Навігація
Посилання


Політична економія

§ 1. Витрати виробництва


  • Витрати виробництва як політекономічна категорія.
  • Еволюція витрат виробництва у процесі розвитку економічних систем.

Витрати виробництва як політекономічна категорія. Процес капіталістичного виробництва завжди пов’язаний із використанням (споживанням) особистісних та речових факторів виробництва, кожен із яких, як зазначалось у попередній темі, відіграє неоднакову роль у створенні вартості та додаткової вартості, що втілюється в певних товарах. Та частина товару, що втілює в собі речові фактори виробництва, становить уречевлену працю, що складається із засобів праці та предметів праці. Вони існують іще до процесу виробництва, а при його здійсненні по-різному переносять свою вартість на новостворений продукт у вигляді матеріальних витрат. Особистісний фактор виробництва у процесі свого функціонування, тобто жива праця (або робоча сила в процесі її використання) створює вартість, у т. ч. додаткову вартість.

Участь у створенні вартості та додаткової вартості беруть також функціонуючий капіталіст та менеджери, одна частина яких належить до класу капіталістів, інша — до найманих працівників.

Додаткова вартість є чистим доходом, що становить надлишок над матеріальними витратами і втілюється у певних кількостях створеного товару. Додаткова вартість, створена найманими працівниками, нічого не коштує капіталісту.

Категорія “витрати виробництва” належить до загальноекономічних (тих, що відображають реалії у декількох суспільно-економічних формаціях). За умов капіталізму вона набуває специфічної суспільної форми — капіталістичних витрат виробництва.

З боку вимог суб’єктно-об’єктного підходу капіталістичні витрати виробництва представляють собою, передусім, відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу формування та розвитку витрат постійного та змінного капіталу та привласнення при цьому додаткової вартості у товарній формі (втіленої у товарі). У Кількісному аспекті — це витрати капіталу (капіталістичної власності).

Оскільки постійний і змінний капітал споживаються у процесі виробництва, то для постійного повторення останнього необхідно із вартості реалізованих товарів виділити частину коштів на їх заміщення. (З боку речового змісту — це вартість зношених засобів виробництва та спожитої робочої сили.) Отже, з погляду процесу відтворення капіталістичні витрати виробництва є частиною реалізованої вартості товару, що перетворюється на елементи продуктивного капіталу, тобто авансується на продовження безпосереднього виробництва. Внаслідок цього відбувається відокремлення цих процесів і їх теоретичне осмислення в окремій категорії.

Безвідносно до суспільної форми і з погляду окремого підприємства витрати виробництва — це те, у що обходиться йому виготовлення товарів: з боку вартісних відносин вони складаються з витрат на предмети праці, певної частки зношених засобів праці і на оплату робочої сили й виражаються формулою

Вв = с + V,

де с — вартість спожитих засобів виробництва, V — вартість необхідного продукту (необхідного для відтворення робочої сили працівника).

Якщо капіталісту для виробництв товарів необхідно затратити лише

с + V (витрати капіталу), то для суспільства — витрати праці (живої й уречевленої). З боку вартісної оцінки витрати суспільства на виготовлення будь-якого товару складаються з витрат на предмети праці, певної частки зношених засобів праці (разом складають с), оплати робочої сили (и) і додаткової вартості (т). В основі останнього лежить додаткова праця. Отже, витрати суспільства — це те, у що обходиться створення товару всьому суспільству і виражаються формулою

Уґ = с + V + т.

Для політекономічного аналізу капіталістичних витрат виробництва важливо зазначити й те, що змінний капітал як активна частина, на відміну від постійного (пасивної частини), не переносить свою вартість на новостворений продукт, а створює нову вартість (и + т). Таке твердження заперечується прихильниками концепції факторів виробництва.

Витрати капіталістичного підприємства і витрати суспільства — це окремі економічні категорії, в основі розмежування яких лежать об’єктивні економічні процеси, властиві також речовому змісту. Так, в основі виділення витрат підприємства лежать, з одного боку, процеси економічної відокремленості підприємств (що характеризує їх приналежність до відносин економічної власності на засоби виробництва і виготовлений продукт), а з другого — процеси суспільного поділу праці- Водночас, виділення витрат виробництва капіталістичного підприємства зумовлене, певною мірою, особливостями кругообороту індивідуального капіталу та його відтворення, витратами живої та уречевленої праці на виробництво товарів на окремому підприємстві.

Виділення категорії “витрати виробництва суспільства” також зумовлене витратами живої та уречевленої праці на виготовлення товару» що здійснюються, насамперед, поза межами окремого підприємства, зокрема наявністю у вартості такого товару додаткової праці у формі додаткової вартості. Як зазначалось у попередніх темах, суспільний поділ праці, зокрема в загальній та частковій формах, є частковим чинником зростання продуктивності праці. Тому при виготовленні складного товару цей чинник діє, в основному, поза межами окремого підприємства. Водночас складовим елементом витрат виробництва суспільства є витрати окремого підприємства. Стосовно додаткового продукту, то він створюється як на підприємстві живою працею безпосереднього виробника, менеджера і підприємця, так і поза його межами внаслідок синергічного ефекту, що виникає у процесі суспільного поділу праці в загальній та частковій формах. У вітчизняній економічній літературі джерелами додаткової вартості вважалась лише праця найманих працівників на підприємстві, що означало відсутність комплексної характеристики цієї проблеми не тільки з погляду суспільства, але й з боку окремого підприємства.

Крім того, витрати виробництва окремого підприємства не збігаються з суспільно необхідними витратами на виготовлення окремого товару, про що уже йшлося в попередніх темах. Це зумовлене різною технічною оснащеністю підприємств, неоднаковим рівнем організації виробництва, кваліфікації робітників та іншими факторами у межах однотипної форми власності (приватної, колективної та державної). Водночас є певні розбіжності між підприємствами щодо цих та інших факторів різних типів і форм власності. Суспільно необхідні затрати живої та уречевленої праці тяжіють до витрат на тих підприємствах, що виготовляють основну масу товарів даного виду, оскільки на них встановлюються суспільно необхідні умови виробництва (середня продуктивність, інтенсивність праці, рівень технічної оснащеності, кваліфікації працівників, якість продукції тощо). Ці усереднені фактори сфери безпосереднього виробництва певною мірою уніфікуються внаслідок впливу ринку, знеособлення і усереднення індивідуальних витрат виробництва на виготовлення ідентичних товарів. Конкретніше вплив ринку виявляється у наявності зворотної дії попиту споживачів (у т. ч. суб’єктивної оцінки останніми якості продукції тощо) на процес ціноутворення, а останнього — на виготовлення товарів. Суспільно необхідні витрати чи послуги виявляються у формі вартості.

Еволюція витрат виробництва у процесі розвитку економічних систем. Витрати виробництва, як і всі інші економічні категорії, на різних етапах розвитку товарного виробництва наповнюються елементами якісно нового або істотно нового змісту. Таке наповнення слід вивчати з урахуванням виділення у витратах виробництва матеріально-речового змісту (що характеризує їх приналежність до технологічного способу виробництва, насамперед, до розвитку продуктивних сил), та суспільної форми (її приналежності, до відносин економічної власності). Речовому змісту витрат виробництва також протистоїть вартісна форма таких витрат, яка є складовою товарно-грошових відносин. У першому випадку витрати виробництва характеризують техніко-економічні відносини (відносини спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва та ін.) між людьми у процесі виготовлення товару. У другому випадку — відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу привласнення результатів живої праці на етапі виготовлення товару. Зокрема, при виготовленні складного товару таке привласнення складного товару здійснюється шляхом закупівлі комплектуючих виробів за надмірно високими цінами: на їх купівлю може піти більша частина створеного на підприємстві додаткового продукту. Нееквівалентне привласнення результатів колективної праці може відбутись у випадку виплати надмірно високої платні вищим менеджерам, підприємницького доходу та ін.

За умов простого товарного виробництва, відсутності розвиненого суспільного поділу праці витрати виробництва окремого товаровиробника майже не відрізняються від витрат суспільства (оскільки синергічний ефект від загального та часткового поділу праці та поєднання особистих і речових факторів виробництва є мінімальним), а продуктивність праці є надзвичайно низькою, що не дає змоги створювати додатковий продукт, або дає можливість створювати його в незначних розмірах. За цих умов витрати живої та уречевленої праці в необхідних для задоволення суспільних потреб розмірах, в основному, збігаються із вартістю товарів, а основою цін є вартість.

За умов капіталістичного товарного виробництва внаслідок поглиблення суспільного поділу праці зростає синергічний ефект, внаслідок чого збільшується маса додаткового продукту, що виникає поза межами окремого підприємства. Водночас зростає додатковий продукт, що створюється на окремому підприємстві, але не входить до структури витрат виробництва підприємства. Це зумовлює наростання відмінностей між категоріями “витрати виробництва підприємства” і “витрати суспільства” як з боку матеріально-речового змісту, так і суспільної форми.

У першому випадку витрати виробництва підприємства відображають усе складнішу сукупність техніко-економічних відносин, а також продуктивних сил, що використовуються для виготовлення продукції, а витрати суспільства — насамперед, поглиблення суспільного поділу праці в загальній та частковій формах і відповідне зростання синергічного ефекту.

У другому випадку витрати виробництва підприємства відображають відносини привласнення між різними підприємствами — підрядниками і субпідрядниками — що здійснюється через механізм цін.

Одночасно ця категорія виражає співвідношення між витратами уречевленої та частини живої праці на капіталістичних підприємствах, що виготовляють основну масу продукції, з одного боку, та тими підприємствами, витрати яких є нижчими або додатково привласнюють частину новоствореної вартості, що відбувається через механізм внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції і ціноутворення, з другого боку- Внаслідок цих процесів вартість перетворюється на якісно нову трансформовану форму — ринкову вартість (як результат внутрішньогалузевої конкуренції) і ціну виробництва (як результат міжгалузевої конкуренції), а остання лежить в основі цін товарів.

Витрати суспільства в якісному аспекті за умов капіталістичного товарного виробництва відображають відносини між підприємствами, зайнятими на них працівниками усе більшої кількості сфер і галузей народного господарства з приводу створення необхідної для суспільства кількості товарів і послуг і, насамперед, додаткового продукту та розподілу його між галузями залежно від величини сукупного капіталу.

Ядром відносин привласнення у сфері безпосереднього виробництва є, як зазначалося, відносини між працею і капіталом, формами вияву яких є поділ новоствореної вартості на необхідний і додатковий продукт, праця безпосередніх виробників під контролем капіталістів- підприємців, управління власністю з боку останніх, відчуженість найманих працівників від економічної влади тощо. В цілому витрати виробництва суспільства (у т. ч. витрати виробництва на підприємстві) на нижчій стадії розвитку капіталізму набувають форми витрат капіталу (постійного і змінного) у складі авансованого капіталу. Авансований капітал внаслідок часткового зношування основних фондів та їхнього переносу на новостворений товар більший за капіталістичні витрати виробництва.

На вищій стадії розвитку капіталізму, зокрема в умовах формування та розвитку змішаної економіки, відбувається часткова капіталізація праці та соціалізація капіталу. Часткова капіталізація праці здійснюється шляхом придбання значною частиною найманих працівників акцій підприємств і привласнення певної суми дивідендів, деякого посилення їхньої ролі в управлінні власністю на підприємстві, зростання ролі автономних бригад у контролі над якістю продукції, ритмом виробництва, розподілі заробітної плати тощо, а значить — у послабленні контролю капіталіста-підприємця і менеджерів над процесом праці. Часткова соціалізація капіталу здійснюється завдяки переходу частини акціонерної власності до рук високооплачуваних найманих працівників, їх перетворенні на співвласників акціонерних компаній, викупу трудовими колективами окремих підприємств тощо. В останньому випадку витрати виробництва набувають форми витрат народних фондів, тобто уже не вважаються витратами капіталу. Це найвища форма соціалізації капіталу.

На цій стадії на монополістичних (у т. ч. олігополістичних) підприємствах формуються монопольні витрати виробництва, які внаслідок виготовлення на цих підприємствах основної маси продукції, зосередження найпередовішої техніки і технології, впровадження найдосконаліших форм і методів організації виробництва, закупівлі сировини, матеріалів і комплектуючих виробів за заниженими цінами тощо є нижчими, ніж на індивідуальних (середніх і малих) капіталістичних підприємствах. Монопольні витрати виробництва відображають, передусім, відносини монополістичної власності щодо формування та розвитку витрат монополістичного постійного та змінного капіталу й привласнення при цьому додаткової вартості у формі монополістичного товару.

Крім того, на вищій стадії капіталізму монопольні витрати виробництва наповнюються державно-монополістичним змістом. Так, внаслідок проведення державою політики прискореної амортизації витрати виробництва, передусім, на підприємствах монополій збільшуються, оскільки у перші роки використання засобів праці списують значно більшу їх частину, яка включається до витрат виробництва. Про державно- монополістичну форму витрат виробництва свідчить процес передачі нових технологій, інших об’єктів державної інтелектуальної власності підприємствам різних типів капіталістичної власності, використання такої власності внаслідок здійснення спільних науково-дослідних робіт промислових компаній із державними лабораторіями та використання отриманих результатів. Так, у США згідно з законом 1986 р. було утворено Консорціум федеральних наукових лабораторій, який координує роботу 700 федеральних наукових лабораторій із метою надання допомоги компаніям у встановленні співробітництва з федеральними науковими підрозділами.

Капіталістичні витрати виробництва мають бути відшкодовані за рахунок реалізації виготовлених на підприємстві товарів. Тому витрати на виготовлення і реалізацію товару називають собівартістю продукції. У політекономічному аспекті вона відрізняється від капіталістичних витрат виробництва тим, що виражає не лише відносини економічної власності між найманими працівниками і капіталістами щодо формування витрат постійного та змінного капіталу й привласнення додаткової вартості у процесі створення товарів, але й щодо їх реалізації. Отже, при цьому привласнюється додаткова вартість, участь у створенні якої брали наймані працівники у процесі реалізації вартості товарів.

У західній економічній літературі у контексті позитивної економічної теорії, концепції “факторів виробництва” до постійних витрат виробництва відносять витрати на заробітну плату, виплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), витрати на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства. До змінних, за такою логікою, належать сировина, матеріали, пальне, електроенергія.

Таке розмежування може бути корисним для класифікації витрат за іншим критерієм, зокрема, воно забезпечує розрахункову базу для встановлення цін компаніями і фірмами, дає змогу з’ясувати вплив зростання обсягів реалізації продукції на загальні розміри витрат, визначити, при яких обсягах виробництва підприємство почне отримувати прибуток за оптимальними для нього цінами та ін. Проте з погляду відносин економічної власності при цьому приховується джерело вартості і додаткової вартості, оскільки до однієї групи витрат включено витрати на елементи і постійного, і змінного капіталу, а розмежування витрат не узгоджується з поділом капіталу на постійний і змінний.

З кількісного боку вартість і собівартість співвідносяться між собою як ціле і частина, оскільки вартість складається з матеріальних витрат, необхідного і додаткового продукту, а собівартість — лише з перших двох елементів. Як і категорія “вартість”, собівартість має кількісний і якісний аспекти. В якісному аспекті собівартість відображає економічні відносини між працівниками даного підприємства, різними підприємствами (трудовими колективами) з приводу виготовлення певних товарів і надання послуг.

Оскільки серед економічних відносин розрізняють техніко-еко- номічні та відносини економічної власності, то в собівартості слід виділяти ці дві підгрупи відносин. Техніко-економічні відносини даної категорії — це відносини між різними підприємствами, що вступають у відносини спеціалізації, кооперування продукції певного виду без врахування у ній додаткового продукту. Відносини економічної власності, які відображає категорія “собівартість” — це відносини привласнення, що виникають із приводу купівлі-продажу підприємствами комплектуючих виробів тощо, що реалізуються через механізм цін. Складовою цих відносин є привласнення найманими працівниками заробітної плати, взаємодія праці та капіталу при встановленні певних форм і систем заробітної плати, її величини. За сучасних умов активну участь у формуванні заробітної плати бере держава, тому у собівартості мають відображатися відносини між підприємствами і державою. Остання впливає на собівартість багатьох видів продукції також шляхом встановлення економічних нормативів і стандартів.

Зі сказаного стає зрозумілим, що категорію “вартість” не можна обмежувати лише сферою безпосереднього виробництва або власне виробництва, як це стверджують окремі автори. Хоча суспільно необхідні витрати виробництва формуються, насамперед, у сфері безпосереднього виробництва, але активний вплив на них здійснює платоспроможний попит населення, механізм ринку. Оскільки у сфері обміну здійснюється обмін еквівалентів (обмін товару та товару відповідно до кількості та якості затраченої праці), то у цій сфері відбувається остаточне визначення вартості товарів і послуг, що характеризує вартість і як категорію обміну.

Некоректним є висновок і про те, що собівартість виражає виробничі відносини, пов’язані з розподілом продукту. Як і вартість, категорія “собівартість” є, насамперед, категорією безпосереднього виробництва.

Структура собівартості має різні критерії розмежування. Як і у категорії економічної теорії, найбільш поширеною є її поділ за елементами затрат. Такими елементами є сировина й основні матеріали, пальне, заробітна плата, допоміжні матеріали, електроенергія, амортизація основних фондів, соціальне страхування та інші затрати. Ця класифікація допомагає зіставляти матеріальні, трудові та частково фінансові ресурси підприємства, виявляти тенденції їх зростання або зниження та ін. Водночас використовується класифікація затрат за статтями калькуляції. Поряд із деякими попередніми елементами в ній виділяють затрати на підготовку й освоєння виробництва, затрати на утримання й експлуатацію устаткування, затрати на управління цехом та іншими підрозділами підприємства, затрати від браку та інші.

У собівартості виділяють також виробничі та позавиробничі витрати підприємства. До виробничих витрат відносять усі витрати, пов’язані з процесом виробництва (витрати на сировину, матеріали, заробітну плату та ін.), до позавиробничих — витрати, пов’язані з реалізацією продукції, а також відрахування на науково-дослідні роботи, підготовку кадрів, маркетингові дослідження та ін.

У кожному з цих видів класифікації найважливішими статтями затрат є сировина, матеріали, електроенергія, заробітна плата, відрахування на соціальне страхування. Для розвитку народного господарства України за сучасних умов надзвичайно гострою є проблема оптимального співвідношення у затратах підприємства і суспільства заробітної плати. Так, на початку 2000 р. частка заробітної плати у валовому внутрішньому продукті становила близько 34 %, тоді як у США — майже 70 %, у Греції — понад 70 %.

Представники уряду нерідко стверджують, що зростання заробітної плати на певну величину автоматично зумовлює таке ж збільшення інфляції. Проте ця думка є хибною, оскільки частка заробітної плати у затратах суспільства є занадто малою. Так, згідно з оцінкою. Інституту економіки НАН, вплив заробітної плати на зростання цін у 1993 р. становив не більше 20 %, а за даними профспілок — не більше 6 %. Частка заробітної плати у собівартості продукції в окремих галузях промисловості є навіть нижчою. Протягом наступних років ситуація не покращилась. Внаслідок цього штучно звужується платоспроможний попит населення, а також ринок збуту для товарів та послуг вітчизняного виробництва, що породжує низку інших негативних явищ в економіці.

Зниження собівартості продукції вигідне як для кожного підприємства, окремого його підрозділу, так і для суспільства в цілому. Низька собівартість забезпечує підприємству привласнення додаткового продукту, розміри якого залежать від обсягів зниження індивідуальної собівартості порівняно з суспільною.

Низька собівартість товарів і послуг у масштабі суспільства підвищує конкурентоспроможність національної економіки на світовому ринку, механізм ціноутворення на якому значною мірою аналогічний тому, як це відбувається всередині окремої країни з підприємствами, що мають різні індивідуальні вартості. Різниця полягає, насамперед, у тому, що на світовому ринку місце окремих підприємств займають окремі країни, їхні національні компанії та фірми. Зниження собівартості більшістю підприємств окремої країни, особливо в галузях, що виготовляють товари масового споживання, створює реальні передумови для зниження цін на ці товари, а отже, для підвищення добробуту народу. Крім того, зниження собівартості продукції означає економію матеріальних, людських, фінансових та інших ресурсів, які суспільство може використати для виготовлення нових товарів і задоволення нових суспільних потреб.

Скорочення затрат, пов’язаних із використанням засобів праці (основних фондів), можливе завдяки зменшенню амортизаційних відрахувань шляхом інтенсивного використання машин, устаткування, підвищення коефіцієнта змінності техніки, покращення якості наявних типів машин, устаткування та впровадження принципово нової техніки, зменшення частки пасивних фондів у загальній вартості основних фондів і відповідне збільшення їхньої активної частини, виготовлення дешевшої техніки внаслідок підвищення продуктивності праці у галузях групи “А” та ін. Особливо актуальним для України є впровадження принципово нових видів техніки і технології, оскільки моральне зношування основних фондів у народному господарстві досягає 95 %. Проте при катастрофічно низькому рівні капіталовкладень в економіку в переважній більшості впроваджуються застарілі зразки техніки. Так, у 1999 р. понад 90 % винаходів в Україні не мали науково-технічних обґрунтувань, а частка закуплених за кордоном ліцензій не була на рівні світових досягнень.

Скорочення затрат, пов’язаних із використанням предметів праці (сировини, електроенергії, матеріалів та ін.). Заміна традиційних сировинних матеріалів здійснюється більш раціональними видами, в т. ч. із наперед заданими властивостями композитних матеріалів, сплавів різних матеріалів, полімерів (так, в Україні сумарна частина крекінгу в загальному обсязі переробки нафти становить 36 %, що майже у 8 разів нижче, ніж у Німеччині і у 15 разів — у СІЛА; з родовищ нафти добувається лише 40—45 %, а в цілому в Україні втрачається приблизно 1/4 загальної кількості вугілля і попутного газу); зниження норм витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції (на виплавлення 1 т сталі конверторним способом витрачається близько800 кгумовного палива, а в електропечах — близько400 кг; проте в Україні на частку одержаної в електропечах припадає 5—7 % виплавленої сталі, тоді як у США, Японії і Франції більше ЗО %), комплексне використання ресурсів, у т. ч. відходів вторинних ресурсів; поліпшення якості матеріальних ресурсів та ін.

Скорочення собівартості продукції за рахунок заробітної плати у високорозвинених країнах світу можливе лише шляхом вищих темпів зростання продуктивності праці порівняно з темпами зростання заробітної плати. Для України, як зазначалося, ця проблема не актуальна, оскільки частка фонду оплати праці зайнятих у матеріальному виробництві є набагато нижчою.

Витрати виробництва є основою цін.


загрузка...