Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Форми господарювання у сільському господарстві та їхні особливості в різних країнах


  • Фермерські господарства.
  • Колективні і державні господарства.
  • Аграрно-промисловий комплекс.
  • Аграрні відносини в СРСР та Україні.

Фермерські господарства. Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX — на початку XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі, у Франції в 1918 р. у 16 % землевласників було 71,2 % землі. Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX ст. фермери, орендуючи землі у лендлордів, наймали майже 1 млн осіб, а напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найбільшим із них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн господарств мали менше2 газемлі. Переважна більшість власників цієї землі стала наймитами з наділом і орендарями. У Франції наприкінці

XIX ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні відсотки, а значна частина їх ставала лише номінальними власниками землі.

У СІЛА панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку XX ст. тут налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися переважно внаслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35 % земель були орендовані, 25 % віддані під заставу страховим компаніям а 42 % — приватними. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн розвилися як капіталістичні господарства, у них працювало майже 60 % сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50 % усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. сягала 2 тис. га землі, малої —1,5 га.

В Україні у першій половині XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятин на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятини — у Херсонській губернії. У Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятини, а для забезпечення потреб сім’ї та сплати податків треба було мати не менше 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити сій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.

Загалом після реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) з 48,1 млн га земельного фонду надільне землекористування селян зменшилося на 27,6 % а 9,2 % ревізьких душ залишилося без наділів.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне сільське землеволодіння у 1861—1902 рр. збільшилося в 6,6 раза. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні у 60-ті роки

XIX ст. десятина землі коштувала приблизно 20 крб, а на початку

XX ст. — 190 крб.

Після столипінської реформи впродовж 1905—1915 рр. 48 % селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі — 16,5 %, на Півдні — 42 %, було утворено 440 тис. хуторів. Упродовж 1906—1912 рр. до Сибіру, на Далекий Схід виїхало майже

1 млн осіб з України, але значна частина з них повернулася. У цих районах Російської імперії проживало до 2 млн українців.

Розв

иток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався за рахунок створення великих капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення кількості фермерських господарств, розширення орендних відносин. Так, в Англії існує успадкована ще від феодалізму земельна власність титулованої аристократії, ці землі здають в оренду.

Найчіткіше еволюцію фермерських господарств у XX ст. можна простежити на прикладі СІЛА. Так, кількість фермерських господарств у цій країні з початку до кінця століття скоротилася з 5,8 млн до 1,9 млн. На одне господарство припадає в середньому180 газемлі. До 60 % господарств обходяться без найманої робочої сили. Загалом поряд із 1,9 млн фермерів і членів їхніх сімей працювало 900 тис. найманих працівників. Використовуючи сучасну техніку, один фермер може обробити 100—150 га орної землі, відгодувати до 5 тис. свиней.

Водночас 1,5 млн сімейних ферм (82 % від загальної кількості) реалізували лише 12 % сільськогосподарської продукції, а майже 900 тис. із них були збитковими. Крім того, ще 570 тис. таких ферм мали щомісячний дохід у сумі 6 тис. дол., але без урахування отриманих державних дотацій вони також були б збитковими.

У політекономічному аспекті слід чітко розрізняти ферми, які не наймають робочої сили, а використовують лише працю фермера та членів сім’ї (такі ферми надлежать до дрібнотоварної некапіталістичної власності) і ферми, що використовують найману працю. Проте, якщо кількість найманих працівників незначна і не дозволяє звільнити власника ферми від фізичної праці, їх не слід відносити до чисто капіталістичних ферм. Найдоцільніше такі ферми вважати перехідною формою власності між дрібнотоварними і капіталістичними.

Другим похідним критерієм розмежування цих трьох видів ферм (дрібнотоварних, капіталістичних та проміжних між ними) є величина отримуваного доходу, його поєднання з прибутком. Власники суто капіталістичних ферм привласнюють частину додаткової вартості у формі прибутку внаслідок експлуатації найманої праці, а також частину доходу як результату здебільшого управлінської праці самого фермера. Крім того, залежно від якості землі, асортименту вирощуваної продукції вони можуть привласнювати частину прибутку через механізм цін, коли йдеться про монопольну земельну ренту.

У країнах Західної Європи фермерські господарства значно менші за розмірами. Так, у Данії середня ферма —32 газемлі, в Німеччині —

18, у Бельгії — 15, у Франції — 14, в Італії — 6, у Греції —4 га. Але

характерним для цих країн є виробництво основної маси сільськогосподарської продукції великими капіталістичними фермами. Крім того, існування більшості таких ферм можливе тільки тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50 % на сільськогосподарську продукцію, у СІЛА — 35 %, у Японії — 75 % . Без такої допомоги фермерські господарства не змогли

б вижити. За підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми має становити100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн марок.

Значного поширення у розвинених країнах світу набула оренда. Оренда в економічному контексті означає надання землі у тимчасове користування за плату капіталістові-орендарю або фермеру, який не наймає робочої сили. У політекономінному аспекті оренду можна визначити як відносини економічної власності між власниками землі та орендарями (в особі селянина-фермера та капіталіста-фермера) з приводу надання землі у тимчасове користування та плати за це у формі земельної ренти. Про сутність останньої категорії буде сказано далі.

Про ступінь поширення оренди у розвинених країнах світу свідчить, зокрема, той факт, що у Франції орендують більше половини земель, в Англії — 40 %. У СІЛА більше третини сільськогосподарських угідь є власністю держави, передаються в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору подовжується. Умови надання землі в оренду такі: орендар повинен мати відповідні знання й досвід роботи на землі, добре здоров’я, певний вік (в Англії до 40 років, у Франції він до припинення 25-річного строку оренди не має досягти пенсійного віку), певний капітал, отриманий від праці на фермі, тощо.

Різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім’ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20 % всієї орендної землі.

Особливістю орендних відносин у деяких розвинених країнах світу є об’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. У СІЛА в такі корпорації об’єдналися майже 90 % сімейних ферм, а 95 % корпорацій складаються із 10 ферм.

Аналіз досвіду розвитку фермерських господарств у розвинених країнах світу, передусім у СІЛА, показує, що приватна власність, яка належить окремій особі (дрібному товаровиробнику або капіталістові-фер- меру) вже не відповідає вимогам закону адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил у сільському господарстві. Це виявляється, по-перше, у неможливості їх існування без державних дотацій. Так, у 1999 р. прямі дотації фермерам СІЛА становили 23 млрд дол., а в країнах ЄС — 130 млрд дол.; крім того, обсяг опосередкованої державної підтримки фермерів щонайменше у 2 рази перевищує прямі дотації. По-друге, незначна частка реалізованої ними продукції за наявності у їхньому розпорядженні близько 80 % сільськогосподарських угідь. По-третє, нижчий рівень життя дрібних селян- фермерів за ненормованого робочого дня порівняно з найманими працівниками у промисловості.

Якщо у контексті сказаного розглядати особливості дії закону єдності праці і власності, який можна вважати конкретизацією закону адекватності двох форм суспільного виробництва в аграрній сфері, то стає зрозумілим, що єдність індивідуальної праці і приватної трудової власності перетворилась на гальмо на шляху запровадження досягнень науково-технічного прогресу в сільському господарстві.

Хоча меншою мірою, але на гальмо розвитку перетворилась приватна капіталістична власність, яка базується на колективній праці найманих працівників. Це виявляється в антагоністичній суперечності між працею і приватним капіталом.

Специфіка дії цих законів показує хибність аграрної політики в Україні, спрямованої на формування приватної власності. Така політика суперечить як досвіду розвинених країн світу, так і досвіду господарювання у минулі роки, про що детальніше буде сказано далі.

Згідно з вимогами законів адекватності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил, а також єдності праці і власності в аграрному виробництві, необхідно переходити до колективних форм господарювання, до єдності колективної праці і колективної власності. Початковою формою такої єдності є колективні капіталістичні господарства у формі акціонерних компаній, агропромислових об’єднань, а також державні підприємства.

Колективні і державні господарства. За умов поглиблення суспільного поділу праці в межах національної економіки та у сільському господарстві на основі технологічного способу виробництва, що базується на машинній і, частково, автоматизованій праці, посилились техніко- економічні зв’язки між промисловістю і сільським господарством, почалось проникнення промислових монополій в аграрне виробництво. Щоб теоретично виразити ці процеси, американський економіст Дж.Х. Девіс у 1957 р. в роботі “Концепція агробізнесу” назвав їх агробізнесом.

Проте така назва є науково некоректною, оскільки аграрний бізнес (підприємництво) має місце в межах власне сільського господарства. В окремих підручниках вітчизняних вчених таке ненаукове тлумачення агробізнесу механічно запозичується.

Першим кроком до наукового осмислення процесу взаємопроникнення промисловості та сільського господарства є агропромислова інтеграція, що розвивається у формі вертикальної та горизонтальної інтеграції.

Вертикальна інтеграція означає процес кооперування між підприємствами різних галузей народного господарства, які технологічно й організаційно пов’язані між собою.

Організаційно-господарськими формами таких підприємств є агропромислові об’єднання, комбінати, агропромислові фірми та ін. Так, в агропромислових комбінатах здійснюється ефективна інтеграція сільського господарства, переробної промисловості і обслуговуючих галузей у межах певних територіальних формувань, а агропромислове виробництво включає цілісний виробничо-організаційний цикл безпосереднього виробництва, заготівлі, переробки, зберігання і збуту кінцевої товарної продукції.

Агропомислові об’єднання включають самостійні сільськогосподарські колективні підприємства, фермерські господарства, промислові фірми та обслуговуючі підприємства, що здійснюють ремонт техніки, будівництво об’єктів економічної інфраструктури тощо.

Агропромислові фірми — це потужні сільськогосподарські капіталістичні підприємства, які підпорядковують переробні підприємства і самі займаються реалізацією виготовленої продукції.

Горизонтальна інтеграція означає процес посилення техніко-еконо- мічних зв’язків (спеціалізації, кооперування тощо) між підприємствами окремої галузі.

Аграрно-промисловий комплекс. На основі агропромислової інтеграції виникають агропромислові комплекси (АПК). До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції. На основі сказаного можна дати таке визначення АПК з боку речового змісту: це певна сукупність галузей народного господарства, зайнятих безпосереднім виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

Найбільшими галузями, що входять до АПК, є сільське господарство, сільськогосподарське машинобудування і тракторобудування, хімічна промисловість (зокрема, випуск мінеральних добрив, отрутохімікатів, гербіцидів та ін.), сільське будівництво, паливно-енергетична промисловість (тією мірою, якою вона обслуговує сільське господарство), харчова та легка галузі промисловості (остання тією мірою, якою працює на сільськогосподарській сировині), економічна та соціальна інфраструктура (що обслуговує сільське господарство), матеріально-технічне постачання, торгівля і збут продукції аграрного виробництва, сільськогосподарська наука, підготовка кадрів та ін.

До АПК входять, зокрема, великі науково-виробничі об’єднання, промислові фірми та компанії (що визначають основні напрями технічного прогресу, здійснюють комплексне постачання техніки та її обслуговування), фірми і компанії харчової промисловості.

Суспільною формою АПК є відносини економічної власності між суб’єктами цього об’єднання з приводу привласнення, передусім, результатів найманої праці в інтегрованих галузях у всіх сферах суспільного відтворення. Крім того, внаслідок налагодження раціональних тех- ніко-економічних зв’язків між підприємствами різних галузей виникає синергічний ефект; відбувається оптимізація управлінської діяльності підприємців і менеджерів, що зумовлює появу ще одного джерела ново- створеної в межах АПК вартості, у т. ч. додаткової вартості.

Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85 %, то нині у СІЛА та Англії — до 3 %, Франції, Італії — до 7 %, в Японії —

11 %. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі,

до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують його обслуговувати.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, що виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв’язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об’єднання, об’єкти. Невід’ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об’єднання та ін.

В АПК розвинених країн Заходу залучено від 20 до ЗО % всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. В АПК США у

1999 р. було зайнято 23 млн чоловік (18 % від загальної кількості зайнятих), у ньому створюється близько 14 % ВВП (понад 1 трлн дол.), у т. ч. у сфері переробки, зберігання, транспортування та реалізації сільськогосподарської продукції — майже 650 млрд дол. (понад 60 % валового продукту АПК). Загалом 190 тис. великих капіталістичних господарств (3,6 % від загальної кількості) виробляли наприкінці 90-х рр. XX ст. 67 % сільськогосподарської продукції на 20 % земель. Серед країн ЄС найбільша частка ВВП в АПК створюється в Данії (близько 13 %) і в Італії та Франції — по 12 %.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних ферм, аграрно-промислових об’єднань та агрокорпорацій, набуває також поширення кооперація фермерських господарств, які об’єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання і ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, у розвинених країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-технічне забезпечення з боку технічних центрів великих машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які економічно або юридично незалежні). До послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90 % фірм виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішим у діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. У Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинених країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Попри значний прогрес сільського господарства з виникненням і розвитком АПК, ця агропромислова форма за сучасних умов не відповідає вимогам ні закону адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил у відповідних інтегрованих галузях, ні закону єдності праці і власності. Невідповідність у межах першого закону виявляється, передусім, у суперечності відносин економічної власності інтересам найманих працівників (свідченням цього є, зокрема, нижчий життєвий рівень останніх навіть порівняно з найманими працівниками промисловості); у межах другого — наростаючою суперечністю між колективною працею і колективно-капіталістичним привласненням її результатів.

Частковим вирішенням попередніх суперечностей є виникнення та інтенсивний розвиток кооперативної власності. Значно поширені сільськогосподарські кооперативи, передусім, у ЄС, які побудовані тут на засадах вертикальної інтеграції. Зокрема, в Англії найбільше поширені кооперативи у сфері матеріально-технічного постачання, в Німеччині — інтеграція сільськогосподарської кооперації з кредитною, за якої кооперативні банки зосереджують основну увагу на вдосконаленні матеріально-технічного постачання. Значну питому вагу сільськогосподарські кооперативи мають у Данії, Ірландії та Швеції. Загалом у країнах ЄС частка кооперативів у переробці і збуті сільськогосподарської продукції коливається від ЗО до 80 %.

У США кожні 5 із 6 фермерів є членами кооперативів, 50 % загальної кількості членів кооперативів припадає на постачальницькі, 45 % — на збутові. Загалом понад 30 % сільськогосподарської продукції реалізується через кооперативи.

Найдосконалішими з погляду вимог закону єдності колективної праці та колективної власності (як якісно нової форми закону єдності праці і власності) є кооперативи Іспанії, Італії та Франції, передусім, кооператив Модрагон в Іспанії (провінція Країни Басків), про що вже йшлося раніше.

Ще більшу соціально-економічну рівність забезпечують кооперативи Ізраїлю, які отримали назву кібуців. Члени цих кооперативів живуть на території поселення. Приймають нових членів лише після року випробувального стажу шляхом таємного голосування. У кібуцах сповідується принцип рівності, а отже, нема поділу на управлінців і підлеглих, на просту і складну працю (оскільки заробітну плату ніхто не отримує, що є недоліком через послаблення стимулів до праці), є наявна орієнтація лише на совість і мораль працівників. Робочий день чоловіків становить 8 годин, жінок — 7, але шестиденний робочий тиждень. їжу готують для всіх висококваліфіковані кухарі в їдальнях, де відбувається триразове харчування, а четвертий раз — вдома із приготованої в їдальні їжі. Виховання дітей відбувається централізовано. Якість безоплатно отриманого житла залежить від стажу роботи, віку, чисельності сім’ї. Оплата вищої освіти також здійснюється із загальних доходів, дітей привчають до праці з четвертого класу середньої школи.

У кібуцах орендують землю у держави на 49 років. Про високу ефективність кібуців свідчить той факт, що маючи у своєму розпорядженні близько 40 % сільськогосподарських земель, понад 125 тисяч працівників у приблизно 270 кібуцах (3 % населення країни) виробляли у 90-х рр. XX ст. понад 40 % сукупної продукції, отримували майже 45 % доходів. Загалом 5 % робочої сили, зайнятої у сільському господарстві, забезпечувало своєю продукцією понад 5 млн жителів країни і майже 2,5 млн приїжджих.

Формою оптимального узгодження загальнонаціональних інтересів найманих працівників, а отже, основної продуктивної сили суспільства

з виробничими відносинами, є державна власність на землю. Значна частка такої власності існує у багатьох розвинених країнах світу і використовується як об’єкт товарних відносин та реалізації важливих державних програм. У США державі належить близько 40 % землі, переважна частина земель перебуває в руках держав у Нідерландах та інших країнах.

Зокрема, держава бере на себе створення елітно-насінницьких і насінницьких господарств, вирощування лікарських рослин, формування сортовипробувальних станцій, сортодільниць, а також племінних заводів, племінних господарств і конезаводів, господарств із вирощення хмелю, ефіроолійних, окремих видів фруктів і винограду та ін.

Крім того, до державного сектору господарств належать підсобні господарства державних промислових підприємств, сільськогосподарські підприємства Міністерства оборони.

На землях, що знаходяться у загальнодержавній власності в Україні, суб’єктом права є Верховна Рада України, на інших державних територіях — ради різних рівнів (обласні, районні, міські, селищні, сільські).

Загалом, без державної власності на землю не може існувати плюралізм типів та форм власності у сільському господарстві. Тому найдоцільніше дотримуватися поглядів М.І. Туган-Барановського про те, що “... земля не може бути поділена у власність, а тільки на тимчасове користування трудящого, для того, щоб не порушити права інших трудящих на землю”.

Аграрне виробництво не може нормально розвиватися без дотримання паритету цін, оскільки у випадку його відсутності втрачає значну частину своїх доходів. Уперше цю проблему почав вирішувати уряд США. Зокрема, у 1933 р. було ухвалено закон про регулювання сільського господарства, в якому передбачалася компенсація диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію. Щоб виміряти втрати від такого диспаритету, було запроваджено паритетний індекс, тобто відношення цін на товари, за які товаровиробники продають сільськогосподарську продукцію, до цін на промислові товари, які вони купують у співвідношенні до рівня цін 1910—1914 рр. Це означало, що рівень цін на сільськогосподарські товари у наступні роки мав забезпечити можливість придбання фермерами такої ж кількості засобів виробництва, послуг і предметів споживання, як у базовому періоді 1910—1914 рр.

Паритет цін спочатку розраховували на основі близько 160 видів сільськогосподарської продукції шляхом множення ціни реалізації своєї продукції фермерами впродовж 1910—1914 рр. на індекс цін товарів, які купують фермери у наступний період. З 1950 р. для визначення паритетної ціни спочатку визначають ціну реалізації товарів фермерами у середньому за попередні 10 років, відтак додають до цієї ціни питомі дотації держави до цін на ті товари, за якими ці дотації встановлювались. Отриману при цьому ціну в середньому за 10 років ділять на середній індекс усіх фермерських цін реалізації даного товару також за 10 років (з урахуванням державних дотацій), середній за ті ж 10 років, базою яких були ціни 1910—1914 рр., внаслідок чого визначається базова фермерська ціна товару у 1910—1914 рр. Останню, відтак, перемножують на паритетний індекс (1910—1914 = 100) місяця, який передує тому, на який визначається паритетна ціна.

У спрощеному варіанті паритетну ціну отримують шляхом визначення середнього співвідношення цін на сільськогосподарські і промислові товари за попередні 10 років, а також середніх показників у коливанні ринкових сільськогосподарських цін за п’ятирічний період та інших чинників.

Обсяг державних дотацій у сільське господарство СІЛА залежить нині, передусім, від ступеня порушення паритету цін.

Близький за змістом механізм державного регулювання цін використовується в Канаді. У 1959 р. був прийнятий закон про стабілізацію сільськогосподарського виробництва, що передбачав виплату фермерам дотацій для забезпечення такого рівня доходів, які були досягнені за попередні три роки. Джерелами таких доплат стали внески сільськогосподарських товаровиробників у обсязі 3 % середньої за три роки вартості реалізованих ними товарів (розрахунок здійснювався за один рік), внесків федерального уряду (2 %) та уряду провінції (1 %) за зазначеною вище методикою.

Держава також стимулює виробництво найважливіших видів сільськогосподарської продукції, зокрема здійснює попередню оплату виробництва зерна в засушливих районах, надає дотації для забезпечення нормального рівня дохідності, покриває витрати на перепрофілюван- ня виробництва, надає гарантії для отримання кредитів фермерами та кооперативами, компенсує страхові внески, проводить природоохоронні заходи тощо. В окремі роки для зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції держава надає компенсаційні виплати за скорочення посівних площ.

Складний механізм регулювання сільськогосподарського виробництва, в т. ч. підтримки цін, використовується і у країнах ЄС. Внаслідок цього споживачі у 1995 р. змушені були заплатити за харчові продукти на 53 млрд дол. більше, що у розрахунку на сім’ю із 4 чоловік становить 570 дол.

А тепер у контексті досвіду світового розвитку аграрного виробництва розглянемо соціально-економічний зміст аграрних відносин у колишньому СРСР та Україні за роки проголошення незалежності.

Аграрні відносини в СРСР та Україні. Після Жовтневої революції в Росії почався процес колективізації, перерваний політикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92 % її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Сталіним, після чого почалася насильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпраце- здатніша і найздібніша (а тому і найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося насильницьке усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступати у колгоспи, селяни масово різали худобу. Кількість коней із 1929 по 1935 рік скоротилася з 32,6 до 14,9 млн, приблизно вдвічі зменшилося поголів’я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів була збитковою. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за сталінського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед, приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і державна.

Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм “ножиць цін” (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту у села вилучалися. Внаслідок такого пограбування зросло відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискореного зменшення кількості колгоспів і збільшення кількості радгоспів.

Лише у 80-х рр. XX ст. внаслідок певного дотримання паритету цін на сільськогосподарську продукцію зменшується кількість збиткових колгоспів та радгоспів, зростає їх рентабельність. Так, якщо у 1980 р. було 12,2 тис. прибуткових колгоспів і 13,7 тис. збиткових, то у 1985 р. ці дані відповідно становили 22,8 і 3,4 тис., а у 1990 р. 28,5 і

0, 8 тис. У 1980 прибутку зовсім не було, у 1985 р. він становив уже 10 млрд крб, а у 1990 — 27,3 млрд дол. Рівень рентабельності за ці роки зріс від мінус 0,4 до 19 і 36 %. Виробничі основні фонди в колгоспах за 10 років збільшились із 94 до 165 млрд крб.

Значною мірою подібна ситуація була і в радгоспах. Проте майже 25 % вирощеної продукції псувалося, частина розкрадалася, вивозилася на експорт.

Сільське господарство України у 80-ті роки приблизно віддзеркалює стан розвитку даної сфери в СРСР у той період, проте якісні ґрунти та інші природні чинники у поєднанні з відносно нормальною матеріально-технічною базою спряли тому, що працівники села виростили у

1990 р. близько 50 млн т зерна (у СРСР — 197 млн т). Водночас Україна експортувала щороку сільськогосподарської продукції приблизно на 30 млрд крб. Якби уряд країни міг самостійно розпоряджатись продукцією аграрного сектору, рівень споживання населення республіки був би значно вищий.

Проте порівняно з досягненнями сільського господарства у багатьох розвинених країнах світу аграрний сектор України значно відставав за рівнем продуктивності праці. Так, якщо в Україні з1 гаврожайність зернових становила в 1986—1990 рр. 30,1 ц, то у США та країнах ЄС — 44,4 ц, цукрових буряків — 264, 458 і 494 ц, надої молока на одну корову — 2840, 6358 і3975 кг. Проте значно більша кількість зайнятих у сільському господарстві України давала змогу виробляти на початку 90-х років у розрахунку на душу населення майже таку саму кількість сільськогосподарської продукції, як і в окремих країнах Європи.

Узагальнюючим показником нижчої продуктивності праці у сільському господарстві України був такий: якщо один зайнятий у США у цій сфері міг своєю працею забезпечити продуктами харчування близько 130 жителів, то в Україні — лише 12—13 чоловік. Це, а також розпад СРСР, вимагало радикальної перебудови аграрних відносин.

На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них зосереджено 95 % ріллі, вони виробляли 75 % валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало до

4 тис. га сільськогосподарських угідь. Протягом наступних 10 років сільське господарство країни було відкинуто до рівня 40—50-х рр.

Це сталося тому, що капітальні вкладення за цей період скоротились у 20 разів (у розрахунку на1 гасільськогосподарських угідь вони становили у 1999 р. 15 грн, яких було недостатньо, щоб придбати ручний інвентар), внесення мінеральних добрив скоротилось майже у

7 разів, витрати на охорону земельних угідь — у 25 разів, що призвело до значного погіршення якості земель, надмірно дискримінаційного дис- паритету цін (внаслідок чого з сільського господарства за 1991—1998 рр. було вилучено понад 95 млрд грн), тотального зубожіння населення (що катастрофічно знизило попит на сільськогосподарську продукцію), втрати основної частини внутрішнього ринку (через необдуману лібералізацію торгівлі і засилля імпортних товарів нерідко сумнівної якості), диктату МВФ щодо напрямів аграрної політики (зокрема, цілеспрямованого руйнування колективних господарств і насадження фермерських, хибного курсу на пріоритетність приватної власності).

За цих умов основним виробником сільськогосподарської продукції стали особисті підсобні господарства (близько 60 %). “Реформатори” почали видавати це за позитив аграрних реформ, вищу ефективність приватного сектору. Насправді частка останнього за 1991—1999 рр. не змінилась, а частка особистих господарств за цей період підвищилась за рахунок катастрофічного зниження обсягів виробництва у колективному секторі (в 3,4 раза). За оцінками науковців, у кожному особистому господарстві сім’я витрачає 2,5—3 тис. людино-годин ручної праці.

Це означає, що більша частина сільськогосподарської продукції вироблялась в Україні наприкінці 90-х рр. за умов нижчого за рівнем технологічного способу виробництва, ніж при феодалізмі. До того ж, розширення таких господарств виявилося неефективним. Так, площа сільськогосподарських угідь цієї категорії господарств за 90-ті роки збільшилась в Україні у 2,6 раза, а обсяг виробництва продукції — лише на 15 %. Про інші особливості реформування аграрного сектору України йтиметься в одній із наступних тем.

У країнах Центральної та Східної Європи у процесі аграрних реформ засновуються акціонерні товариства, ваучерні акціонерні товариства, державні акціонерні товариства, створюються індивідуальні фермерські господарства (засновані на праці господаря і членів його сім’ї, а також на найманій праці), кооперативи тощо.

Переважає у процесі таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині новостворені селянські господарства (середня площа яких сягає140 га) разом із особистими підсобними господарствами використовували всередині 90-х років менше 20 % сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір — до150 га) — менше 25 % угідь. У Чехії сільські господарства мають у своєму розпорядженні менше 20 % угідь, нові сільськогосподарські кооперативи — до 50 %, господарські товариства — до 17 %. Винятком є Польща (тут на селянські господарства припадає до 75 % угідь), Албанія та Румунія.

Внаслідок “колективізації навпаки” в Україні були ліквідовані майже всі колгоспи (на початок 2001 р. залишилось лише 14 колгоспів), у власність нових формувань передано 29,5 млн га землі. Щоб довести ефективність таких реформ у 2000 р. майже вдвоє були підняті закупівельні ціни (у 1999 р. під час збирання врожаю за 1 т зерна платили лише 240 грн, а посередники-трейдери продавали його більш ніж утричі дорожче), збільшилось кредитування сільського господарства.

Щодо АПК, то в Україні в 90-х рр. наростала його дезінтеграція (яка виявилася у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств, посиленні технологічної деградації аграрного сектору та інших негативних явищ).

Зі сказаного та досвіду більшості розвинених країн світу, а також аграрних перетворень у країнах Центральної та Східної Європи (але негативного досвіду Польщі, який запозичили наші “реформатори”) випливає висновок про пріоритетність колективного типу власності в сільському господарстві, який водночас має оптимально поєднуватись із приватним. Лише так можна привести аграрне виробництво у відповідність до вимог законів адекватності двох сторін суспільного способу виробництва, єдності праці та власності.

З’ясування сутності та ефективності основних умов господарювання у багатьох країнах світу, в т. ч. в Україні, дозволяє перейти до аналізу земельної ренти, ціни землі та інших проблем.

§ 3. Сутність земельної ренти та її відображення у різноманітних теоріях

  • Земельна рента та її форми за сучасних умов.
  • Теорії земельної ренти.

Земельна рента та її форми за сучасних умов. Рента як економічна категорія означає форму економічної реалізації (а отже, привласнення) власності на природні ресурси. Земельна рента є при цьому формою економічної реалізації власності на землю. У політекономічному аспекті ця категорія за умов капіталістичного аграрного виробництва означає відносини економічної власності між власниками землі, суб’єктами господарювання та найманими працівниками з приводу самого процесу праці та привласнення його результатів у різних сферах суспільного відтворення.

За феодалізму рента, як економічна форма реалізації власності феодала на землю, існувала спочатку як панщина, пізніше — оброк, який у період розпаду цього ладу замінила грошова форма.

Земельна рента за феодалізму існує у формі орендної плати орендаря землевласнику за тимчасове користування землею. Якщо на цій землі є споруди (склади, іригаційна система тощо), орендар платить додатково за користування ними. У цьому випадку орендна плата більша за ренту.

Розрізняють три основні форми земельної ренти: диференціальну, абсолютну та монопольну. У свою чергу диференціальна рента поділяється на диференціальну ренту І і диференціальну ренту II.

Причиною виникнення диференціальної ренти І є обмеженість земель кращої та середньої якості, що змушує залучати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складається ситуація з ділянками, розташованими на різних відстанях від ринку. Внаслідок цього суспільна вартість (ціна рівноваги), а отже, й ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються, виходячи з умов виробництва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях (у промисловості — середніми умовами). Інакше землевласник і орендар втрачають інтерес до ведення сільського господарства на гірших землях, на них не будуть забезпечені нормальні умови для розширеного відтворення. За цих умов на середніх і кращих землях утворюється додатковий чистий дохід, який набув форми диференціальної ренти І. Отже, умовою виникнення цієї форми ренти є різниця в родючості та розташуванні земель. Джерело диференціальної ренти І — праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.

Господарства, розташовані на кращих та середніх за якістю землях, витрачають на одиницю продукції менше праці, отримуючи при цьому кращі врожаї. Тому диференціальну ренту І за умов суспільної власності на землю має вилучати держава. За капіталізму її привласнює власник у формі орендної плати.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за

рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі. Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економічною родючістю. Водночас зменшується різниця у природній родючості різних ділянок, все меншу роль відіграє (з розвитком транспорту) розташування ділянок. За умов раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капіталовкладення забезпечують не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії орендного договору. При укладенні нового договору землевласник переважно враховує зроблені в попередні роки орендарем додаткові капіталовкладення, вищу родючість землі та збільшує плату за землю. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладався на тривалий термін, а землевласник — навпаки.

У колишньому СРСР диференціальну ренту І вилучала держава через механізм найнижчих закупівельних цін у найсприятливіших для ведення сільського господарства умовах і систему обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції за цими цінами, диференціальна рента II, переважно, залишалася в господарствах і використовувалася для розвитку виробництва й, частково, для додаткового стимулювання працівників колгоспів і радгоспів.

На сучасному етапі диференціальна рента в Україні має вилучатися через механізм рентнизму платежів, плати за землю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі (її родючість, забезпеченість вологою, теплом а також розташування ділянок, їх конфігурація тощо) міститься у державному земельному кадастрі.

Аналогічний механізм виникнення ренти в добувній промисловості, оскільки корисні копалини, що добуваються з надр землі, продають відповідно до витрат виробництва на гірших ділянках. Проте, на відміну від землі (з якої високий уражай за раціонального ведення сільського господарства можна отримувати щороку), корисні копалини поступово вичерпуються, що зумовлює зростання їхньої вартості для майбутніх споживачів. Це і є економічною основою вилучення власником таких ділянок землі плати за право розробки надр, відмінної від ренти.

На основі вищесказаного можна дати таке політекономічне визначення диференціальної ренти: це відносини економічної власності між землевласниками, капіталістами-орендарями і найманими працівниками з приводу плати за тимчасове використання землі, привласнення новоствореної вартості, передусім, чистого доходу (прибутку), створеного найманою працею і орендарями та додаткової продуктивності, що виникає внаслідок природної та економічної родючості землі.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Розміщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. Таким чином утворюється надприбуток, який набуває форми монопольної ренти і який привласнює землевласник. Джерелом її існування є частка доходів покупців, які купують на ринку цю продукцію. Тому рентні платежі, плата за землю на цих ділянках мають бути вищими.

Це дає підставу визначати абсолютну ренту як форму земельної ренти, яку оплачують власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості й розташування (звідси й назва “абсолютна”). Отже, абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело — надлишок додаткової вартості порівняно з середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), а умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер сам є власником землі, зникає причина існування абсолютної ренти.

Із розгортанням науково-технічної революції в сільському господарстві (впровадження біотехнології, електроніки, комп’ютерної техніки тощо), а також із монополізацією агробізнесу, інтеграцією сільського господарства з переробними галузями промисловості, формуванням АПК відбувається поступове зближення органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю, що зумовлює дію тенденції до зменшення абсолютної ренти.

Повному вирівнюванню органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю перешкоджає сезонний характер використання сільськогосподарської техніки, значна віддаленість багатьох ферм від ринків збуту, що спричиняє зростання частки транспортних засобів серед знарядь праці. Крім того, науково-технічна революція ще не охопила більшості країн світу або охопила їх далеко не повною мірою. Тому органічна будова капіталу в сільському господарстві таких країн нижча, ніж у промисловості, що зумовлює існування в них абсолютної ренти.

Оскільки органічна будова капіталу в сільському господарстві розвинених країн піднялася до рівня промисловості й навіть перевищила його, деякі економісти ще три десятиліття тому підтверджували зникнення цієї форми земельної ренти. Другою умовою її зникнення дехто з науковців вважає значні дотації держави сільськогосподарським товаровиробникам та істотну модифікацію внаслідок цього процесу ціноутворення. Такий підхід до проблеми існування абсолютної земельної ренти однобічний, некомплексний, оскільки враховує лише умови її виникнення, а не причину, яка є вагомішим чинником, ніж умова.

Крім того, такий підхід ігнорує наявність орендної плати на землю. Так, у США вона становить до 10 % її ринкової вартості, або в середньому 350—400 дол. за1 га; у Канаді на оплату оренди витрачається 40— 45 % вирощеного врожаю, у Франції — до 1/3 вражаю. Тому аграрна політика у розвинених країнах світу передбачає поступове перетворення фермерів-орендаторів на власників землі через механізм викупу, що, у свою чергу, зумовить зменшення державних дотацій у сільське господарство, зниження цін на сільськогосподарську продукцію.

Приватизація землі, перетворення її на товар, істотно впливає на процес ціноутворення внаслідок збільшення орендної плати, а отже, на зростання цін, що довела практика тотальної приватизації.

Загалом процес перетворення землі на товар має позитивні та негативні риси. Позитивним є формування повноцінного господаря землі, реальної приватної власності на землю (у такому випадку фермер не боятиметься споруджувати сільськогосподарські будівлі на землі; намагатиметься поліпшувати якість землі, не маючи спадкоємців, зможе продати її, вийшовши на пенсію, та забезпечити собі належний рівень життя), створення стимулів для іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці позитивні риси значною мірою зберігаються за наявності довготермінової оренди.

Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є, по-перше, можливість концентрації значної частини землі в руках ма- фіозно-тіньових структур і навіть іноземного капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянками (реальна середня ціна1 газемлі в Україні — майже 15 тис. дол.). Проте в Україні майже за безцінь вже скуплено 10 тис. земельних паїв. По-друге, такий шлях не сприятиме формуванню реального власника і господаря, який працюватиме на землі. Іншими словами, він сприятиме капіталізації аграрних відносин, що суперечить прогресивній тенденції у цій сфері — подоланню відчуження працівників від власності (на землю, інші засоби виробництва і створений продукт). По-третє, дрібні фермерські ділянки заважають використовувати переваги сівозміни, меліорації та деяких інших чинників зростання сільськогосподарського виробництва. По-четверте, приватна власність і заснований на ній механізм ринкового господарювання не гарантує постійного покращання якості землі, що викликає потребу в реалізації програм консервування земель, виведення із обороту занадто еродованих земель та інші заходи захисту. Крім того, наявність Указу Президента про виплату власникам паїв не менше 1 % вартості отриманого з землі врожаю не гарантує його реалізації, про що свідчить невиплата 750 тис. власникам цієї своєрідної ренти у

2000 р. Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики України не варто орієнтуватись лише на створення фермерських господарств на перевагу приватної власності. Це зумовлено ще і тим, що загальна економія на масштабах виробництва переважає вигоди від ефективних стимулів до праці у приватних фермерів, оскільки могутні стимули до праці можна створити і в колективних господарствах. Про це свідчить досвід багатьох розвинених країн світу.

Стосовно дотацій сільськогосподарському виробництву, то вони надаються з державного бюджету, податкової системи, тоді як земельна рента є результатом реалізації її власності на землю. І лише коли власником землі є держава, одержана нею земельна рента може використовуватися для надання дотацій землекористувачам. В усіх інших випадках ренту привласнюють землевласники. При цьому дотації мають отримувати землекористувачі, а не землевласник, що свідчить про принципову відмінність цих видів доходів.

Із рентними відносинами тісно пов’язана ціна землі. Земля у багатьох країнах світу є об’єктом купівлі-продажу, оскільки узаконена приватна власність на землю.

Земля — особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початково не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі базується не на вартості, а на величині доходу, який вона приносить своєму власникові — ренті. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсотка, одержаний від вкладання цієї суми в банк. Ціна землі є капіталізованою земельною рентою і визначається за формулою

тт■ ■ Рента і лп о/

Ціна землі • 100 % .

Банківський відсоток

Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно, значну) кількість років.

За підрахунками економістів, середня вартість1 гасільськогосподарських угідь становила в Україні у середині 90-х років від 15 до 20 тис. дол. Вартість українських чорноземів — до 5,5 трлн дол. За останні роки було висловлено чимало аргументів як за перетворення землі на товар, так і про те, що в умовах тотального зубожіння населення, різкої поляризації суспільства земля в Україні не повинна бути товаром, адже купити1 газемлі більш як за 1000 дол. нині основна маса народу не зможе.

Водночас на ціну землі впливають такі чинники, як зростання темпів інфляції, зниження доходів фермерських господарств та ін.

Надзвичайно висока ціна землі у великих містах світу. Так, у Токіо ціна невеликої ділянки під будинок сягає 37 середньорічних доходів громадян, у Києві одна сотка землі коштує 5 тис. дол.

Теорії земельної ренти. Вперше з’ясувати сутність земельної ренти намагались фізіократи. Вони вважали, що сільське господарство, на відміну від інших галузей, володіє особливою продуктивністю і служить джерелом зростання багатства. Прибуток включався ними до витрат виробництва, а надлишок над останніми вони називали “чистим продуктом”, який, як дар природи, є рентою. Такий підхід, по-перше, ігнорує найважливіше джерело ренти — працю, по-друге, не розглядає ренту в контексті специфічних відносин економічної власності, тобто ігнорує принцип історизму, по-третє, вони вважали ренту надлишком споживчих вартостей, а отже, метафізично розглядали її у відриві від товарної та суспільної форм.

Спробу науково з’ясувати сутність ренти зробив А. Сміт. Рента, на його думку, визначається надлишком ціни над сумою заробітної плати і прибутку, а тому не впливає на процес ціноутворення, не формує ціну. У даному випадку він розглядає ренту в цілому, не враховує можливість різноманітного використання землі. Водночас він розглядає ситуацію, коли ринкова ціна товару знижується нижче природної ціни і землевласники намагаються вилучити з обороту частину землі та використати її для отримання більшої ренти, ніж та, яку дає даний дешевший товар. Внаслідок цього земельна рента виступає як частина витрат окремого товаровиробника, що бере участь у визначенні ціни.

Певною мірою подібною до концепції ренти А. Сміта є теорія ренти Д. Рікардо. Це виявляється в тому, що земля використовується одним способом, внаслідок чого вона визначається ціною, а не навпаки. Хліб, на думку Д. Рікардо, є дорогим не тому, що виплачується рента, а виплата ренти здійснюється через те, що дорогий хліб.

Водночас Д. Рікардо вперше у світовій літературі дав обґрунтування ренти на основі закону вартості. Так, він розглядав ціну товарів як суму заробітної плати, прибутку та ренти, з одного боку, і як різницю, що залишається після вирахування з ціни інших двох складових. Ренту він характеризував як ціну, яку орендар виплачує землевласнику за користування родючою землею і яка є різницею між ринковою ціною продукту землі та витратами на його виробництво разом із прибутком на капітал. Такі послідовні витрати капіталу, на його погляд, підпорядковані дії закону знижувальної родючості ґрунту, оскільки через зростання кількості населення потрібно все більше хліба і у господарський обіг залучають все менше родючої землі. Тому рента поступово зменшується і досягає нуля у випадку вирівнювання витрат виробництва на останній з ділянок з ціною хліба. Звідси випливає, що зростання ренти можливе лише в процесі переходу від кращих ділянок землі до гірших та поступовим зменшенням продуктивності послідовних витрат капіталу в сільському господарстві, а отже, з подорожчанням продукції в цій сфері. На найгіршій ділянці землі ренти немає, але найбільші витрати праці на ній визначають ціну сільськогосподарської продукції (зокрема, зерна).

Загалом у теорії ренти Д. Рікардо виділяється диференціальна рента І за продуктивністю, родючістю та місцем розташування, але заперечується існування ренти на найгіршій ділянці землі, яку К. Маркс назвав абсолютною рентою. Диференціальна рента у його теорії є функцією ціни.

Насправді рента може зростати і тоді, коли відбувається перехід від гірших земель до кращих. Причиною цього було те, що вирощеної на кращих ділянках землі сільськогосподарської продукції не достатньо для задоволення сукупних потреб суспільства, а отже, треба включати в сільськогосподарський оборот і гірші землі, внаслідок чого на кращих ділянках виникала диференціальна рента. Д. Рікардо заперечував існування ренти на гіршій ділянці, бо за умови її визнання нібито виходило, що продукти землеробства продаються за вищою від вартості ціною, Що не відповідає вимогам закону вартості. У методологічному аспекті цей висновок випливає із нерозуміння ним різниці між вартістю і ціною виробництва.

Крім того, залучення в господарський обіг гірших ділянок землі не завжди супроводжується послідовним зниженням віддачі землі, якщо береться до уваги науково-технічний прогрес у сільському господарстві.

Незалежно від Д. Рікардо німецький економіст І. Тюнен обґрунтував теорію диференціальної ренти на основі вимог закону вартості. При цьому він намагався зробити кількісну оцінку земельної ренти за продуктивністю і розміщенням, а останній різновид ренти розглядав незалежно від того, чи вона отримана за місцем розташування, чи внаслідок рідкісності продукту.

Англійський економіст Джеймс Мілль, будучи учнем Д. Рікардо і ґрунтуючись на теорії ренти останнього, водночас усвідомив, що рента, яку отримують на одній ділянці землі, у випадку іншого використання цієї ділянки перетворюється на витрати, які треба оплачувати. Земельна рента, на його дуку, має привласнюватися державою, що на практиці означало вимогу націоналізації землі.

Теорію земельної ренти Д. Рікардо критикував німецький економіст К. Родбертус, який виводив земельну ренту із дарової (неврахованої) частини продукту у вигляді насіння, яке отримують у процесі власного виробництва. На цю частину в ціні сільськогосподарського продукту припадає прибуток, який капіталіст-орендатор віддає землевласнику будь- якої ділянки землі як надлишковий, привласнюючи при цьому звичайний прибуток. Така аргументація збігається з концепцією чистого продукту фізіократів.

Водночас позитивною стороною теорії земельної ренти К. Родберту- са є твердження про наявність ренти загалом, конкретними формами якої є земельна, капітальна рента (або прибуток), що привласнюється не тими, хто її створює; що монополія на землю сприяє зростанню ціни. У такому контексті (про наявність ренти взагалі) можна стверджувати про наявність постійно отримуваної частки доходу з майна, землі, грошового капіталу, що не вимагає від власника цих цінностей будь-якої підприємницької діяльності. Тому у сучасній економічній теорії поняття “економічна рента” розглядається як плата за певний ресурс, пропозиція якого є обмеженою. Зокрема, американський економіст Р. Рамелт обґрунтовує теорію підприємницької ренти. У такому контексті можна говорити про привласнення “квазіренти” як цінності найкращого використання специфічних активів у теорії, що розробляється американськими ученими А. Алчіаном, Б. Клейном та ін.

Представники неокласичного напряму економічної теорії виділяють іще категорію “квазірента”, тобто доходу, отримуваного власником певного фактора виробництва (у даному випадку, землі від впровадження передової агротехніки) впродовж відносно короткого часу за умов обмеженості пропозиції цього фактора з боку конкурентів і встановлення вищої ціни. Якщо обсяг пропозиції з боку конкурентів зросте (вони також запровадять цю агротехніку), ціна знизиться, і квазірента зникне.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Які основні особливості землі, що впливають на властивості аграрного виробництва?
  2. У чому полягає сутність продуктивних сил у сільському господарстві?
  3. Назвіть основні особливості сільськогосподарського виробництва.
  4. Які найважливіші елементи відносин економічної власності у сільському господарстві?
  5. Які особливості дії закону адекватності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил та закону єдності праці і власності в сільському господарстві?
  6. Охарактеризуйте розвиток фермерських господарств упродовж останніх двох століть.
  7. Які основні причини зумовлюють виживання фермерських господарств у розвинених країнах світу?
  8. Які критерії розмежування приватної трудової та приватної нетрудової власності в сільському господарстві?
  9. Дайте аналіз сутності орендної плати.
  10. Які ознаки перетворення приватної власності на гальмо розвитку аграрного виробництва?
  11. Що означає агропромислова інтеграція?
  12. Яка структура АПК?
  13. У чому полягає політекономічна сутність АПК?
  14. Чому кооперативи є досконалішою формою господарювання (порівняно з АПК)?
  15. У чому полягає специфіка кооперативів у Ізраїлі?
  16. Які функції покладаються на державну земельну власність?
  17. Що означає паритет цін і як його дотримуються уряди західних країн?

18 .Як розвивалося сільське господарство в СРСР?

  1. Назвіть основні причини аграрної кризи в Україні.
  2. Які ознаки нераціональної аграрної політики в Україні за роки незалежності?
  3. Дайте характеристику діяльності особистих господарств в Україні.
  4. У чому полягає сутність земельної ренти?
  5. Чим диференціальна рента І відрізняється від диференціальної ренти II?
  6. Що означає “монопольна рента’’?
  7. Що таке абсолютна рента?
  8. Як визначається ціна землі?
  9. Назвіть позитивні та негативні сторони перетворення землі на товар.

загрузка...