Навігація
Посилання


Політична економія

§ 3. Кредитно-банківська система капіталізму та її еволюція


  • Банківська система за умов сучасного капіталізму.
  • Кредит та кредитні відносини.

Банківська система за умов сучасного капіталізму. Центральною ланкою банківської системи є банк, конкретними формами існування якого є центральний банк, комерційні банки, кооперативні, ощадні банки тощо. Це передбачає доцільність з’ясування сутності банку в політ- економічному аспекті.

У переважній більшості робіт західних та вітчизняних і російських економістів банк характеризувався як: а) фінансовий посередник, що виконує комплекс базових операцій; б) як фінансовий інститут, що надає певний спектр послуг; в) як підприємство або фінансове підприємство, що виконує різні посередницькі функції; г) як фінансова організація, що виконує певні функції або здійснює відповідні операції. Так, у “Словнику сучасної економічної теорії” англійські вчені характеризують банк як фінансовий посередник, який приймає засоби, зазвичай, у вигляді депозитів, видає їх (за вимогою або при повідомленні за короткий термін), використовує для надання кредитів у вигляді овердрафтів, позик або обміну векселів, а також для інвестицій в інші, здебільшого, фінансові активи (такі, як ринкові цінні папери). Водночас існують значні розходження у поглядах щодо кількості функцій, основних операцій, їхнього співвідношення між собою.

Загалом таким визначенням властивий, по-перше, позаісторичний підхід (коли функція посередництва у платежах, властива банкам на нижчій стадії розвитку капіталізму, називається найважливішою і за умов сучасного капіталізму), брак системного підходу (зокрема, дотримання принципу цілісності при характеристиці основних функцій та базових операцій — коли останні не фіксуються з погляду їх підпорядкування) та політекономічної характеристики сутності банку.

Для такої характеристики найлогічніше називати банк особливим кредитно-фінансовим підприємством, оскільки воно займається і кредитною, і фінансовою діяльністю. Водночас банк — це особливий вид підприємства, тому для визначення його політекономічної сутності слід, з одного боку, враховувати споріднені з категорією “підприємство” ознаки і властивості, а з другого — його особливі ознаки.

Спільними для капіталістичного банку з типовим капіталістичним підприємством ознаками є, по-перше, використання найманої праці (у даному випадку, банківських працівників), по-друге, процес праці під контролем власника банку (банкіра) або його представника, по-третє, зосередження у руках банкіра певних засобів праці та предметів праці, по-четверте, безоплатне привласнення банкіром додаткової вартості, а нерідко — і частини необхідного продукту, по-п’яте, акціонерна форма існування великих банків та великих підприємств; по-шосте, наявність виробничих відносин між власниками банків і найманими працівниками; по-сьоме, основною продуктивною силою є людина (її досвід, кваліфікація тощо).

Особливими ознаками банку як кредитно-фінансового підприємства є відсутність у процесі праці банківських службовців їхнього активного відношення до природи, тобто вилучення корисних властивостей із речовини природи. Замість цього вони займаються вилученням корисних властивостей, передусім, із додаткової споживної вартості грошей, забе

зпечують рух позичкового капіталу. Такий рух здійснюється у процесі виконання банківських операцій і надання різних форм кредитів. Якщо речовим змістом традиційних капіталістичних підприємств є певна сукупність продуктивних сил, втілених у науково та інформаційно насичених технологіях, інтелектуальних роботах, верстатах із цифровим програмним управлінням тощо, то у банках таким змістом є комп’ютерна техніка, система електронної передачі інформації та ін. Предметами праці на промислових підприємствах є сировина, матеріали тощо, а в банківських підприємствах — передусім, первинна інформація про клієнтів банку (у випадку надання кредитів). З боку кількісного аспекту власності активами банку при капіталізмі є касова готівка, цінні папери, валютні резерви, позики, інвестиції та ін. Водночас до традиційних, аналогічних до активів типових підприємств, належать будівлі, споруди.

На основі вищесказаного банк за умов капіталізму у політеконо- мічному контексті комплексно можна визначити як певну сукупність відносин економічної власності між найманими банківськими працівниками і банкірами з приводу привласнення результатів найманої праці у процесі перетворення вільних грошових коштів на грошовий капітал та забезпечення нею руху позичкового капіталу у формі кредиту під час проведення банківських операцій, зокрема здійснення контролю за використанням промисловими капіталістами кредитних ресурсів та їх своєчасного повернення разом із позичковим відсотком.

Поряд із даним розгорненим визначенням, в якому фіксуються джерела банківського прибутку, банк доцільно розглядати як певну сукупність відносин економічної власності між різними суб’єктами кредитних відносин з приводу привласнення депозитів, різних активів, їхнього оптимального співвідношення між собою (передусім, відношенням і структурою активів і пасивів банку, що визначає ступінь їхньої ліквідності), з одного боку, та суб’єктів кредитних відносин щодо зміни цих активів та їхньої структури, з другого боку.

Принцип історизму щодо пізнання сутності банків за умов капіталізму передбачає з’ясування якісно нових функцій банків на вищій стадії капіталізму, появи принципово нових операцій, істотного розширення послуг, що надаються банками тощо.

Щоб виконати вимоги даного принципу, слід, насамперед, зіставити поняття “функції банків” та “операції банків”, що, у свою чергу, залежить від чіткого з’ясування змісту термінів “функція” й “операція”. Функція, по-перше, є місткішим поняттям, оскільки означає роль, призначення певного соціально-економічного інституту (наприклад, держави, центрального банку країни), по-друге, середовище його діяльності та виконувані обов’язки, по-третє, пізнання взаємовідносин між об’єктами, тобто залежностей (функцій) між різними соціально-економічними явищами та процесами у межах певної системи.

На відміну від цього, термін “операція” означає дію, спрямовану на виконання певного завдання, окремої функції. З урахуванням сказаного некоректно називати функціями банків при капіталізмі виконання ними базових операцій (мобілізацію коштів, надання їх у позику та здійснення розрахунків між економічними суб’єктами), зокрема, облік векселів, емісію грошей та цінних паперів, операції з золотом, іноземною валютою тощо.

Функції та операції банків за умов капіталізму залежать від типу (приватних, колективних, державних, транснаціональних) та видів (комерційних, ощадних, кооперативних тощо) банків, рівня розвитку кредитної, у т. ч. банківської, системи, а в широкому контексті — від етапів еволюції економічної системи. У зв’язку з цим розглянемо коротко процес розвитку кредитної системи у взаємозв’язку з еволюцією цілісної економічної системи.

Вперше банки виникають за феодалізму, але зародки банківської діяльності існували ще у рабовласницькому суспільстві. Так, у Греції операції щодо зберігання коштовних металів виконували корпорації греків та храми.

За умов капіталізму в XVI—XVIII ст. вперше найбільшого поширення банки набули в Англії — наймогутнішій на той час країні світу. Так, перший акціонерний банк був організований в Англії у 1764 р. групою лондонських банкірів, а у 1844 р. за ним була закріплена роль центрального банку. Перший комерційний банк СІЛА був утворений у 1781 р. Першими банкірами Англії були, зазвичай, золотарі, які приймали на зберігання золото під розписку (останні ставали при цьому депозитними квитанціями), що згодом послужило одним із способів появи банківських білетів.

Акумулюванням коштів у банках та їх надання в позику здійснювались, здебільшого, за рахунок внесків капіталістів, причому кредити видавались, зазвичай, торговими розписками. Такі розписки стали видаватись і при купівлі приватних комерційних векселів. Кредитування здійснювалося також шляхом запису кредитів на рахунок клієнтів. Виступаючи гарантом векселів комерсантів і оплачуючи їх достроково готівкою, банки сприяють зростанню вексельного обігу. Таким шляхом банкноти перетворились на вексель на банкіра, обіг векселів поступово заміщується обігом банкнот (кредитних грошей) і чеків, за допомогою яких здійснюються безготівкові розрахунки.

У XVII—XIX ст. найважливішою функцією банків було посередництво у кредитних виплатах. З їх зростанням позичковий капітал стає однією з відокремлених форм промислового капіталу з притаманними йому законами розвитку. Щоб своєчасно виконувати свої зобов’язання, банки зберігають резервні фонди у вигляді цінних металів та вкладів у центральному банку. Шляхом акумулювання грошових коштів промислових підприємств, землевласників, торговельних установ та заощаджень різних верств населення банки значно розширюють базу нагромадження грошового капіталу. Ця функція отримує найбільший розвиток із широким поширенням акціонерних банків у XIX ст.

Діяльність банків сприяє витісненню з обігу металевих грошей. Позики банків надають не тільки залежно від власного та залученого капіталу, але й шляхом зарахування позик на рахунки клієнтів. Виконання таких операцій банків та їх постійне розширення призводить до посилення концентрації банківського капіталу та зростання масштабів привласнюваного ними прибутку. Його основними джерелами є проведення банками розрахункових, емісійних, облікових та інших операцій, надання кредитів і встановлення при цьому вищих процентів від виплати процентів за вкладами.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. на основі зростаючої концентрації та централізації банківського капіталу виникають банківські монополії. Основою цих процесів є концентрація і централізація промислового капіталу. Це зумовлене тим, що, по-перше, зі зростанням масштабів промислових монополій і привласнюваної ними маси додаткової вартості у них вивільняється все більше грошових капіталів, які зосереджуються у великих банках. По-друге, зростає потреба великих підприємств у більших масштабах банківських операцій щодо надання позик. Так поступово на зміну дрібним банкам прийшли банківські монополії. Водночас, лише великі банки мають змогу задовольнити потреби промислових монополій у кредитах. Таким чином, великі банки є важливим чинником концентрації та централізації промислового капіталу.

На сучасному етапі монополія у банківській сфері посилюється внаслідок НТР у цій сфері. Зокрема, впровадження дорогих комп’ютерних систем, перехід до системи електронних рахунків вимагає все більшого укрупнення банків. Крім того, зростає роль кредитно-банківської сфери в мобілізації заощаджень частини населення, в перерозподілі капіталів між галузями, у зовнішньому фінансуванні промислових транспортних, торговельних монополій, у забезпеченні механізму державних позик тощо. Тому рівень монополізації банківського капіталу перевищує рівень монополізації у промисловості. Про це свідчить загальна кількість підприємств і банків. Якщо, наприклад, у США наприкінці 90-х рр. налічувалося понад 23 млн підприємств, то кількість банків становила менше 10,5 тис. В Україні у 2000 р. функціонувало приблизно 203 банки, у т. ч. два державних (Ощадбанк і Укрексімбанк). Водночас у стадії ліквідації, реорганізації та фінансового оздоровлення перебували 38 банків, тому діючими залишились лише 165 банків. Проте загальний капітал банківської системи України становив трохи більше 1 млрд дол. (5,9 млрд грн), тоді як в Японії загальна величина активів комерційних банків перевищила 6 трлн дол. (у Франції — 1,5 трлн, в Англії — майже 2,5 трлн дол.).

З урахуванням сказаного, банківські монополії можна визначити як об’єднання великих банків або окремі банки-гіганти, що відіграють вирішальну роль у банківській справі та привласнюють монопольно високі прибутки. Проте таке визначення недостатньо враховує політ- економічний аспект. Якщо дотримуватися вимог принципу суперечності та врахувати суб’єктно-об’єктні відносини, то банківська монополія у політекономінному аспекті означає зосередження значної частини активів у окремих наймогутніших банківських підприємствах або в об’єднаннях кількох великих банків та відносини економічної власності між власниками цих підприємств та найманими працівниками, а також іншими учасниками кредитних відносин з приводу привласнення таких активів, акумулювання депозитів та їх надання у кредит за позичковий відсоток. Наприклад, канали американського кредитного ринку щороку акумулюють понад 600 млрд дол.

Банківські монополії розвиваються у таких формах: 1) банківські картелі — угоди між великими банками з метою проведення єдиної дивідендної політики, встановлення однакових відсоткових ставок тощо;

2) банківські синдикати, або консорціуми — угоди між кількома великими банками для спільного здійснення крупних прибуткових фінансових операцій, передусім, для випуску цінних паперів; 3) банківські трести — угоди між декількома банками з метою об’єднання їх капіталів і спільного управління ними; 4) банківські концерни — угоди між формально незалежними банками під фінансовим контролем най- могутнішого з них, що встановлюється за допомогою скуповування контрольного пакета акцій. їхнім різновидом є банківські групи, тобто сукупність банків, яку контролює одне акціонерне товариство, спеціально створене для скуповування контрольних пакетів банківських акцій. Вони отримали назву банківських холдингів.

Однією з особливостей монополізації банківського капіталу є зростання кількості філіалів банків. Важлива риса цього процесу — тісне переплетіння банківських монополій з іншими фінансовими інститутами — пенсійними фондами, страховими компаніями тощо. При цьому посилюється універсалізація виконуваних банками функцій.

Так, кількість комерційних банків у США з 1921 по 1999 рр. скоротилася майже на 20 тис., активи 22 наймогутніших банків у сукупних активах з 1940 р. до кінця століття збільшилися з 15 до понад 40 %. У 1998 р. у цій країні внаслідок злиття утворився банк з активами понад 500 млрд дол. Таких могутніх банківських монополій у Японії декілька.

Оскільки банківську систему України уряд намагається сформувати за моделлю дворівневої банківської системи ФРН, стисло її охарактеризуємо.

Перший рівень цієї системи утворює центральний банк країни в особі Німецького федерального банку, який складається із центрального управління у Фракфурті-на-Майні, 9 земельних центральних банків (хоча від 1992 р. сфера дії таких банків не обов’язково збігається з територією однієї федеральної землі) і майже 200 відділень і філіалів.

Загалом взаємодія і взаємозв’язок різних видів банків та банківських об’єднань, внаслідок чого формується банківська система, можливі лише за умови виконання центральним банком своїх основних функцій. У багатьох країнах світу такими функціями є проведення єдиної грошової політики, кредитної політики, досягнення стабільності грошової одиниці та цін, регулювання економіки тощо. Водночас центральний банк країни ставить перед собою певні специфічні цілі. Так, Бундес- банк Німеччини підтримує основні напрями економічної політики уряду, має забезпечувати високий рівень зайнятості, постійні темпи економічного зростання. Центральні банки Англії та Японії своєю головною метою проголосили сприяння добробуту населення. Центральні банки розвинених країн світу також зберігають золотовалютні резерви, здійснюють кредитування комерційних банків, уряду, виконують для нього розрахункові операції, проводять безготівкові розрахунки.

З боку відносин економічної власності діяльності Бундесбанку притаманна, по-перше, власність федерального уряду на статутний капітал центрального банку, по-друге, уряд привласнює прибуток у випадку перевищення ним необхідних відрахувань до нормативного резерву, по- третє, разом із федеральним відомством здійснює нагляд за кредитною системою, регулює її розвиток і функціонування, а отже, управляє відносинами власності.

Так, для забезпечення стабільності грошей Бундесбанк монополізує їх випуск (а отже, найрухомішу власність), управляє національними ва-

лютними резервами (найстабільнішою і найліквіднішою у світовій практиці власністю), виконує функції головного банку країни. Крім того, Бундесбанк регулює обсяг грошової маси в обігу, розміри кредитування в економіці, забезпечує дотримання правил здійснення операцій у платіжному обороті країни та поза її межами. Водночас вплив на процентні ставки центральний банк країни здійснює опосередковано — шляхом забезпечення комерційних банків кредитними ресурсами, а отже, відповідною часткою банківського капіталу (власності).

Регулювання ліквідності, тобто здатності своєчасно погашати свої зобов’язання шляхом оптимального співвідношення зі структурою активів і пасивів банків (до яких відносять депозити, прибуток, креди- < торську заборгованість та отримані від інших банків суми рефінансування) здійснюється завдяки встановленню обов’язкових резервів (норми зберігання платіжних засобів на спеціальних рахунках у центральному банку), операцій на відкритому ринку (надання позик під заставу цінних паперів, причому Бундесбанк купує їх за умови наступного викупу), зміни лімітів дисконтування та надання ломбардних кредитів.

Другий рівень банківської системи Німеччини становлять універ- і сальні комерційні банки, представлені: а) приватними та колективними капіталістичними банками, б) кооперативними банками і в) ощадними касами.

До першої групи універсальних банків належать близько 350 банків, 200 регіональних банків та інших фінансово-кредитних підприємств,

! близько 80 приватних банків і 60 філій іноземних банків. Найбільшими з них є Дойче банк, Дрезднер банк і Комерцбанк, які контролюють 80 % акціонерного капіталу країни, а кожен із них має від 200 до 300 тис. акціонерів. Характерно те, що більшість найманих працівників є акціонерами, що, з одного боку, певною мірою послаблює їхнє відчуження від банківської монополістичної власності, а з другого боку, дозволяє банківським монополіям розпоряджатись їхніми трудовими заоща- ( дженнями (часткою приватної трудової власності). Загалом три наймо- гутніших комерційних банки країни надають послуги близько 20 млн осіб, а отже вступають із ними у кредитні відносини, тобто відносини економічної власності.

У кооперативній власності у Німеччині нараховується понад 3000 ´ кооперативних банків, у яких є більше 20 тис. філій, що здійснюють близько 20 % обсягу кредитних угод (тобто вступають у відносини економічної власності з приблизно 12 млн учасниками).

Третю групу банків складають понад 700 ощадних кас, 12 земельних банків (жироцентралей), які належать до муніципальної власності, здійснюють майже половину обсягу всіх кредитних угод, зберігають понад 50 % ощадних вкладів (а отже, значну частку, передусім, трудової 1 власності) і вступають у кредитні відносини (відносини економічної власності) з 62 % населення країни (80 млн жителів).

Крім того, в Німеччині існують такі спеціалізовані банки, як іпотечні, інвестиційні, гарантійні, розрахункові (клірингові), будівельні, поштові та ін.

Загалом, залежно від форми власності у багатьох країнах світу розрізняють державні, приватні (в руках окремої особи), акціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки. Залежно від функцій та характеру виконуваних операцій — емісійні, комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності — промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовнішньоторговельні банки.

Концентрація і централізація банківського капіталу, його монополізація призвели як до якісних змін у виконуваних ними функціях, так і до появи нових функцій. Так, від функцій посередництва у платежах і кредитах (що мали епізодичний характер) банки переходять до постійного кредитування галузей і підприємств. При цьому відбувається їх переорієнтація з короткострокових позик на всі види та форми надання позичкових коштів, передусім, на довгострокові інвестиції в основний капітал. Завдяки цьому вони отримують контроль над окремими підприємствами, певного мірою і деякими галузями. Оскільки через кредитну систему країни, наприклад, у США проходить близько 75 % тимчасово вільних капіталів, а сума нагромадженого грошового капіталу наприкінці 90-х років становила більше 12 трлн дол. (більшу частку акумулюють банки), то вони прямо й опосередковано розпоряджаються все більшою часткою власності промислових, торговельних, транспортних та інших компаній. Цьому значною мірою сприяють емісійно-установчі операції банків — тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках.

Значно зросли масштаби кредитування банків держави шляхом обслуговування державного боргу. За цих умов постійно зростає значення кредиту у забезпеченні держави грошовими ресурсами.

Функцію контролю над економікою країни банківський монополістичний капітал здійснює, передусім, шляхом зрощування із промисловим монополістичним капіталом, внаслідок чого виникає фінансовий капітал, організаційною формою існування якого є фінансово-промислові групи. Поява фінансового капіталу посилює процес диференціації всередині класу капіталістів, верхівкою якого стає фінансова олігархія, про що йтиметься далі.

В Україні банківські монополії перебувають лише на етапі формування. Так, сім найбільших банків країни контролювали у 2001 р. 75 % ринку депозитів фізичних осіб, майже 65 % кредитів юридичних осіб, на них припадає 50 % сукупного капіталу банківської системи (активи усіх банків у 2000 р. становили 26 млрд грн). Серед 200 комерційних банків України близько 30 функціонує з участю іноземного капіталу (У т. ч. 9 зі 100 % іноземним капіталом).

Тому контроль над економікою країни здійснюють близько 20 кланово-олігархічних груп, які зрослися з вищими ешелонами влади. У їхніх руках зосереджено 80 % усього національного багатства країни, акумульованого, здебільшого, шляхом розкрадання державної власності-

Щодо діяльності комерційних банків в Україні у перші роки існування, то хоча майже 80 % їхніх статутних фондів було сформовано на кошти держави (внаслідок чого вони мали відстоювати інтереси країни) вони мали на меті, насамперед, власні цілі наживи, не гребуючи при цьому протизаконними методами, не були зацікавлені у послабленні гіперінфляційних процесів та ін. Хоч НБУ зобов’язаний підтримувати платоспроможний попит населення і розвиток пріоритетних галузей виробництва, домагатися інших макроекономічних цілей, його зусилля були спрямовані, переважно, на досягнення фінансової стабілізації, яка за погіршення інших агрегатних показників виявилася ілюзорною. Водночас формуванню ефективної банківської системи України заважає тривала і глибока економічна криза, незначні обсяги власного капіталу, недосконалість законодавчої бази, нестача достатньої кількості кваліфікованих кадрів тощо.

Лише з переходом колишнього голови НБУ на посаду Прем’єр- міністра України у діяльності комерційних банків намітились якісні зрушення. Зокрема, збільшились обсяги кредитів (у 1999 р. майже на 24 %), частка довготермінових кредитів, прибутки, знизився позичковий відсоток. Водночас частка безнадійної заборгованості у 2000 р. становила 2,8 млрд грн, сумнівної — 1,4 млрд грн.

Крім названих вище типів і видів банків, до кредитно-фінансової системи розвинених країн світу входять страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та ін. Загалом, розрізняють депозитні та неде- позитні кредитно-фінансові підприємства.

Депозитні акумулюють ресурси, приймаючи грошові засоби у формі відкриття депозитних рахунків. До таких установ у СІЛА, наприклад, належать комерційні банки, взаємоощадні банки (приймають ощадні вклади та інвестують їх під нерухомість і цінні папери, а також надають комерційні та споживчі позики), позико-ощадні асоціації (формують ресурси за рахунок ощадних вкладів та банківських кредитів, їхніми активами є, переважно, портфель заставних під житлові будівлі.

Недепозитні фінансові установи для залучення заощаджень продають страхові поліси, приймають пенсійні внески, продають цінні папери та ін. До них належать компанії, що страхують життя, майно, приватні пенсійні фонди, пенсійні фонди штатів і місцевих органів влади, фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні споживчих товарів на виплат й видачі комерційних позик), інвестиційні компанії (продають населенню власні акції й на отримані кошти купують ринкові цінні папери, насамперед, акції), взаємні фонди грошового ринку (розміщують на ринку свої акції, а на залучені кошти купують короткотермінові Цінні папери; їхніми активами є депозитні сертифікати, комерційні папери, векселі державної скарбниці, банківські акцепти).

Загалом депозитні фінансово-кредитні підприємства, які акумулюють значні ресурси і вкладають їх у цінні папери, у розвинених країнах світу отримали назву інституціональних інвесторів. Обсяг їхніх активів У 1999 р. становив 36 трлн дол. (майже 85 % вартості світового продукту), а в окремих країнах (Великобританії, США) досягає, відповідно, майже 200 % і 230 % ВВП цих країн.

Особливо важливу роль серед них відіграють пенсійні фонди. Вони акумулюють кошти, здебільшого, із внесків працівників до фондів соціального страхування. З-поміж них виділяють фонди, які не інвестують свої кошти в цінні папери (а отже, виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів) й ті, які інвестують (і, крім традиційних джерел виплати пенсій, ще отримують частину коштів на ці цілі з інвестицій у цінні папери) а також ті, якими управляють страхові компанії або підприємства (чи за їхньою довіреністю банки). Так, частка доходів найманих працівників, що відраховується до пенсійних фондів, в Австрії наприкінці 90-х рр. XX ст. становила 15 % (а капіталістів — 5 %), у Великобританії — відповідно 2 і 4 %, у Франції — 2 і 3 %, у Швейцарії —

5 і 9 %. Проте відрахування капіталістів до цих фондів через механізм цін значною мірою перекладаються на споживачів. Загальна сума активів пенсійних фондів у країнах ЄС становить майже 4 трлн дол., а у розрахунку на одного жителя — близько 15 тис. дол.

Контроль над основною часткою власності пенсійних фондів здійснюють, здебільшого, наймогутніші комерційні банки та деякі інші фінансово-кредитні підприємства. Переважна частина власності пенсійних фондів інвестується у цінні папери. Норма прибутку цих фондів у середньому перевищує 10 %.

Страхові компанії для залучення коштів продають страхові поліси, а відтак, вкладають їх у цінні папери компаній та держави, надають цим суб’єктам кредити.

Інвестиційні компанії залучають кошти через випуск акцій, їх продаж дрібним акціонерам та купівлю цінних паперів промислових компаній різних галузей.

Закономірностями розвитку кредитної системи за сучасних умов є зростання ролі небанківських фінансово-кредитних інститутів, їх зрощення з промисловими, торговельними, транспортними компаніями, процес транснаціоналізації їхньої діяльності, посилення конкурентної боротьби між її основними суб’єктами тощо.

Ці закономірності модифікуються специфікою історичного розвитку окремих країн, особливостями антитрестівського законодавства та іншими чинниками. Так, у США комерційним банкам заборонено скуповувати акції промислових корпорацій (а операції з цінними паперами можуть здійснювати лише спеціалізовані інвестиційні банки), у ФРН, наприклад, такої заборони немає.

Оскільки рух банківського (а значною мірою, і позичкового) капіталу здійснюється у формі кредиту, то необхідно розглянути сутність кредиту, на основі якого базуються кредитні відносини.

Кредит та кредитні відносини. Назва “кредит” походить від латинського слова сгейіїит — “довіра, позика, борг”. Виник від часу появи товарно-грошових відносин, а отже, зародження лихварського капіталу-

У політекономінному аспекті кредит, що надається капіталістичними банками, можна визначити як форму руху позичкового капіталу,
що виражає відносини економічної власності між кредиторами і позичальниками з приводу надання певної частки власності у позику, контролю за її використанням і привласненням позичкового відсотка, внаслідок чого грошовий капітал перетворюється на позичковий.

Сутність капіталістичного кредиту повніше виявляється у виконуваних ним функціях: по-перше, акумулювання тимчасово вільного грошового капіталу; по-друге, розподільча функція, завдяки якій акумульовані кошти перерозподіляють між окремими сферами, галузями народного господарства; по-третє, прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу (зокрема, використовується з метою поглинання та злиття компаній, фірм тощо); по-четверте, кредит є важливим засобом регулювання економіки, зокрема грошово-кредитного регулювання; по-п’яте, сприяння економії витрат обігу (через використання безготівкових рахунків та заміни готівки кредитними грішми); по-шосте, розв’язання деяких суперечностей процесу суспільного виробництва, зокрема суперечностей інвестиційного процесу, переливання (внутрішньогалузевого та міжгалузевого) капіталу, між попитом і пропозицією тощо, завдяки чому розширюються межі суспільного виробництва, руху економічної системи. Водночас за умов порушення об’єктивних економічних законів кредит призводить до загострення суперечностей суспільного виробництва.

Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже, і кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.

На основі загального визначення сутності кредиту слід дати таку характеристику комерційного кредиту: це форма руху позичкового капіталу, що виражає відносини економічної власності між підприємствами нефінансового сектору з приводу надання певної частки товарного капіталу у позику з відстрочкою платежу і привласнення позичкового відсотка, що зростає внаслідок збільшення ціни товарів на суму відсотка. Надається з метою прискорення реалізації товарів. Оскільки таку відстрочку оформляють векселем, то на суму позичкового відсотка зростає і ціна векселя. Виконуючи певною мірою більшість із названих вище функцій кредиту, комерційний кредит усе ж є недосконалою формою кредиту і кредитних відносин. Це зумовлене тим, що його величина обмежена обсягами резервного капіталу підприємств-кредиторів, використання його також обмежене (наприклад, цей кредит не можна використати для виплати заробітної плати), він, переважно, короткотерміновий та ін. Цих недоліків не має досконаліша форма кредиту — банківський кредит, який за сучасних умов є основною формою кредитних відносин.

Банківський кредит — форма позичкового капіталу, що виражає відносини економічної власності між фінансово-кредитними установами (насамперед, могутніми комерційними банками) та суб’єктами господарювання (підприємствами, державою та ін.) з приводу надання частки банківського капіталу (власності) у позику, здійснення контролю за його використанням і привласнення прибутку у вигляді позичкового відсотка.

Цей кредит може збільшувати як обсяг платіжних засобів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може бути наданий за нижчу ціну (відсоток).

Відповідно до строків погашення банківські кредити поділяють на короткотермінові, середньотермінові, довготермінові. У США та інших країнах, зокрема в Україні, до короткотермінових належать кредити, надані на 1 рік і менше. Середньотермінові — кредити, надані від 1 до 7—8 років, а в Україні, деяких країнах СНД — до 5 років. Довготермінові — кредити, надані на тривалий період. Короткотермінову позику в США можна оформити на певний період — у межах 1 року або до запитання (вимоги). Довготермінова позика не має фіксованого терміну, тому банк може вимагати її погашення у будь-який час.

Найважливішим обмеженням при наданні банківських кредитів є розмір кредиту, який можна надати одному позичальнику. Це обмеження називають “правилом десяти відсотків”. Згідно з ним, розмір кредиту одному позичальнику не має перевищувати 10 % суми акціонерного і резервного капіталу банку. Воно стосується, передусім, дрібних та середніх банків. Крім того, у США існує низка винятків із цього правила.

Банківський кредит можна умовно поділити на внутрішній і міжнародний, на кредит центрального банку і кредит комерційних банків, виробничий і споживчий кредит, кредит на поточні та капітальні витрати, кредит забезпечений і незабезпечений, застрахований і незастра- хований, підтримувальний, невідновлюваний, відкритий та ін.

Забезпечені кредити — це позики під заставу. Вони зменшують ризик збитків у випадку неспроможності боржника повернути вчасно позику. Наприклад, із ліквідацією підприємства-банкрута банк має перевагу перед іншими кредиторами щодо будь-якого майна для забезпечення банківської позики. До незабезпечених кредитів належать, насамперед, кредити банків, надані урядові для покриття державного боргу. Невідновлюваний відкритий кредит надають, передусім, як позику під будівництво нерухомості і повертають його частинами відповідно до етапів будівництва.

Інші форми кредитів будуть певною мірою проаналізовані при характеристиці кредитних відносин погляду відносин економічної власності.

У найбільш узагальненому визначенні кредитні відносини — це система економічних відносин між різними економічними суб’єктами щодо організації механізму кредитування, проведення певних маркетингових досліджень та, передусім, відносин економічної власності щодо надання коштів у позику і плати за неї. Із трьох підсистем економічних відносин (техніко-економічних, організаційно-економічних та відносин економічної власності), кредитні відносини охоплюють окремі сторони двох останніх підсистем. Так, із організаційно-економічної підсистеми до кредитних відносин належать проведення специфічних маркетингових досліджень (зокрема, вивчення фінансового становища і кредитоспроможності позичальника, відносини менеджменту в діяльності банківських установ, управління різними видами операцій, вивчення та запозичення передового досвіду роботи банків у інших країнах тощо).

Із відносин економічної власності до кредитних відносин входять відносини між різними економічними суб’єктами (підприємствами, компаніями і банками з приводу надання комерційного та банківського кредиту; фізичними та юридичними особами та банками з приводу формування кредитних ресурсів банку та надання їх у позику за певну плату на умовах комерційного кредиту і між державою та фізичними і юридичними особами щодо надання позики державі та за умов державного кредитування; між юридичними особами різних країн у процесі здійснення міжнародних кредитних операцій тощо) щодо надання коштів у позику та плати за неї у формі відсотка та форми економічної реалізації власності.

В узагальненій формі такими суб’єктами є кредитор і позичальник, а об’єктами — певна частина активів кредитних установ, залучені на депозити вклади фізичних та юридичних осіб та ін. Водночас серед об’єктів розрізняють ті, що пов’язані з цільовою спрямованістю кредитів. У такому випадку виділяють, наприклад, об’єкти кредитування за оборотом (позика надається для оплати матеріальних цінностей, що надходять до покупця і його витрат) і за залишком (позики надаються на покриття тимчасових залишків товарно-матеріальних цінностей і невідшкодованих витрат).

За умов капіталістичного способу виробництва з боку відносин економічної власності кредитні відносини є підсистемою виробничих відносин, що формується у процесі розвитку та функціонування позичкового капіталу.

Оскільки капіталістичні виробничі відносини є специфічними (тобто такими, що є однією зі сторін капіталістичного суспільного способу виробництва), а їхня еволюція здійснюється в межах товарно-грошових відносин (тобто таких, що розвиваються в декількох суспільно-економічних формаціях), то кредитні відносини при капіталізмі знаходяться в тісній взаємодії з відповідними елементами товарно-грошових відносин. Внаслідок цього двома основними підсистемами капіталістичних кредитних відносин є кредитно-грошові та кредитно-товарні, а отже, у кредит (який є формою руху кредитних відносин) можуть надаватись як гроші, так і товари.

Так, перетворення певної грошової суми на позичковий капітал, як зазначалось, означає, що за умов капіталістичного способу виробництва гроші використовуються не лише як купівельний та платіжний засіб, а і як капітал. Водночас грошовий капітал перетворюється на специфічну форму капіталу — позичковий капітал. У процесі такої трансформації грошовий капітал не зникає, залишаючись однією із функціональних форм промислового капіталу. Наприклад, грошовий капітал використовується функціонуючим промисловим капіталом як гроші, тобто засіб для купівлі засобів праці, предметів праці тощо, а отже, виконує функцію еквівалента вартості. Форми капіталу він набуває лише в межах всього процесу капіталістичного відтворення, будучи капіталом як гроші, а отже, є однією зі складових капіталістичного процесу виробництва.

На відміну від цього, позичковий капітал — це вартість, що приносить додаткову вартість, тобто є капіталом (найпростіше визначення останнього). Тому, надаючи гроші в позику позичковий капіталіст відчужує вартість грошей як капітал (а не товар або гроші), внаслідок чого вони перетворюється на капітал-власність. Його особливістю є те, що він не продається, а лише передається в позику з метою повернення певної суми і певної частини додаткової вартості у формі відсотка (плати за тимчасове користування цим специфічним товаром).

Кредитні відносини за умов капіталістичного способу виробництва розгортаються у цілісну систему в процесі розвитку різноманітних форм кредиту. Ця система не охоплює, однак, усіх сфер суспільного відтворення, а лише сфери обміну і розподілу (у т. ч. перерозподілу), впливаючи водночас на сфери безпосереднього виробництва і споживання, причому межі безпосереднього поширення кредитних відносин та їх опосередкованого впливу на інші сфери залежать від конкретних форм кредиту.

Кожна з них, у свою чергу, має свій матеріально-речовий зміст і соці- ально-економічну або суспільну форму. Загалом, матеріально-речовим змістом кредитних відносин при капіталізмі є вартість у товарній і грошовій формах, а суспільною формою — відносини економічної власності між різними суб’єктами щодо надання таких форм вартості (цінності) у позику та плати за них.

Так, матеріально-речовим змістом комерційної форми капіталістичного кредиту є товарний капітал у вигляді реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг; грошовий капітал у вигляді векселів. Суспільною формою даного виду кредиту є відносини економічної власності з приводу надання даних видів товарного і грошового капіталу підприємствами (фірмами), іншими компаніями, а також між головною компанією та її філіалами, дочірніми підприємствами, між великим і дрібним бізнесом (що означає франчайзинг), та отримання за це прибутку в формі відсотків та інших видів доходів. У розвинених країнах світу понад 60 % кредитного обороту, а отже, найбільшої підсистеми кредитних відносин здійснюється у формі комерційного кредиту. У суспільній формі водночас названі суб’єкти комерційного кредиту, а вексель — це засіб реалізації. За сучасних умов комерційне кредитування може відбуватись і без оформлення векселя — шляхом кредитування за відкритим рахунком (тобто у формі простих записів вартості проданих у кредит товарів за відкритим рахунком та міжкорпорацій- них, міжфірмових розрахунків тощо).

Матеріально-речовим змістом банківського кредиту є власні кошти банків, залучені на депозитні вклади кошти юридичних і фізичних осіб, залишки на розрахунках і поточних рахунках, отримані кошти від випуску цінних паперів та міжбанківські кредити. Суспільною формою банківського кредиту є відносини економічної власності між комерційними банками, з одного боку, фізичними та юридичними особами, з другого боку, у процесі виконання активних та пасивних операцій, а також між акціонерами всередині самих банків (якщо вони є банками акціонерного типу) щодо надання у позику названих активів (зазначених у матеріально-речовому змісті) та привласнення на цій основі частини прибутку у формі відсотка.

Суспільною формою діяльності банку як акціонерної компанії є відносини економічної власності між її власниками та дрібними акціонерами у процесі купівлі-продажу акцій та привласнення на них частини доходів у формі дивіденду.

Певні відносини економічної власності виникають також у процесі надання одними комерційними банками кредитів іншим банкам та плати за них, вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб, надання центральним банком кредитів кредитним банкам через кредитні аукціони, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів, ломбардних операцій; придбання комерційними банками державних цінних паперів та привласнення різних форм доходів та ін.

Так, у процесі роздержавлення власності в Чехії понад 70 % вау- черів громадян цієї країни були зосереджені у приватизаційних інвестиційних фондах, а найбільші з них через інвестиційні компанії контролюються головними комерційними банками. Останні загалом контролюють економіку країни. При характеристиці суспільної форми комерційного кредиту водночас називались його основні суб’єкти.

Матеріально-речовим змістом державного кредиту є позики центральним та місцевим органам державної влади, а також такі засоби реалізації, як векселі, облігації, скарбничі зобов’язання. Суспільною формою державного кредиту є відносини економічної власності між фізичними та юридичними особами, з одного боку, державою — з другого боку з приводу надання такої позики та плати за неї. Фізичними особами можуть бути резиденти та нерезиденти. Серед юридичних осіб до них, наприклад у США, належать державний сектор (у т. ч. Федеральна резервна система), фінансові інститути на корпорації, штатні та місцеві органи влади.

Формою економічної реалізації відносин державного кредиту є стабільне привласнення фізичними та юридичними особами відносно високих відсотків (у США у другій половині 90-х становили вони 7—8 %, в Україні — до 80 %), значні знижки з номінальної вартості облігацій за завищеними цінами та ін.

Матеріально-речовим змістом споживчого кредиту є позики на придбання товарів в особисту власність довго- середньо- та короткотермінового використання. До товарів довготривалого використання належать стандартні житлові будинки, садові будинки, квартири, меблі, музичні інструменти та ін. До короткотермінових — одяг, взуття, товари для новонароджених тощо. У США до довготермінових належать позики для купівлі пересувних будинків (без туристичних трейлерів), на ремонт та модернізацію будинків, позики фермерам (здебільшого) та ін.

Суспільною формою споживчого кредиту є відносини економічної власності між кредиторами (банками, небанківськими кредитними установами, торговельними організаціями і товаровиробниками) та споживачами (фізичними особами) з приводу надання останнім позик та плати за них. При характеристиці суспільної форми споживчого кредиту водночас були названі суб’єкти відповідних кредитних відносин. Формами економічної реалізації відносин споживчого кредиту є привласнення доходів кредиторами внаслідок завищених цін на товари, що продаються у кредит, відсотків за купівлю товарів на виплат, продаж неконкурентоспроможних товарів тощо.

Якщо відсотки надмірно високі, кредитні відносини, що розвиваються при цьому, набувають експлуататорського характеру. Такого характеру значною мірою набувають відносини споживчого кредиту в Україні, оскільки розмір відсотків, які встановлює, наприклад, товаровиробник залежать від ставок за фінансові кредити банку, що обслуговує цього товаровиробника, а самі ставки є необґрунтовано високими. Наслідком таких кредитів є подвійна або потрійна, а загалом — багатократна оплата (залежно від терміну надання кредиту) товарів, що звужує платоспроможний попит населення.

Матеріально-речовим змістом іпотечного кредиту є позики під заставу нерухомого майна, закладні листи, іпотечні облігації. У випадку несплати позики елементом матеріально-речового змісту іпотечного кредиту стає заставлене майно. Суспільною формою іпотечного кредиту є відносини економічної власності між іпотечними банками, спеціалізованими іпотечними компаніями, універсальними комерційними банками, з одного боку, та позичальниками (фізичними та юридичними особами), з другого, щодо надання позик на довготерміновій основі та плати за них. Об’єктами кредитування, які теж формують матеріально- речовий зміст кредитних відносин даної форми кредиту, є виробничі споруди, будинки, земельні ділянки, устаткування та інші.

Формами економічної реалізації відносин іпотечного кредиту є привласнення відсотків за наданий кредит, заставленого майна (у разі несплати позики та заниженої оцінки майна), спекуляції із закладними листами, продаж іпотечних облігацій промисловими та торговельними корпораціями, які є їхніми елементами.

Між окремими формами кредиту існує тісний взаємозв’язок. Так, одним із видів грошового споживчого кредиту є довготермінові інвестиційні позики, що надаються комерційними банками на будівництво житла, садових будинків тощо під заставу нерухомості шляхом відкриття кредитної лінії, що значною мірою зближує цей вид кредиту з іпотечним; внаслідок проведення операцій із векселями комерційний кредит перетворюється на банківський тощо.

Функціонування та розвиток основних форм і видів кредиту формує цілісну систему кредитних відносин, що розвиваються відповідно до вимог спільних для всієї економічної системи законів і притаманних лише цій сфері законів та відповідних суперечностей.

Важливою ланкою кредитних відносин є відносини економічної власності, що виникають у процесі надання короткотермінових та довготермінових кредитів центрального банку комерційним банкам через механізм кредитних аукціонів, ломбардних операцій (під забезпечення державних цінних паперів), переобліку векселів на умовах двосторонніх договорів. Так, НБУ надає їм короткотермінові кредити безпосередньо або через свої регіональні управління в межах коштів на проведення первинної кредитної емісії, тобто випуску в обіг платіжних засобів за умов наявності гарантій повернення таких кредитів та дотримання економічних нормативів, встановлених центральним банком для їхньої діяльності. У 1999 частка операційних доходів комерційних банків за 1999 р. зросла в 1,5 раза, а обсяги операцій з цінними паперами, у т. ч. з ОВДП, були вищими за розміри капітальних вкладень.

Згідно із затвердженими НБУ правилами проведення кредитних аукціонів, комерційні банки на підставі свідоцтва про купівлю кредитів укладають із відповідними регіональними управліннями кредитну угоду, після чого центральний банк перераховує належну суму на кореспондентський рахунок банку-покупця. Укладення кредитного договору означає юридичний аспект відносин власності, після якого відбувається процес купівлі-продажу кредитів за відповідну плату, а отже, встановлюються відносини економічної власності, формою реалізації яких є привласнення певної величини відсотка НБУ.

Відсоток, за яким комерційні банки надають позику своїм клієнтам, залежить, передусім, від відсотка за кредити центрального банку, надані як комерційним банкам, так й іншим кредитним установам. Так, у СІЛА величина відсотка за кредити ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів і отримала назву облікової ставки. Відсоток, за яким комерційні банки надають позику своїм клієнтам, дістав назву комерційного. Різниця між ними у США у другій половині 90-х років становила близько 2 %, тоді як в Україні відсоткові ставки комерційних банків у національній валюті складали у 1997 р. 49,1 %, що на 27 % вище за облікову ставку (відсоткові ставки за депозитами становили у цьому році 18,2 %), що було однією з важливих причин високої прибутковості банківської діяльності на тлі деградації сфери матеріального виробництва.

Надання кредитів комерційним банкам через механізм ломбардних операцій здійснюється шляхом передання останнім у тимчасове користування цінних паперів НБУ, зокрема ОВДП, причому величина одержаних кредитів залежить від вартості цих паперів та термінів їх погашення. Юридичною формою відносин економічної власності, що встановлюється при цьому, є право власності НБУ на значну частину пакетів державних цінних паперів, право володіння з боку комерційних банків-дилерів у вигляді виписок з їхніх рахунків у НБУ, а для інших осіб — виписки з їхніх рахунків у банків-дилерів, документально засвідчені підписом посадової особи та печаткою відповідної банківської установи.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Які спільні й відмінні риси купецького і торговельного капіталу?
  2. У чому полягає політекономічна сутність торговельного капіталу?
    1. Дайте характеристику торговельного капіталу.
    2. Які основні функції виконує торговельний капітал?
    3. У чому сутність торговельного прибутку і які його основні джерела?
    4. Чому праця найманих працівників у сфері торгівлі є продуктивною?
      1. Які модифіковані форми вартості виникають у сфері виробництва і торгівлі?
      2. Які основні зміни відбулися з торговельним капіталом на вищій стадії капіталізму?
      3. У чому сутність позичкового капіталу?
      4. Який капітал був попередником лихварського і у чому полягає його сутність?
      5. Яких властивостей набувають гроші у формі позичкового капіталу?
      6. Що є основою збільшення вартості грошей при їх використанні позичковим капіталом?
      7. Назвіть основні особливості позичкового капіталу.
        1. Які основні форми усуспільнення позичкового капіталу?
    5. Що таке процент?
    6. Яка сутність позичкового процента за умов капіталізму?
    7. Від яких основних чинників залежать розміри позичкового процента?
      1. Які найважливіші теорії відсотка?
      2. Які елементи входять у банківську систему?
      3. Які елементи входять у кредитну систему?
      4. Що означає банк як політекономічна категорія?
      5. Які спільні та відмінні особливості банку як підприємства і промислового підприємства?
      6. Як співвідносяться між собою функції та операції банків?
        1. Які функції та операції виконували банки на нижчій стадії капіталізму?
        2. Яка відмінність між економічним і політекономічним визначенням сутності банківських монополій?
        3. Дайте стислу характеристику банківської системи Німеччини.
          1. Які функції та операції виконують банки на вищій стадії капіталізму?
          2. Яким чином здійснюється контроль банківських монополій за економікою країни?
          3. Які інші важливі фінансово-кредитні підприємства, крім банків, існують у розвинених країнах світу?
          4. Які особливості розвитку банківського капіталу в Україні?
            1. У чому полягає політекономічна сутність кредиту?
            2. Яка сутність комерційного та банківського кредиту?
            3. Дайте характеристику основних форм кредиту з боку речового змісту та суспільної форми.
            4. Що таке кредитні відносини?

загрузка...