів) і конкретну корисність (дійсну корисність певного конкретного предмета, що знижується для кожної наступної одиниці певного запасу благ). Суб’єктивною корисністю є оцінка споживачем корисного ефекту певного економічного блага, його цінності. Суспільна оцінка корисності встановлюється за рівності попиту і пропозиції на даний товар і вимірюється ціною рівноваги. Таку корисність можна назвати об’єктивною і за наявності у споживчій вартості лише однієї корисної властивості вона збігається із суспільною споживчою вартістю.

Слід зазначити, що у працях деяких західних учених корисність ототожнюється з поняттями “добробут”, “задоволення”, а суспільна корисність розглядається як сукупність суб’єктивних корисностей індивідів, що є некоректним міркуванням. З наведених вище визначень корисності враховується лише одна із її сторін — суб’єктивна корисність (корисність, що вилучається індивідом у процесі споживання товару або послуги).

Викликає сумнів доцільність розгляду споживчої вартості як форми вияву і блага, і витрат. По-перше, саме визначення корисності як вияву блага означає ЇЇ (корисності) поверхову характеристику. По-друге, у того чи іншого блага, залежно від його складності, може бути декілька корисних властивостей. По-третє, корисність, як і споживча вартість, є лише однією зі сторін товару і тому може бути одночасно виявом лише витрат корисної праці, а не праці загалом.

Корисність речі або послуги, зумовлена їх властивостями, створює їхню споживчу вартість і виражає відношення таких властивостей до потреб людей. При купівлі товару або послуги індивід “оцінює” споживчі вартості, “досліджує” їхню якість, зіставляє споживчу вартість різних товарів і послуг. У корисності відображається зіставлення об’єктивної і суб’єктивної сторін. Отже, споживча вартість більш містка категорія, ніж корисність.

Роль споживчої вартості за умов товарного виробництва полягає в тому, що вона, по-перше, є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва; по-друге, її слід вивчати як споживчу вартість для інших, як суспільну споживчу вартість. За умов суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб. По-третє, споживча вартість як суспільна є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживчої вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чергу, свідчить про її органічний зв’язок із якістю продукції, а отже, і з ефективністю виробництва.

Загалом історичний характер споживчої вартості полягає в значному розширенні кількості споживчих вартостей; в ускладненні процесу їхнього створення (внаслідок спеціалізації підприємств на виготовленні окремих частин продукту); у зростанні корисних властивостей багатьох традиційних товарів (наприклад, значно розширився спектр використання сталі, алюмінію в минулому столітті й нині); у підвищенні якості та довговічності товарів; у створенні зростаючої кількості споживчих вартостей у формі послуг тощо.

Суспільною формою споживчої вартості є відносини між людьми у процесі її створення (якщо благо є складним і виготовляється у процесі колективної праці), тобто у процесі активного відношення людей до природи.

На відміну від цього, прихильники теорії граничної корисності стверджують, що тим спільним, що лежить в основі обміну товарів, є корисність, а вартість (цінність) не є об’єктивною стороною товарів, оскільки, мовляв, цю властивість надає їм суб’єктивна оцінка покупця. Для вимірювання корисності матеріальних благ вони використовують закони Госсена (від імені німецького економіста С. Госсена), згідно з якими в міру задоволення потреб людини ступінь насичення зростає, а величина конкретної корисності знижується, тобто кожне наступне благо має нижчу корисність, ніж попереднє. Якщо кількість блага обмежена, то граничний екземпляр блага задовольняє “нагальну потребу”.

Проте спроби деяких економістів (У. Джевонса, А. Маршалла та ін.) знайти кількісний показник корисності всіх товарів виявилися марними. Тому італійський економіст А. Парето запропонував відносний показник, згідно з яким один набір товарів є кращим для споживача, ніж інший.

Вартість товару не слід ототожнювати з її цінністю. Цінність блага є єдністю споживчої вартості і витрат на її виробництво, а тому існує за умов будь-якого суспільного способу виробництва. І лише за умов товарного виробництва цінність продукта набуває форми вартості.

Вартість і мінова вартість. У процесі обміну товарів на перший погляд здається, начебто їхні мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при цьому, справді, має місце і зумовлений, передусім, співвідношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється певна закономірність, що полягає в тому, що мінові пропорції товарів упродовж тривалого періоду тяжіють до певного рівня. Уже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Цим спільним не можуть бути споживчі вартості, бо товари якісно різняться між собою, тому мінові вартості товарів не можна зводити до їхніх споживчих вартостей. Мінова вартість — властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільним є те, що вони — втілення суспільної праці, витраченої на їх виробництво, що робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають суспільну споживчу вартість. На відміну від споживчої вартості, Що виражає відношення до природи, суспільна споживча вартість виражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов’язані з цим відношенням, із процесом праці, виробничою діяльністю людини. Тому у вартості виражається не просто кількість суспільно необхідної праці, а і якість продукції, її корисний ефект.

В основі вартості лежать суспільна праця та суспільна споживча вартість. Це означає, що люди працюють одне на одного, вступають у виробничі відносини між собою.

Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає виробничі відносини між товаровиробниками, у другому — величину втіленої в товарі суспільно необхідної праці товаровиробника та суспільну користь товару. Вартість як суспільні відносини товаровиробників є, насамперед, категорією безпосереднього процесу виробництва. Але оскільки вартісний характер товару виявляється лише у його власному відношенні до іншого товару і обмін є істотним моментом визначення вартості товару, то вона (вартість) стає і категорією обміну.

Діалектична єдність споживчої вартості і вартості формує товар. Товар — продукт праці, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє потреби людей, вироблений для обміну на основі суспільно необхідних витрат.

Купуючи товар, споживачі платять за нього певну суму грошей, яка є його ціною. Найпростішим визначенням ціни є те, що вона є грошовим вираженням вартості. Про розвиток ціни буде сказано в наступних темах.

Єдність і взаємодія споживчої вартості і вартості хоча й розкриває сутність товару, але це не найглибша сутність, а сутність першого порядку. Глибинною внутрішньою сутністю товару або сутністю другого порядку є єдність і взаємодія конкретної й абстрактної праці, що лежать в основі, відповідно, споживчої вартості і вартості.

Конкретна й абстрактна праця. Конкретна праця як творець споживчих вартостей, як корисна праця, що не залежить від суспільних форм, є умовою існування людей, вічною природною необхідністю. Така праця має певну мету, характер операцій, предмет, засоби і результати. Конкретна праця — суспільна праця, що витрачається в особливо доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці, характеризується метою і створює специфічну споживчу вартість.

Так, знаряддям праці сталевара є мартенівська піч, кравця — швейна машинка, як предмет праці перший використовує кокс і чавун, другий — тканини, нитки. Результатом праці сталевара є сталь, кравця — одяг. Сукупність багатьох якісно корисних видів (сімейств, підвидів та ін.) робіт — це і є суспільний поділ праці. Наприкінці 30-х років у США налічувалося понад ЗО тисяч занять, ремесел, професій, що приблизно відповідали кількості конкретних видів праці. За наступний період їхня чисельність значно зросла і складає нині понад 8 млн. Конкретна праця — це історична форма корисної та цілеспрямованої праці за умов існування товарного виробництва.

Абстрактна праця є суспільною формою витрат фізичних та розумових сил людини, загальною економічною категорією товарного виробництва. При визначенні цієї праці слід абстрагуватися від якісних відмінностей багатьох конкретних видів праці, від її корисних форм.

Тоді можна сказати, що абстрактна праця являє собою працю взагалі, тобто містить у собі загальне, притаманне багатьом (десяткам тисяч) видам конкретної праці. Між конкретною й абстрактною працею існує різниця: у першому випадку йдеться про те, як здійснюється праця і що вона виробляє, у другому — скільки праці витрачається і скільки часу вона триває. У першому випадку праця характеризується, переважно, з якісного, в другому — з кількісного боку. В абстрактній праці мають значення витрати людської робочої сили з фізіологічного погляду, витрати людської енергії (м’язів, мозку, нервів). Абстрактна праця — праця товаровиробника, що характеризується витратою робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, створює вартість і є суспільною формою праці за умов товарного виробництва.

У цьому розумінні абстрактна праця — суспільна форма праці загалом, вона виражає, насамперед, відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення споживчих вартостей. Це означає, що абстрактна праця — специфічна економічна категорія товарного виробництва, що відображає відносини між товаровиробниками у процесі порівнювання (через обмін) різних видів праці безвідносно до їхньої конкретної форми.

Тому категорія “абстрактна праця”, як і категорія “вартість”, має історичний характер. Він полягає у зростанні питомої ваги розумової праці й відповідному зниженні частки фізичної праці, посиленні нервового, психологічного напруження тощо. Водночас при характеристиці корисної праці слід враховувати не лише якість, а й кількість праці за переважання якості праці; при характеристиці абстрактної праці — не тільки кількість, а й якість (проста або складна праця тощо) за домінування кількості праці.

Поділ конкретної праці лише щодо якості й кількості праці був притаманний радянській економічний літературі і базувався на нерозумінні діалектики “Капіталу” К. Маркса. Якщо дотримуватися такого метафізичного погляду, то на вартість товару жодного впливу не справляє якість праці, її корисність, що суперечить реаліям дійсності. Такий підхід робить однобічним як визначення вартості (цінності) лише ступенем корисності блага та його корисного ефекту для споживача (що притаманне концепції “граничної корисності”), так і визначення вартості лише витратами абстрактної праці, на чому наполягала радянська наука.

Наявність у конкретній та абстрактній праці й кількісної, і якісної сторін зумовлена їх органічною єдністю в товарі, взаємопроникненням протилежностей. Тому конкретна праця не лише переносить вартість засобів виробництва на новостворений продукт, а й формує певну частину вартості. Внаслідок того, що конкретною працею на новостворений товар переноситься вартість використаних засобів виробництва, у вартості (суспільно необхідних витратах) товару враховують не тільки витрати живої, а й уречевленої праці.

Суперечності товару і товарного виробництва. Двоїста природа вартості розкривається в суперечливій єдності (що передбачає боротьбу

11 сторін) індивідуальної та суспільної вартостей (внаслідок різниці індивідуальних і суспільно необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво товару, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості для задоволення потреб суспільства за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці — це суспільно необхідний робочий час. Він тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприємствах, що виробляють основну масу продукції. Співвідношення суспільно необхідного та індивідуального робочого часу залежить від суспільних потреб, сукупного платоспроможного попиту на певні види продукції; якщо товарів виробляється більше чи менше, рівень регулюючих витрат змінюється. Важливо й те, що вартість товарів визначається умовами їх відтворення. Це означає, що з появою товарів такої ж якості, але таких, що виробляються через певний період часу з меншими витратами суспільно-необхідного робочого часу, вартість попередніх товарів знижується і зменшується до вартості останньої партії товарів.

Формування суспільно необхідних витрат відбувається у процесі конкуренції товаровиробників. Витрати, більші за суспільно необхідний робочий час, за умов конкуренції не створюють вартості, не визнаються суспільством. Крім того, з багатьох суб’єктивних оцінок товару покупцями, з індивідуальних оцінок його корисності стихійно виводиться приблизна об’єктивна оцінка, суспільна корисність товару або його суспільна гранична корисність. На ринку, коли попит відповідає пропозиції, покупець не платитиме більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального, ніж суспільно необхідного робочого часу.

Основними формами вияву історичного характеру вартості є посилення планомірного характеру суспільно необхідної праці, поступове заперечення товарної форми зв’язку, виникнення якісно нових і більш розвинених форм вартості тощо.

Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, у сільському господарстві) формування суспільно необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх, а до граничних витрат, що здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділянках товаровиробник був би не зацікавлений у виробництві продукції, а тому не задовольнялися б потреби у продуктах сільського господарства.

Такі особливості взаємодії суспільного та індивідуального робочого часу для відтворюваних товарів (що постійно виготовляються). Для невідтворюваних товарів (шедеврів мистецтва та ін.), на думку Д. Рікардо, додатковою субстанцією вартості є їхня рідкісність.

Розвиток двоїстої природи праці виявляється в русі основної суперечності товарного виробництва — антагонізмі між приватною і суспільною працею. Конкретна праця є безпосередньо приватною працею, тобто працею, витраченою приватним власником на приватному підприємстві, особистою справою товаровиробника. Водночас за умов суспільного поділу праці товаровиробники виготовляють продукти для інших осіб, що надає їхній праці приховано суспільного характеру. Тому для визначення суспільної значущості вкладеної у товар праці необхідна купівля-продаж цього товару на ринку. З погляду відносин безпосереднього виробництва суспільний характер приватної праці полягає в тому, що кожний її вид — лише один з елементів поділу праці, що має на меті задоволення суспільних потреб.

Зі зростанням товарного виробництва вартісний характер вироблених речей враховується уже в самому їх виробництві. Від цього моменту приватні роботи виробників набувають двоїстого суспільного характеру. Ця двоїстість виявляється в тому, що приватні види робіт є ланками системи суспільного поділу праці, сукупної праці суспільства і водночас задовольняють різні потреби власне товаровиробників, а отже, й суспільні потреби.

Переважно таке саме співвідношення приватної та суспільної праці характерне й для капіталістичного виробництва на домонополістичній його стадії. Якщо поглиблення суспільного поділу праці у формі загального й особливого сприяло зростанню товарного виробництва й обігу (аналогічний вплив на цей процес мало розорення дрібних товаровиробників), то одинична форма поділу праці на підприємстві діяла у протилежному напрямі. Так, за каретної мануфактури в одній майстерні об’єднуються різні робітники (кравець, слюсар та інші), які до того самостійно, кожний окремо, брали участь у виробництві карет. Продукт приватної праці кожного з них був товаром. Тепер же, в об’єднанні капіталіста, праця кожного ремісника не виробляє товару (внаслідок його глибокої спеціалізації), перестає бути економічно відокремленою, набуває форми суспільної, звісно, за умови, що вироблений кінцевий продукт (карета) буде реалізований на ринку, задовольнить певну суспільну потребу. Ознак безпосередньо суспільної праці приватна праця набуває лише у межах індивідуального капіталістичного підприємства.

У процесі розвитку технологічного способу виробництва, зокрема укрупнення підприємств, зростають масштаби організованого й планомірного виробництва, і замість індивідуального характеру виробництва, а отже, і приватного характеру праці, домінують колективне виробництво та колективний характер праці. Приватна праця має місце на дрібнотоварних підприємствах (належать окремій особі, максимум сім’ї, і базуються на приватній трудовій власності — наприклад, фермерське господарство, що не наймає працівників). За цих умов суперечність між приватною та суспільною працею набуває форми антагонізму між приватним і колективним характером праці, з одного боку, і суспільною працею — з другого.

Суперечність між приватною і суспільною працею — основна суперечність товарного виробництва, що супроводжується стихійним коливанням цін, розоренням одних і збагаченням інших виробників товарів.

Так, у випадку невдачі при реалізації виробленого продукту товаровиробник не може закупити інші товари й задовольнити свої потреби у споживанні та виробництві. Він розорюється, поповнює армію тих, хто змушений продавати свою робочу силу. Інший товаровиробник, навпаки, реалізувавши вдало свої товари, поступово збагачується, стає капіта- лістом-підприємцем.

Вартість і ціиа: альтернативні теорії. Щодо сутності вартості та ціни у світовій економічній літературі сформувались такі основні теорії:

1) трудова теорія вартості; 2) концепція граничної корисності; 3) теорія витрат виробництва; 4) концепція попиту і пропозиції; 5) змішані теорії, в яких робляться спроби поєднати окремі названі концепції.

Так, Ф. Енгельс у роботі “Начерки до критики політичної економії” (1844), висловлюючи своє ставлення до визначення вартості витратами виробництва (англійськими економістами Дж. Мак-Куллохом і Д. Рікар- до) чи корисністю речей (Ж.Б. Сеєм), писав: “Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва чинники, насильно ... роз’єднувані сторони, що сперечаються. Вартість є відношенням витрат до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз’ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їхньої порівняльної вартості”.

Найближчою до теорії трудової вартості й практики ціноутворення є концепція витрат виробництва. Згідно з нею, вартість товару створюється за допомогою, передусім, таких трьох чинників, як праця, земля, капітал (засоби виробництва, за термінологією західних учених). У ній трьом факторам виробництва відводиться однакова роль у процесі виробництва, створенні вартості товару. Насправді активну роль відіграє лише праця (особистий фактор), а вартість засобів виробництва, в тому числі землі, лише переноситься конкретною працею на новостворений продукт.

Згідно з теорією попиту і пропозиції, вартість товару визначається не витратами суспільно необхідної праці, а співвідношенням попиту і пропозиції. Проте ця теорія, по-перше, неспроможна пояснити, як визначається величина вартості товару за умови збігання попиту і пропозиції, по-друге, передбачає, що вартість формується лише у сфері обміну (насправді основною сферою утворення вартості є безпосереднє виробництво), по-третє, перетворює вартість, а отже, й ціну на нестабільну величину, що змінюється навіть від зміни погоди та інших нестабільних чинників. За таких умов підприємство не може планувати свою діяльність навіть на короткотерміновий період, що суперечить тактиці діяльності господарюючих суб’єктів за сучасних умов. Більш обґрунтованою є точка зору, що співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Такий концептуальний підхід втілено в економічній теорії К. Маркса.

Дехто з вітчизняних економістів, некритично копіюючи думки окремих західних ідеологів, обмежує значення марксистської теорії вартості лише періодом переважання фізичної праці і декларує тезу про зростання маржиналізму, “символічної вартості” в так званому пост- індустріальному суспільстві на етапі посилення ролі та значущості розумової праці. Такий підхід свідчить про нерозуміння марксистської
теорії вартості. Адже в теорії К. Маркса є поняття простої і складної праці, у його визначенні вартості робочої сили йдеться про сукупність фізичних та розумових здібностей тощо. Отже, переважання фізичної праці протягом того періоду не слід плутати з концептуальним підходом до проблеми вартості.

Важливим є і той факт, що всі три найвидатніші мислителі світової економічної думки, названі П. Самуельсоном (А. Сміт, К. Маркс і Дж. Кейнс) дотримувались теорії трудової вартості.

Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не лише від суспільно необхідної праці, а й від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості. Він також розглядав вартість і ціну за умов відтворення.

Ці положення, як і наведений вище вислів Ф. Енгельса, не набули вигляду цілісної та завершеної теорії. Тому у працях К. Маркса недостатньо враховано вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів, ігнорується чинник рідкісності, в теорії ціноутворення не зроблена спроба поєднати вплив на ціни суспільних необхідних витрат і суспільної корисності товарів, їх суб’єктивної, психологічної оцінки споживачами.

Прихильники концепції “символічної вартості”, які стверджують про зникнення вартості, ігнорують, передусім, той факт, що вартість має не лише кількісну, а і якісну сторону. В останньому випадку вона виражає виробничі відносини між товаровиробниками; виробниками і споживачами товарів і послуг (або відносин економічної власності). Це означає, що навіть у процесі розвитку особистості (її творчих здібностей) людина вступає у виробничі відносини з іншими людьми, які надають відповідні послуги для розвитку особистості. Тому вартість не зникає, а набуває якісно та принципово (істотно) нових форм свого руху.


загрузка...