Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Монополії та конкуренції на вищій стадії капіталізму


  • Причини виникнення та сутність монополій.
  • Основні форми монополій у промисловості.
  • Наслідки монополізації економіки.
  • Форми та методи конкурентної боротьби на вищій стадії капіталізму.
  • Умови конкурентоспроможності підприємств на сучасному етапі.

Причини виникнення та сутність монополій. Вільна конкуренція та ринок, як уже зазначалося, на певному етапі свого розвитку породжують монополії, що є їх негативними рисами.

Окремі форми (ознаки) монополізму виявляються навіть у тій економічній системі, де монополії не посідають панівного становища. Тому давньогрецький філософ Арістотель згадував про монополії ще за рабовласницького ладу, англійський філософ Т. Гоббс — про монополії у сфері зовнішньої торгівлі за феодалізму. Але в обох випадках їхня поява пов’язувалася з мотивами накопичення багатства, прибутків; а засобом для цього вважалося панівне становище монополій на ринку.

Хоча ринок і окремі монополістичні ознаки в деяких країнах існували впродовж кількох тисячоліть (з IV тисячоліття до н.е. до XIX ст.), монополістичні тенденції в економіці стають панівними лише наприкінці XIX ст. У цьому зв’язку логічно постає питання: які причини зумовили виникнення монополій?

Ці причини пов’язані, передусім, зі змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою таких змін була промислова революція кінця XVIII — початку XIX ст., низка винаходів, виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед, у легкій промисловості. Так, обсяг промислового виробництва в Англії у першій половині XIX ст. зріс у чотири рази. На відміну від цього, попередній технологічний спосіб виробництва базувався на ручній праці та розвивався дуже повільно, з використанням ручної техніки. У цей період (початок XVI — кінець XVIII ст.) переважав процес концентрації особистого чинника.

Узагальнене вираження ці зміни знаходили в концентрації виробництва. Концентрація виробництва — зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів виробництва на великих підприємствах. Так, у Парижі в середині 50-х років на заводах ПІнейдера-Крьозо працювало до 10 тис. робітників, хоча вагому роль у промисловості відігравали малі підприємства, засновані на ручній праці, в кожному з яких трудилися лише 2—4 робітники.

Паралельно з цим відбувається процес концентрації капіталу. Концентрація капіталу — зростання масштабів відокремлено функціонуючих форм капіталу.

Якщо процес концентрації виробництва відбувається впродовж тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, він набуває рис закону концентрації виробництва. Закон концентрації виробництва виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між розвитком продуктивних сил і процесом конкуренції (дії відповідних законів), під дією яких відбувається зосередження факторів виробництва (речових і особистісних) на великих підприємствах. Дія закону концентрації виробництва з різною інтенсивністю спостерігається на всіх етапах розвитку капіталізму, тобто починаючи з XVI ст. Його рушійною силою є конкурентна боротьба. Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більше прибутків, підприємці змушені впроваджувати нову

техніку, розширювати виробництво. При цьому з маси дрібних та середніх підприємств поступово виокремлюється кілька найбільших.

Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, Ринків збуту тощо. Переважно, вони обирають другий шлях, який приводить до укладення між ними угод (таємних і відкритих), що є однією з найхарактерніших рис монополізації економіки. Отже, виникнення підприємств-монополістів — закономірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції ринку, дії закону конкуренції. Цей причинно-наслідко- вий зв’язок виражений у сформульованому Леніним законі монополізації виробництва.

Монополії виникають не лише внаслідок концентрації виробництва й капіталу, а й на основі їх централізації. Централізація виробництва — збільшення масштабів виробництва продукції внаслідок об’єднання декількох окремих підприємств у одне із загальним управлінням. Централізація капіталу — збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів.

Типовий вияв такого об’єднання — утворення акціонерних компаній.

Ще однією важливою причиною виникнення монополістичних тенденцій в економіці є перетворення індивідуальної приватної капіталістичної власності на гальмо розвитку продуктивних сил, тобто дія закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил. Це означає, зокрема, що в останній третині XIX ст. наукові винаходи (нові методи виплавляння сталі, нові види двигунів тощо) зумовили необхідність будівництва таких заводів, які не здатний збудувати жоден капіталіст окремо.

Крім того, у цей час починається широке будівництво залізниць, інших великих об’єктів. Щоб накопичити необхідні кошти, окремому капіталісту знадобилося б кілька десятків років. Отже, потрібна була нова форма власності, яка могла б швидко розв’язати ці проблеми. Нею й стала акціонерна капіталістична власність, що виникла внаслідок злиття, об’єднання декількох капіталістів. Тому не дивно, що масово акціонерні товариства утворюються в останній третині XIX ст.

Деякі монополії виникли завдяки цілеспрямованим діям держави. Так, голландській та англійській Ост-Індським компаніям на початку XVII ст. держава надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією. Ці дві кампанії існували у формі акціонерних товариств.

Акціонерна форма власності за більш ніж сто років свого розвитку набула надзвичайного поширення. У наш час кожне велике і навіть середнє та частина малих підприємств в усіх розвинених країнах світу існує у формі акціонерного. Щоправда, акції дрібних і більшості середніх компаній не продаются на фондовій біржі (ринку цінних паперів). Ці компанії є акціонерними компаніями закритого типу.

Щоб котируватися на Нью-Йоркській біржі, корпорація, крім зазначених вище умов, має забезпечити ще одну: ринкова ціна її акцій, якою володіють акціонери, мусить становити не менше 16 млн дол. У деяких наймогутніших корпораціях кількість акціонерів перевищує З млн осіб. Так вони централізують значні грошові суми, що сприяє прискоренню інвестиційних процесів тощо. У СІЛА в 500 найбільших компаніях частка акціонерного капіталу становить до 20 %.

В усіх розвинених країнах світу існують різні за розміром підприємства: великі, середні, малі.

Але великі підприємства не слід ототожнювати з монополіями, оскільки не кожне велике підприємство: а) виробляє переважну кількість певної продукції; б) монополізує передові речові та особисті фактори виробництва; в) диктує свої ціни на ринку; г) вступає у змову з іншими великими підприємствами, привласнює монопольно високі прибутки. Монополія — це окреме наймогутніше підприємство або об’єднання декількох підприємств, що виготовляє переважну кількість певної продукції, внаслідок чого впливає на процес ціноутворення і привласнює високі(монопольні) прибутки.

Проте це визначення сутності монополії недостатньо враховує політ- економічний аспект. Щоб його з’ясувати, необхідно попередньо виокремити матеріально-речовий зміст монополій та їхню суспільну форму.

Матеріально-речовим змістом монополій є найбільші підприємства, на яких зосереджуються такі елементи технологічного способу виробництва, як високий рівень розвитку техніки і технології, наукові лабораторії, найбільша кількість інтелектуальної власності (патенти, ноу- хау тощо), передові форми та методи організації виробництва, найквалі- фікованіші кадри, встановлюються раціональні відносини спеціалізації та кооперування з іншими великими та середніми підприємствами, зосереджуються найперспективніші ринки збуту, джерела сировини, інформаційні ресурси тощо. Відповідно до цих ознак можна виділити техні- ко-технологічний монополізм, науковий монополізм, кадровий монополізм, організаційний монополізм, сировинну монополію, збутову, інформаційну монополії та ін.

Суспільною формою монополій є, по-перше, відносини економічної власності між власниками монополістичних підприємств, представлених монополістичною буржуазією (в т. ч. вищими менеджерами) та найманими працівниками щодо привласнення створеного останніми необхідного та додаткового продукту; по-друге, відносини власності з приводу привласнення монополістичною буржуазією частини створеної на малих та середніх підприємствах додаткової вартості через механізм монопольно високих та монопольно низьких цін; по-третє, відносини економічної власності між монополіями і державою щодо вилучення частини прибутків через механізм оподаткування, з одного боку, отримання різноманітних пільг і субсидій з державного бюджету, з другого боку, та інші. У своїй сукупності і взаємодії ці елементи суспільної форми утворюють відносини монополістичної економічної власності. Крім того, окремі елементи суспільної форми виникають і розвиваються на основі техніко-технологічного, наукового, кадрового, організаційного, збутового монополізму тощо.

Якщо синтезувати матеріально-речовий зміст і суспільну форму, то найпростішим політекономічним визначенням сутності монополій є антагоністична єдність відносин монополістичної власності та підпорядкованих монополістичній буржуазії продуктивних сил. Відносини економічної власності розвиваються у всіх сферах суспільного відтворення і, передусім, у сфері безпосереднього виробництва й обміну, внаслідок чого виникають різні форми монополій.

Основні форми монополій у промисловості. Першою зі сфер суспільного відтворення монополізується сфера обміну. На цій основі виникають найпростіші форми монополістичних об’єднань — картелі та синдикати. Картель — об’єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, а домовляються про частку кожного в загальному обсязі виробництва, ціну, ринки збуту.

На сучасному етапі картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів із проведення науково-дослідних розробок тощо.

Синдикат — об’єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на вироблений продукт, а отже, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора. Нині синдикати існують, переважно, у сфері торгівлі, деякі — у сфері виробництва. Так, алмазний синдикат контролює світовий ринок необроблених алмазів.

Складніші форми монополістичних об’єднань з’являються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. Тоді виникає необхідність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто вертикальної інтеграції або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об’єднуватися підприємства, що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі тощо. На цій основі з’являється така форма монополістичних об’єднань, як трест. Трест — об’єднання низки підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, тобто об’єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, що дають їм право брати участь в управлінні та привласнювати відповідну частку прибутку.

За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція переростає в диверсифікацію — процес проникнення капіталу монополії в галузі, безпосередньо не пов’язані з основною сферою її діяльності.

На основі диверсифікації виникає сучасна основна форма монополістичних об’єднань — багатогалузевий концерн. Багатогалузевий концерн — об’єднання десятків і сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює фінансовий контроль за іншими учасниками об’єднання.

Серед 500 наймогутніших монополій США понад 90 % існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5 % цих гігантських корпорацій випускають однопрофільну продукцію, переважна більшість їх має у своєму складі, в середньому, підприємства 11 галузей, а наймо- гутніші монополії — до ЗО—50 галузей. Могутність концернів (як інших форм монополістичних об’єднань) зростає внаслідок мультиплікатив- ного ефекту.

У 60-ті роки в США та деяких інших розвинених країнах з’явилися і почали зростати конгломерати. Конгломерат — монополістичне об’єднання, утворене внаслідок поглинання прибуткових різногалузе- вих підприємств, які не мали виробничої й технічної спільності. Так, найбільша американська телефонна монополія “ATT” почала скуповувати готелі, автопрокатні станції тощо. Японська компанія “Тойота”, крім автомобілів, випускає ткацькі верстати, текстиль, надає будівельні послуги та ін. Крім бажання привласнити прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання прагнули також уникнути різких коливань кон’юнктури ринку під час криз.

Різниця між багатогалузевим концерном і конгломератом з погляду самостійного ухвалення важливих управлінських рішень полягає в тому, що у першому лише найсильніші підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, що здійснюють головна фірма або банк; у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників (порівняно з концерном).

Термін “монополія” походить від грецьких слів mono — один і ро- Іео — продаю. Тому, на думку західних науковців, монополія означає наявність одного продавця певного товару чи послуги або ситуацію, коли одна фірма забезпечує повний випуск товарів. Такий тип є монополією окремого підприємства, або монополією продавця, і названий абсолютною монополією. Він трапляється рідко. За даними американських економістів, у США приблизно 6 % всієї економічної діяльності (6 % ВВП) здійснюється за умов, близьких до чистої монополії.

Водночас при характеристиці монополій не слід виходити лише з семантичного значення слова. Така характеристика, по-перше, не відповідає практиці, оскільки у цьому випадку ігнорується досвід монополістичних угод (таємних і явних) між кількома компаніями; по-друге, до складу монополій не потрапляють групові монополії (олігополії); по- третє, економіка багатьох країн не може вважатися монополізованою, чому суперечить наявність антимонопольного законодавства та анти- монопольної діяльності спеціально створених органів; по-четверте, виникають парадоксальні ситуації, коли монополістом стає мала бакалійна крамниця у сільській місцевості (єдиний продавець), але ним не вважається гігантська автомобільна корпорація “Дженерал моторз” із оборотом понад 100 млрд дол.

Більш поширена змова чи угода (таємна або відкрита) декількох великих фірм, що дає їм змогу швидше здобути панівне становище на ринку і отримувати високі прибутки. Таку ситуацію у виробництві та на ринку називають олігополією (від грецьк. “олігос” — мало, небагато). Справді, в економіці розвинених країн типовим є домінування в окремих галузях 3—4 великих фірм. Так, частка чотирьох провідних автомобільних фірм у національному виробництві Японії становить до 100 %, у Великобританії — майже 96 %, у Франції — 99,8 %. В оліго- полії криється небезпека переростання в монополію, оскільки їй притаманні деякі риси монополій (наприклад, здійснення єдиної цінової політики). Віднесення олігополій до монополій обумовлене також тим, що вони використовують свою владу для обмеження конкуренції й підвищення цін, їх стабільності, використовують методи недосконалої конкуренції та ін. Олігополію називають груповою монополією.

Якщо монополія здійснюється лише з боку продавця (а не виробника товарів), то таку ситуацію характеризують як монопсонію (“моно” — один, “псонія” — закупівля продовольства). Поширенішою у цій сфері діяльності є олігопсонія — наявність невеликої групи покупців певного товару чи послуги.

Процес монополізації (насамперед, у формі групових монополій) набув у розвинених країнах світу значних масштабів. Так, на початку XX ст. у США майже половина всього виробництва усіх підприємств країни була зосереджена в руках 0,01 загальної кількості підприємств. У 1995 р. на 0,003 кількості підприємств припадало більше половини всього виробництва США. До гігантів у той період належали підприємства з виробництвом в 1 млн дол. і більше. Нині такі підприємства відносять, переважно, до категорії дрібних. Мінімальний розмір обороту продажу промислових корпорацій, які у 1995 р. увійшли до списку 500 наймо- гутніших, становив понад 1 млрд дол. Ознакою монополізації економіки за сучасних умов є також скорочення кількості конкуруючих підприємств у низці галузей.

Важливою рисою процесу монополізації капіталістичної економіки є створення великих промислових груп на основі майнових і контрактних відносин із дрібними та середніми підприємствами — виробниками і постачальниками окремих деталей, частин складного товару (автомобіля, літака тощо). Така монополізація прихована, оскільки контракти укладають формально незалежні фірми і компанії. Однак дрібні та середні підприємства потрапляють при цьому у сферу залежності та контролю з боку великих корпорацій.

Іншими особливостями монополізації економіки на сучасному етапі є її міжнародний характер, зокрема, посилення ролі ТНК, залучення до сфери залежності від великих монополій значної кількості дрібних і середніх підприємств (через контрактну систему тощо), посилення монополізації у формі зростаючої централізації капіталу та ін.

Виділяють також природну монополію, яка є економічно доцільною. Вона утворюється у сфері енергозабезпечення, зв’язку, трубопровідного транспорту тощо. Ці галузі, переважно, зосереджує у своїх руках держава.

Наслідки монополізації економіки. Повніше соціально-економічна сутність монополій розкривається у суперечливому поєднанні позитивних і негативних сторін, в яких водночас висвітлюються наслідки цього процесу. Позитивним є те, що у гігантських підприємств та їхніх об’єднань більше можливостей розвивати сучасне виробництво, фінансувати великі науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. Тому не дивно, що нині розвиваються такі форми співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо. Утворення цих міжфірмо- вих об’єднань, консорціумів пов’язане, насамперед, із реалізацією великих науково-технічних програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації.

Протягом останніх років одним із напрямів вертикальної інтеграції та диверсифікації (тобто збільшення кількості галузей, в які здійснює експансію певна монополія) стало формування торговельно- промислових комплексів, інтеграція великих промислових корпорацій із торговельними компаніями. У 90-ті роки така вертикальна інтеграція охоплює сферу зовнішньої торгівлі.

Виникнення й розвиток крупних господарських одиниць, координація їхньої діяльності розширюють масштаби планомірного й організованого розвитку економіки, свідомого регулювання економічної системи. Це дало підставу американському економісту Дж. Гелбрейту виділити в економіці США планову систему, що складається з великих корпорацій, і ринку, представленого дрібним і середнім бізнесом. У першій із них 100 наймогутніших компаній спрямовують до 80 % загальних витрат на наукові дослідження, а 600 корпорацій — майже 99 % усіх витрат на науку.

Гігантські підприємства завдяки масовому виробництву мають змогу економити на витратах виробництва, забезпечувати споживачів дешевими якісними товарами.

Позитивними сторонами монополій, на думку Й. Шумпетера та Дж. Гелбрейта, є те, що завдяки привласненню монопольно високих прибутків вони стимулюють конкуренцію, інноваційну діяльність (з кожним зниженням цін після впровадження нової техніки у великих компаній не було б стимулів до нововведень, що виправдовує встановлення монопольно високих цін), а тривалий період їхнього існування й складність проникнення інших фірм у монополізовані галузі переконує монополії у доцільності довготермінових інвестицій.

Негативною рисою монополізації економіки є, передусім, практика встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки великі компанії виробляють переважну масу продукції. За підрахунками американських економістів, населення США щороку переплачує майже 70 млрд дол. через завищені груповими монополіями ціни.

Монополія гальмує науково-технічний прогрес. Це відбувається тому, Що монополізація виробництва і збуту дає змогу великим компаніям отримувати певний час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нові Досягнення науки і техніки у виробничий процес, стримуючи повне використання ресурсів, максимальне зниження витрат виробництва й відповідне зростання ефективності виробництва.

У гонитві за прибутками великі компанії вкладають кошти у проекти, що дають віддачу, вилучаючи або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важливіші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2 % (кілька десятків млрд дол.) зменшують валовий національний продукт США. Майже аналогічного висновку дійшли П. Самуельсон та

В. Нордхауз.

Монополії та олігополії витрачають значні ресурси для збереження монополістичних позицій, влади (через використання гіпертрофованої реклами, підкуп державних чиновників для створення вигідної для монополій та олігополій законодавчої бази, перешкоди для отримання від них малими і середніми фірмами дозволу на певний вид діяльності, різні бар’єри — ліцензійні, патентні тощо).

Монополії придушують конкуренцію — важливу рушійну силу економічного прогресу. Тому П. Самуельсон називає монополію економічним лихом. У поєднанні позитивних і негативних сторін монополії полягає одна з найважливіших сутнісних її сторін як економічної категорії.

Критерії та межі монополізації економіки. Оскільки монополії мають низку негативних сторін, для їх послаблення сучасна держава вживає низку заходів, які, передусім, концентруються в антимонополь- ному законодавстві. Для того, щоб ці заходи були ефективними, слід знати критерії (показники) монополізації. Ці показники в різних країнах неоднакові. Так, у ФРН ринок вважається монополізованим, якщо на одну компанію припадає більше 1/3, на три і менше компаній — 1/2, а на 5 і менше компаній — понад 2/3 усього ринкового обороту. Згідно з індексом Харфіндела-Хіршмана, немонополізованим вважається ринок, на якому конкурує не менше 10 компаній, причому частка найбільшої з них не має перевищувати 31 % загального обсягу продажу певного товару, двох — 44 %, трьох — 54 %, чотирьох — 64 %. У Японії монополією вважається компанія, що зосередила у своїх руках більше 50 % обороту відповідної продукції, або дві — 75 %. В Україні монопольним вважається становище, коли частка підприємства на ринку перевищує 35 %. Із наведених даних видно, що законодавство різних країн визначає показники монополізації лише у сфері обміну.

Водночас окремі автори використовують коефіцієнт конкурентоспроможності (що виражає відношення між ринковою вартістю і витратами виробництва), який характеризує здатність підприємства до виживання.

Стосовно меж монополізації виробництва, то вони визначаються, по- перше, оптимальними розмірами підприємств, перевищення яких зменшує ефективність виробництва. По-друге, наявністю малих і середніх капіталістичних підприємств, з якими монополія вступає у контрактні відносини щодо виготовлення ними окремих деталей складного товару, які є економічно вигідним для монополій, а тому є своєрідною межею монополізації. Водночас відносини економічної власності, що встановлюються при цьому, зокрема привласнення частини додаткової вартості через механізм монопольних цін, означає прихований процес монополізації виробництва. По-третє, тотальна монополізація економіки значно послабила б рушійні сили розвитку суспільства, демократії, а тому також є межею всебічної монополізації. По-четверте, такою межею є економічна вигода від співробітництва з іншими компаніями.

Форми та методи конкурентної боротьби на вищій стадії капіталізму. З виникненням і розвитком монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну або досконалу.

На сучасному етапі конкуренція ведеться, насамперед, між гігантськими об’єднаннями, всередині них, а також між підприємствами не- монополізованого сектору економіки та різних форм власності. Галузями, в яких домінує суто монополістична конкуренція, є виробництво побутової техніки й електроніки, верхнього одягу тощо. Олігополістич- на конкуренція переважає в автомобільній та більшості інших галузей народного господарства, її особливістю є те, що центр боротьби все більше переміщується зі сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на міжгалузевій, з національного на інтернаціональний рівні.

Недосконала конкуренція — конкуренція між великими компаніями (всередині монополізованого сектору, між членами групових монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (патентами, ліцензіями тощо), її найважливіші риси — встановлення монопольно високих цін і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків.

Внаслідок переміщення недосконалої конкуренції зі сфери обігу в сферу безпосереднього виробництва вона значною мірою базується на впровадженні нових досягнень науки і техніки у виробництво і спрямована на поліпшення якості продукції. Тому розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.

Цінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їхньої якості й асортименту. Підприємці при цьому нерідко маніпулюють цінами (встановлюють занижені, поки товар завоює ринок збуту, а після того значно їх підвищують), вдаються до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо. Важливою рисою цінової монополістичної конкуренції є цінова дискримінація (наприклад, диктат транспортних компаній при перевезенні сільськогосподарської продукції, яка швидко псується), за якої один і той же товар або послугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

Нецінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту. Нецінову конкуренцію ведуть, здебільшого, олігополії. Методами конкурентної боротьби, які вони використовують при цьому у сфері безпосереднього виробництва, є впровадження передової техніки і технології (техніко-технологічний монополізм), новітніх форм організації виробництва та маркетингової діяльності (організаційний монополізм), зосередження кадрів високої кваліфікації (кадровий монополізм), проведення комплексних науково-дослідних розробок (науковий монополізм), цінової дискримінації та захоплення ринків збуту (збутовий монополізм) та ін.

Ціни на ринку за умов монополістичної (в т. ч. олігополістичної) конкуренції коливаються, передусім, навколо монопольно високих цін виробництва, в які трансформується ціна виробництва.

Для завоювання більших ринків збуту компанії також подовжують термін гарантійного обслуговування, надають кредити покупцям та ін. У процесі конкурентної боротьби олігополії укладають між собою як відкриті угоди картельного типу, так і таємні, негласні угоди.

Неціновій конкуренції властива певна стабільність цін (оскільки відбувається їх узгодження між кількома могутніми компаніями, так зване “лідерство в цінах”). Нецінова конкуренція повніше відображає інтереси споживачів.

У західній економічній літературі виділяють такі форми конкуренції: немонополістичну, недосконалу, чесну, нечесну та інші, а головними формами конкуренції за нових умов вважають: 1) конкуренцію між альтернативами (субститутами, новими продуктами і потребами, нове застосування старих продуктів); 2) боротьбу за винаходи, відкриття, розвиток виробництва нових або вдосконалення старих продуктів, удосконалення методів управління і збуту; 3) появу нових підприємців у вже існуючих сферах промисловості, сільського господарства та ін.;

1) розширення географічного середовища конкуренції; 5) конкуренцію всередині окремих об’єднань між їх складовими (цехами, філіалами та ін.), між різними продуктами одного концерну або між різними функціями (інженерами та комерсантами) однієї компанії; 6) рекламу як інтегральну та головну функції конкуренції.

Зі сказаного вище стає зрозумілим, що методи конкурентної боротьби в політекономінному аспекті на вищій стадії капіталізму — це комплекс способів розширення масштабів монополістичної власності шляхом посилення експлуатації, передусім, інтелектуальної робочої сили, отримання синергічного ефекту в процесі взаємодії останньої з новітніми інформаційними технологіями та привласнення інших джерел монопольно високого прибутку, про які йшлося вище.

Різновид недосконалої конкуренції — нечесна конкуренція, що ведеться, переважно, неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладання таємних угод про єдину політику і навіть диверсії проти конкурента). До методів нечесної конкуренції також відносять дезінформацію споживачів про якість товарів і послуг, поширення спотвореної інформації про товари конкурентів, використання торгової марки провідних фірм і компаній та ін.

Залежно від форм і видів конкуренції формуються відповідні види цін. За умов панування монополій встановлюються, насамперед, монопольно високі та монопольно низькі ціни. Монопольно високу ціну встановлює товаровиробник, який є монополістом у виробництві та на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів і отримує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольно низьку ціну встановлює товаровиробник під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми при укладанні контрактів з монополіями, дрібні фермери — від транспортних і промислових компаній при доставці сільськогосподарської продукції на ринок та під час її переробки.

Монопольно високі ціни призводять до зменшення платоспроможного попиту населення, “притягують” конкурентів, тому монополії мають постійно шукати оптимальне співвідношення між кількістю реалізованої продукції та ціною, яка дає змогу привласнити максимальний прибуток.

Коли на ринку панують декілька олігополій (групова монополія), переважно застосовується практика “лідерства в цінах”: щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або послуги, а решта олігополістів за спільної мовчазної згоди встановлюють таку саму або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів гарантійного обслуговування тощо).

Ціни на товари, які виробляють державні підприємства, регулює держава. Такими типовими товарами і послугами є електроенергія, послуги зв’язку й пошти тощо.

Умови конкурентоспроможності підприємств на сучасному етапі. На думку американських економістів і маркетологів (дослідників ринку) основою ринкової конкурентоспроможності фірм (підприємств) і компаній є так звана “конкурентна раціональність”, тобто, передусім, уміння швидше економічно мислити і діяти з урахуванням естетичних потреб споживачів. Трьома рушійними силами конкурентоспроможності вони називають, по-перше, встановлення тісніших зв’язків із споживачами (або “ланцюжків цінностей”, за словами М. Портера) за рахунок кращого задоволення їхніх потреб, порівняно з конкуруючими фірмами; по-друге, у випадку надання споживачам таких же послуг і вигод, як конкуренти, їх слід надавати з більшою ефективністю і меншими витратами; по-третє, прагнення підприємців і менеджерів постійно вдосконалювати навички ухвалення рішень та їх виконання. Найважливішими чинниками посилення конкурентоспроможності фірм вони називають управління маркетингом, яке передбачає різні види організаційної діяльності, спрямованої на вивчення потреб споживачів та їхньої психології, передбачення поведінки конкурентів, своєчасну розробку та просування на ринку нових конкурентоспроможних товарів і послуг, управління системою комерційних (госпрозрахункових) відносин із постачальниками і посередниками. При цьому треба враховувати рівень розвитку країни, її правовий устрій, історію виникнення та розвитку її інститутів, вплив зовнішніх чинників і, передусім, конкуренцію з боку іноземних компаній.

Щодо конкурентоспроможності товарів, то найвищі показники у тих із них, які мають мінімальну ціну споживання упродовж терміну служби в покупця. Ціна споживання товару визначається із витрат на купівлю і витрат, пов’язаних з його використанням (споживанням). Так, У ціні споживання вантажного автомобіля ціна продажу становить лише 15 %, побутового холодильника — 10 %.

Зазначені умови та якісні показники конкурентоспроможності підприємств і товарів у політекономічному аспекті є матеріально-речовими умовами і показниками посилення могутності капіталістичної власності різних суб’єктів господарювання, передусім, монополістичної власності.


загрузка...