Навігація
Посилання


Політична економія

§ 1. Трудові відносини при капіталізмі


  • Сутність і структура трудових відносин.
  • Наймана праця.
  • Власність на робочу силу та її вартість.

Сутність і структура трудових відносин. У попередніх темах постійно розмежовувались економічні, у т. ч. організаційно-економічні, тех- ніко-економічні та виробничі відносини, системною сутністю яких є відносини економічної власності. Трудові відносини є певним синонімом тих відносин (зв’язків), в які вступають наймані працівники і власники капіталістичних підприємств або їх представники (передусім, менеджери нижньої ланки управлінського апарату, майстри, бригадири) у самому процесі праці, а отже, техніко-економічного та соціально-економіч- ного поєднання найманих робітників і службовців із засобами виробництва. Ці відносини також випливають із понять “праця”, “працювати”, “трудовий колектив”, “ринок праці” у співвідношенні з поняттям “ринок робочої сили”.

Основними факторами виробництва з боку суб’єктно-об’єктних відносин, як зазначалось, є особистісний та речовий, тобто безпосередній працівник і засоби виробництва. Спосіб їх поєднання і характер (соціально-економічний зміст) функціонування визначається, насамперед, наявною формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання на мікрорівні (в межах окремих підприємств) здійснюється залученням індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу. У цьому процесі слід розрізняти техніко-економічну та соціально- економічну сторони, про що уже зазначалось.

Якщо названі форми поєднання факторів виробництва розглядати з погляду людини економічної, то техніко-економічне поєднання властиве людині-працівнику, а соціально-економічне — людині-власнику.

Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів — це соціально-економічна форма організації працівників, а його відособлення в суспільстві здійснюється на технологічній і відносній економічній самостійності підприємства. До трудового колективу згідно із Законом України “Про підприємство” належать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на підставі тру

дового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівників і підприємства.

Трудовий колектив (у політико-економічному значенні) — суб’єкт економічних відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів для створення і привласнення доходу.

Якщо засоби виробництва подані у формі капіталу, то трудовий колектив є лише суб’єктом техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування виробництва тощо) і самого процесу праці.

Трудові колективи на більшості підприємств країн СНД і на великих підприємствах розвинутих країн Заходу організовують первинні ланки професійних спілок. Ці спілки виникли у XVIII ст. в Англії, Франції, СІЛА. Спершу їх забороняли уряди, проти них активно боролися підприємці. Нині продаж товару “робоча сила” відбувається переважно колективно, а суб’єктом такого ринку є профспілки (на

рівні підприємства, окремої галузі, сфери народного господарства і навіть країни). За їхньою участю формуються і видозмінюються основи трудового права, трудового законодавства, розробляються умови укладання колективних договорів, в яких обумовлюються питання охорони праці, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і у розподілі прибутку тощо.

Поняття “ринок праці” слід відокремлювати від поняття “ринок робочої сили”. Для цього слід у методологічному аспекті розрізняти техніко-економічний, соціально-економічний та юридичний аспекти проблеми. Так, у першому випадку об’єктом купівлі-продажу не може бути ні робоча сила, ні праця. Це зумовлене тим, що вони не можуть відчужуватися від особистості найманого працівника. Відчужуватись від останнього може лише результат його праці або уречевлена праця, втілена в певних товарах. Водночас окремі елементи техніко-економіч- ного (або технологічного) відчуження робочої сили від особистості наявні тоді, коли, наприклад, надмірно швидкий рух конвеєра швидко виснажує робочу силу або робітник володіє вузькою однобічною професію, яка підпорядковує його машині. У даному випадку відбувається деградація особистості, праця сприяє розвитку фізичних та розумових здібностей людини.

Щоб подолати таке відчуження, у розвинених країнах світу на великих підприємствах швидко впроваджується ротація робочих місць, автономним бригадам дозволяється регулювати ритм роботи конвеєра та ін. Техніко-економічне відчуження робочої сили, самого процесу праці від особистості найманого працівника значною мірою збігається з техні- ко-економічним відчуженням найманої людини-працівника від засобів виробництва.

Соціально-економічне відчуження робочої сили і праці від особистості найманого працівника відбувається тоді, коли за наявності змістовної праці він отримує нижчу заробітну плату порівняно з вартістю робочої сили, в результаті чого остання не може відтворюватись на якісно оптимальному рівні. Це призводить до втрати найманим працівником інтересу до такої праці і намагання знайти вище оплачувану роботу, навіть із гіршим змістом самої праці або навпаки.

Юридичний аспект відчуження робочої сили та праці від особистості полягає у тому, що у сфері обміну юридично вільний найманий працівник за певну плату в усному чи письмовому договорі (контракті) віддає капіталісту-підприємцю право тимчасово розпоряджатися своєю робочою силою, процес споживання якої у сфері безпосереднього виробництва є не чим іншим, як процесом праці. Найманий працівник бере на себе зобов’язання виконувати всі правила внутрішнього розпорядку.

Якщо йдеться про ринок робочої сили та ринок праці, то процес відчуження цих об’єктів купівлі-продажу може відбуватися лише в юридичному аспекті. Продаючи капіталісту тимчасове розпорядження робочою силою, найманий працівник залишається при цьому її власником. У договорі купівлі-продажу робочої сили обидва суб’єкти (найманий працівник і капіталіст) виступають як юридично рівноправні особи, фіксуючи при цьому юридичне вираження їхньої волі. Тому невипадково в західній економічній літературі набуває широкого поширення погляд про наявність ринку трудових контрактів.

При розгляді ринку праці і ринку робочої сили необхідно попередньо з’ясувати, що є об’єктами цих ринків, хто їхні основні суб’єкти і якого типу відносини виникають між ними при купівлі-продажу. В більшості робіт західних економістів, у працях російських вчених та окремих працях вітчизняних науковців 90-х рр., які дотримуються теорії ринку праці, але заперечують наявність ринку робочої сили, об’єктом такого ринку, зазвичай, називається робоча сила, що є серйозним недоліком такої теорії, алогічним судженням.

Крім того, такими об’єктами в деяких роботах називаються попит та пропозиція робочої сили, що відповідає визнаним вимогам будь- якого ринку, є його конкретизацією, тобто наявності попиту і пропозиції з урахуванням специфіки того чи іншого товару. Доцільно було в даному випадку невід’ємними параметрами будь-якого ринку називати ще ціну, а його обов’язковими атрибутами — конкуренцію, монополію, олігополію та ін.

Більш логічно об’єктами ринку праці в юридичному аспекті називати зафіксовані у трудових контрактах умови про співвідношення темпів зростання продуктивності праці, номінальної та реальної заробітної плати, виплати за понаднормову роботу, нічні зміни та працю у вихідні дні, доплати за шкідливі умови праці, за підвищення кваліфікації, за обсяг та інтенсивність виконаних робіт, ступінь відповідальності за збереження техніки, різні преміальні виплати за економію сировини, електроенергії та інші доплати, пов’язані з безпосереднім процесом праці. Усі ці об’єкти ринку праці можна об’єднати в рубрику “умови праці та оплата її результатів”, що формують речовий зміст трудових відносин.

Умови праці — це комплекс чинників трудового процесу, що оточують виробниче середовище, стан місця роботи і ставлення працівника До виконуваної роботи, що здійснюють вплив на здоров’я і тривалість Життя, працездатність і ступінь задоволення працею, на процес відтворення сукупної робочої сили й ефективність праці.

Суб’єктами ринку праці є капіталісти, наймані працівники (представлені профспілками) й, опосередковано, держава. Ця опосередкованість зумовлена тим, що держава встановлює мінімальний рівень заробітної плати для більшості галузей народного господарства, тривалість робочого дня та інші умови, але безпосередньої участі в укладенні трудових контрактів не бере. Безпосереднім суб’єктом ринку держава виступає лише в державному секторі економіки, де вона виконує функцію підприємця.

Виходячи із вищесказаного, ринок праці — певна сукупність (або підсистема) відносин власності між найманими працівниками, капіталістом і державою (опосередковано) з приводу умов праці та часткової оплати її результатів. Часткової, оскільки ця оплата обмежена величиною необхідного продукту в сфері безпосереднього виробництва, що виявляється у формі заробітної плати у сфері розподілу. Важливою тенденцією розвитку ринку праці за сучасних умов є подвійна зайнятість.

Щодо поняття “ринок праці” ємнішою категорією є “ринок робочої сили”. Крім ринку праці як найважливішої його складової, до ринку робочої сили входять відносини власності (в юридично-економічному аспектах) між найманими працівниками, капіталістами і державою (безпосередньо і опосередковано) з приводу розширеного відтворення сукупної робочої сили. Це передбачає відтворення не лише працездатного населення і тих, хто наближається до цієї категорії, але й зростання загальної кількості населення, забезпечення належних умов існування пенсіонерів та інших непрацездатних верств населення.

Першою важливою відмінністю ринку робочої сили від ринку праці є те, що до останнього входять лише зайняті на даний час працівники сфери матеріального і нематеріального виробництва, але не входить численна армія безробітних.

З погляду структурної класифікації вартості робочої сили до неї включаються не лише названі вище конкретні об’єкти ринку праці, зафіксовані у трудових контрактах (умови про співвідношення темпів зростання продуктивності праці та номінальної і реальної заробітної плати, виплати за основну та понаднормову роботу тощо), але й плата щорічних відпусток за вислугу років, профспілкова діяльність, вихідна допомога, виплати підприємців на соціальне забезпечення, вартість професійного навчання, культурно-побутового обслуговування, податки на використання найманої праці, соціальні витрати держави та ін. У цьому полягає друга важлива відмінність ринку робочої сили від ринку праці.

Структурними елементами ринку робочої сили є також співвідношення між трудовими ресурсами і робочими місцями, міграційні процеси населення та ін., що формують третю важливу відмінність між двома названими видами ринків.

Повніше сутність ринку робочої сили (а водночас, значною мірою і ринку праці) розкривається в її функціях. Такими основними функціями є:

1) здійснення остаточного визначення вартості робочої сили, вплив на відхилення ціни на даний специфічний товар від вартості залежно від співвідношення попиту і пропозиції);

2) регулювання попиту і пропозицію робочої сили;

3) зведення продавців своєї робочої сили з її покупцями;

4) забезпечення конкуренції між найманими працівниками, спонукаючи їх до підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційно- професійного рівнів, одночасне зниження ціни робочої сили;

5) забезпечення конкуренції між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати якість умов праці та рівень часткової оплати праці;

6) сприяння зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими місцями, досягненню ефективної зайнятості;

7) прискорення міграційних процесів у національному та інтернаціональному масштабі, вирівнювання умов відтворення робочої сили;

8) сприяння виявленню шляхів та заходів соціального захисту робочої сили.

На основі вищесказаного, передусім сутності ринку робочої сили, можна визначити сутність трудових відносин та їхню структуру. Трудові відносини між найманою працею і капіталом є найважливішим елементом відносин економічної власності за умов капіталізму у сфері безпосереднього виробництва. У політекономічному аспекті вони виражають відносини між власниками засобів виробництва і робочої сили з приводу формування умов праці, здійснення самого процесу праці та привласнення його результатів у формі поділу новоствореного продукту на необхідний і додатковий.

Основними структурними елементами капіталістичних трудових відносин є, по-перше, відносини між капіталістами і найманими працівниками щодо створення умов праці — психофізіологічних (відповідності фізичних і нервово-емоційних навантажень фізіологічним можливостям людини-працівника), санітарно-гігієнічних (ступінь забруднення повітря, вібрація, інтенсивність шуму, рівень температури та ін.), естетичних (якість робочих місць, зручність спецодягу та ін.), психофізіологічних (встановлений ритм роботи, тривалість робочого циклу тощо) та ін. Від цих умов у сфері матеріального виробництва залежить здатність людини-працівника вилучати корисні властивості із речовини природи, а отже, речовий зміст відносин капіталістичної власності у сфері безпосереднього виробництва.

По-друге, найважливішим елементом трудових відносин є ступінь експлуатації робочої сили, що вимірюється у сфері безпосереднього виробництва відношенням додаткового продукту до необхідного. З погляду товарно-грошових відносин це відношення виражається формулою

т = —■ 100 % ,

V

де т´ — норма додаткової вартості, т — додаткова вартість, V — вартість робочої сили.

Про сутність експлуатації та сучасні теорії цієї проблеми буде сказано далі.

По-третє, важливим елементом трудових відносин є контроль капіталістом процесу праці, що торкається проблеми менеджменту.

По-четверте, одним із елементів таких відносин є праця найманих працівників у позаробочий час, умови такої праці та її оплати, а також аналогічні проблеми, пов’язані з подвійною зайнятістю.

З’ясування політекономічної сутності трудових відносин органічно пов’язане із проблемою найманої праці.

Наймана праця. Наймана праця певною мірою використовувалась за умов рабовласницького та феодального способів виробництва, проте всезагального характеру набула при капіталізмі. Це зумовлено наявністю переважної кількості юридично вільних працівників, позбавлених власності на засоби виробництва, які внаслідок економічного примусу до праці продають свою робочу силу капіталістам.

Важливою ознакою найманої праці є її формальне та реальне підкорення капіталу, тобто наявність економічного примусу до додаткової праці. Такий примус набуває форми формального або реального підкорення праці капіталом.

Формальне підкорення переважає на початкових етапах розвитку капіталізму — етапах простої кооперації та мануфактури і здійснюється, здебільшого, шляхом подовження робочого дня, який тривав у XVI— XVIII ст. до 14—16 годин. Таку назву воно отримало і тому, що техні- ко-економічна залежність найманих робітників від капіталістів або технологічне підкорення праці капіталу, було неповним. Так, за умов простої капіталістичної кооперації працювали, здебільшого, колишні ремісники (нерідко зі своїми знаряддями праці), які володіли кількома професіями.

За умов капіталістичної мануфактури відбувається поступовий процес перетворення майстра-ремісника на часткового працівника (який займається виконанням, здебільшого, однієї професії) і повністю завершується за умов машинної індустрії — на початку XIX ст. Найманий працівник перетворюється на додаток машини, що означає не лише соціально-економічне, але й технологічне підкорення праці капіталом. Найманий працівник, маючи, зазвичай, лише одну вузьку спеціальність, стає живим додатком спеціалізованого виду техніки, не може внаслідок цього перейти на роботу на інше капіталістичне підприємство, де застосовуються принципово нові машини, що водночас означає відчуження найманого працівника від самого процесу праці. Таке відчуження є одним із елементів найманої праці. Все це означає реальне підкорення праці капіталом, економічною формою реалізації якого є виробництво відносної додаткової вартості, тобто такої, що створюється, здебільшого, шляхом скорочення необхідного робочого дня (а отже, відносного скорочення необхідного продукту) внаслідок зростання продуктивності праці та відповідного збільшення додаткового робочого дня, а значить, додаткового продукту у формі додаткової вартості.

Важливим елементом найманої праці є зростаюче відчуження найманих працівників від результатів своєї праці, що виражається у привласненні класом капіталістів частки національного багатства країни. Найбільш виразно посилення найманого характеру праці в Україні виявилося у наростаючому розриві у доходах найбагатших верств населення впродовж 90-х pp. приблизно з 1: 6 до 1: 50.

Ще одним важливим елементом найманої праці є її відтворювальний аспект, тобто постійне відтворення найманих працівників як об’єкта капіталістичної експлуатації, з одного боку, і наростаючих масштабів засобів виробництва, що слугують у руках капіталістів знаряддям безоплатного привласнення більшої частки додаткової вартості, з другого.

Водночас наймані працівники при цьому абсолютно нарощують потенціал своєї власності на робочу силу, що виражається у зростанні їхньої особистої власності, внаслідок чого вони поступово втрачають риси пролетарів.

Виходячи із вищесказаного, можна дати таке політекономічне визначення сутності найманої праці: це процес праці під контролем капіталіста, що супроводжується реальним підкоренням праці, привласненням власниками засобів виробництва зростаючих обсягів результатів такої праці та відтворенням відносин капіталістичної власності й одночасним збільшенням частки особистої власності.

Така характеристика найманої праці у процесі еволюції економічної системи капіталізму наповнюється елементами якісно нового змісту. Так, за умов впровадження бригадної форми організації праці, ротації робочих місць тощо послаблюється безпосередній контроль капіталу над працею, технологічне підкорення праці капіталу, частково посилюється участь частини найманих працівників в управлінні виробництвом (а отже, і процесом праці) і капіталістичною власністю тощо, про що буде детальніше сказано в одній із наступних тем.

Попри це, виробництво абсолютної додаткової вартості у формі зростання інтенсивності праці, подовження тривалості робочого дня, подвійної зайнятості має місце навіть у розвинених країнах світу. В Україні у 90-х pp. формами абсолютної та додаткової вартості були регулярні невиплати заробітної плати, виплата останньої у натуральній формі (за вищими цінами, що означало втрату частки заробітної плати), зменшення особистої власності найманих працівників та ін. Водночас у таких формах втілювались окремі елементи рабства і феодальної експлуатації.

Певні особливості найманої праці існують у межах окремих типів і форм капіталістичної власності — приватної, колективної і, значною мірою, державної.

Масштаби найманої праці у процесі розвитку капіталістичного способу виробництва поступово розширюються, розповсюджуються на всі сфери та галузі економіки.

Найбільшу полеміку в економічній літературі щодо масштабів найманої праці викликає праця менеджерів, яких, наприклад, у США нараховується близько 13 млн. У зв’язку з цим з’ясуємо політекономічну сутність менеджерів різних ланок. В економічному контексті менеджер (від англ. manager — управитель) означає специфічний соціальний прошарок суспільства, що складається з професійних управителів (директорів компаній і фірм, керівників підрозділів підприємств тощо).

Поява менеджерів зумовлена поглибленням суспільного поділу праці, зростанням масштабів підприємств, ускладненням процесу виробництва й управління тощо. Конкретнішою причиною їхньої появи є процес відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції. Розвиток цих процесів зумовлює те, що капіталіст, будучи фізично неспроможним здійснювати компетентне управління всіма ланками виробництва та реалізації продукції, наймає професійних управлінців. За умов депер- соніфікації власності (внаслідок еволюції капіталістичної власності від індивідуальної до колективних форм) менеджерів наймають акціонери, насамперед, власники значної кількості акцій.

Залежно від масштабів підприємств виділяють менеджерів вищої, середньої та нижчої ланки. У США в гігантських корпораціях вищими менеджерами є 3—4 особи (президент, 2—3 віце-президенти компанії). У цій країні з майже 13 млн управляючих налічується до 10 тис. вищих менеджерів. Якщо корпорація належить окремій особі, то найважливіші рішення ухвалює сам капіталіст (скажімо, зняття з посади вищих менеджерів), а вищі менеджери вирішують інші важливі проблеми. Тому до них разом із певними повноваженнями, владними функціями переходить і частка корпоративної власності у трьох основних формах: 1) придбання значної кількості акцій (вартістю від 1 до 4 млн дол. у кожного); 2) отримання великої платні (на початку 90-х років вона перевищувала 1 млн дол. на рік); 3) надання їм у персональне користування дорогих автомобілів, яхт, коштовних килимів і навіть картинних галерей. Так, за своїм юридичним статусом, доходами, способом життя тощо вищі менеджери вливаються до складу монополістичної буржуазії. Водночас вони повинні глибоко знати всі внутрішні зв’язки в межах корпорації, підтримувати контакти з чиновниками державного апарату. Перетворення влади (її важливих важелів) вищих менеджерів на власність спростовує головну тезу концепції “революції управителів” про відокремленість влади від власності, зокрема про брак власності у вищих менеджерів.

Таких менеджерів не слід ототожнювати з управлінцями середньої ланки (керівниками підрозділів, наприклад, цехів), які мають значно менше влади на підприємстві й за рівнем доходів наближаються до середньої буржуазії. Менеджери середньої ланки повинні мати глибокі професійні знання про всі ланки виробничого процесу їхніх підрозділів, загальне уявлення про інші підрозділи, підбирати кадри для свого підрозділу тощо.

Найчисельніша група професійних менеджерів — менеджери нижчої ланки: майстри, бригадири тощо. їхній життєвий рівень наближається до рівня найманих працівників високої та середньої кваліфікації. Крім глибокого знання виробничого процесу на своїй дільниці, вони повинні вміти налагоджувати контакти (соціальні, психологічні, професійні) з усіма найманими працівниками підрозділу. Менеджерів вищої і, значною мірою, середньої ланки переважно готують у спеціальних школах на базі великих університетів за високу плату, а менеджерів нижчої ланки — у навчальних центрах при великих корпораціях.

Західна економічна наука зараховує менеджерів всіх ланок до найманих працівників, що означає позитивістський підхід до проблеми, догматичне тлумачення взаємодії власності та влади, відкриту апологетику класу буржуазії, передусім, монополістичної, віддане служіння “науки” правлячій еліті, що позбавляє її (науку) критеріїв об’єктивності, науковості.

Таких критеріїв не вистачає і тим вітчизняним економістам, які пишуть про “...відносини між працедавцем і найманим працівником у сфері безпосереднього виробництва...”; про працедавців, які організовують фонди для своїх найманих працівників тощо. Не лише критеріїв науковості, але й знання формальної логіки, оскільки працівник називається найманим, а значить, дається його соціально-економічна характеристика, але такого визначення позбавляють так званого роботодавця. Останній внаслідок цього перестає привласнювати додатковий, а нерідко, і частину необхідного продукту найманого працівника і виступає лише у благородній ролі особи, яка надає роботу іншим. Нинішні експлуататори люблять, щоб підкреслювали їхні “благородні риси”, особливо коли це роблять “наукові лакеї”. Найбільший цинізм такого лакейства властивий ситуації, що склалась в Росії, Україні та інших країнах СНД, де значна частина майбутніх “роботодавців” спочатку пограбувала створену працею багатьох поколінь власність, а тоді для її примноження дає роботу зубожілому пролетаріату. Щоб юридично закріпити такий алогізм, Верховна Рада України ухвалила “Закон про роботодавців”.

Для комплексної характеристики найманої праці необхідно з’ясувати власність на робочу силу за сучасних умов та динаміку вартості цього специфічного товару.

Власність на робочу силу та її вартість. У власності на робочу силу виділяється економічний і юридичний аспекти. Оскільки за умов капіталізму людина є юридично вільною, то юридичний аспект власності на робочу силу означає її право на володіння, розпорядження і користування робочою силою або право власності.

Економічний аспект власності на робочу силу розкривається у процесі привласнення цього специфічного товару у безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Якщо у сфері безпосереднього виробництва це привласнення здійснюється у процесі праці, функціонування робочої сили, то в інших сферах суспільного відтворення відбувається вторинне привласнення, тобто привласнення створеного робочою силою необхідного і додаткового продукту.

Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці та ін. Найбільш тривалий робочий час серед розвинених країн в японського найманого працівника: він у середньому працює на 250 годин більше на рік, ніж його американський або західноєвропейський колега. Вищою й є інтенсивність праці японського робітника. Це означає, що у сфері безпосереднього виробництва в Японії здійснюється найбільше привласнення робочої сили, фізичних і духовних здібностей найманого працівника. Крім того, у цій країні найповніше привласнюються розумові, інтелектуальні здібності робітників і службовців. Це відбувається у гуртках якості.

Особливістю останніх десятиліть у розвинених країнах світу є зростаюче привласнення організаторських здібностей найманих працівників, яке відбувається в автономних бригадах, гуртках якості, при їх залученні до процесу управління підприємством.

Привласнення найманим працівником частини своєї робочої сили у сфері безпосереднього виробництва теоретично виражається в категорії “необхідний продукт”, проте її кількісні параметри точному прямому виміру не підлягають.

Крім того, у сфері безпосереднього виробництва у процесі поєднання робочої сили з засобами виробництва виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, величина якого залежить, насамперед, від загальноосвітнього і професійного рівнів розвитку працівника, техніки і технології, впровадження новітніх форм і методів організації виробництва, інформаційного забезпечення виробництва та ін. Вирішальна роль у виникненні цього ефекту належить найманому працівникові.

У сфері безпосереднього виробництва основними суб’єктами привласнення робочої сили є наймані працівники і капіталісти (поряд із останніми таку роль можуть виконувати вищі та середні менеджери). Поряд із найманою робочою силою, об’єктом привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, робоча сила капіталіста і вищого менеджера не відчужується і результати їхньої праці та праці найманих працівників привласнюються ними і, частково, державою. Своєю організаторською, управлінською працею вони також беруть участь у створенні синергічного ефекту. Опосередковано суб’єктом привласнення найманої робочої сили у сфері безпосереднього виробництва є і держава. Це здійснюється шляхом законодавчого встановлення робочого дня, тривалості відпусток та ін.

В інших сферах суспільного відтворення здійснюється безпосереднє привласнення результатів праці, різних форм необхідного і додаткового продукту. Водночас у цих процесах відбувається опосередковане привласнення результатів функціонування робочої сили, створеного нею разом із засобами виробництва синергічного ефекту, внаслідок чого виникають непрямі економічні відносини з приводу привласнення робочої сили, форми економічної реалізації цього виду власності. Такими основними формами є заробітна плата і різні види прибутку, земельної ренти. Безпосередніми суб’єктами цих відносин є наймані робітники, капіталісти (у т. ч. вищі і середні менеджери) та держава.

Участь держави здійснюється у формі привласнення частини необхідного і додаткового продукту через механізм оподаткування. Відносини власності на робочу силу у цій сфері можуть послаблювати або посилювати процес привласнення робочої сили у сфері безпосереднього виробництва. Це залежить, насамперед, від величини особистого подо- хідного податку (який, фактично, перетворився на податок на заробітну плату). Так, незважаючи на більш тривалий робочий день і тиждень японського робітника, його місячний бюджет (разом із дружиною, двома дітьми) приблизно на 50 % перевищує аналогічний американський. Це зумовлене тим, що у формі податку американець виплачує зі своєї заробітної плати приблизно вдвоє більші суми.

Ще більш опосередковані відносини з приводу привласнення робочої сили виникають у сфері обміну і споживання. Вони встановлюються через ціновий механізм на товари і послуги широкого вжитку. Водночас у цій сфері відбувається продаж робочої сили, де такі відносини формуються безпосередньо, зазнаючи впливу залежно від попиту і пропозиції на ринку робочої сили. Таким чином, на практиці економічна власність на робочу силу також розщеплюється між різними суб’єктами у вигляді різноманітних прямих і опосередкованих форм.

Незважаючи на наявність розгалужених прямих і опосередкованих форм привласнення робочої сили у всіх сферах суспільного відтворення, різноманітних форм оплати підприємцями невідпрацьованого часу, зростання соціальних витрат держави на відтворення робочої сили нормальної якості тощо, єдиним власником цього специфічного товару залишається найманий працівник. Це зумовлене, по-перше, тим, що такі витрати з боку підприємців і держави зумовлені, насамперед, потребами самого технологічного способу виробництва, зокрема, досягнутим рівнем розвитку техніки, технології, інформації.

По-друге, підвищення якості робочої сили й ефективності праці, що досягаються при цьому, служать джерелом створення більшої маси новоствореної вартості, у т. ч. додаткової вартості. Більш складна робоча сила є також основним чинником формування зростаючого синергічного ефекту. Основну масу додаткової вартості привласнюють капі- талісти-підприємці, вищі менеджери.

По-третє, джерелом соціальних витрат держави є податкові вилучення із заробітної плати. По-четверте, зростання витрат великих корпорацій та держави на відтворення складнішої робочої сили високої якості є свідченням посилення ролі колективного характеру відтворення особистого чинника.

По-п’яте, від якості робочої сили залежить конкурентоспроможність національних країн на світовому ринку, можливість привласнювати через механізм світових цін частину новоствореної вартості, створеної найманими працівниками інших країн із нижчою продуктивністю праці.

На основі вищесказаного можна дати таке визначення політеконо- ліічної сутності власності на робочу силу: це власність найманого працівника на свою здатність до праці (сукупність фізичних та розумових здібностей), яку він змушений продавати капіталісту і у процесі використання якої виникають відносини з приводу привласнення не- °бхідного продукту власником робочої сили та додаткового і частки Необхідного продукту капіталістом і державою у всіх сферах суспільного відтворення.

Власність найманого працівника на свою робочу силу є визначальним чинником у формуванні вартості та ціни робочої сили.

Робоча сила, здатність людини до праці — це сукупність її потреб, фізичних, інтелектуальних і організаторських здібностей, набутих знань і досвіду, які використовуються у процесі виробництва матеріальних благ і надання послуг. Робоча сила є складовою людської особистості з притаманними їй свідомістю, метою, волею, культурними навичками, національною самосвідомістю, духовними цінностями тощо.

Робоча сила розвивається у процесі трудової діяльності (де людина змінює власну природу, частково втілює свою свідому мету, вдосконалює трудові навики, набуває виробничого досвіду, нагромаджує технічні та виробничі знання тощо), отримання освіти, кваліфікації.

Оскільки людська особистість є сукупністю суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, правових, ідеологічних, національних, культурних, психологічних та ін.), робоча сила є лише однією із складових цієї особистості. Більше того, вона навіть не охоплює всю сукупність рис і якостей людини економічної, а обмежується, здебільшого, рисами людини-працівника. Тому, коли в системі продуктивних сил виділяється основна продуктивна сила — людина, то остання розглядається лише з погляду її приналежності до даної системи. Крім того, людина є суб’єктом відносин економічної власності, техніко-економічних, організаційно-економічних відносин і господарського механізму, які разом із продуктивними силами входять до економічної системи. Водночас людина є суб’єктом інших підсистем суспільних відносин — соціальних, політичних тощо.

Категорія “робоча сила” внаслідок цього належить до типу загальних економічних понять і категорій, тобто тих, які існують у всіх суспільно-економічних формаціях (або всіх економічних системах), поряд із такими категоріями, як праця, засоби праці, засоби виробництва, споживча вартість, матеріальні блага та ін. У кожній з економічних систем вона досягає певного ступеня свого розвитку — від найнижчого у межах первіснообщинного ладу до найвищого в економічних системах розвинених країн світу, що ґрунтуються, значною мірою, на автоматизованому виробництві.

Як загальноекономічна категорія робоча сила набуває певних специфічних рис у межах тієї чи іншої суспільно-економічної формації залежно від її соціально-економічного і техніко-економічного поєднання із засобами виробництва, від соціального статусу особистості в суспільстві. Так, за умов рабовласницького способу виробництва раб (за невеликим винятком) був позбавлений прав вільної людини, вважався знаряддям праці, що розмовляє. Тому він не міг відчужувати (наприклад, продавати) свою робочу силу, розпоряджатись нею.

За умов феодалізму процес праці здійснювався і на полі феодала за допомогою належних селянинові засобів виробництва, і на власній ділянці землі. Селянин також не був юридично вільним, не міг розпоряджатися власного робочою силою. Його техніко-економічне поєднання із засобами виробництва, зокрема з землею, здійснювалось на полі феодала насильно. Робоча сила у цьому випадку насильно відчужувалася від селянина, а земля служила засобом експлуатації. Такого відчу- ясення не було під час праці селянина на своєму полі. Робочою силою в даному випадку розпоряджався сам селянин. Отже, при феодалізмі відбуваються дві протилежні за своєю сутністю техніко-економічні і соціально-економічні форми поєднання робочої сили із засобами виробництва. Але в обох випадках робоча сила не набуває форми товару.

Робоча сила стає товаром лише за умов капіталістичного способу виробництва.

Як і кожний товар, робоча сила має споживчу вартість і вартість. Водночас робоча сила є специфічним товаром (відмінним від більшості інших товарів). Його специфічність зумовлюється унікальністю самої людини, її характерними рисами й особливостями. Це надає вартісним властивостям людської робочої сили особливого характеру і позначається на кожній зі сторін робочої сили.

З погляду споживної вартості специфіка даного товару полягає у тому, що у процесі її споживання вона не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого товару “робоча сила”. Саме споживна вартість цього специфічного товару є джерелом так званого синергічного ефекту, нової продуктивної сили, що виникає у процесі її взаємодії з засобами виробництва.

Специфіка вартості товару “робоча сила” полягає в тому, що її величина визначається не лише суспільно необхідними затратами на її відтворення (це спільна риса товару “робоча сила” з іншими товарами), але й, по-перше, необхідністю відтворення сім’ї робітника. По-друге, ця специфічність полягає у тому, що до вартості робочої сили входить моральний, історичний і соціальний елементи.

Моральний елемент визначається гідністю, самоповагою людини, впливом морально-етичних чинників, посиленням їх ролі у процесі еволюції капіталістичного способу виробництва.

Історичний елемент вартості товару “робоча сила” полягає у зростанні фізичних, духовних та інших потреб людини, її здібностей, для відтворення яких необхідно витрачати все більшу сукупність матеріальних і нематеріальних благ і послуг.

Соціальний елемент вартості даної категорії визначається впливом таких соціальних факторів на вартість робочої сили, як класова боротьба людей найманої праці, діяльності профспілок, громадських і політичних рухів тощо.

У процесі розвитку людини (як біологічної і соціальної ІСТОТИ, ЛЮДИНИ економічної) вдосконалюється і робоча сила. У свою чергу, еволюція останньої у процесі трудової діяльності, отримання освіти тощо активно впливає на розвиток людини. Найповніше цей процес виявляється в наявності таких сучасних рис людини-працівника, як розвиток творчих і організаторських здібностей, економічне мислення, підвищення рівня підготовки до управлінської діяльності, покращення психофізіологічних якостей (цілеспрямованості, психологічної стійкості та *н.). Покращення якості робочої сили, особливо її загальноосвітнього 1 Кваліфікаційного рівня, зумовлює зростання вартості даного товару. У цьому ж напрямі діє моральний, історичний і соціальний елементи вартості робочої сили.

У бік зниження вартості товару “робоча сила” діє зростання суспільної продуктивності праці (насамперед, у галузях, де виробляються предмети особистого споживання, оскільки при цьому знижується вартість життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили найманого працівника та членів його сім’ї), зниження якості праці (що показує зв’язок мінової вартості робочої сили з її споживчою вартістю), широке використання жіночої і дитячої праці, праці мігрантів. Вплив останніх трьох чинників зумовлений тим, що використання цих видів праці послаблює дію морального, соціального й історичного елементів на вартість робочої сили внаслідок їх більшого здешевлення. Крім того, використання жіночої та дешевої праці, хоча й вимагає більших витрат на відтворення цих членів сім’ї, але з урахуванням їхніх заробітків здешевлює сукупні витрати на відтворення життя усієї сім’ї.

У бік зростання вартості робочої сили діють такі основні чинники. По-перше, зростання інтенсивності праці (фізичної і розумової). По- друге, зростання матеріальних, духовних і соціальних потреб, що зумовлене, насамперед дією об’єктивного економічного закону зростання потреб. По-третє, зростання складності робочої сили, тобто її загальноосвітнього і кваліфікаційного рівнів, потребами у здобутті двох і більше спеціальностей, що значною мірою зумовлене дією закону переміни праці. По-четверте, погіршенням навколишнього середовища, особливо забрудненістю у великих містах, що вимагає додаткових витрат на відтворення робочої сили нормальної якості, а отже, дією закону зростання екологічних витрат. По-п’яте, поступовим подорожчанням послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, комунальних послуг та ін. По-шосте, покращенням якості праці.

Як показує практика, сила дії чинників у бік підвищення вартості робочої сили є потужнішою. Виявом цього є зростання реальної заробітної плати, яка є грошовим вираженням вартості і ціни робочої сили та результативності праці.

Водночас вартість і ціна робочої сили збігаються лише за умов рівності попиту і пропозиції на цей специфічний товар. Оскільки пропозиція робочої сили постійно перевищує попит (про що свідчить багатомільйонна армія безробітних у більшості країн світу), то реальна заробітна плата встановлюється нижче від вартості робочої сили. Тому при зростанні реальної заробітної плати за таких умов це служить додатковим доказом зростання вартості робочої сили.

Після проголошення державної незалежності за умов глибокої економічної кризи значної деградації зазнає споживча вартість робочої сили частини працездатного населення України. Це зумовлене значними масштабами явного і прихованого безробіття на тривалому проміжку часу, скороченням чисельності професійно-технічних училищ, кількості студентів у державних вузах та іншими чинниками. Водночас, під впливом всебічного зростання цін до рівня світових, поширення системи платності при отриманні освіти і т. п. явищами зростала вартість робочої сили. Проте внаслідок некомпетентної дії декількох урядів об’єктивний процес зростання вартості цього специфічного товару блокувався штучним заморожуванням рівня реальної заробітної плати на значно нижчому рівні (від вартості робочої сили).

Це значно погіршило умови відтворення робочої сили порівняно з періодом існування СРСР, ще далі відкинуло Україну до розряду най- бідніших країн серед слаборозвинених держав світу. Це змушує значну частку працездатного населення емігрувати в країни ближнього і далекого зарубіжжя.

Системний аналіз вартості робочої сили передбачає з’ясування структури даної категорії, які найповніше висвітлює міжнародна класифікація вартості даного товару. Така класифікація означає виділення основних груп елементів витрат на розширене відтворення робочої сили. Міжнародна класифікація вартості робочої сили включає такі основні групи елементів:

  1. Пряма заробітна плата й оклади, куди входять: 1) плата за прямий робочий час із погодинною оплатою; 2) прогресивні виплати працівникам із погодинною оплатою; 3) заробітна плата підрядників (за винятком понадурочних і преміальних); 4) виплата премій за понаднормову роботу, нічну зміну, роботу у вихідні дні; 5) доплати за відповідальність, антисанітарні умови, небезпеку і незручності, грошові компенсації за харчування, виплати за системою гарантованої зарплати, доплата до прожиткового мінімуму та інші регулярні доплати.
  2. Оплата невідпрацьованого часу, куди входять: 1) щорічна відпустка, друга оплачувана відпустка, включаючи відпустку за вислугу років; 2) державні та інші визнані свята; 3) інші виплати (народження або смерть членів сім’ї, одруження службовців, профспілкова діяльність та ін.); 4) вихідна допомога, кінцевий розрахунок, не пов’язані з витратами на соціальне забезпечення.
  3. Преміальні та грошові винагороди, куди входять: 1) премія в кінці року або сезонні премії; 2) премія за участю у прибутках; 3) додаткові виплати до відпустки понад звичайну оплату відпустки та ін.
  4. Вартість житла для працівників, ут.ч.: 1) вартість житла власності установи; 2) вартість житла, яке не є власністю установи (дотації, субсидії тощо); 3) інші види вартості житла.
  5. Затрати підприємців на соціальне забезпечення, у т. ч.: 1) законодавчо встановлені виплати на соціальне страхування (за старістю, інвалідністю і втратою годувальника, хворобою, безробіттям, пільги з багатосімейності, материнства); 2) виплати за приватними програмами соціального забезпечення і соціального страхування за колективним Договором, контрактом або необов’язкові (згідно з програми за старістю, інвалідністю, безробіттям та ін.); 3) прямі виплати службовцям, зумовлені відсутністю на роботі через хворобу, виробничі травми і материнство та інші прямі виплати, що розглядаються як соціальні, страхові, Допомога; 4) вартість догляду за хворими та медичного обслуговування;

5) вихідна допомога і кінцевий розрахунок, які вважаються витратами на соціальне забезпечення.

  1. Вартість професійного навчання, у т. ч.: 1) оплата за навчання та інші виплати позаштатним інструкторам, навчальним закладам;

2) оплата за навчальний матеріал; 3) компенсація працівникам плати за навчання та ін.

  1. Вартість культурно-побутового обслуговування, у т. ч.: 1) вартість їдальні на підприємстві та інші послуги з харчування; 2) виплати на їжу, напої та паливо в натуральній формі; 3) вартість освіти, культурних, відновлювальних та пов’язаних із цим засобів обслуговування і послуг без дотацій, податкових знижок тощо, отриманих від державних органів влади і працівників; 4) субсидії на кредитування профспілок і вартості пов’язаних з цим послуг для службовців.
  2. Вартість доставки робітників на роботу і з роботи, робочого одягу, на відновлення здоров’я та податки на використання найманої праці і на списочний склад після вирахування доплат і скидок з боку держави.

Найдорожчою у розвинених країнах є науково-технічна робоча сила. У СІЛА, наприклад, вона удвічі дорожча від вартості складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. дол.). Така увага до розвитку робочої сили у країнах Заходу свідчить про те, що людина, безпосередній виробник, перестала бути лише засобом для виробництва додаткової вартості. Поряд із цим вона певною мірою й опосередковано стає і метою даної соціально-економічної системи.

За умов адміністративно-командної системи переважала дешева робоча сила із слабко розвиненими потребами, формування якої відбувалося значною мірою шляхом надання “безкоштовних” соціальних послуг, але низької якості. Майже половина такої робочої сили зайнята ручною працею. Все це поряд із браком реальних прав і свобод давало змогу правлячим колам здійснювати вищий ступінь експлуатації, ніж у розвинених країнах Заходу. Так, у СІЛА в обробній промисловості норма додаткової вартості у 1988 р. становила 70 %, а в СРСР — 130—170%.

У попередні роки в економічній літературі показник норми додаткової вартості визначався по-різному, в результаті чого розміри коливалися від 70 до 1000 %. Найбільшою помилкою було те, що він обчислювався без урахування соціальних затрат держави і корпорацій на відтворення робочої сили. Якщо взяти до уваги ці аспекти, то норма додаткової вартості у СІЛА була найвищою у 1929 р. і становила 180— 200 %. У наступні роки, згідно з підрахунками деяких російських економістів, цей показник почав зменшуватися: у 1968 р. — менше 100 %• У середині XIX ст. згідно з підрахунками К. Маркса цей показник становив у Англії 100 %.

Вартість робочої сили та її динаміка, тенденції розвитку ринку робочої сили, у т. ч. ринку праці, зумовлюють величину та зміну заробітної плати.


загрузка...