Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Позичковий капітал і позичковий процент


  • Причини виникнення та сутність позичкового капіталу.
  • Процент та його соціально-економічна природа.
  • Теорії процента.

Причини виникнення та сутність позичкового капіталу. У процесі кругообороту промислового капіталу відокремлюється не лише торговельний, але й грошовий капітал, який поступово перетворюється на специфічну форму капіталу — позичковий капітал.

Попередником позичкового капіталу був лихварський капітал. Як самостійна форма капіталу у докапіталістичних експлуататорських формаціях він функціонував у сфері обігу і шляхом встановлення надмірних відсоткових ставок привласнював значну частину необхідного та додаткового продукту.

Лихварський капітал виник іще у період розкладу первіснообщинного суспільства у зв’язку з появою і розвитком товарно-грошових відносин, які призводили до майнової диференціації. Багаті, зосередивши у своїх руках землю, рухоме майно і гроші, почали надавати збіднілим родичам гроші в позику під високі відсотки. При несплаті боржник разом зі сім’єю ставав рабом кредитора.

За умов рабовласницького і феодального устрою лихварський капітал існував у двох основних формах: 1) позики представникам пануючих класів — рабовласникам і феодалам; 2) позики дрібним виробникам — ремісникам і селянам. Крім того, в Афінах, наприклад, земельна аристократія за позичене зерно чи худобу брала величезний процент, через несплату якого селяни потрапляли у боргове рабство.

Лихварський капітал у формі процента вилучав не тільки додатковий, але й частину необхідного продукту. Цим він з погляду економічної реалізації власності і відрізнявся від позичкового капіталу, який вилучає у формі процента лише частку додаткової вартості. У Греції, наприклад, у IV ст. до н.е. були випадки, коли проценти за лихварськими позиками досягали 48 % на місяць, а межі процента за звичайними Позиками лихварів коливались від 62 до 900 % річних.

За умов феодального способу виробництва феодали отримували позики у лихварів на умовах виплати процентів від ЗО до 100 % річних.

У Київській Русі в окремий період “милосердними” вважали 60—80 % річних. Водночас надмірні високі проценти лихварів викликали широкий протест. Так, весною 1113 р. у Києві розгорнулось народне повстання, під час якого були розгромлені будинки євреїв-лихварів, які брали здирницькі проценти, а також займалися спекуляцією продуктами широкого споживання. Після цього Володимир Маномах увів статут, яким обмежував суму процента — 20 % на рік, що підірвало позиції паразитичного підприємництва. Загалом, шляхом високих відсотків лихварський капітал відволікав від сфери матеріального виробництва значні кошти, руйнував рабовласницьку та феодальну власність, підривав дрібне виробництво. Лихварський капітал сприяв процесу первісного нагромадження капіталу. З одного боку, це здійснювалося шляхом розорення дрібних товаровиробників (які брали позики у лихварів під високий процент, здебільшого, для сплати податків і ренти), а з другого боку — шляхом зосередження у лихварів значних грошових сум, розорення частини феодальної знаті, розпаду феодальних відносин власності.

Клас капіталістів від самого початку повів боротьбу з лихварством. Лихварів навіть спалю

вали на вогнищах. Але основного удару по лихварському капіталу завдав розвиток капіталістичної кредитної системи, банків, позичкового капіталу.

Лихварський капітал зберігає свої позиції скрізь, де зберігаються докапіталістичні форми господарства, дрібне виробництво, яке є базою для самостійного існування лихварського капіталу, наприклад, у багатьох країнах Африки.

Лихварський капітал набув певного поширення і в Україні у 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст. Виявом цього були лихварські відсотки на кредити, надання кредитів за хабарі та ін. Внаслідок приватизації землі лихварський капітал посилить свої позиції у процесі надання кредитів під заставу землі.

У темі “Форми організації суспільного виробництва” зазначалося, що гроші (як найбільш динамічна і рухлива форма власності) використовують як купівельний і платіжний засіб. Водночас у процесі перетворення грошової суми на позичковий капітал вони набувають форми специфічного капіталістичного товару. Ця специфіка стосується двох сторін товару. Так, у формі позичкового капіталу гроші отримують, передусім, особливу споживну вартість (або додаткову споживну вартість), оскільки за їхньою допомогою можна отримати прибуток. Внаслідок цього суспільною формою таких грошей є те, що вони набувають особливої вартості, а отже, й стають товаром, який може бути проданий однією особою (юридичною або фізичною) іншій. Гроші у цьому випадку продаються як потенційний капітал, причому за умов капіталізму вони стають капіталом і для кредитора, і для позичальника. Оскільки це товар особливого роду, то специфіка його продажу полягає у передачі однією особою іншій на певній строк за умови повернення повної суми з прибутком, а що дозволяє не тільки зберегти цю вартість, а й збільшити її. У даному разі чітко видно процес наповнення категорії “гроші” сутнісно новим

соціально-економічним змістом, який діалектично заперечує попередній, тобто підпорядковує грошам як капіталу попередні функції грошей.

Отже, позичковий капітал — це відокремлена форма промислового капіталу, грошовий капітал, власник якого (кредитор) надає його іншим особам на певний термін користування за здалегідь обумовлену плату у вигляді процента.

Позичковий капітал формується з тимчасово вільних коштів, які утворюються у процесі обороту продуктивного та торгового капіталу, із заощаджень населення та інших джерел. Коли функціонуючий капіталіст віддає тимчасово вивільнені кошти позичковому капіталісту, відбувається відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності. Посередниками між ними стають банки, які накопичують значні грошові капітали і надають їх у кредит підприємцям, державі, фермерам тощо.

Основою збільшення вартості грошей є, насамперед, використання грошей функціонуючим капіталістом у процесі створення додаткової вартості. Проте власник грошей не може отримати всю додаткову вартість, створенню якої сприяє позичковий капітал. Більше того, величина процента не має бути більшою за норми підприємницького прибутку. Інакше втрачається інтерес підприємця. Отже, функціонуючий і позичковий капіталіст мають поділити створену додаткову вартість у певній пропорції.

Другою основою збільшення вартості грошей (або джерелом процента) є управлінська та інші види праці позичкових капіталістів і банківських працівників. Цей висновок випливає із розуміння сутності капіталу як руху. Забезпечуючи рух нових масивів капіталу, банківські працівники тим самим сприяють розширеному відтворенню сукупного капіталу, завдяки чому формується нове джерело додаткової вартості. Наявність цього джерела стає особливо помітною за сучасних умов, коли великі універсальні банки надають до 300 видів послуг населенню, підприємствам, а до складу банківських працівників входять інженери, техніки, архітектори.

На основі вищесказаного можна дати таке змістовніше визначення сутності позичкового капіталу: це специфічна форма колективного капіталу, що функціонує у різних сферах суспільного відтворення (передусім, у сфері обміну) для перетворення банківськими працівниками вільних грошових коштів на грошовий капітал, персоніфікатором якого є окрема група капіталістів.

Проте таке визначення недостатньо враховує політекономічний аспект, вимоги якого називались при визначенні інших форм капіталу. Якщо дотримуватися цих вимог, то можна дати таку характеристику позичкового капіталу: це відносини економічної власності між власниками банків та інших фінансово-кредитних підприємств (загалом банкірами) і найманими працівниками цих установ, з одного боку, банкірами та іншими групами капіталістів, частиною населення, з другого боку, що виникають у процесі ведення банківських операцій і базуються на привласненні додаткової вартості, створеної найманими працівниками банківських установ у процесі забезпечення руху сукупного капіталу, перетворення вільних грошових коштів на грошовий капітал та його зростання, передусім, під час використання позики функціонуючими капіталістами.

При передачі грошового капіталу у позику вартість грошей через певний строк повертається до кредитора, а за користування додатковою споживчою вартістю грошей як капіталу підприємець (або інша особа) разом із позиченою сумою повертає плату за користування нею.

Названа політекономічна сутність позичкового капіталу повніше виявляється в основних особливостях позичкового капіталу. Першою особливістю позичкового капіталу є те, що це капітал-власність, яка передається його власником (позичковим капіталістом) у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною основою реалізації цієї власності є отримання позичковим капіталістом процента.

По-друге, позичковий капітал є своєрідним товаром, що означає купівлю і продаж самого капіталу.

По-третє, позичковому капіталу притаманна специфічна форма його відчуження: як особливий товар він рухається в односторонньому порядку від кредитора до позичальника, а потім здійснює зворотний рух (разом із процентом), тоді як звичайний товар і його грошовий еквівалент здійснюють двосторонній рух.

По-четверте, рух позичкового капіталу на практиці набуває форми Г — Г1 (тобто здійснюється у межах однієї функціональної форми), тоді як промисловий капітал проходить дві або три функціональні форми. Внаслідок цього створюється видимість збігання позичкового капіталу з грошима. Насправді гроші є лише речовим змістом позичкового капіталу і перетворюється на капітал лише за певних умов — коли вони є засобом привласнення частини додаткового або необхідного продукту.

Централізація банками тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх перетворення на позичковий капітал здійснюється на ринку позичкових капіталів. Засобами його функціонування є векселі, цінні папери, депозитні сертифікати, банківські акцепти. Двома складовими цього ринку є грошовий ринок (короткострокові кредити до 1 року, що обслуговують рух оборотного капіталу) і власне ринок капіталів (сереньо- і довгострокові кредити, що обслуговують рух основного капіталу). Залежно від територіальної розповсю- дженості ринку позичкового капіталу розрізняють національний, міжнародний і світовий ринки.

У структурі конкретних джерел нагромадження позичкового капіталу найважливішу роль відіграють: 1) амортизаційні відрахування, що зберігаються на банківських рахунках; 2) частина нерозподіленого прибутку, що нагромаджується на розширення виробництва; 3) нагромадження капіталу в кредитній системі, тобто зростання власного капіталу і резервів банків; 4) капітали пенсійних фондів, які знаходяться у довірчому управлінні банків, страхових компаній та інших кредитних інститутів.

Загальна сума позичкового капіталу на кредитних ринках у 1975 р. становила близько 214 млрд дол., наприкінці 90-х рр. — майже 3 трлн дол.

Основними формами усуспільнення позичкового капіталу і особливостями його розвитку у розвинених країнах світу є: 1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно- розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням; 2) укрупнення кредиту; 3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних прошарків і груп; 4) збільшення доходів останніх. Так, у США наприкінці 90-х рр. XX ст. на проценти від вкладів припадало близько 5 % сукупного доходу; 5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за процентами державного боргу; 6) посилення міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів; 7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держави.

Політекономічна сутність позичкового капіталу органічно пов’язана з соціально-економічною природою позичкового процента. З’ясування останнього значною мірою базується на пізнанні сутності процента.

Процент та його соціально-економічна природа. У традиційному для економічної літератури визначенні процент характеризується як плата за користування різноманітними формами кредиту (банківського, комерційного, споживчого та ін.).

Наведене загальноформаційне визначення процента охоплює лише окремі риси його сутності. Комплексне визначення сутності процента, в т. ч. його рівня, залежить насамперед від домінуючого типу власності в межах певного суспільного способу виробництва, від пануючої форми кредиту. Так, за умов рабовласницького і феодального способів виробництва пануючою формою кредиту був лихварський кредит, який органічно поєднувався з відповідними типами власності та форм їх економічної реалізації. Головними позичальниками тут, як зазначалося, були клас рабовласників і феодалів, які брали кредит, насамперед із метою паразитичного споживання. Це було однією з вагомих причин високих процентів за лихварський кредит, що значною мірою впливало на величину процента для дрібних виробників.

За умов капіталізму кредит надається, передусім, для задоволення потреб функціонуючого капіталіста. Тому величина процента не має придушувати потреби підприємницького капіталу, узгоджуватись певного мірою з величиною підприємницького доходу. На величину процента вагомий вплив здійснюють умови конкурентної боротьби між різними групами капіталістів та інші чинники.

У сучасній економічній літературі позичковий процент визначається, здебільшого, в контексті позитивної економічної теорії. Так, у “Словнику сучасної економічної теорії”, підготовленому англійськими вченими, зазначається, що позичковий процент (ставка процента) є “ціною грошових послуг”. У такому ж аспекті дається визначення цієї категорії в одному з цитованих вище посібників з економічної теорії: “ціна, що сплачується за користування грошима”. У наведених визначеннях нема суб’єктно-об’єктного політекономічного (соціально-економічного) підходу до проблеми, до того ж безвідносно до специфіки певного суспільного способу виробництва. Якщо за умов панування сучасної економічної системи капіталізму давати визначення позичкового відсотка безвідносно до сутності такої системи, то це означає позаісторичний підхід.

Тому за умов капіталістичного способу виробництва позичковий процент можна визначити як частку капіталістичної власності (або некапіталістичної, якщо кредит видається на потреби дрібних товаровиробників, найманих працівників) та відносини привласнення, що виникають з приводу повернення цієї частки позичальником кредитору за користування грошовим капіталом.

Оскільки у даному визначенні йдеться про частку капіталістичної власності, то, зрозуміло, що в основі позичкового процента лежить наймана праця. Якщо позичальником є функціонуючий капіталіст, то він повертає кредитору (позичковому капіталісту) частину свого прибутку за тимчасове користування позичковим капіталом.

Позичковий капітал у даному випадку є своєрідним товаром, що має специфічну (додаткову) споживну вартість. Позичковий процент на практиці є ціною грошового капіталу як товару. Але позичковий процент оплачує не лише вартість позичкового капіталу, але і його споживну вартість, вартість за право застосувати як капітал гроші, що тимчасово відчужуються у позичкового капіталіста.

Джерелом позичкового процента є, насамперед, використання функціонуючим капіталістом грошового капіталу у процесі створення додаткової вартості як найманими працівниками, так і управлінською працею самого підприємця, менеджерами. Іншим джерелом процента, як зазначалося, є праця банківських працівників, які забезпечують рух значної частини сукупного капіталу.

Розмір позичкового процента визначається нормою процента, яка характеризується відношенням суми грошей, що виплачується у формі процента, до суми грошей, які віддаються в позику; або відношенням суми річного доходу, одержуваного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позику і помноженого на 100. Так, якщо за користування позичкою в сумі 1000 дол. протягом року виплачується 50 дол., то норма позичкового процента становить 5 % річних.

Оскільки найважливішим джерелом позичкового процента є частина створеного у безпосередньому виробництві прибутку, то норма процента тісно пов’язана з нормою прибутку. Поділ прибутку між функціонуючими і грошовими капіталістами залежить у даному випадку від конкуренції на ринку позичкових капіталів, від обсягів грошового капіталу, від економічної кон’юнктури (зокрема, фази промислового циклу), від співвідношення попиту і пропозиції на грошовий капітал. На норму процента також впливають товарно-грошова збалансованість виробництва, співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави, темпи інфляції, сезонність умов виробництва та реалізації продукції та ін.

Залежно від норми позичкового процента ухвалюються рішення щодо інвестування капіталу у довгострокові або короткострокові проекти, вкладень у цінні папери та інші цілі, отже, робиться вибір між різними варіантами застосування грошового капіталу, зіставляється цінність теперішніх і майбутніх благ. У випадку, коли підприємець вирішує вкласти позичені кошти у довгостроковий проект, він значною мірою ризикує (внаслідок можливого знецінення коштів у процесі інфляції та ін.). Тому чинник ризику впливає на величину позичкового процента, але не є його єдиним визначальним чинником, як про це стверджує багато західних економістів.

Розрізняють ринкову та середню норму позичкового процента. Ринкова норма позичкового процента встановлюється у певний період промислового циклу (кризи, депресії, пожвавлення і піднесення) залежно від попиту та пропозиції на позичковий капітал та інші чинники. Середня норма позичкового процента встановлюється на весь період промислового циклу і відображає довгострокову динаміку процента. Так, у США середньорічна ставка позичкового процента у 1951—1955 рр. становила 2,6 %, у 1956—1960 рр. — 4,2 %, у 1961—1965 рр. — 4,5 %, у 1968—1970 рр. — 6,7 %, у 1971—1975 — 7,5 %, у 1976—1980 рр. — 10,5 %, у 1981—1985 рр. — 13, 3 %, у 1986—1990 рр. — 8,6 %.

Згідно з прогнозами К. Маркса норма позичкового процента має тенденцію до зниження, що зумовлене дією закону тенденції норми прибутку до зниження, зростанням обсягів грошового капіталу, розвитком кредитної системи та іншими чинниками. Наведені дані не підтверджують висновок К. Маркса і значною мірою розходяться з динамікою норми прибутку. Так, у США протягом повоєнних циклів норма прибутку американських корпорацій становила: у 1948—1953 рр. — 14,7 %, у 1953—1957 рр. — 12,8 %, у 1957—1979 рр. — 9,9 %, у 1979—1988 рр. — 8,9 %. Отже, якщо норма позичкового процента у США за повоєнний період зростала (виняток становить період 1986—1990 рр.), то норма прибутку за цей час зменшувалась. Це зумовлене тим, що за умов дер- жавно-корпоративного капіталізму на рівень позичкового процента впливає дефіцитне фінансування державного бюджету (значною мірою зумовленого величезними витратами на гонку озброєнь), монополізація кредитної системи, зростання внутрішнього боргу країни та іншими чинниками.

В Україні під час глибокої економічної кризи 1991—1999 рр. позичковий процент становив від 60 до понад 400 %.

Сутність позичкового процента повніше розкривається у виконуваних ним функціях.

Основними функціями позичкового процента є розподільча функція і функція збереження. Розподільча функція пов’язана з розподілом прибутку, отриманого позичальником із використанням позичкового капіталу на процент і підприємницький дохід. Пропорція такого розподілу визначається, насамперед, середньою нормою прибутку і середньою нормою позичкового процента. Крім того, на неї впливає цілий ряд чинників, що визначають рух норми позичкового процента.

Розподільча функція процента охоплює, певною мірою, також сферу світового капіталістичного господарства. Так, у 1980 р. адміністрація Р. Рейгана шляхом підвищення процентної ставки до 21,5 % викликала притік капіталу з інших країн у сумі понад 150 млрд дол.

Функція збереження позичкового капіталу передбачає повернення від позичальника до кредитора таких сум, які є не меншими від наданих кредитором у тимчасове користування позичальнику. Виконання цієї функції є надзвичайно важливою за умов інфляції та гіперінфляції, оскільки при поверненні кредиту в такому ж обсязі його сума за своєю реальною вартістю (внаслідок інфляційного знецінення) стає меншою від тієї, що була надана на момент надання. Внаслідок цього інфляція породжує небезпеку втрат певних сум грошового капіталу або процентний ризик.

Щоб уникнути такого ризику, банки підвищують процентні ставки, вводять плаваючі процентні ставки за кредит, основним видом кредиту вибирають короткостроковий та вживають інших заходів.

Політекономічну сутність позичкового процента можна всебічно розкрити при з’ясуванні основних теорій відсотка.

Теорії процента. Такі теорії є концепціями різних напрямів, шкіл і течій світової економічної думки щодо сутності процента та джерел його існування.

Першу спробу з’ясувати сутність процента зробив англійський економіст У. Петті. Він називав процент грошовою рентою, доходом, похідним від земельної ренти. Крім того, він прирівнював процент до орендної плати як загальної форми капіталістичного доходу. Недостатня розвиненість капіталу, його різних форм в Англії у той період не давала підстав виділити позичковий процент від підприємницького доходу, побачити їхні спільні риси і суттєві відмінності.

Французький економіст А. Тюрго також пов’язував процент із рентою. Необхідність доходу позичкового капіталу у вигляді процента він пояснював тим, що банкір на свої гроші може придбати землю і привласнити ренту. Гроші, які віддаються в кредит, мають, на його думку, приносити більшу суму доходу, ніж аналогічна сума грошей, затрачена на купівлю землі. Це зумовлене тим, що банкрутство позичальника може привести до втрати капіталу кредитором. Він розрізняв поділ прибутку на позичковий процент і підприємницький дохід, стверджував, що гроші, затрачені на купівлю фабрики, мають приносити більший дохід, ніж віддані у позику, висловлював думку про те, що різні види доходів тяжіють до рівноваги. Водночас, він не зміг дати чіткого обґрунтування сутності та джерел процента за умов капіталізму.

А. Сміт розглядав процент як частину прибутку або земельної ренти, яка створюється позичковим капіталом. Водночас він, з одного боку, розглядав процент як частину неоплаченої праці найманих працівників, а з другого боку як “природну” форму доходу. Аналогічну позицію з цієї проблеми обійшов і Д. Рікардо.

Дж. Ст. Мілль критикував капіталотворчу теорію кредиту, виступав за активну політику Англійського державного банку щодо регулювання облікових ставок.

Представник історичної школи німецький економіст А. Шпітгоф стверджував, що норма процента вказує на вартість позичкового капіталу і служить приблизним орієнтиром на ринку капіталів. Він також виділяв поняття “чистий процент” і “премію за ризик”, проте не дав їхнього наукового обґрунтування.

Важливу роль приділяли дослідженню процента представники мар- ясиналізму. Так, У. Джевонс заперечував концепцію, згідно з якою стриманість утворює елемент процента. Він пов’язував його з певним лагом часу: оскільки з моменту початку виробництва до отримання результатів минає певний час, а зі збільшенням виробничого періоду зростає і випуск продукції, то процент можна вирахувати як відношення приросту продукції до приросту вільного капіталу. Такий підхід означав приблизне уявлення про граничну продуктивність. Ця концепція отримала подальший розвиток у працях Е. Бем-Баверка.

Останній виділяв три основні причини існування процента: 1) відношення між бажанням людини і засобами його досягнення, які змінюються; 2) суб’єктивна недооцінка майбутніх благ і побажань; 3) переваги опосередкованого методу виробництва матеріальних благ над прямими. Під цим методом розуміють використання більш матеріаломісткої технології, яка зумовлює поглиблення спеціалізації виробництва і підвищення його ефективності, що забезпечує збільшення обсягів продукції та зростання її вартості. Продуктивність такого опосередкованого методу, на його думку, зростає при збільшенні періоду процесу виробництва. З метою отримання процента капіталіст свідомо відкладає споживання на майбутнє і ці відкладені блага використовуються в опосередкованому методі виробництва, який є справжнім джерелом процента. Саме ця третя причина отримала найбільшу підтримку в працях західних вчених.

Для Е. Бем-Баверка процент є передумовою наукового розуміння всього капіталістичного способу виробництва. У поясненні джерел його виникнення центральну роль відігравало поняття часу. Це було зумовлене тим, що опосередковані методи виробництва чинять вагомий вплив на зростання продуктивності і, крім того, має місце елемент відстрочки. При використанні опосередкованих методів виробництва продуктивна здатність капіталу, на його думку, переноситься із сьогодення на майбутнє. Під опосередкованим процесом виробництва він розумів необхідність початкового виготовлення певних засобів виробництва, які пізніше можуть бути використані для виробництва споживчих товарів.

У концепції процента Е. Бем-Баверка помилковою є, насамперед, теза про неминучість збільшення тривалості виробничого періоду внаслідок зростання розмірів капіталу (під ним вчений розумів лише матеріальні блага). Він необґрунтовано заперечував можливість підтримки попередніх обсягів виробництва скороченням періоду виробництва. Як Показує практика, при скороченні цього періоду можна навіть збільшувати обсяги виробництва. Необґрунтованою є також його спроба довести неминучість зростання вартості у процесі опосередкованого виробництва, що зумовлене помилковістю попередньої тези. Отже, в концепції

Е. Бем-Баверка бездоказовим залишилось положення про зростання тривалості робочого періоду зі зростанням обсягів капіталу, хоч автор доводив абсолютну правильність цього положення, нібито підтвердженого практикою.

Щоб уникнути такого алогізму, австрійський економіст И. Шумпе- тер стверджував, що скорочення виробничого періоду здійснюється шляхом впровадження нових винаходів.

Стосовно механізму привласнення процента капіталістом (як власника матеріальних благ, майна), то це, на думку Бем-Баверка, здійснюється шляхом вмінення вартості у процес ціноутворення, тобто процент виникає у процесі обміну. Це був однобічний підхід, оскільки основним джерелом процента є частина додаткової вартості, що створюється живою працею у процесі безпосереднього виробництва. Водночас ця концепція процента належить до “реальних” теорій даної категорії, оскільки його джерело пов’язується з рухом продуктивного капіталу.

Поряд із ним широкого розповсюдження набули монетарні концепції позичкового процента, в яких він вважається лише ціною грошового капіталу. Перші спроби такого підходу були започатковані у працях шведських економістів К. Вікселя і Г. Кассіля. К. Віксель у своїй роботі “Процент і ціни” виділяв “природній” (або капітальний) і банківський (або грошовий) проценти. Природній процент за своєю величиною дорівнює нормі промислового прибутку, але без застосування банківського кредиту. Банківський процент встановлюється самим банком. Різниця між двома видами процента, на думку Вікселя, визначає величину попиту на позичковий капітал. Так, якщо банківський процент нижчий “природнього”, то відбувається стимулювання процесу капіталовкладень, оскільки підприємці отримують додатковий прибуток. К. Віксель справедливо зауважує, що умовою розширеного відтворення й економічного зростання країни є зниження банківського процента.

Сутність процента К. Віксель обґрунтовано розглядав у нерозривному зв’язку з поняттям капіталу. Проте останнє поняття він характеризував як єдину систему заощадженої праці та зекономленої землі, тобто виділяв лише певний речовий зміст. Оскільки у нагромадженій праці та зекономленій землі гранична продуктивність, на його думку, є вищою, ніж у поточних ресурсів, то це забезпечує не лише заміщення спожитого капіталу, а й деяку надлишкову величину, що є процентом. Найбільш гнучким виміром капіталу він вважав час, а процент перетворюється внаслідок цього у граничну продуктивність очікування. К. Віксель також розрізняв грошову і реальну ставки процента.

Л. Мізес розглядає процент як вияв процесу дисконтування майбутніх благ порівняно з поточними благами. Оскільки останні оцінюються вище від майбутніх благ такої ж кількості та якості, то ціна засобів, яку ринок відводить на задоволення майбутніх потреб, є нижчою від цін товарів поточних благ. Цю різницю Л. Мізес називає початковим процентом. Інший представник маржиналізму Ф. Хаєк пов’язує процент із граничною корисністю і переважанням поточними благами майбутніх.

Проте найбільшої досконалості теорії процента серед представників неокласичного напряму отримали у працях американського економіста І. Фішера, який намагався усунути суперечність між суб’єктивною школою у розумінні процента (тобто пояснення процента з погляду переваги поточних благ, насолоди від них порівняно з майбутніми) і об’єктивною (продуктивною) школою, яка пояснювала процент продуктивністю капіталу. З цією метою він спочатку переосмислює поняття “капітал”, розглядає його як дисконтований потік доходу, тобто як будь- який елемент багатства (товари тривалого користування, земля та ін.), що приносить власнику регулярний дохід протягом тривалого часу, а його вартість обчислюється за принципами дисконтування. Відповідно до цієї концепції, елементи капіталу ціняться не тому, що на них затрачені певні ресурси, а тому, що вони приносять дохід. Аналогічно тому, як ціна визначається співвідношенням корисності та витрат, так і процент на капітал, на думку Фішера, визначається шляхом порівняння його корисності та витрат. Корисність виявляється у тому, що використання капіталу у виробництві приносить дохід, а витрати — у необхідності очікування перед привласненням доходу.

Процентна ставка визначається зіставленням міжчасових виробів споживачів і виробників. Споживачі керуються мотивом не тільки отримання майбутнього доходу за рахунок нинішнього. Ця закономірність має зворотний характер при купівлі товарів в кредит. Підприємці, на думку Фішера, при здійсненні своїх капіталовкладень керуються вимогами закону знижувальної продуктивності. Це означає, що хоча інвестиції з тривалішим терміном окупності є більш продуктивними, проте їх продуктивність при збільшенні терміну окупності знижується. На ринку позичкового капіталу інтереси споживачів і виробників перетинаються, а процентна ставка виконує роль ціни, що урівноважує попит і пропозицію на позичковий капітал, стимули до витрат і стимули до інвестування. Внаслідок цього формується система загальної рівноваги, в якій синтезуються два протилежних погляди на проблему процента. Останній, на думку І. Фішера (а також У. Джевонса, Е. Бем-Баверка, К. Вікселя), є платою за виграш у часі, своєрідною оплатою часу. Зокрема, нефінансові корпорації, які беруть кредит у банків, оплачують час, протягом якого у процес виробництва буде впроваджена певна інновація й отриманий дохід. Коли ж банки самі виплачують процент за внесені вкладниками кошти, то він вважається ціною, яку вони (банки) мають заплатити, щоб довести свою ефективність.

У межах неокласичного напряму окремі економісти (А. Маршалл, М. Кларк та ін.) досліджували процент з погляду міжгалузевого переливу ресурсів. У цьому випадку він є результатом міжгалузевого переливу ресурсів, зумовленого різницею у квазірентному доході капітальних благ у різних галузях. На думку Й. Шумпетера, в останньому випадку розглядаються проблеми процента на міжгалузевому рівні, а у першому — на внутрішньогалузевому.

У зазначених концепціях процента нез’ясованим, по-перше, є механізм формування і розподілу процента. Якщо це плата за час, протя

гом якого нефінансові корпорації впроваджують інновації й отримують на них дохід, то джерелом процента стає не просто плата за час, а створена працею частина додаткової вартості. Визначення джерела процента лише продуктивністю капіталу означає підведення одного невідомого під інше. Тим більше, що фізичною продуктивністю капітал, як уже зазначалося, сам по собі не володіє. Цілком слушно у цьому зв’язку І. Фішер навмисне намагається уникнути вживання терміну “продуктивність капіталу”, оскільки він, на його думку, породжує двозначність, зокрема, створює враження, що капітал створює цінність доходу. Щодо тлумачень суб’єктивної школи (тобто пояснень процента перевагами поточних благ перед майбутніми), то воно є ще менш обґрунтованим, оскільки джерело його виникнення виноситься в суб’єктивно-психологічну сферу. Тому не дивно, що У. Джевонс (та деякі інші західні вчені) відкинули концепцію, згідно з якою стримування є елементом процента.

Найповніше монетарна концепція позичкового відсотка була втілена у працях Дж. Кейнса. Він розглядав процент як ціну грошей, плату за “розлучення з ліквідністю”. Основою процента є, на його думку, перевага у ліквідності, тобто прагнення людей мати багатство у найбільш ліквідній, тобто у грошовій, формі (оскільки гроші завжди можна реалізувати). Власник грошей намагається утримати їх у себе, він не бажає безкоштовно розлучатись із грошима. Коли він це робить, то за умов певної компенсації за тимчасове розлучення. Величина процента, на думку Дж. Кейнса, знаходиться у прямо пропорційній залежності від “переваги ліквідності” і в обернено пропорційній залежності від кількості грошей в обігу. Рух норми процента і норми прибутку він вважав непо- в’язаними одна з другою.

У теорії процента Кейнса є внутрішні суперечності. Так, з одного боку, намагання індивідуума утримати при собі гроші є неоднаковим у різних індивідуумів, що зумовлене, насамперед, неоднаковим рівнем їхніх доходів. З другого боку, рівень доходів власників грошей залежить в основному, від норми процента. Отже, одна величина (“перевага в ліквідності”) визначається іншою (нормою процента) і навпаки, що свідчить про слабку аргументованість концепції в цілому.

Неокейнсіанський варіант цієї концепції отримав назву “фондів, придатних до позики”. Процент при цьому розглядається як результат співвідношення попиту і пропозиції на гроші (як найбільш ліквідний засіб). Попит знаходиться у прямо пропорційній залежності від рівня доходів і в обернено пропорційній залежності від норми процента. Всі інші активи (облігації, векселі та ін.) мають меншу ліквідність, а чим менша їхня ліквідність (порівняно з грішми), тим більший процент вони мають приносити.

На думку американського економіста Дж. Тобіна, за гроші взагалі не слід виплачувати процент. Високий процент доцільно платити лише за низьколіквідні цінні папери. Проте цей варіант не поглиблює рівень теоретичного та методологічного осмислення сутності процента та джерел його виникнення.

Згідно з марксистською теорією процент є частиною доходу, яку позичальник віддає кредитору за тимчасове користування грошима. Якщо позичальником є функціонуючий капіталіст, то він віддає позичковому капіталісту (чи кредитору) частину свого прибутку за тимчасове користування позичковим капіталом, оплачуючи не вартість позичкового капіталу, а його споживчу вартість. Єдиним джерелом процента марксизм вважає створену найманими працівниками у сфері безпосереднього виробництва частину додаткової вартості.

Однак це джерело, як зазначалось, є основним, але не єдиним. Це зумовлене тим, що банки, точніше, банківські працівники, не тільки акумулюють чужий капітал і перетворюють на позичковий капітал інші форми капіталу, а й здійснюють формування позичкового капіталу з трудових доходів вкладників, що вони є, певною мірою, творцями капіталу безвідносно до акумульованих банками капіталів і доходів. Певною мірою, оскільки праця капіталотворення обмежується потребами відтворення суспільного капіталу, його руху (оскільки капітал — це рух), вимогами законів грошового обігу. У цьому випадку капіталом стають не всякі суми грошей, надані банками в кредит, а лише ті, що забезпечують рух реального капіталу.

Критичний аналіз основних поглядів щодо сутності позичкового процента при капіталізмі та з’ясування політекономічного змісту останнього дозволяє перейти до вивчення кредиту (який є формою руху позичкового капіталу) і сукупності кредитних відносин, які разом із банками (а отже, банківськими працівниками) та іншими фінансово- кредитними підприємствами перетворюють на грошовий капітал вільні грошові кошти населення та інших економічних суб’єктів і формують цілісну кредитну систему. У свою чергу, банки, банківські об’єднання та інші фінансово-кредитні підприємства у взаємозв’язку і взаємодії утворюють банківську систему капіталізму.


загрузка...