Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Сутність ціни та механізм ціноутворення


  • Політекономічна сутність ціни у процесі їх еволюції.
  • Теорії ціни.
  • Функції ціни та методи ціноутворення.

Політекономічна сутність ціни у процесі їх еволюції. Найпростішим визначенням ціни, яке увійшло з праць К. Маркса до радянської економічної літератури і нерідко зустрічається у працях вітчизняних економістів, є таке: це грошове вираження вартості.

У працях сучасних західних економістів та тих, хто механічно їх копіює, здебільшого зустрічаються спрощені трактування ціни. Так, у “Словнику сучасної економічної теорії”, підготовленому англійськими науковцями, стверджується, що “ціна блага або ресурсу показує, від чого необхідно відмовитись, щоб придбати це благо або послугу”, що “ціна, зазвичай, виражається у грошовій формі”. У підручнику Кемпбелла ц м»

Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю дається таке визначення ціни: це “кількість грошей (або інших товарів і послуг), що виплачуються за одиницю товару і послуги”. У навчальному посібнику “Основи економічної теорії”, підготовленому українськими авторами А. Задоєю і Ю. Пет- рунею, але виданої у Москві, також зазначається, що ціна — це кількість грошей, які дозволяють придбати товар. Аналогічне визначення дається в економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна.

Наведені два останні визначення ціни є надмірно поверховими; їх можна вважати такими, що списані з цінників товарів. Перше визначення, хоча й дане з позиції концепції альтернативних витрат, але також не проникає у сутність проблеми. Порівняно з ними, визначення К. Маркса, хоча й відображає сутність ціни за умов простого товарного виробництва (коли ціни коливались навколо вартості), але є значно змістовнішими.

За умов простого товарного виробництва основою (субстанцією) цін була вартість, а основою вартості — суспільно необхідні витрати, що виникають внаслідок витрат, передусім, абстрактної, а частково — й конкретної праці (тобто мірою, якою якість праці, корисність даної праці формує певну частину вартості товарів не лише шляхом перенесення цією працею частини вартості засобів виробництва на новостворений товар, але й безпосередньою участю у створенні необхідного та додаткового продукту).

За простого товарного виробництва в основі товарних цін лежали лише суспільно необхідні витрати виробництва. Це можна виразити такою формулою:

~№ = с + V + т,

— вартість товару, с — постійний капітал (або витрати підприємця, ремісника на придбання засобів виробництва); V — змінний капітал (або витрати ремісника на відтворення власної робочої сили); т — додатковий продукт (за капіталізму він існував у формі додаткової вартості).

За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:

Цв = с + V + р,

де Цв — ціна виробництва, с — постійний капітал; V — змінний капітал, р — прибуток.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу коливання попиту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, виробництво товарів у яких не за

довольняє потреби споживача, з відповідним коливанням цін (їх зростання при незадоволенні платоспроможного попиту і зниження при переважанні пропозицією попиту). За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

Загалом у процесі міжгалузевого переливу капіталу різниця у галузевих нормах прибутку, що виникають внаслідок відмінностей в органічній будові капіталу, значно згладжується шляхом відхилень цін від вартості. Середня норма прибутку, що утворюється при цьому, додається до витрат виробництва у різних галузях і точніше визначається за формулою

ЦЕ = с + V + р´,

де р´ — середня норма прибутку, К — авансований капітал.

Якщо за простого товарного виробництва ціни визначались лише законом вартості, то за капіталістичного товарного виробництва вони, крім того, визначаються ще й дією законів додаткової вартості, попиту і пропозиції. Тому найпростіше визначення ціни за нових історичних умов таке: ціна — це грошове вираження ціни виробництва, взаємодії законів вартості, додаткової вартості та закону попиту і пропозиції.

У “Капіталі” К. Маркса дається визначення ціни як грошового вираження вартості. І хоч у цій праці розглядається процес перетворення вартості на ціну виробництва, саме визначення ціни залишилося незмінним. Це суперечить діалектичному методу дослідження. В економічній літературі колишнього СРСР наводилося лише це доісторичне (тобто таке, що відображало реалії докапіталістичних формацій) визначення, що означало догматичне, антинаукове сприйняття дійсності.

Водночас, наведені визначення ціни і ціни виробництва недостатньою мірою враховують політекономічний аспект (зокрема, об’єктно- суб’єктний підхід) поняття “вартості”, а отже, й ціни з якісного боку. У кількісному аспекті вартість можна розглядати не лише як кількість суспільно необхідної праці, втіленої в товарі, але й певних об’єктів, елементів (дрібнотоварної власності). В якісному аспекті вартість у цьому контексті є, передусім, відносинами економічної власності між товаровиробниками з приводу формування витрат суспільно необхідної праці у певних товарах та привласнення окремим товаровиробником результатів своєї праці у товарній формі (поки товар залишається нереалізованим на ринку).

З урахуванням цього ціну за умов простого товарного виробництва можна визначити як грошове вираження певної частки дрібнотоварної власності, з приводу відчуження якої від одного товаровиробника за певну суму грошей і привласнення іншим товаровиробником або споживачем виникають відносини купівлі-продажу, а отже, приватної трудової власності.

Якщо такий підхід застосувати до визначення ціни у політекономіч- ному аспекті на нижчій стадії капіталізму, то вона є грошовим вираженням частки індивідуальної капіталістичної власності, з приводу постійного відчуження якої від одного капіталіста — товаровиробника за певну суму грошей і привласнення іншим капіталістом за одночасного відчуження ним грошового еквівалента цього товару виникають і розвиваються відносини приватнокапіталістичної власності.

Якщо приватні товаровиробники намагаються у процесі реалізації своїх товарів відшкодувати витрати праці, то індивідуальні капіталісти — витрати капіталу (капіталістичні витрати виробництва — с + и) і отримати середній прибуток (р), який, як зазначалося раніше, формується внаслідок міжгалузевої конкуренції. Тому привласнення додаткового продукту дрібним товаровиробником базується на витратах, здебільшого, живої праці (частка уречевленої праці як чинник формування вартості, але не її джерела, є незначною), а привласнення додаткової вартості індивідуальним капіталістом — на витратах авансованого капіталу, в якому джерелом ціни виробництва як модифікованої вартості залишається жива праця (але найманого працівника і функціонуючого капіталіста), проте значно посилюється роль уречевленої праці у формування ціни виробництва (конкретною працею найманого працівника на вартість товару переноситься зростаюча частка уречевленої праці). Оскільки ціна виробництва є модифікованою формою вартості, то її (ціни виробництва) внутрішньою матеріальною основою є вартість, а отже, передусім, абстрактна суспільно-необхідна праця найманих працівників. Водночас певною мірою у формуванні вартості бере участь конкретна праця (залежно від якості праці, ступеня корисності створюваних товарів і послуг).

Немало західних економістів, а також вітчизняних (зокрема М. Ту- ган-Барановський) після виходу 3-го тому “Капіталу” К. Маркса (де основою ринкових цін називалась ціна виробництва) протиставляли ціну виробництва вартості. Таке протиставлення наявне і у працях окремих сучасних українських економістів. Це протиставлення методологічно базується, передусім, на незнанні діалектики, зокрема діалектичного заперечення розвиненішими економічними формами менш розвинених (загалом незнанні гносеологічного аспекту дії закону заперечення заперечення), на хибному положенні про повне заперечення. Насправді ціна виробництва як якісно нова форма руху вартості на нижчій стадії капіталізму, діалектично (тобто з утриманням позитивних сторін вартості, до яких належить працеутворююче джерело останньої з боку живої праці) заперечує попередню основу. Таке заперечення виявляється і у тому, що матеріальною основою середнього прибутку є додаткова вартість.

Якісно нова форма ціни виробництва у цьому контексті полягає, по- перше, у тому, що замість праці простих товаровиробників її джерелом є праця найманих працівників та функціонуючих капіталістів; по-друге, середній прибуток формується внаслідок певного перерозподілу додаткової вартості між галузями (як наслідок міжгалузевої конкуренції); по-третє, зростає частка уречевленої праці (с) як чинника формування ціни виробництва; по-четверте, посилюється синергічний ефект від взаємодії найманих працівників із досконалішими засобами праці; по-п’яте, ціна виробництва втілює у собі модифіковану мету капіталістичного способу виробництва (його основний закон) — привласнення додаткової вартості та середнього прибутку. З урахуванням сказаного закон вартості модифікується у закон середньої ціни виробництва.

З переходом нижчої стадії капіталізму у вищу, зокрема у монополістичний ступінь останньої, відбувається така трансформація ціни виробництва у більш розвинену форму. Зокрема, з виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, виникають монопольно високі та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва перетворюється на монопольну ціну виробництва, яка виражається формулою

МЦВ ’~С + и+р+рі,

де Мцв — монопольна ціна виробництва; с — постійний капітал; и — змінний капітал; р — середній прибуток; р1 — монопольно високий прибуток.

Останній привласнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сфері виробництва та у сфері обігу. З урахуванням цього формулюється таке сучасне визначення ціни. Ціна — грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, додаткової вартості, монополізації виробництва, попиту та пропозиції, панування групових монополій (олігополій).

Проте наведене визначення лише незначною мірою відображає по- літико-економічний аспект даної категорії. Якщо врахувати цей аспект, то монопольна ціна є часткою монополістичної (в т. ч. олігополістич- ної) власності, з приводу постійного відчуження якої від одного монополістичного підприємства за певну суму грошей і одночасного привласнення іншим підприємством (або споживачем) цієї власності та відчуженням грошового еквівалента виникає і розвивається складна підсистема відносин капіталістичної власності. Її складність зумовлена, по-перше, появою нового елемента в межах монопольної ціни — монопольно високого прибутку; по-друге, нових суб’єктів цих відносин власності — підприємств дрібнотоварного (а отже, дрібних товаровиробників) та малих і середніх підприємств немонополізованого (а значить, індивідуальних капіталістів) сектору; по-третє, розширенням сфери функціонування даної ціни.

Монопольна ціна — це, насамперед, монопольна ціна виробництва. Зосереджуючи у себе найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці тощо, підприємства та філіали гігантських компаній формують найнижчі витрати — витрати виробництва (а отже, й собівартість), які є основним чинником привласнення монопольно високих прибутків. Оскільки на таких підприємствах виробляють основну частину продукції, то однією зі складових цін на цей товар є відповідні витрати виробництва. Але якби ціни на автомобілі встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими; такими їх робить диктат монополій ринку. Тому монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відображають панування оліго- полістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів. На відміну від цього, на нижчій стадії капіталізму основою цін були середні витрати, як виняток — індивідуальні витрати виробництва й обігу.

Монопольна ціна діалектично заперечує вартість і ціну виробництва, свідченням чого є, зокрема, наявність у її складі середнього прибутку, а загалом —: додаткової вартості як матеріальної основи монопольного прибутку та інші ознаки.

Наслідуючи низку позитивних сторін попередніх форм, монопольна ціна водночас є якісно новою ціною зі специфічними для неї особливостями. Це виявляється, по-перше, у тому, що її додатковим джерелом є праця значної кількості найманих управлінців (наприклад, у США їх налічується понад 12 млн, зосереджених здебільшого на монополістичних підприємствах), по-друге, монопольний прибуток формується ІЗ більшої кількості джерел, передусім, перерозподілу додаткової вартості з немонополізованого та державного секторів економіки; по-третє, значно зростає частка уречевленої праці як чинника формування даної ціни внаслідок вищої технічної та органічної будови капіталу, особливо за рахунок прискореної амортизації; по-четверте, ще більше зростає синергічний ефект від взаємодії найдосконалішої робочої сили та інформаційно- й наукомістких засобів праці; по-п’яте, монопольна ціна є засобом реалізації модифікованої основної мети капіталістичного способу виробництва на нижчому ступені вищої стадії капіталізму — виробництва та привласнення додаткової вартості у формі монопольно високих прибутків; по-шосте, монопольна ціна (монопольно низька та монопольно висока) є найважливішим засобом економічного диктату монополій над іншими секторами економіки та споживачами; по-сьоме, застосування механізму монопольних цін передбачає поєднання економічної могутності монополій із політичною владою.

Повніше уявлення про економічну сутність цін дають різні теорії ціни.

Теорії ціни. Вагомий внесок у теорію ціноутворення внесли Д. Рікар- до, К. Маркс, М. Туган-Барановський, А. Маршалл та деякі інші вчені.

До них французький економіст Ф. Кене (представник класичної політекономії) висунув теорію витрат виробництва, в якій стверджувалось, що рівень цін товару визначається витратами на їх виробництво. Проте цій теорії притаманна тавтологічність; оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на сировину, матеріали, пальне, транспортні послуги та ін., то ціна на кінцеву продукцію пояснюється цінами на окремі елементи затрат. Крім того, такий підхід означає абстрагування від величини вартості додаткового продукту. Така абстракція є не науковою, оскільки додатковий продукт (а отже, і додаткова вартість) є невід’ємним і важливим елементом ціни.

Тавтологічність була також притаманна теорії трьох факторів виробництва, авторами якої були французькі економісти Ж.Б. Сей та Ф. Бастіа. Згідно з цією теорією у процесі виробництва беруть участь такі фактори, як праця, земля і капітал, ціною яких є, відповідно, заробітна плата, рента і прибуток. Ціна цих факторів, на їхню думку, формує основу вартості, грошовим вираженням якої є ціна. Таким чином, у теорії трьох факторів виробництва ціни пояснюються цінами, що й надає їм тавтологічного характеру. Аналогічних поглядів дотримувався і А. Сміт. Так, внаслідок “догми Сміта” (коли з аналізу вартості випадають постійні витрати “с”) при визначенні окремої ціни товарів цілком ігнорувались матеріальні витрати: протягом, наприклад, одного року ці витрати становлять річну суму амортизації засобів праці і вартість матеріально-виробничих запасів, наявних на початок року та спожитих впродовж цього періоду.

Крім того, А. Сміт вважав працю джерелом вартості, а отже, основою цін лише за умов простого товарного виробництва.

Попередник К. Маркса — всесвітньо відомий англійський економіст Д. Рікардо — вважав працю джерелом вартості і за умов капіталістичного товарного виробництва. Він уперше у світовій літературі відокремив три основні фактори субстанції (тобто основи) вартості: працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність. Перші два фактори відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворювальних товарів (тобто товарів, що постійно виготовляються), третій — для незначної групи товарів, що є невідтворюваними (шедеври мистецтва, рідкісні книги тощо).

І справді, чим іншим можна пояснити продаж картин відомих художників минулого на всесвітньо відомому аукціоні Сотбі в Англії за кілька мільйонів доларів кожну, якщо не їхньою рідкісністю, невідтво- рюваністю?

З історії життя багатьох видатних майстрів минулого відомо, що вони змушені були продавати свої картини за незначні суми, а тому жили у злиднях. Шедеври імпресіоністів (Клод Моне, Огюст Ренуар, Поль Дюран-Рюель та ін.) за життя їхніх творців майже не мали збуту, а нині вони продаються за неймовірними цінами. Невипадково щодо них у наш час сформульовано закон запізнілого визнання.

Д. Рікардо справедливо критикував положення французького економіста Ж.Б. Сея про те, що корисність товарів є регулятором їхньої вартості. Пізніше ця теза була розвинута в теорію граничної корисності. Ступінь корисності, на думку Рікардо, не може бути мірою вартості, бо товар, який виробляється з більшими зусиллями, завжди дорожчий, ніж той, що виробляється з меншими зусиллями. Крім того, навіть двоє людей, які користуються однією і тією ж річчю, отримують від неї різне задоволення.

У той же час дещо однобічним було твердження Д. Рікардо про те, що визначення вартості невідтворюваних товарів (рідкісних творів мистецтва) залежить виключно від їхньої рідкісності. Вартість цих товарів логічніше розглядати залежно і від праці митців. Адже праця талановитих митців була надзвичайно складною, а нерідко й дуже тривалою, а отже, створювала велику цінність. О. Рєпін, наприклад, працював над картиною “Запорожці пишуть листа турецькому султану”

14 років.

Наприкінці XIX ст. виникла теорія попиту і пропозиції, яка пояснювала механізм ціноутворення лише співвідношенням між попитом і пропозицією. Її представником був італійський економіст А. Парето. Позитивним у цій теорії є намагання пояснити рівень цін залежно від пропорційності розвитку економіки, який значною мірою втілюється у співвідношенні попиту і пропозиції. Такий підхід, водночас, є однобічним, оскільки в ньому враховується тільки один фактор ціноутворення у сфері обміну, який лише опосередковано пов’язаний зі сферою безпосереднього виробництва, ігнорується залежність попиту і пропозиції від вартості товарів. Крім того, ця теорія неспроможна пояснити, чим визначається рівень цін у випадку рівноваги попиту і пропозиції.

Заслугою К. Маркса у розвитку теорії ціни є чітке розмежування вартості та ціни. Вартість, на його думку, визначається суспільно необхідними витратами. Така вартість лежить в основі ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Він вважав, що визначення вартості товарів суспільно необхідним робочим часом є лише їхньою середньою вартістю за певний період часу. Це виключно теоретичне розуміння вартості К. Маркс пов’язував з її безпосереднім функціонуванням в економіці — як центра, довкола якого коливаються товарні ціни, з реальною вартістю. Він також виділяв номінальну вартість або ціну, в якій, крім витрат суспільно необхідної праці, відображається коливання попиту і пропозиції. Вартість товарів визначається тим робочим часом, якого варте їхнє відтворення. Про таку ситуацію йшлося при розгляді морального зношування основних виробничих фондів. Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не тільки від суспільно необхідної праці, але й від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості. Це означає, що структура витрат має відповідати структурі суспільних потреб. Лише за цих умов усі витрати праці набувають вартісного вираження. Якщо кількість товарів недостатня, то ринкову вартість завжди регулюють товари, виготовлені за гірших умов; за надлишку товарів — завжди товари, виготовлені за найкращих умов.

Ці положення, однак, не оформилися у цілісну логічну теорію. Тому у працях К. Маркса не враховано (точніше, недостатньо враховано) вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів, ігнорується фактор рідкісності, в теорії ціноутворення не зроблена спроба проаналізувати вплив на ціни витрат і результатів, тобто суспільно необхідних витрат виробництва і корисності товарів, їхньої суб’єктивної, психологічної оцінки споживачем.

Уперше в українській економічній літературі спробу синтезу цих двох найважливіших факторів ціноутворення зробив всесвітньо відомий український економіст М. Туган-Барановський. Він увів до наукового обігу поняття “вартість” (як витрати засобів виробництва і праці) і “трудова вартість” (витрати живої праці). Крім того, М. Туган-Барановський розмежовує категорії “вартість” і “цінність”. Цінність має суб’єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об’єктивну (оцінку такої корисності з боку суспільства). В останньому випадку вона є ціною. Тому при правильному розумінні теорії граничної корисності, вона, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості.

Найбільш вдало з цього приводу (поєднання теорії витрати виробництва та теорії граничної корисності) висловився англійський економіст А. Маршалл: “Сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, все одно, що з’ясовувати, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижнє лезо ножиць”.

Саме А. Маршалл у західній економічній науці зробив першу спробу синтезувати дві теорії. Учений вважає себе учнем Д. Рікардо і розглядає ринкову ціну як результат взаємодії витрат виробництва (персо- ніфікатором яких є продавець) та граничної корисності (уособленням якої є споживачі), зіткнення попиту і пропозиції. Такий підхід втілений у підручнику “Економікс” П. Самуельсона. Його істотним недоліком є твердження, що джерелом вартості, а отже, й основою цін є такі фактори виробництва, як земля, капітал (основні фонди). Насправді останні лише переносять свою вартість на новостворений товар.

У сучасній західній літературі широкого розповсюдження набула багатофакторна теорія ціни. Зокрема, такими факторами називають витрати виробництва, продуктивність праці, наявність циклів у економіці, стан грошового обігу, співвідношення попиту і пропозиції, характер державного регулювання та ін. Проте в цій теорії необґрунтовано відкидається вартість (цінність) як вирішальний фактор ціноутворення, що акумулює в собі низку інших більш конкретних факторів.

Економічна, в т. ч. політекономічна сутність ціни повніше розкривається в її функціях.

Функції ціни та методи ціноутворення. Основними функціями цін є облікова (або обліково-інформативна), розподільча та стимулююча.

Облікова функція ціни відображає, здебільшого, речовий зміст (у межах технологічного способу виробництва) і полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільно необхідної, а отже, й корисної праці. В цьому випадку її використовують для порівняння різних статей витрат: джерел сировини, матеріалів тощо, що закуповуються підприємством для зіставлення ефективності різних управлінських рішень, позицій підприємства на ринку конкурентних товарів тощо. На макрорівні ціна використовується з метою визначення платоспроможного попиту населення, складання державного бюджету, регулювання кількості грошей в обігу та інших показників.

За умов адміністративно-командної системи ціни встановлювалися в адміністративному порядку, тому вони не давали об’єктивної інформації про стан економічної системи, не виконували (або слабко виконували) ролі орієнтирів еволюції економіки, не служили інструментом ухвалення оптимальних управлінських рішень тощо. За сучасних умов, коли активну участь у формуванні цін бере держава і вони стають ринково регульованими, саме ці ціни перетворилися на орієнтир розвитку змішаної економіки.

Облікова функція ціни є, водночас, передумовою виконання цінами Двох інших функцій, оскільки реалізація розподільчої та стимулюючої Функцій передбачає попереднє визначення величини вартості товарів, а також її трансформованих форм.

Сутність розподільчої функції в політекономічному аспекті полягає У Перерозподілі частини об’єктів менш розвинених форм капіталістичної та дрібнотоварної власності на користь домінуючої форми (зокрема, Монополістичної власності), а отже, панівного класу, верстви чи прошарку населення. З якісного боку такий перерозподіл означає підпорядкування менш розвинених форм власності найрозвиненіший і формування цілісної системи відносин економічної власності капіталізму на вищій стадії його розвитку.

В ієрархії типів і форм економічної власності з погляду їх відповідності потребам розвитку продуктивних сил державна власність є більш розвиненою порівняно з монополістичною. Проте через розподільчу функцію цін державна власність на засоби виробництва підпорядковується інтересам монополій, що пояснюється, насамперед, характером влади.

Водночас такий вид державної власності, як власність на значну частку національного доходу, означає її пріоритет над іншими типами і формами власності, оскільки через механізм податків із них вилучається певна частина власності на додаткову вартість у формі прибутку.

Розподільча функція ціни використовувалася в Україні у 90-х рр. XX ст. і на початку XXI ст. для штучного заниження цін на об’єкти державної власності та їх розпродаж в інтересах кланово-номенклатурної еліти; для руйнування колгоспів (про що буде сказано в одній із наступних тем), для здійснення антинародної політики лібералізації цін (яка слугувала одним із чинників тотального зубожіння населення) тощо.

Водночас загальна розподільча функція ціни реалізується у процесі внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості та, насамперед, додаткової вартості здійснюється на користь тих підприємств, в яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів така ж або вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм переливу капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних і суспільних потреб. У цілому розподільча функція ціни на макроеконо- мічному рівні сприяє перерозподілу національного доходу серед окремих верств, класів і соціальних груп, між окремими галузями, регіонами і сферами народного господарства.

У соціальній ринковій або змішаній економіці виконання розподільчої функції не може відбуватися лише за допомогою механізму ринкових цін. Завдяки такому механізму була досягнута значна розба- лансованість народного господарства, посилилась циклічність економіки, поглибились кризи надвиробництва тощо. Тому в реалізації розподільчої функції ціни зростаючу роль мають відігравати держава та наднаціональні органи, що передбачає державне регулювання цін.

Стимулююча функція ціни полягає у тискові ринкових цін (а за сучасних умов і регульованих цін) на підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва, підвищувати кваліфікацію працівників тощо. Такий вплив здійснюється через механізм привласнення підприємцями більшої норми та маси прибутку, для чого, у свою чергу, необхідно домогтися зниження індивідуальних витрат виробництва порівняно з суспільно необхідними, а отже, зниження витрат на виробництво та реалізацію продукції нижче ринкових і ринково регульованих цін. Вплив стимулюючої функції ціни на споживача відбувається через механізм ціни попиту і ціни пропозиції, внаслідок чого при зростанні цін зменшується споживання товарів і послуг населенням і навпаки.

Сутність та функції цін повніше розкриваються у різних методах ціноутворення. Існує декілька найважливіших методів ціноутворення: 1) середні витрати виробництва плюс прибуток; 2) отримання цільової норми прибутку на інвестований капітал; 3) оцінка очікуваної цінності товару (при якій основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності пропонованого товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу); 4) врахування рівня поточних цін (до уваги беруться, насамперед, ціни конкурентів, а зміна останніми цін на певні товари, зазвичай, викликає зміну цін інших компаній без тісного зв’язку з витратами підприємства); 5) метод закритих торгів (на основі очікуваних цінових пропозицій конкурентів із метою отримання замовлення і укладення контракту з вигідним і перспективним клієнтом). Використання цих методів дозволяє підприємству звузити діапазон цін, у межах якого буде обрана кінцева ціна товару.

Важливим методом ціноутворення за умов панування монополій (в т. ч. колективних монополій — олігополій) є “лідерство в цінах”. Цей метод означає встановлення або зміну ціни наймогутнішою і найефективнішою компанією галузі, за якою відповідну ціну але без укладання таємної угоди встановлюють інші компанії, внаслідок чого відбувається координація цін між груповими монополіями. Ціновий лідер досягає за таких умов основної мети діяльності — максимізації прибутку.

Водночас встановлення загальної ціни найбільшою компанією залежить від того, чи інші компанії змінюватимуть обсяги власного виробництва, щоб їхня питома вага на ринку товарів і послуг не змінилась. Компанія — ціновий лідер за цих умов рідко змінює ціну і робить це, здебільшого, при зростанні витрат виробництва. Встановлення загальної ціни спрямоване на максимізацію прибутків, зазвичай, у довготерміновому періоді. Крім того, лідируюча компанія галузі може встановлювати дещо нижчі ціни (за яких не досягається мета найбільшої максимізації прибутку), щоб не допустити в галузь нові компанії-конку- ренти.

Комплексна оцінка названих вище елементів та методів створює необхідні передумови для встановлення остаточних цін на конкретний товар. Після цього компанія має врахувати можливу реакцію на ціну з боку конкурентів, державних органів, дилерів, відповідність остаточної ціни здійснюваній політиці цін продавця, положенням відповідних законів та ін. Так, у СІЛА фірма не має права консультуватись щодо встановлення цін із конкурентами (оскільки це суперечить антитрестівсько- му законодавству), нав’язувати дилеру конкретну роздрібну ціну, призначати ціну нижче собівартості (оскільки це призводить до усунення конкурентів); має пропонувати свої товари торговельним компаніям за однаковими цінами з урахуванням транспортних витрат; може підвищувати свої ціни у випадку відсутності державного контролю за ними.

§ 3. Прибуток та теорії прибутку

  • Економічний зміст прибутку.
  • Валовий прибуток і його структура.
  • Теорії прибутку.
  • Проблеми ціноутворення в Україні.

Економічний зміст прибутку. В сучасній економічній літературі сутність прибутку тлумачиться по-різному. Так, англійські економісти стверджують, що прибуток — це різниця між виручкою, отриманою від продажу продукції, і повними альтернативними факторними витратами, пов’язаними з виготовленням цієї продукції. В економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна прибуток характеризується “перевищенням доходів від продажу товарів і послуг над затратами на виробництво і продаж цих товарів”. Такі визначення, однак, розкривають лише кількісний бік даної категорії за різними методиками, але не зачіпають важливішої для з’ясування сутності якісної сторони.

У марксистській економічній літературі від часів К. Маркса домінувало визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості. З кількісного боку прибуток є різницею між ціною продажу товару і затратами капіталу на його виробництво. Як перетворена форма додаткової вартості прибуток на практиці є породженням всього авансованого капіталу, усіх факторів виробництва. Такими факторами за сучасних умов західна економічна наука називає працю, капітал (засоби виробництва), землю, діяльність управлінського персоналу з організації виробництва, підприємницьку діяльність, а також ризик, інформацію, час. На відміну від цього, марксистська політична економія стверджувала, що прибуток створюється лише в результаті експлуатації найманої праці капіталом. Кожен погляд є певною мірою однобічним. Крім того, визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості, хоча й підкреслює зв’язок цієї категорії з додатковою вартістю (і таким чином фіксує основне джерело прибутку), але є некомплексним, а отже, розкриває зміст прибутку недостатньо.

Насправді прибуток створюється не лише працею найманих робітників у сфері матеріального виробництва. До працівників також належать великий штат менеджерів різних ланок (вищої, середньої, нижчої), наукові працівники, спеціалісти, зайняті збором, обробкою і наданням інформації, функціонуючий капіталіст.

Засоби виробництва, земля, як зазначалося, самі собою прибутку не створюють. Зокрема, прибуток створює праця, що витрачається на покращення якості землі, її родючості. Стосовно засобів виробництва, то за сучасних умов значної фондоозброєності, енергоозброєності праці, ні праця, будучи відокремленою від засобів виробництва, ні засоби виробництва, відокремлені від праці, прибутку не створюють. У процесі їх поєднання виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, який створює видимість створення прибутку самими засобами виробництва.

Оскільки без засобів виробництва синергічний ефект неможливий, власники цього фактора за умов сучасного капіталізму також привласнюють частину прибутку. Проте привласнення ними основної маси прибутку є економічно невиправданим і свідчить про експлуататорський характер капіталістичного виробництва. Додаткову частину прибутку вони повинні привласнювати у випадку виконання функцій підприємця. У такому контексті прибуток можна вважати результатом дії (точніше, взаємодії) багатьох факторів. Якщо підприємець не привласнює частку прибутку у вигляді підприємницького доходу, він, за словами американських економістів Кемпбелла Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю “... переорієнтує свої зусилля з цього напряму діяльності на інший, більш привабливий, або навіть відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні”.

Ще більший синергічний ефект виникає у випадку поєднання інших факторів виробництва, зокрема діяльності підприємців або вищих менеджерів щодо впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, вмілого керівництва, маркетингової діяльності тощо. Тому з якісного боку категорія, прибуток, також виражає відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу його створення.

Ця нова продуктивна сила створює враження про самостійну роль у створенні прибутку таких факторів, як ризик. Насправді, кожен із них реалізується через сукупну дію інших факторів (підприємницьку діяльність, процес управління), але самостійної ролі у створенні прибутку не відіграє.

Привласнення прибутку при капіталізмі є головною метою і вирішальним мотивом виробництва. Всі інші цілі (підвищення ефективності виробництва, стабільні темпи зростання та ін.) є похідними від неї. Внаслідок цього прибуток є найважливішим критерієм ефективності капіталістичного виробництва, будь-якої підприємницької діяльності.

Важливо й те, що у прибутку втілена уже реалізована у товарі або послузі додаткова вартість, а процес такої реалізації здійснюється за межами безпосереднього виробництва — у сфері обміну.

На основі вищесказаного доцільно дати таке коротке політекономіч- не визначення сутності прибутку: це перетворена форма додаткової вартості, що виражає відносини економічної власності між найманими працівниками та капіталістами щодо створення та реалізації додаткової вартості.

Розгорнене визначення категорії “прибуток” має враховувати те, що його привласнення уособлює основну мету капіталістичного способу виробництва загалом, кожного капіталістичного підприємства зокрема, наявність синергічного ефекту як важливого джерела прибутку тощо. З урахуванням цього більш повно прибуток можна визначити так: це головна мета діяльності капіталістичного підприємства, що реалізується у процесі виробництва та реалізації товарів і послуг з використанням найманої праці, діяльності самих підприємців, отримуваного синергічного ефекту від взаємодії найманих працівників із засобами виробництва, а також виражає певну сукупність відносин економічної власності при здійсненні названих видів діяльності та праці.

Основними формами існування прибутку є середній прибуток (який привласнюють дрібні та середні капіталістичні підприємства), монопольний прибуток (привласнюють монополії, у т. ч. групові монополії або олігополії), прибуток транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків (як різновид монопольного прибутку), прибуток державних підприємств та ін.

Джерелом монопольного прибутку, як зазначалось, є не лише експлуатація найманої праці на монополістичних підприємствах та інші похідні джерела, але й привласнення частини додаткової вартості, створеної на підприємствах немонополізованого та державного секторів, частина додаткового продукту, створеного дрібними товаровиробниками, частина доходів споживачів та ін.

Частину прибутку вилучає держава (в особі центральних і місцевих органів влади), певна його частка йде на виплату дивідендів, відсотків за банківські кредити. За сучасних умов деяку (зазвичай, незначну) частку прибутку привласнює частина тих висококваліфікованих найманих працівників, яка придбала певну кількість акцій.

Валовий прибуток і його структура. Всі названі форми прибутку є одним із різновидів валового прибутку суспільства. Останній створюється, передусім, додатковою працею працівників у всіх сферах народного господарства й усіх сферах суспільного виробництва (насамперед, у безпосередньому виробництві). В узагальнюючому кількісному вимірі він дорівнює загальній сумі прибутку, отриманій всіма фірмами (у т. ч. підприємствами), компаніями різних сфер і галузей економіки. Із суто кількісного боку він представляє собою різницю між виторгом від реалізації товарів і їхньою собівартістю. З суми валового прибутку підприємство сплачує державі податки, відсотки за взяті кредити, ренту, штрафи та ін.

Після їх сплати на підприємстві залишається чистий прибуток, частка якого капіталізується (спрямовується на розширене відтворення), йде на поповнення резервного фонду, акціонерні компанії виплачують дивіденди, створюють преміальні фонди тощо.

У західній економічній літературі також розрізняють бухгалтерський прибуток, який визначають як різницю між доходами від продажу товарів і послуг і бухгалтерськими витратами (або явними витратами, що йдуть на оплату робочої сили, придбання основного та оборотного капіталу, оренду землі, транспортних і комунальних послуг, відсотків за кредит та ін.) й економічний прибуток — різницю між зовнішніми і внутрішніми (наявне обладнання, грошовий капітал, інші активи, у т. ч. підприємницькі здібності) витратами. Економічний прибуток також визначають як різницю між сукупними доходами і сукупними витратами (з урахування альтернативних витрат).

Частиною валового прибутку підприємства є підприємницький дохід- Щодо джерел та величини цього доходу в економічній літературі існують різні погляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен (1783—1850). Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиною валового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка на інвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальні втрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід за прийняття на себе ризиків.

А. Тюрго стверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва) розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміння капіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на його думку, рента (землевласнику — земельна рента), а також винагорода за безпомилковий вибір об’єкта вкладення капіталу, мистецьке управління підприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичкового відсотка.

А. Сміт розглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складності їхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належить промисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику і позичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницьким доходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток іншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це видно тоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток).

Д. Рікардо ввів поняття “підприємницький відсоток”, під яким розумів різницю між грошовим еквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати, причому такий відсоток є результатом “розриву у часі”, тобто очікувань підприємця.

Дж. Мілль прибуток підприємця розглядав як: 1) плату за ризик;

2) винагороду за утримання від негайного витрачання свого капіталу;

3) плату за працю та мистецтво контролю над виробництвом.

Згідно з теорією К. Маркса підприємницький дохід є частиною прибутку, що залишається у власності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позику капітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочої сили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частину прибутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбувається поділ капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділ стосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування та акціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу є дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів великих акціонерних компаній тощо.

Найлогічніше підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і виплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може розглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратами психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.

Слід врахувати й те, що вищі менеджери гігантських компаній самі частково стають їхніми власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (с + і>), отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас, виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибуток розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.

Категорія “прибуток”, як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше, полягає в тому, що вона з’являється лише за капіталізму (як перетворена форма додаткової вартості), по- друге, в конкретизації категорії “прибуток” у процесі еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій — монопольно високий прибуток.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + у); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку до собівартості певної вартості товарів.

Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річного прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою

р = -2— ■ юо %,

С + V

де р´ — норма прибутку; р — маса прибутку; с + V — авансований капітал. У цій формулі маса прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.

У розвинених країнах світу норма і маса (величина) прибутку — головна мета підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становить до 12 %.

Внаслідок міжгалузевого переливання капіталу формується середня для країни норма прибутку (привласнення якої приблизно відображає вкладення рівновеликих капіталів). В обробній промисловості СІЛА норма прибутку після сплати податків становила в 1950 р. 15,4 %, в 1970 р. — 9 %, у 1990 — 11,2 %, у 1992 — 10,3 %. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання суспільної продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту, якості праці, швидкості обороту капіталу та інших чинників.

При з’ясуванні сутності підприємницького доходу частково йшлося про теорії прибутку. Повніше вивчення поглядів відомих економістів світу на цю проблему дасть можливість глибше усвідомити альтернативні погляди, а отже наблизитись до істини.

Теорії прибутку. Вперше науковий підхід до з’ясування сутності прибутку здійснили класики політичної економії — А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша — на оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід, що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об’єднати їх у цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.

Д. Рікардо не з’ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову вартість і середній прибуток, не помітив суперечності між визначенням її величини залежно від величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку) і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночас він робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати. Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартість засобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростання прибутків.

Французький економіст Ж.Б. Сей на початку XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які він ототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на його думку, капіталіст у формі прибутку.

У другій половині XIX ст. американський економіст Дж. Бейте Кларк обґрунтував теорію “граничної продуктивності”. На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засоби виробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється “граничним продуктом” даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, що отримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора. Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з них виробляє продукції на 10 доларів, другий — на 8, третій — на 6, четвертий — на 4 і п’ятий — на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадку становить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної плати робітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість становить ЗО дол. (10 + 8 + 6 + + 4 + 2). Різниця між цими величинами (сукупною зарплатою і ново- створеною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста.

Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж.Б. Сея, полягає у твердженні про наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величини заробітної плати залежно від вартості граничного Продукту працівника. Водночас позитивним моментом концепції

Дж. Бейтса Кларка є положення про те, що одним із джерел прибутку є виконання підприємцем своїх функцій щодо координування праці та капіталу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва, розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їх виконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питання про величину цієї нагороди.

Цю теорію за сучасних умов підтримує американський економіст Е. Денісон та інші економісти. Е. Денісон, зокрема, дає кількісні обґрунтування участі найважливіших факторів (у т. ч. освіти, науки) у створенні національного доходу і привласненні відповідної частини цього доходу. Значного поширення серед західних учених набула неокласична теорія прибутків. Розрізняючи бухгалтерський (різниця між валовими дохами і бухгалтерськими витратами виробництва) й економічний прибуток (різниця між валовими доходами й економічними витратами), вони вважають останню предметом економічної теорії. Економічні витрати пов’язуються з “витратами втрачених можливостей” і “прихованими витратами”, які, у свою чергу, поєднуються з принципами концепції граничної корисності. Внаслідок цього витрати втрачених можливостей будь- якого фактора виробництва стають доходом, який він (фактор) міг би отримати у випадку найкращого альтернативного застосування.

Поняття “витрати втрачених можливостей” і “приховані затрати” нерідко ототожнюються. Під прихованими затратами, що приносять додатковий дохід (хоч він і не фіксується в бухгалтерській звітності), розуміють максимальну винагороду капіталіста (максимальний відсоток, ренту, заробітну плату, прибуток), яку він міг би отримати за свою працю, капітал, природні ресурси у тому випадку, коли б вони були використані іншим підприємцем. Економічний прибуток менший за бухгалтерський на величину прихованих затрат, а в економічні витрати входять як явні, так і приховані витрати компанії.

Залежно від типу конкуренції, що панує на ринку (і, насамперед, “досконалої” та “недосконалої”), розрізняють нульовий і ненульовий прибуток. Нульовий, або нормальний прибуток існував за умов досконалої конкуренції (за умов відсутності впливу монополій або оліго- полій на ціни, будь-яких обмежень), економічної рівноваги. Його розміри визначаються величиною затрат, які здійснює підприємець внаслідок неальтернативного використання виробничих факторів, тобто вміне- них витрат. За наявності такої конкуренції кожен фактор виробництва, на думку неокласиків (американських економістів М. Бредлі, Д. Фас- фельда та ін.), приносить своєму власнику дохід, який вимірюється “витратами втрачених можливостей”, а компанія відшкодовує всі свої економічні витрати (явні та приховані).

Нульовий прибуток розгядається західними вченими або як сукупний дохід підприємця від усіх факторів, які є у його власності (відсоток за авансований капітал, плата за його працю, винагорода за ризик, рента за природні ресурси, тобто відшкодування всіх прихованих витрат виробництва), або лише як частину прихованих витрат компаній, пов’яза- них із підприємницькою діяльністю, застосуванням його здібностей. Завдяки підприємницькій діяльності регулюється діяльність усіх інших факторів (капіталу, землі та праці), здійснюється пошук нових альтернатив, впроваджується нова техніка, розробляються нові види виробництва тощо. Така діяльність підприємця є, безперечно, продуктивною працею і заслуговує на винагороду, рівень якої, на думку авторів концепції, становить нормальний (нульовий) прибуток і спонукає людей до підприємницької діяльності. Отже, нормальний прибуток не є надлишком доходів над витратами, а ціною капіталу (або витрат втрачених можливостей капіталу) і підприємницької діяльності. При наявності досконалої конкуренції граничний дохід кожного фактора виробництва дорівнює його граничним витратам, тобто компенсується тією ціною, яку виплачують за певний фактор.

Якщо зіставити нульовий прибуток з відповідною категорією марксистської політичної економії, то він є середнім прибутком, який привласнює кожний капіталіст пропорційно величині його індивідуального капіталу в сукупному суспільному капіталі.

За умов недосконалої конкуренції прибуток набуває форми “нену- льової”, “чистої”, “диференціальної”, “чистої економічної” та ін. Нену- льовий, або чистий, прибуток є надлишком над нормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними і прихованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умов наявності на ринку монополії і встановлення нею високої ринкової ціни, застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методів нецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми над пропозицією певного товару, його ціною та інших факторів. Він є результатом перерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхній рахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічного прибутку.

Ще одним варіантом теорій прибутку є концепція “ризикового” прибутку, автором якої є американський економіст Ф. Найт. Джерелом цього прибутку називається діяльність підприємців за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалій конкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливим капіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два види ризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратами страхування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризикового прибутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникнення прибутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибуток може бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компанії передових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію “функціонального прибутку” американського вченого Й. Шумпетера. Цей вид прибутку справедливо вважається тимчасовим, оскільки він зникає у випадку впровадження нововведень конкурентами. Але його джерело пов’язується з працею підприємця, що відповідає критеріям науковості.

У розподілі функціонального прибутку можуть брати участь підприємці, менеджери, інженери, частина висококваліфікованих працівників, які мають певну кількість акцій і брали участь у нововведеннях.

Проблеми ціноутворення в Україні. В Україні на зміну адміністративним цінам за часів існування СРСР прийшла система вільних ринкових (лібералізованих) цін. Так, у 2000 р. у нашій країні регулювалося лише 8 % цін, тоді як у США 20 %, в Японії — до 40 %. Необґрунтованість майже тотальної лібералізації цін є ще більш вражаючою, якщо взяти до уваги такий факт, що в окремих країнах (наприклад, Швейцарії) під час кризи здійснюється регулювання усіх цін, тоді як в Україні у 1998 р. регулювалось лише 11 % цін. Крім того, ступінь державного регулювання цін має коригуватися з питомою вагою державного сектору економіки.

Загалом в Україні впродовж 90-х рр. XX ст. і на початку XXI ст. була відсутня науково обґрунтована політика цін. Свідченням цього є такі цінові диспропорції, як наближення цін на товари і послуги до рівня світових за одночасного штучного зниження ціни на робочу силу до рівня найменш розвинених країн Африки; значний диспаритет цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію; невиконання цінами своєї функції та ін.

Стосовно прибутку, то внаслідок наявної системи цін в Україні спостерігається перекачування додаткової вартості і навіть частини необхідного продукту із сільського господарства в руки посередницьких структур, у т. ч. банків, прибутків з державних підприємств до приватних фірм; вилучення до 80 % доходів підприємств у державний бюджет через механізм оподаткування, масове вивезення прибутків компрадорською буржуазією за кордон, привласнення значної частки прибутків іноземними фірмами і компаніями зі спільних підприємств тощо. Так, іноземці вклали в такі підприємства у 1999 р. лише 0,1 % активів, а привласнили 24 % прибутків. Це вимагає ефективного державного регулювання цих процесів.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. У чому полягає сутність витрат виробництва як політеконо- мічної категорії?
  2. Чим відрізняються капіталістичні витрати виробництва від витрат суспільства?
  3. Чому витрати окремого підприємства не збігаються з суспільно необхідними витратами?
  4. Охарактеризуйте політекономічну сутність монопольних витрат виробництва.
  5. Що означає собівартість у політекономічному аспекті?
  6. Яка структура собівартості та основні шляхи зниження окремих елементів цієї структури?
  7. У чому полягає політекономічна сутність ціни?
  8. У якій трансформованій формі розвивається ціна на нижчій стадії капіталізму?
  9. Яка основна форма ціни існує за умов вищої стадії капіталізму?
    1. Дайте стислу характеристику поглядів видатних економістів у розвитку теорії цін.
    2. У чому полягає політекономічна сутність розподільчої функції ціни?
    3. Розкрийте зміст облікової та стимулюючої функції ціни.
    4. Які основні методи ціноутворення існують за сучасних умов?
      1. Що означає метод “лідерства в цінах”?
      2. У чому полягає сутність монопольного прибутку?
      3. У чому полягає сутність прибутку як політекономічної категорії?
      4. Яка різниця між валовим і чистим прибутком підприємства?
        1. Охарактеризуйте погляди учених щодо сутності підприємницького доходу.
        2. Які ви знаєте основні теорії прибутку?

Які основні проблеми існують в Україні щодо механізму ціноутворення та розподілу прибутків?


загрузка...