Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Соціально-економічна характеристика елементів ринку та умови їх формування в Україні


  • Ринок робочої сили.
  • Ринок засобів виробництва.
  • Ринок предметів споживання.
  • Фінансовий ринок.
  • Ринок цінних паперів.
  • Ринок інтелектуальної власності.
  • Валютний ринок.
  • Ринок інформації.
  • Ринок нерухомості.
  • Проблеми формування ринків в Україні.

Соціально-економічний зміст структури ринку. До таких ринків, як зазначалося, належить ринок робочої сили, засобів виробництва, фінансовий ринок та ін. Тому розглянемо їх.

Ринок робочої сили. В економічному аспекті ринок робочої сили виражає сукупність економічних відносин між найманими працівниками (зайнятими і незайнятими) з одного боку, підприємцями і біржами

праці (державними і приватними) — з другого, з приводу організації, купівлі-продажу і розпорядження робочою силою. Процес розпорядження робочою силою відображає, здебільшого, юридичний аспект проблеми, оскільки у процесі купівлі-продажу робочої сили наймані працівники і капіталісти вступають у договір як вільні, юридично рівноправні особи, а в самому договорі їхня воля набуває юридичного вираження.

В організаційно-економічних відносинах (як підсистемі економічних відносин), що формуються у категорії “ринок робочої сили”, відображаються, передусім, маркетингова діяльність фірми і компанії щодо пошуку та відбору необхідних кадрів, організація роботи бірж робочої сили та ін. Відносини менеджменту в цій сфері реалізуються, здебільшого, у процесі використання робочої сили у сфері безпосереднього виробництва.

У політекономічному аспекті ринок робочої сили виражає сукупність відносин економічної власності між власниками даного товару (найманими працівниками), власниками капіталістичних підприємств усіх типів та форм власності з приводу умов купівлі-продажу робочої сили, економічною формою реалізації яких є ціна на цей товар, її співвідношення з вартістю робочої сили.

Продаж робочої сили, як зазначалося, здійснюється у сфері обміну.

За сучасних умов результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних контрактах, в яких зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін.

Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти своє відображення в контракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для уже зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб’єкти ринку робочої сили — не лише підприємець і найманий працівник, а й, опосередковано, держава. Безпосереднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектору економіки.

Крім ринку робочої сили виділяють ринок трудових ресурсів, на якому суб’єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція та заробітна плата (ціна вартості й, певною мірою, споживчої вартості робочої сили).

Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежать від попиту на товари і послуги, що виробляють підприємства відповідного типу, від рівня їхньої технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці, форм і методів організації виробництва, економічної кон’юнктури, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країн (зокрема від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній), якості робочої сили та якості праці, величини інвестицій, технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої сили залежить від рівня народжуваності населення, тривалості освіти й набуття кваліфікації, демографічної політики держави, ринку житла, рівня заробітної плати, престижності праці та інших чинників.

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний або надлишковий ринки робочої сили. У першому випадку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), у другому — попит і пропозиція збігаються, у третьому — пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинених країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про що свідчить певна кількість безробітних; у деяких країнах безробіття сягає 15 % працездатного населення) у поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Тому нерівно- вага на цьому ринку — загальноприйняте явище. Внаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару “робоча сила” і навпаки.

У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють окремі сегментні ринки або субринки: наприклад, ринок робочої сили у передових наукомістких галузях промисловості й у “старих” традиційних галузях; ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфіко- ваних працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізняють також ринок переважно фізичної праці (представлений робітниками), переважно розумової праці (представлений службовцями) і переважно творчої праці (представлений інтелігенцією). За умов НТР спостерігається скорочення першого і зростання останніх двох ринків.

Отже, законами, що управляють ринком сучасної робочої сили у розвинених країнах світу, а також в Україні, є наростаюче перевищення пропозиції робочої сили над її попитом, що негативно вливає на ціну та її відхилення вниз від вартості даного товару; скорочення ринку робочої сили у сфері матеріального виробництва та відповідне зростання у сфері нематеріального виробництва (так, частка зайнятих у сері послуг без урахування таких видів матеріальних послуг, як транспорт і зв’язок, на початку 2000 р. у СІЛА наближалась до 75 %); послаблення ринкових важелів регулювання ринку робочої сили та посилення державних, що виявляється у зростанні державних витрат на підготовку робочої сили (рівня її освіти, кваліфікації тощо, а отже, одного з найважливіших елементів вартості робочої сили та її ціни; так, у СІЛА із федерального бюджету в обсязі понад 1,9 трлн дол. у 1999 р. на розвиток освіти, охорони здоров’я, соціальне забезпечення тощо було витрачено 1058 млрд дол.); регулюючий вплив діяльності держави на цей ринок тощо; звуження сфери ринку фізичної робочої сили та зростання інтелектуально та інформаційно насиченої робочої сили; закон стрибкоподібного зростання кількості професій, спеціальностей, які пропонуються на ринку, що пов’язане з динамічним розвитком одиничного поділу праці, про що уже зазначалося вище.

На ціну робочої сили також впливає динаміка матеріальних, духовних та соціальних потреб окремого працівника та членів його сім’ї, витрати, пов’язані з кліматом та станом довкілля, звичаї, традиції, демографічний чинник, організованість найманих працівників, страйкова боротьба, процеси міграції та інші, про які йтиметься при визначенні вартості робочої сили.

Існування ринку робочої сили визнається, здебільшого, у марксистській політичній економії. Серед економічних теорій заходу визнається наявність ринку праці, хоча категорія “робоча сила” також вживається.

Поняття “ринок праці” доцільно, на нашу думку, розглядати як категорію не лише сфери обміну, але й, значною мірою, сфери безпосереднього виробництва. Воно відображає, передусім, відносини між найманими працівниками і капіталістами (або їх представниками — менеджерами різних ланок) з приводу використання робочої сили, контролю над процесом праці. Ця категорія внаслідок цього є вужчою, оскільки вона не включає армію безробітних та деякі інші категорії працездатного населення. Крім того, це поняття відображає лише окремі сторони вартості робочої сили, тобто різні види прямої заробітної плати, але не включає оплату невідпрацьованого часу (відпусток тощо), вартість житла для найманих працівників, витрати підприємств на соціальне забезпечення. З цього випливає висновок про доцільність першочергового використання категорії “ринок робочої сили”, а відтак її окремої складової — ринку праці.

Тлумачення ринку праці (здебільшого як синоніму ринку робочої сили) представниками різних напрямів західної економічної теорії неоднакове. Так, прихильники неокласичного напряму вважають, що основним регулятором цього ринку (як і інших) є ціна, тобто заробітна плата, що визначається лише попитом і пропозицією. Заважають досягненню рівноваги на ринку праці, на їхню думку, встановлення державою мінімальної заробітної плати, вплив профспілок (які вони відносять до монополістичних утворень), брак всебічної інформації тощо. Такий підхід відповідає, здебільшого, реаліям минулих століть — початку XX ст., не відповідає вимогам системно-структурного підходу (оскільки вплив на ринок праці обмежується лише одним чинником) тощо.

Представники кейнсіанського напряму розглядають ринок праці як нерівноважний, заперечують роль ціни у його регулюванні (зокрема, як домінуючого чинника), а відводять таку роль державі у процесі регулювання нею сукупного попиту, яка шляхом використання різних важелів (податків тощо) може відновити таку рівновагу. Кейнсіанський напрям значною мірою відображає реалії сучасного ринку праці, але неправильно абстрагується від впливу цінового чинника, а також ідеалізує роль держави у відновленні рівноваги на ринку праці, що розходиться з дійсністю.

Близькою до цього погляду є позиція школи монетаризму, яка належить до неокласичного напряму. Глава цієї школи М. Фрідмен стверджує, що існує негативний вплив на ринок праці профспілок, держави, відсутності інформації про наявні вакансії тощо; дотримується хибного постулату про “природний рівень безробіття” і необхідності регулювання ринку праці за допомогою важелів грошово-кредитної політики.

Інституціоналісти метою економічної системи у так званому пост- індустріальному суспільстві проголошують всебічний розвиток людини. Оскільки ринок розглядається ними лише як один із інститутів, то важливішу роль у регулюванні ринку праці вони відводять державі, профспілкам. Водночас важливе значення при аналізі розвитку праці вони відводять особливостям розвитку окремих галузей, професійних, демографічних груп.

Ринок засобів виробництва. Як економічна категорія ринок засобів виробництва — це певна сукупність економічних відносин між різними суб’єктами підприємницької діяльності з приводу організації та купівлі-продажу засобів та предметів праці.

У цій сукупності економічних відносин, як зазначалось, поряд із відносинами економічної власності існують техніко-економічні та організаційно-економічні відносини. В останніх, якщо йдеться про ринок засобів виробництва чи виробничих фондів (або фізичного капіталу, капіталістичних благ, за термінологією “економікс”), відображається, передусім, маркетингова діяльність фірм і компаній щодо пошуку необхідних верстатів, машин, обладнання, сировини, джерел енергії тощо. Техніко-економічні відносини включаються в ринок засобів виробництва тією мірою, якою фірми та компанії шукають альтернативні види засобів виробництва, а отже, здебільшого, опосередковано.

У політеконопічному аспекті ринок засобів виробництва виражає сукупність відносин економічної власності у сфері обміну між різними групами капіталістів (промислових, торговельних, банківських), суб’єктами державних підприємств, дрібними товаровиробниками (наприклад фермерами, які не наймають робочої сили) з приводу купівлі-про- дажу цих товарів, формою реалізації яких є, передусім, привласнення прибутку через механізм цін. Участь банківського капіталу у реалізації засобів виробництва особливо рельєфно виявляється в останні десятиріччя у зв’язку з лізинговою діяльністю банків, про що буде сказано в одній із наступних тем.

На думку П. Самуельсона, капітальні блага, на відміну від фактора праці, створюються економічною системою, але як і праця, характеризуються чистою продуктивністю, оскільки за них можна отримати більшу кількість продукції або збільшити свій дохід. Це, у свою чергу, допомагає розкрити дохідність капіталовкладень та попит на капітальні блага. Такій підхід, як зазначалось, ігнорує пасивну роль засобів виробництва у процесі капіталістичного виробництва порівняно з особистісним чинником, із працею найманих працівників, не враховує синергічний ефект, що виникає у процесі взаємодії робочої сили та засобів праці, ототожнює джерела зростання вартості із факторами такого зростання.

Крім того, попит на засоби виробництва має похідний характер порівняно з попитом на кінцеві споживчі блага, оскільки лише у разі потреби створення товарів та послуг споживчого призначення виникає У фірм і компаній, дрібних товаровиробників і держави необхідність закуповувати верстати, устаткування, предмети праці тощо. Водночас сам обсяг попиту на засоби виробництва та його динаміка залежать, передусім, від попиту на споживчі товари, виготовлені за допомогою цих знарядь праці тощо.

Чистою продуктивністю капіталу в західній економічній літературі також називають різницю між сумою споживання благ, виготовлених за допомогою засобів виробництва, і величиною матеріальних благ, витрачених на створення цих засобів. Таку продуктивність, виражену у відсотках, називають “природною нормою відсотка”. Цю назву запропонували представники неокласичного напряму економічної теорії, мотивуючи її тим, що здатність капіталу приносити дохід у формі відсотка вони вважають природною властивістю даного фактора виробництва. Відомий італійській економіст А. Парето порівнював продуктивність капіталу зі здатністю вишневого дерева приносити вишню. Насправді ця “природність” має соціально-економічний характер, пов’язаний зі здатністю людей праці, передусім найманих працівників, створювати додатковий продукт, частина якого набуває форми відсотка.

Водночас слід зазначити, що попит на засоби виробництва залежить також від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Зі зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції та розширення виробництва) зменшується і навпаки.

Слід розрізняти при цьому попит на капітальні блага (виробничі фонди) як інвестиційні ресурси і попит на грошовий капітал. Якщо суб’єктами попиту на інвестиційні ресурси є підприємці, то суб’єктом попиту на гроші та грошовий капітал є значно ширше коло учасників, у т. ч. частина дрібних товаровиробників, найманих працівників (останні через механізм купівлі акцій).

Попит на засоби виробництва певною мірою залежить від можливості взаємозаміни окремих факторів виробництва, їх взаємодоповню- ваності. Наприклад, висока заробітна плата стимулює капіталістів до впровадження нової техніки і навпаки. Еластичнішим є попит на засоби виробництва з відносно низькими цінами.

За умов надмірної (вище оптимальної) концентрації засобів виробництва у межах одного підприємства або компанії порівняно з наявною оптимальною величиною кількості зайнятих синергічний ефект від взаємодії особистих речових факторів виробництва знижується, що на практиці виражається у зменшенні рівня доходу або “природної норми” відсотка внаслідок дії закону знижувальної дохідності.

На макрорівні таке зниження має місце внаслідок надмірних обсягів капіталовкладень.

Крім того, за умов досконалої конкуренції й можливості переливу капіталу між галузями рівень доходу на капітал, або норма прибутку в економічній теорії К. Маркса, має тенденцію до вирівнювання.

Стосовно пропозиції засобів виробництва, то її обсяг зумовлюється попитом на споживчі товари і послуги, взаємодією попиту і пропозиції, залежить від рівня продуктивності праці в галузях, де виробляються верстати, машини, устаткування тощо, а отже, рівня цін на ці товари та цін на споживчому ринку (на товари, для виготовлення яких використовуються ці засоби виробництва). Крім того, на пропозицію останніх впливає дія закону відносної рідкісності ресурсів.

Для ринку засобів виробництва у розвинених країнах світу характерний високий попит на інтернет-технології у сфері науки, освіти, фінансової сфери, торгівлі, телекомунікацій та ін. Динамічними темпами розвивається лазерна техніка, роботи, гнучкі виробничі системи, системи автоматизованого проектування, генна інженерія та біотехнологія. У комп’ютерні технології американськими фірмами і компаніями щорічно вкладається понад 220 млрд дол. та майже 10 млрд дол. у програмне забезпечення.

Ринок предметів споживання. Як економічна категорія ринок предметів споживання є підсистемою економічних відносин між продавцями і покупцями та посередниками з приводу організації, використання і купівлі-продажу товарів тривалого використання (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки, пральних машин тощо) та поточного споживання. У цій підсистемі економічних відносин виділяються організаційно-економічні відносини, пов’язані з маркетингом, та відносини економічної власності, що формують політико-економічний аспект ринку предметів споживання. В останньому випадку ринок предметів споживання означає відносини економічної власності між продавцями і покупцями з приводу відчуження продавцями товарів та привласнення грошей, з одного боку, відчуження готівки і привласнення товарів, з другого боку, через механізм цін з метою отримання прибутків продавцями та задоволення власних потреб у товарах покупцями.

В останні десятиріччя у повсякденне життя більшості населення розвинених країн світу увійшли телефон, телевізор, магнітофон, холодильник, автомобіль, комп’ютер, копіювальна техніка, факс, десятки інших предметів побутового призначення, які помітно змінили структуру потреб, звичок і настроїв. За оцінками американських фахівців, до 85 % американських сімей забезпечені такими товарами тривалого користування. Водночас на придбання предметів споживання у розвинених країнах світу витрачається менше 25 % доходів із сімейного бюджету.

На споживчий попит в окремих розвинених країнах світу істотно впливає вартість акцій, що перебувають на руках у населення. Так, у США вартість таких акцій перевищує 13 трлн дол. а їхня дохідність у

1995 р. становила у середньому 24 % річних.

Найдинамічнішим сегментом ринку предметів споживання є ринок послуг.

Послуга — особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливість послуг як товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуг збігається з процесом їх створення, з діяльністю, їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

Розрізняють традиційні послуги: транспорту, зв’язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі послуги та ін. Розмежовують також матеріальні (транспорт, торгівля та ін.) і нематеріальні (освіта, охорона здоров’я тощо) послуги, а в межах останніх виділяють внутрішні блага (дані людині самою природою — здібність до науки, мистецтва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім світом — ділові зв’язки, репутація тощо). У розвинених країнах світу у сфері послуг зайнято понад 50 % працездатного населення, у СІЛА — до 75 %. Це свідчить про існування розвиненого ринку послуг.

Послуги створюють як у сфері матеріального (громадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і нематеріального (освіта, охорона здоров’я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги перевищують суспільно необхідні витрати для їх створення, відбувається надмірне привласнення частини фінансових ресурсів виробниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів. Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній пропорції між власниками підприємств і установ, що надають послуги, і тими, хто їх створює (якщо підприємства не є власністю самих виробників послуг).

У розвинених країнах світу людина поступово й опосередковано стає основним елементом національного багатства, а її відтворення (фізичних можливостей, інтелектуальних, організаторських здібностей, основних рис людини-працівника і людини-власника) — одним із пріоритетних завдань розвитку суспільства. Це означає, що економічні відносини нового типу з приводу відтворення працівника виходять на перший план. Відповідно серед різних типів і видів ринку ринок послуг перетворюється на домінуючий елемент ринку.

У США наприкінці 90-х рр. у структурі сфери послуг понад 25 % займали фінансові послуги, страхування, операції з нерухомістю; майже 22 % послуг надавались у сфері торгівлі, понад 26 % складали ділові, юридичні, соціальні, особисті, організація відпочинку і розваг; на послуги державного управління — понад 18 %.

Важливою особливістю ринку послуг є й те, що у цій сфері у багатьох розвинених країнах світу зайнято майже 80 % працівників розумової праці і понад 85 % кадрів вищої кваліфікації. Найбільшою мірою до сфер інтелектуального обслуговування належать надання управлінських, фінансових і технологічних консультацій, маркетингова діяльність, дизайн, проектування, гарантійний ремонт та інші.

Ринок споживчих товарів, у т. ч. ринок послуг, тісно пов’язаний зі специфічними для даного ринку засобами виробництва, оскільки понад 50 % загальних капіталовкладень у розвинених країнах світу спрямовується у цю сферу. За період 1980—1996 рр. загальний обсяг приросту недержавного основного капіталу в США збільшився у 1,5 раза, тоді як у сфері страхового бізнесу — у 5,6 раза, фінансових послуг — майже у З рази, ділових послуг — 2,7 раза, охорони здоров’я — 2,5 раза. У середині 90-х рр. до сфери послуг США направлялось 80 % інформаційної техніки, у Великобританії — 75 %. За сучасних умов найдинамічніше розвивається ринок комп’ютерних послуг. Загальна частка витрат на послуги у сукупних споживчих витратах населення за період 1983— 1996 рр. у США збільшились із 51 до 59 %, в Японії — з 51 до 58 %, у Великобританії — з 39 до 48 %, у Франції — з 38 до 47 %.

Фінансовий ринок. Як економічна категорія фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) — це певна сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі- продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал.

У політекономічному аспекті грошовий ринок — це певна сукупність відносин економічної власності між багатьма економічними суб’єктами (домогосподарствами і, передусім, найманими працівниками, різними групами класу капіталістів, державою в особі центрального банку тощо) з приводу випуску, а відтак — продажу вільних грошових коштів за нижчою ціною та їх перепродажу за вищою, що дозволяє певним комерційним структурам, насамперед банкам, отримувати прибутки, а іншим суб’єктам — певні доходи.

Фінансовий ринок, по перше, спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а отже, й ринковий механізм. По-друге, гроші — най- рухливіша форма власності. По-третє, фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлене однорідністю товару, наявністю інформації про цей об’єкт торгівлі тощо. Об’єкти фінансового ринку — особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються у процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін. Основні важелі цього ринку — попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку за сучасних умов є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах світу ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару.

Основними продавцями капіталів є страхові компанії (зі страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їхні депозити формуються з ліквідних засобів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті ж суб’єкти.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансовий ринок. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об’єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність), міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ банки розміщують у формі міжбан- ківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позики й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткотермінових і довготермінових кредитів надають великі комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, великі компанії, переважно, отримують кредит на тривалий термін без забезпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми мають представити забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значну частину позик надають у формі відкриття кредитної лінії, що означає досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредит і можливість упродовж певного періоду отримати позику без додаткових переговорів із банком. Водночас відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20 % загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може вилучити або перенести в інший банк. Ця умова “прив’язує” позичальника до банку.

Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися закладеним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кредити є базова ставка (“прайм рейт”) за незабезпечені короткострокові кредити, що надаються для першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад у Англії, на 1—5 % вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають кредити під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов’язання позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Іще вищі відсоткові ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів (довготермінових під заставу нерухомості та короткотермінових під заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів, тривалого користування), відсоткові ставки за які найвищі. Вагомий внесок у розвиток і функціонування фінансового ринку здійснює держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування та розвитку даного ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.

Ринок цінних паперів. Із фінансовим ринком тісно пов’язаний ринок цінних паперів. Розрізняють такі види цінних паперів: а) акції, облігації (підприємств і державних позик) та іпотечні облігації; б) купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варанти (складські свідоцтва) та ін. Суб’єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. У США учасниками фондового ринку безпосередньо або опосередковано (через взаємні фонди) наприкінці 90-х рр. було понад 55 % населення, тоді як у 50-х рр. лише близько 5 %. Зростання обсягів цього ринку у 90-х рр. значною мірою зумовлене процесом роздержавлення і приватизації державних підприємств, появою нових закритих акціонерних компаній.

Ринок цінних паперів загалом складається з первинного (на якому відбувається емісія акцій, облігацій та похідних від них цінних паперів) та вторинного (де відбувається їх перепродаж на фондовій біржі). Курс акцій на вторинному ринку (або їхня ціна) є своєрідним барометром економіки, а завдяки функціонуванню та розвитку фонового ринку встановлюються тісні зв’язки між процесом відтворення реального капіталу (передусім, у формі капітальних благ основних виробничих фондів) та фіктивного капіталу у формі цінних паперів. Зокрема залежно від коливань курсу цінних паперів на відносно тривалому проміжку часу падіння таких курсів у окремих галузях зумовлює перелив капіталу в інші галузі.

У розвинених країнах світу протягом останніх півтора-двох десятиріч посилюється роль цінних паперів акціонерних компаній у мобілізації джерел фінансування. Це виявляється у тому, що, по-перше, зменшується роль банківських кредитів у залученні промисловими підприємствами і компаніями джерел фінансування і посилюються у цьому процесі ресурси фондового ринку. Так, якщо у 1993 році після впровадження євро у країнах Західної Європи було 200 первинних розміщень цінних паперів, то у 1999 році майже 700. По-друге, у вирішальній ролі емісії акцій та облігацій для новостворених компаній мобілізації інвестицій; по-третє, у тому, що операції на фондовому ринку стали важливим каталізатором впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництво, зокрема інформаційних технологій. Так, ринкова капіталізація компаній із високими технологіями у США становила понад 2,7 трлн дол., а їхня частка на фондовому ринку країни збільшилася за період 90-х рр. з 10 до 33 %. По-четверте, у вкладенні все більшою частиною населення розвинених країн світу, в т. ч. немалою часткою найманих працівників, своїх заощаджень в операції на фондовому ринку, чому значною мірою сприяє система державного регулювання операцій на цьому ринку та певне їх страхування. Так, кількість приватних інвесторів у країнах Західної Європи за останні роки зросла майже у 5 разів. Цьому сприяє процес торгівлі акціями через систему Інтернет.

Внаслідок цього частково послаблюється роль банківського сектору у перерозподілі фінансових ресурсів і посилюється роль фондового ринку. Так, у 1999 р. на банківські кредити припадало близько 25 % фінансових ресурсів, залучених промисловими компаніями й урядами у всіх країнах.

Ринок інтелектуальної власності. Як і в категорії “економічна власність”, в інтелектуальній власності також необхідно виділяти кількісну та якісну сторони. Кількісна сторона — це різні об’єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, “ноу-хау”, програми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). Якісна сторона — відносини, що виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення названих об’єктів власності. Ринок інтелектуальної власності органічно пов’язаний із процесом розгортання НТР, оскільки в той час завершився період перетворення науки на основну продуктивну силу.

Ринок інтелектуальної власності — підсистема економічних відносин між різними суб’єктами господарювання з приводу організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об’єктів інтелектуальної власності. У політекономічному аспекті ринок інтелектуальної власності відображає лише відносини економічної власності між різними суб’єктами, передусім власниками таких об’єктів (наймогут- нішими компаніями, державними науково-дослідними інститутами та лабораторіями, малими венчурними підприємствами, окремими винахідниками) з приводу купівлі-продажу цих об’єктів через механізм цін і привласнення на цій основі прибутків. Так, у 1998 р. американська компанія “ІВМ” отримала понад 2055 патентів (у 1991 р.— 680), а всього 10 найбільших компаній, у т. ч. частина японських, отримали у 1998 р. понад 14 800 патентів.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності в розвинених країнах світу відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, створені на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути запатентовані та безпатентні (“ноу-хау”).

У широкому розумінні “ноу-хау” — це сукупність технічних знань виробничого, комерційного та іншого досвіду, необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо. “Ноу- хау” містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво тощо. “Ноу-хау” вважається власністю підприємства з патентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін “ноу-хау” може здійснюватися за згодою між підприємствами через передачу документації, організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Обмін “ноу-хау” здійснюється з передачею патентних прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об’єктом яких є тільки “ноу-хау”.

Передання інформації на зразок “ноу-хау” передбачається за контрактом у таких формах: технічна документація (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, формули тощо); усна інформація та показ, під час яких повідомляються технічні відомості, передається досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об’єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені в них конструкторські та інші рішення.

Реалізація відносин економічної власності з приводу купівлі-продажу об’єктів інтелектуальної власності здійснюється за допомогою міжнародної торгівлі, зокрема монополізації торгівлі переважною кількістю ліцензій транснаціональними корпораціями.

Валютний ринок. Як економічна категорія валютний ринок означає певну сукупність економічних відносин із приводу організації та купівлі- продажу іноземних валют і платіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, телеграмних і поштових переказів у іноземній валюті).

На цьому ринку здійснюють операції зовнішньої торгівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, туризму. З погляду організаційних відносин валютний ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн. Переважно операції на ньому

здійснюють у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та інших міст. У межах окремих країн купівля-продаж валюти та іноземних платіжних документів здійснюється на національній валютній біржі (в Україні, наприклад, це Українська фондова біржа у Києві).

У деяких країнах, крім офіційного валютного ринку, існує паралельний, на якому курси валют відхиляються від офіційних курсів. Є також нелегальні “чорні” валютні ринки, на яких валютний курс визначається залежно від попиту та пропозиції валют.

У політекономічному аспекті валютний ринок виражає певну сукупність відносин економічної власності між суб’єктами цього ринку у процесі купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів шляхом здійснення основних видів валютних операцій (складання відповідних угод, визначення ринкового курсу та ін.) та привласнення доходів великими банками і компаніями, валютними біржами і спеціалізованими брокерськими фірмами. Повніше про механізм дії цього ринку буде сказано в останньому розділі.

Ринок інформації. Найновітнішим видом ринку, що сформувався за умов розгортання інформаційної революції, є ринок інформації. Як економічна категорія ринок інформації означає певну сукупність економічних відносин із приводу збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевим споживачам.

Від якості та обсягу інформації залежить правильність ухваленого рішення. Інформація є благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, головне завдання яких — збирання і продаж інформації. Ринки

(

інформації різняться ступенем поінформованості та можливістю реальних дій таких посередників щодо реалізації товарів і послуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізують твори мистецтва, бере 20 % від ціни, а дилери держав-

§

них цінних паперів — 1,32 %. Своєрідною ціною на ринку інформації є плата за рекламу.

У політекономічному аспекті ринок інформації означає певну сукупність відносин економічної власності між виробниками, посередниками та споживачами інформації у процесі купівлі-продажу різних видів інформаційних послуг та привласнення прибутків через механізм цін.

Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передавання її у деяких країнах Заходу називають інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється, насамперед, під час візитів фахівців (інженерів, техніків, майстрів, робітників) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особливостей організації виробництва, конструктивних і технічних характеристик виробів, рівня структури і витрат. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд професійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Після цього узагальню-

ють найважливіші результати, визначають основні нормативи та показники діяльності фірм, розробляють план розвитку на близьку перспективу.

Предметом купівлі-продажу на ринку інформації є також теле- та радіопродукція, книги, газети, реклама тощо.

Ринок нерухомості. Цей ринок, як уже зазначалося, включає ринок землі та побудованих на ній житла, дачних будинків тощо. Найважливішим елементом такого ринку є ринок землі або земельних ресурсів. Земля, як один із факторів виробництва, у більшості країн світу є товаром, а отже, об’єктом купівлі-продажу. Так, у СІЛА близько 65 % землі, що використовується фермерами, є їхньою власністю, а 35 % орендується. Водночас на основі власної обробляється менше 35 % землі, на основі оренди — 13 %, а решта на основі поєднання власної землі і оренди. На товар земля перетворюється і в Україні.

Щодо товару ринок нерухомості є сферою довготермінових капіталовкладень, може передаватись у спадщину, займає певний простір, на його ціну значною мірою впливає місце розташування.

Відносини економічної власності з приводу використання землі, її купівлі-продажу фіксуються у різних формах земельної ренти, ціні землі, про що йтиметься в окремій темі.

Проблеми формування ринків в Україні. Внаслідок капіталізації економічної системи в Україні відбувається процес активного формування основних видів ринків, а отже, структури ринку.

Так, процес формування ринку робочої сили тільки почався. Його характерними особливостями є, по-перше, значне перевищення пропозицією робочої сили її попиту (наприкінці 2000 р. кількість лише офіційно зареєстрованих безробітних становила 2 млн чол.), по-друге, значні масштаби міграції робочої сили (у пошуках роботи до країн близького і далекого зарубіжжя щорічно виїжджає до 7 млн найбільш мобільної робочої сили, а сума валютних надходжень досягає 500 млн дол.); по- третє, існує значна невідповідність між якістю робочої сили, тобто рівнем її освіти і кваліфікації, та рівнем заробітної плати (середня заробітна плата, яка становила у 2000 р. в Україні близько 200 грн, на 70 грн відставала від прожиткового рівня) та інше, що негативно впливає на ринок предметів споживання, послуг, засобів виробництва та інші види ринків. Деструктивною особливістю ринку робочої сили в нашій державі є те, що для зайняття немалої частки посад необхідно платити хабарі, рівень яких залежить від посади, а це, у свою чергу, породжує нову лавину корумпованості.

Щоб вижити за умов мізерної ціни на робочу силу, значна частина найманих працівників влаштовується на дві і більше роботи, що призводить до виснаження робочої сили, її прискореного зношування. Крім того, в Україні існує низька мобільність робочої сили внаслідок несфор- мованості ринку житла, значних цін на послуги, пов’язаних із переїздом на нове місце проживання тощо.

Особливостями ринку засобів виробництва в Україні є функціонування, здебільшого, уживаних засобів праці (внаслідок браку навіть простого відтворення нової техніки, устаткування тощо, тобто їх виробництв у звужених масштабах), високий рівень цін на сільськогосподарську техніку (що унеможливлює її придбання більшістю товаровиробників, передусім, фермерськими господарствами), затоварювання продукцією машинобудування внаслідок її високої енергомісткості та матеріаломісткості. Негативно впливають на ринок засобів виробництва надмірно високі ставки банківського кредиту, вузький платоспроможний попит населення, від якого залежать обсяги ринку засобів виробництва, недосконала амортизаційна політика держави, низька частка капіталовкладень та інші чинники.

Внаслідок надмірно заниженої ціни на робочу силу, високих цін на товари і послуги, особливо комунальні послуги, в Україні формується звужений споживчий ринок, передусім, на товари тривалого користування. Так, якщо у 1990 р. при середній заробітній платні у 248,4 крб для придбання холодильника вартістю 520 крб потрібно було витратити 2,1 місяця роботи, для купівлі кольорового телевізора вартістю 730 крб треба було попрацювати 2,9 місяця. У 2000 р. для придбання цих товарів потрібно було затратити у декілька разів більше робочого часу.

Негативно впливає на споживчий ринок висока плата за навчання у ВНЗ та постійне розширення платних навчальних закладів. Так, набір студентів з 1995 по 2000 рр. на платну форму навчання збільшився з 45 до 159 тисяч студентів, а за державну плату скоротився з 152 до 135 тисяч. Тому головна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібностей переважної більшості населення, відтісняється на другий план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з’являються престижні дитячі садки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності, отримувати дорогі платні послуги.

Головна умова розширення ринку послуг в Україні — зростання продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити асортимент платних і безкоштовних послуг для населення. Важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є також підвищення реальної заробітної плати, формування повноцінного ринку робочої сили та інші чинники.

Низька платоспроможність переважної більшості населення України, низький рівень заощаджень звужує і фінансовий ринок, тобто грошовий ринок. Першочерговими кроками на шляху розширення цього ринку мають стати повернення громадянам вилучених трудових заощаджень, індексація заробітної плати, пенсій, стипендії, підвищення мінімальної заробітної плати та допомоги з безробіття (така допомога У 2000 р. була збільшена з 26 грн до 35 грн). Деструктивну роль у розвитку фінансового ринку відіграє тіньовий ринок, на якому обертається близько 50 % грошової маси.

В останні роки поступово звужується і ринок інтелектуальної власності в Україні. Так, якщо за 1991—1999 рр. у нашій державі було видано 27 тис. патентів, у тому числі у 1997 р. — 9 тис., то у 1999 р. — лише 1000 патентів. Крім того, значна частина “ноу-хау” вивозиться за кордон у процесі міграції висококваліфікованих спеціалістів. Необхідно оперативно перевести в патенти України ті авторські свідоцтва, які були видані громадянам України відповідними службами колишнього СРСР. Якщо цього не зробити, вона втратить пріоритет на велику кількість винаходів. Україна досягла світового рівня у галузі математики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та молекулярної біології, електрохімії, що дає їй змогу бути активним учасником міжнародного ринку ідей.

Для зміцнення валютного ринку в Україні слід істотно послабити процес доларизації української економіки, зміцнити національну валюту, ефективно здійснювати валютне регулювання тощо.

На ринку цінних паперів в Україні наприкінці 2000 р. перебувало акцій на суму приблизно 40,5 млрд грн. Проте, якщо у СІЛА у середині 90-х рр. дохідність акцій становила, у середньому, 24 % річних, то в Україні у 2000 р. вона була меншою 1 %. Причиною цього є не лише незначна кількість акцій у 15 млн акціонерів, але й брак розвиненого фондового ринку, високий податковий прес на доходи підприємств (близько 80 %), що майже унеможливлює виплату частини прибутку на дивіденди, оподаткування самих дивідендів.

Ринку нерухомості в Україні властиві такі негативні тенденції, як скуповування за безцінь новою українською буржуазією землі у зубожілого населення, створення умов для продажу кращого житла найбід- нішими жителями міст внаслідок непомірної квартплати та їх переселення у квартири гіршої якості.

Відповідно до чинного законодавства розрізняють легальний (офіційний) та нелегальний (тіньовий) ринок. Нелегальний ринок є складовою тіньової економіки і включає в себе незаконну торгівлю зброєю, незаконно виготовленими товарами (спиртними напоями тощо), торгівлю наркотиками, незаконне ввезення імпортних товарів на вітчизняний ринок та їх продаж тощо. Другою важливою складовою нелегального ринку є неточне відображення доходів (передусім, прибутків) від господарської діяльності, здебільшого, у бік їх заниження, з одного боку, та їх приховування, з другого, з метою ухилення від сплати податків або досягнення інших спекулятивних цілей.

Нелегальний ринок поширюється на всі види ринків. Основними суб’єктами внутрішнього ринку є: 1) населення (зокрема домашні господарства); 2) фірми; 3) держава. Серед населення, у свою чергу, виділяють соціальні класи, верстви, прошарки.

Другий важливий суб’єкт внутрішнього ринку — фірми, передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють приватнопідприємницькі фірми, партнерства, корпорації, регульовані фірми, споживчу кооперацію, взаємоощадні банки, неприбуткові організації та фірми з самоуправлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті товариства, розширені командитні товариства, командитні товариства таємні товариства, акціонерні товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства (концерн, трест).

Найпростішою кваліфікацією цього типу суб’єктів ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у внутрішньому ринку, є поділ фірм на дрібні, середні та великі. У більшості розвинених країн світу кількісно переважають дрібні фірми (малий бізнес), про що буде сказано в одній із наступних тем.

Комплексний аналіз структури ринку дозволяє перейти до з’ясування інфраструктури ринку.


загрузка...