Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Капітал як політекономічна категорія


  • Причини виникнення та сутність капіталу.
  • Альтеративні теорії капіталу.

Причини виникнення та сутність капіталу. Поняття “капітал”, як уже зазначалось, є синонімічним категорії “капіталістична власність”. Тому розглядаючи причини виникнення капіталу можна використовувати аргументацію про причини виникнення капіталістичної власності, передусім, індивідуальної капіталістичної власності (або приватного капіталу), а у широкому контексті — про причини занепаду феодального способу виробництва та появи капіталістичного ладу, зокрема, розкрити сутність процесу первісного нагромадження капіталу. Оскільки комплексна характеристика цього процесу буде дана в одній із наступних тем, назвемо найважливіші причини виникнення капіталу, здебільшого, з боку суспільної форми.

Поява капіталу зумовлена, по-перше, перетворенням феодальної власності на гальмо розвитку продуктивних сил, переростанням суперечності між цими двома сторонами суспільного способу виробництва у конфлікт. По-друге, перетворенням приватної дрібнотоварної власності (приватної трудової), що має значну питому вагу в межах феодальної економічної системи під час її занепаду, на гальмо подальшого прогресу продуктивних сил. Парадокс цієї суперечності полягає у тому, що приватна трудова власність відповідала вимогам закону єдності праці і власності, але ця адекватність базувалась на вузькій основі й була перешкодою на шляху концентрації виробництва, досягнення оптимальних розмірів підприємств (а отже, ефекту масштабу) і впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, передусім, у сільське господарство. По-третє, дією закону прискореного розвитку економічних систем, у т. ч. прискореної еволюції типів і форм власності. По-четверте, дією законів концентрації та централізації власності. По-п’яте, економічною необхідністю та неминучістю формування і розвитку власності безпосередніх працівників на свою робочу силу. Такої власності не було у середньовічних цехах, у кріпосних селян, що також істотно гальмувало розвиток продуктивних сил.

Поява вільних (від засобів виробництва і засобів існування, а також юридично незалежних) найманих працівників якраз і означала формування власності останніх на свою робочу силу та перетворення простого товарного виробництва на капіталістичне товарне виробництво, початок функціонування промислового капіталу у сфері безпосереднього виробництва. Цьому передував лихварський, купецький і торговельний капітал.

Першу спробу з’ясувати сутність капіталу зробив Арістотель. Він ще за умов античного світу помітив формування розвинених відносин обміну у межах міст-полісів з грошовими зв’язками та елементами найманої праці, а отже, певні капіталістичні нашарування над селянським натуральним господарством. Від “ойкономії” (як науки про домашнє господарство) сутнісно нова форма господарювання — “хремастика” (дослівно “плеонексія” — прагнення мати все більше і більше) відрізнялася тим, що її метою було не самозабезпечення власних потреб домо- господарств, а безкінечне заробляння грошей, обмін благ для отримання найбільшого прибутку. Ця діяльність робила людей ненаситними, оскільки багатство у формі грошей не має меж. Т

ому хремастика порушувала міру й обмеженість форми, руйнувала попередню раціональну структуру світу, була, на його думку, соціально шкідливою для суспільства, а тому вимагала певних суспільних обмежень. Загалом під хремастикою Арістотель розумів мистецтво наживати багатство у грошовій формі або діяльність, спрямовану на таке нагромадження.

Класики політичної економії зробили крок назад порівняно з Арі- стотелем у визначенні сутності капіталу, оскільки ототожнювали його із нагромадженою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі, грошей та ін.). А. Сміт до капіталу відносив частину запасів, призначену для подальшого виробництва й отримання доходу. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном почали позначати головне майно, головну суму. В цілому класики буржуазної політичної економії виокремили в капіталі лише речовий зміст (певну суму матеріальних благ) без соціальної форми, що у методологічному аспекті означає недотримання вимог основного закону діалектики у специфічній щодо предмета політичної економії формі (єдності речового змісту та суспільної форми), ігнорування важливої сторони для пізнання такої сутності.

Цей недолік був усунений К. Марксом. Він, по-перше, обґрунтував положення, що за обсягом відображуваних процесів капітал охоплює домінуючу підсистему виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, до якої не входить лише дрібнотоварний сектор економіки. Про питому вагу даної підсистеми свідчить, зокрема, кількість осіб найманої праці у загальній кількості працездатного населення, частка засобів виробництва та інших об’єктів власності, зосереджених у руках класу капіталістів та ін. По-друге, глибинна внутрішня сутність капіталу з урахуванням об’єктно-суб’єктних відносин полягає в антагоністичній суперечності між монополізованими незначною частиною суспільства засобами виробництва, інтелектуальної власності, цінних паперів тощо і безпосередніми працівниками, які продають свою робочу силу. Капітал взагалі, на його думку, це абстракція, але не довільна, а змістовна, бо вона розкриває найважливіші специфічні риси суспільної форми капіталістичного способу виробництва, всієї економічної системи певного ладу, а також реально існує поряд із різноманітними формами капіталу, які є його конкретизацією, формою існування. Тому глибинна внутрішня сутність капіталу взагалі властива кожному окремому виду, будь-якій його конкретній формі.

Конкретні види і форми, по-третє, мають свої специфічні якості, властивості, завдяки яким вони уособлюються, розвиваються лише за власними законами, вступають у гостру конкурентну боротьбу.

Розгортання капіталу у панівну підсистему виробничих відносин у гносеологічному аспекті здійснюється через категорії “загальне — особливе — одиничне”. Загальним у схемі К. Маркса є: 1) процес становлення капіталу із грошей; капітал і праця; елементи капіталу, згруповані щодо їх відношення до праці (продукт, сировина, знаряддя праці);

2) відокремлення капіталу: оборотний капітал, основний капітал, оборот капіталу; 3) одиничність капіталу: капітал і прибуток; капітал і відсоток; капітал як вартість. Більш узагальненою формою капіталу є його поділ на процеси виробництва та обігу капіталу та єдність цих двох фаз відтворення. Особливими у цій схемі є нагромадження капіталу, конкуренція капіталу і концентрація капіталу. До одиничної форми К. Маркс відносив: а) капітал як кредит; б) капітал як акціонерний капітал; в) капітал як грошовий ринок.

У процесі еволюції капіталістичного виробництва здійснюється перехід від менш до більш розвинених форм капіталу (наприклад, від

індивідуального до акціонерного), що зумовлює розвиток глибинної внутрішньої сутності капіталу та діалектичне заперечення більш розвиненою формою попередньої, менш розвиненої.

Капітал, як і будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. В їхній діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії. Тому капітал — не просто засоби виробництва, блага, гроші тощо, а виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості є знаряддям привласнення частини чужої неоплаченої праці. У єдності двох сторін капіталу — його речового змісту та суспільної форми — визначальна роль пізнання сутності цієї категорії належить характеристиці суспільної форми, відносинам економічної власності. Саме тому капітал — це, за словами К. Маркса, не річ, а суспільне, належне певній суспільно-історичній формації виробниче відношення, яке втілене в речі й надає їй специфічного суспільного характеру.

Засоби виробництва, певні блага, в т. ч. матеріальні, не на всіх етапах людської цивілізації були знаряддям експлуатації: таку роль вони не виконували за первісного (були спільною власністю), рабовласницького (раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу) ладу. Здебільшого, така ситуація виникає і за феодалізму, щоправда, земля в руках феодала частково виконувала роль знаряддя експлуатації, бо він віддавав певну, переважно, невелику її частину селянинові, а той змушений був кілька днів на тиждень працювати на полі феодала-власника. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково й тому, ще селянин-кріпак не був юридично вільним. Отже, капітал як виробниче відношення не був панівною суспільною формою за феодалізму, водночас за цих умов розвивається лихварський капітал, коли гроші в руках лихваря були знаряддям привласнення частини праці дрібного товаровиробника (ремісників, селян).

Певного розвитку за феодалізму набув і торговельний капітал. Домінуючою підсистемою виробничих відносин капітал стає лише за капіталізму.

Засоби виробництва (в т. ч. земля) були знаряддям експлуатації і за державно-бюрократичного соціалізму. Хоча формально в пострадянських країнах і було проголошено суспільну власність на засоби виробництва, але фактично їх монопольно узурпувала бюрократична верхівка партійного, радянського та державного апарату. Тому будувався не гуманний або демократичний соціалізм, який мав би базуватися на економічній свободі індивідів і трудових колективів, єдності праці та власності, а державно-бюрократичний, за якого ступінь експлуатації у сфері безпосереднього виробництва був вищим, ніж у розвинених країнах Заходу.

Антагонізм між монополізованими незначною частиною суспільства засобами виробництва і найманими працівниками, а отже, між працею і капіталістичною власністю, розвивається у конкретних формах Капіталу (індивідуальному, корпоративному та ін.), внаслідок чого капітал стає панівною системою виробничих відносин. У розвинених країнах на початку XXI ст. до неї не належали тільки дрібнотоварні та частково, державний сектори економіки. Проте вони входили до неї опосередковано, оскільки через систему цін, контрактів, кредитні відносини підпорядковувалися різним формам капіталу.

Протягом двох останніх десятиліть XX ст. з цієї системи виокремилися тисячі народних підприємств, викуплених трудовими колективами. Залежно від рівня розвитку продуктивних сил, ступеня усуспільнення виробництва і праці, організованості найманої праці, соціально- економічної політики держави, соціальної спрямованості дій капіталу антагоністична суперечність може послаблюватися, еволюціонувати шляхом послаблення антагоністичності, конфліктності, про що свідчить згасання класової боротьби, передусім, страйкової. Ця суперечність послаблюється внаслідок широкого розповсюдження акцій серед найманих працівників, привласнення частиною з них у формі дивідендів від 7 до 10 % щорічної заробітної плати (нижня шкала є мінімумом, який свідчить про часткове перетворення найманого працівника на співвласника капіталу). Таку можливість подеколи мають висококваліфіковані робітники, науковці, які працюють з інформацією (якісно новим елементом системи продуктивних сил), привласнюють цей об’єкт у специфічній соціально-економічній формі. Крім того, ця суперечність частково долається через залучення найманих працівників до управління капіталістичною власністю (а отже, й капіталом), впровадження такої форми заробітної плати, як “участь у прибутках” та ін. Особливу роль у цьому процесі відіграє розвиток державного капіталу (власності), в якому поєднуються загальнонаціональні, колективні капіталістичні та олі- гополістичні інтереси.

Альтернативні теорії капіталу. Переважна більшість сучасних західних економістів при визначенні сутності капіталу дотримуються поглядів А. Сміта і Д. Рікардо на цю категорію. Відмінність між класиками політекономії та сучасними західними економістами полягає, по-перше, в тому, що західні економісти значно розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці, певних благ (у з’ясуванні сутності капіталу). До них відносять дороги, мости, комп’ютери, споруди тощо. Американський економіст І. Фішер визначив капітал як запас багатства у певний час, як здатність багатства і власності приносити їхньому власнику постійний дохід у вигляді “потоку послуг”. Відомий англійський економіст Дж. Хікс розглядав капітал як сукупність товарів виробничого призначення, а П. Хейне — як виготовлені засоби виробництва або блага, які можна використовувати для виробництва майбутніх благ.

По-друге, отримання доходу пов’язується не лише із зазначеними факторами виробництва, а й із особистим, людським фактором. Якщо перші отримали назву “фізичний капітал”, то другі — “людський капітал”, до якого належать знання, навички, енергія людей, а інвестиціями у “людський капітал” є витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримку здоров’я, на виховання дітей тощо. Прихильники теорії “людського капіталу” його складовою вважають навіть особисту чесність у ділових стосунках.

По-третє, деякі західні науковці ототожнюють капітал, насамперед, із грошима, з фінансовими ресурсами. По-четверте, вони ототожнюють капітал із часом, який розглядають як окремий фактор виробництва, що створює дохід. Таким чином західні науковці всебічно розкривають матеріально-речовий зміст категорії, пов’язують капітал із різними факторами виробництва, з процесом отримання доходу. В цьому вони впритул наближаються до розуміння суті капіталу К. Марксом та Ф. Енгельсом. К. Маркс, зокрема, аналізуючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. У такому аспекті він також розглядав капітал як нагромаджену працю, як відношення між уречевленою та живою працею. Сучасні західні науковці навіть повніше, ніж К. Маркс і Ф. Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов’язали його з благами, з часом. Російські та українські економісти лише наприкінці XX ст. стали на шлях пошуку такого джерела доходу, як час, але досі не змогли розкрити зміст поняття “людський капітал”, дати кількісну оцінку ролі знань, науки, охорони здоров’я у створенні національного доходу.

Водночас західні науковці не доповнюють матеріально-речовий аспект категорії “капітал” характеристикою його суспільно-економічної форми, дію певного фактора не розглядають в органічному взаємозв’язку з відносинами між людьми, що означає метафізичний, а не діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Певною мірою це й позаісторичний підхід, який полягає в тому, що існування капіталу приписується всім суспільно-економічним формаціям. Зокрема, вони стверджують, що лук і стріла в руках мисливця за первісного ладу були капіталом.

Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені також абстрагуються від поняття “наймана праця”; від суперечності між власниками значної кількості засобів виробництва і безпосередніми виробниками, які, здебільшого, позбавлені таких засобів, і щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї, змушені продавати цим власникам свою робочу силу.

У працях переважної більшості вчених колишнього СРСР і, значною мірою, вітчизняних економістів кінця 90-х рр. поняття “капітал” найчастіше розглядалося як основне виробниче відношення, як відносини економічної власності між капіталістами та найманими працівниками, як виробничі відносини між двома основними масами. Проте визначення капіталу як основного виробничого відношення не позбавлене деяких теоретико-методологічних вад. По-перше, воно не дає досить чіткого уявлення про співвідношення між найбільш узагальнюючим, абстрактним поняттям капіталу та його конкретними формами (насамперед, основним, промисловим, фінансовим капіталом та ін.), про те, що категорія капіталу втілює всі основні риси, притаманні кожній окремій формі капіталу. Виходячи з цього, основним виробничим відношенням може бути не капітал як узагальнююче поняття, а його найважливіша, основна форма.

По-друге, таке визначення не враховує вимог системного підходу до з’ясування сутності капіталу, окремих його сторін. Адже ця категорія навіть у своїй найбільш абстрактній, узагальнюючій формі визначається як суспільна форма капіталістичного способу виробництва, як соціально-економічна форма, якої набувають засоби виробництва, інші об’єкти власності на основі найманої праці, як уречевлена праця, що протистоїть живій, як вартість, що самозростає та ін.

По-третє, якщо розглядати капітал лише як основне виробниче відношення, то логічно випливає висновок, що всі інші (крім основного) не є капіталом, а отже, й виробничими відносинами, що базуються на експлуатації.

По-четверте, це свідчить про поверхове розуміння основної праці К. Маркса, який самою назвою показав, що він досліджує систему виробничих відносин на нижчій стадії розвитку капіталізму, втілених, здебільшого, у категорії “індивідуальний капітал”, який на мікрорівні розглядався ним як капітал кожного окремого капіталіста-власника підприємства. У процесі взаємодії всієї сукупності таких капіталів формувався суспільний капітал — сукупний капітал.

Водночас промисловий капітал розглядався К. Марксом в єдності трьох функціональних форм: грошового, продуктивного та торговельного. Відтак ці форми капіталу поступово відокремилися одна від одної, внаслідок чого промисловий капітал зрісся із продуктивним, що функціонує у сфері безпосереднього виробництва. Саме він і став основним виробничим відношенням, що, до того ж, відповідає вимогам принципу примату виробництва. Про функціональні форми капіталу та їхній кругообіг буде сказано при розгляді наступного питання. Крім того, основне виробниче відношення було внутрішньою суперечністю основного економічного закону, а отже, свідчить про їхню органічну єдність, що слугує додатковим аргументом цієї тези, а заразом — про її цілісність із методологічного погляду.

За умов капіталістичного способу виробництва загальноекономічні поняття і категорії (праця, засоби праці тощо) розвиваються, як уже зазначалось, у специфічних соціально-економічних формах — найманої праці, основного капіталу, оборотного капіталу тощо. У процесі еволюції основних типів капіталістичної власності (капіталу) ці форми, зберігаючи глибинну внутрішню сутність, наповнюються елементами якісно нового змісту. Тому дотримання вимог діалектики (основними з яких є змінюваність, плинність, динамізм економічних понять і категорій у міру змінюваності реальних економічних явищ і процесів, що виражають ці категорії) за панування індивідуального капіталу потребує запровадження в науковий обіг таких модифікованих понять і категорій, як індивідуальний постійний капітал, наймана праця за умов індивідуального капіталу тощо, про що буде сказано далі. Сказане дає підстави перейти до аналізу капіталу підприємства.


загрузка...