Навігація
Посилання


Політична економія

§ 1. Аграрне виробництво як єдність продуктивних сил і відносин економічної власності


  • Продуктивні сили сільського господарства та особливості їхнього розвитку.
  • Відносини власності в аграрній сфері.

Продуктивні сили сільського господарства та особливості їхнього розвитку. У третій темі продуктивні сили визначались як чинники, що забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні та духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Проте таке узагальнене визначення недостатньо враховує особливості аграрного виробництва. Адже у цій сфері не відбувається таке перетворення речовини природи, як це відбувається у промисловості; тут лише умовно можна говорити про створення духовних благ (наприклад у формі психічного та емоційного здоров’я нації за умов раціонального використання землі). Важливо також враховувати специфіку землі та інші особливості розвитку сільського господарства та об’єктів господарської діяльності людини у цій сфері. Найважливіші з них випливають із природних властивостей самої землі.

Специфіка землі з боку речового змісту полягає, по-перше, у тому, що вона є основним засобом виробництва, до того ж, значною мірою невідтворюваного. Водночас за раціонального використання вона не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність зростати. Основним засобом земля, наприклад, порівняно з промисловістю, де вона є загальною умовою виробництва, стає, по-перше, тому, що продуктивність праці у сільському господарстві залежить значною мірою від продуктивності природних чинників і, передусім, землі.

По-друге, на землі без участі людини відбувається природне відтворення багатьох корисних для життєдіяльності людини благ: повітря, частини лісів, трав (особливо лікарських), ягід тощо.

По-третє, процес вирощування багатьох видів сільськогосподарської продукції впродовж тривалого періоду відбувається без участі людини, Що зумовлює меншу інтенсивність дії економічних законів у цій сфері. Так, час виробництва озимої пшениці триває майже 10 місяців, тоді як
робочий період (коди людина безпосередньо впливає на вирощування цієї культури) — лише близько місяця.

По-четверте, у процесі впливу людини на землю під час оранки, посіву, підживлення, збору врожаю тощо виникає найбільший синергічний ефект, нова продуктивна сила.

По-п’яте, якість значної частини сільськогосподарських земель, на відміну від засобів праці у промисловості, під впливом природних процесів поступово покращується, наприклад, впродовж приблизно 300 років на1 смзбільшується товщина гумусу. Водночас частина земель може засолюватися, заводнюватися тощо.

По-шосте, об’єктом діяльності людини у сільському господарстві є рослини і тварини, а їхні біологічні процеси протікають за законами природи.

По-сьоме, недотримання цих законів, наприклад несвоєчасний посів зернових або їх збір, призводить до значних втрат.

По-восьме, землі сільськогосподарського призначення обмежені в просторі, що істотно впливає на процес ціноутворення в аграрному секторі та інші реалії.

По-дев’яте, земля є не лише засобом праці, але й предметом праці.

По-десяте, в межах окремих країн існує значна відмінність в якості ґрунтів. Так, в Україні налічує

ться 630 різновидів ґрунтів, що відрізняються природною родючістю.

По-одинадцяте, земля є джерелом корисних копалин, тепла (геотермальні води та ін.) тощо.

По-дванадцяте, частина виготовленої продукції за своєю споживчою вартістю не відрізняється від засобів виробництва.

Специфічний характер землі як знаряддя праці поєднується із особливостями основних виробничих фондів сільського господарства. До них належать: продуктивна худоба, деревинні, плодоягідні та інші культури; своєрідними оборотними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам також властива їх повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання), висока фондомісткість сільськогосподарського виробництва.

Названі властивості землі, розглянуті з боку речового змісту, істотно впливають на її суспільну форму. Так, земля є основним об’єктом власності у сільському господарстві, а отже відносин економічного привласнення з боку різних суб’єктів; основою формування класів і прошарків, ареною боротьби за економічний поділ та переділ світу тощо.

Крім землі та специфічних основних фондів, у аграрному секторі існують інші елементи продуктивних сил: людина-працівник, в якої мають бути природні здібності до заняття сільськогосподарським виробництвом, і яка нині у розвинених країнах світу перетворились на універсального працівника з високим рівнем освіти і кваліфікації; техніка і технологія, яка має бути спеціалізована залежно від специфіки вирощування продукції у цьому секторі (так, у США іще у 1965 р. для збирання помідорів у штаті Каліфорнія використовувалось понад 260 складних спеціалізованих комбайнів); наука, яка, з одного боку, втілюєть-

СЯ у ВСІХ інших елементах продуктивних сил, а з другого — є відособленою специфічною продуктивною силою, передусім, у формі прогресивних досягнень у такій сфері сільськогосподарської науки, як селекція (оскільки впливає на терміни зростання і визрівання рослин та тварин, виведення високопродуктивних сортів); ферми і методи організації виробництва (ферми-фабрики, сімейний підряд та ін.); сили природи, що використовуються людьми (тепло, дощ, вітер — при запилюванні рослин тощо). Проте ці елементи є окремими чинниками сільськогосподарського виробництва.

На основі вищесказаного можна дати таке визначення продуктивних сил аграрного сектору: це речові чинники і, передусім, земля, яка як продуктивний природний чинник і в єдності та взаємодії з людською працею забезпечує вилучення (привласнення) корисних властивостей природи, виробництво необхідних для потреб людини благ, найвищий синергічний ефект, що виявляється у зростанні продуктивності праці.

Водночас у процесі розвитку аграрного виробництва поступово змінюється співвідношення між витратами живої і уречевленої праці, а отже, діє закон переходу функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва. Так, за даними американського економіста Дж. Ше- ларда, витрати праці у СІЛА у 1910 р. становили понад 65 %, а решта — капітал (в його тлумаченні засобів виробництва), тоді як на початку 60-х рр. XX ст. вже існувала зворотна пропорція.

Специфіка продуктивних сил в аграрному секторі зумовлює такі основні особливості сільськогосподарського виробництва:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних і природних та біологічних законів;

2) у сільському господарстві відбувається безпосередня взаємодія людини з природою. Від способу та культури цієї взаємодії залежать здоров’я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів у цій сфері, що зумовлене специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й всередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних чинників підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;

7) сезонний характер виробництва;

8) можливість обмеження впливу природних чинників (передусім, родючості землі) на результати сільськогосподарського виробництва Шляхом впровадження нових технологій, техніки, поліпшення культури землеробства та ін.;

9) ґрунтові різновиди земель, а загалом, природні та біологічні процеси істотно впливають на спеціалізацію сільськогосподарського виробництва, яка сприяє зростанню продуктивності праці і, у свою чергу, органічно пов’язана з науково-технічним прогресом. Так, за підрахунками американських учених, за рахунок спеціалізації у США у повоєнний період забезпечувалось близько 40 % приросту сільськогосподарського виробництва:

10) синергічний ефект у сільському господарстві досягається не лише шляхом взаємодії особистісного чинника і техніки та інших чинників (внесення добрив, захисту рослин, передової агрокультури виробництва та ін.), але й природної продуктивності землі.

Другою найважливішою стороною аграрного виробництва є відносини економічної власності з приводу привласнення продуктивних сил сільського господарства і, передусім, землі, результатів виробництва і робочої сили (якщо йдеться про капіталістичні типи підприємств у цій сфері).

Крім відносин економічної власності, в аграрному секторі розвиваються техніко-економічні (відносини спеціалізації, кооперації, концентрації виробництва та ін.) та організаційно-економічні відносини (менеджмент, маркетинг, обмін діяльністю тощо). Так, маркетинг найповніше використовується в агропромислових об’єднаннях.

Відносини власності в аграрній сфері. Серед цих відносин розрізняють, передусім, економічний та юридичний аспекти.

Відносини економічної власності в аграрному секторі виникають і розвиваються між різними суб’єктами з приводу привласнення різноманітних об’єктів у всіх сферах суспільного відтворення — безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні.

На підприємствах капіталістичного типу основними об’єктами привласнення у сфері безпосереднього виробництва є наймана робоча сила у процесі її використання, синергічний ефект, що при цьому виникає, якісь землі у випадку нераціонального використання, що супроводжується виснаженням землі. Привласнення робочої сили у цій сфері виражається у поділі робочого дня на необхідний і додатковий, а також новостворе- ної вартості на необхідний і додатковий продукт. Такий поділ особливо виразний у надмірній тривалості робочого дня під час сезонних робіт, у процесі найму низькооплачуваної робочої сили емігрантів.

У сфері обміну відносини економічної власності у сільському господарстві реалізуються з приводу купівлі-продажу робочої сили, плати за оренду землі, реалізації виготовленої сільськогосподарської продукції, купівлі техніки, добрив, отрутохімікатів тощо.

У сфері розподілу (у т. ч. перерозподілу) відносини економічної власності розвиваються з приводу виплати сільськогосподарськими підприємствами відсотків за кредит, сплати різноманітних податків, отримання субсидій із бюджету тощо.

У сфері споживання такі відносини виникають і розвиваються у процесі виробничого споживання (зношування) техніки та перенесення її вартості на новостворений продукт, відтворення робочої сили під час споживання товарів і послуг. Оскільки споживання є завершальною сферою процесу відтворення, то процеси, що тут відбуваються, тісно

переплітаються з процесами визначальної сфери — сфери безпосереднього виробництва (зокрема, зношування основних фондів).

Юридичний аспект власності в аграрній сфері виражається в укладенні договорів оренди між землевласником і орендарем з приводу володіння, розпорядження і користування землею та іншими об’єктами економічної інфраструктури (у випадку їх наявності на землі), при укладенні угод, при виконанні державних контрактів та ін.

Значну частину доходів фермерів (які не наймають робочу силу), індивідуальних капіталістичних підприємств привласнюють промислові, транспортні та торговельні монополії.

Тому не дивно, що доходи більшості фермерів, сільськогосподарських найманих працівників у багатьох розвинених країнах світу приблизно на 25 % нижчі, ніж доходи найманих працівників у промисловості.

Розвиток відносин економічної власності в аграрному секторі виражається у функціонуванні трьох основних типів власності (приватної, колективної та державної) та окремих форм у межах даних типів. Так, до приватного типу власності належать дрібні некапіталістичні та капіталістичні ферми; до колективної — кооперативні, акціонерні капіталістичні товариства та інші; до державної — власність на певну частину землі різних гілок влади.

У багатьох розвинених країнах світу існує значна частка державної власності на землю, що використовується як об’єкт товарних відносин з метою реалізації стратегічно важливих державних програм.

Дві сторони аграрного виробництва (продуктивні сили і відносини економічної власності) взаємодіють відповідно до вимог закону адекватності виробничих відносин рівню, характеру і структурі продуктивних сил з урахуванням особливостей розвитку сільського господарства та державного регулювання цієї сфери. Попередньо зауважимо, що найважливішою особливістю такої взаємодії є значно повільніше (порівняно з промисловістю) відмирання приватного типу власності в обох формах, консервативність окремих форм власності в різних країнах, залежно від національних традицій, менталітету народу та інших чинників.

Так, у межах первіснообщинного ладу існувала общинна власність на землю, а отже, общинне володіння. Воно збереглося в окремих країнах до наших днів. У царській Росії, у т. ч. і в Україні, общинна власність на землю була значною мірою ліквідована під час проведення столипін- ської реформи, проте менталітет народу, його психологія зберегли позитивні сторони такої власності, її окремі принципи (взаємодопомога, спільна праця) до наших днів.

Щоб дослідити дію цього закону, а водночас розкрити процес розвитку основних типів і форм власності, розглянемо процес їхньої еволюції протягом останніх століть, найважливіші форми господарювання за умов капіталізму, в яких відбувається реалізація сучасних типів і форм власності, зокрема особливості концентрації і централізації капіталу в сільському господарстві.


загрузка...