Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Економічні функції держави


  • Сутність та структура економічних функцій держави.
  • Економічна політика держави.
  • Основні моделі державного регулювання економіки.
  • Теорії держави та економічної ролі держави.

Сутність та структура економічних функцій держави. У зарубіжній та вітчизняній економічній літературі визначення сутності економічних функцій або відсутнє, або позбавлене ознак категоріальності та концептуальності. Так, у підручнику “Державне регулювання економіки” за редакцією І. Михасюка стверджується, що “економічні функції держави — це конкретні напрями здійснення економічної діяльності (політики) держави”. У наведеному визначенні, з одного боку, одне невідоме підводиться під некоректно оформлене інше невідоме, а по-друге, економічна діяльність держави ототожнюється з її політикою. Відповідно до такої логіки автори розглядають економічні функції держави за двома напрямами: а) регулювання державного сектору економіки;

б) регулювання недержавного сектору економіки та національної економіки в цілому.

У “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна визначення економічних функцій держави немає, але названі такі дві з них: 1) створення необхідних передумов для нормального функціонування ринкової економіки (забезпечення правової бази економічних відносин і правопорядку в суспільстві тощо); 2) прямий державний контроль над економікою. Такий поділ, як один з критеріїв класифікації економічних функцій держави, можна визнати доцільним, проте некоректним є віднесення до першої функції забезпечення правопорядку у суспільстві тощо, які належать до надбудовчих функцій.

Логічнішою у даному контексті є спроба американських учених Кемпбелла Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю пов’язати такі функції держави з економічною роллю держави, оскільки поняття “функція” відображає, передусім, роль, призначення чого-небудь, а також певне коло діяльності. При цьому вони виділяють п’ять таких економічних функцій: 1) забезпечення правової бази, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової системи; 2) захист конкуренції; 3) перерозподіл доходів і багатства; 4) коригування розподілу ресурсів із метою зміни структури національного продукту; 5) стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, а також стимулювання економічного зростання. Отже, у даній класифікації наявні недоліки попередньої класифікації.

Водночас для політекономічного визначення даної категорії необхідно розглядати такі функції держави в органічному зв’язку з політеко- номічною характеристикою держави, про що йшлося раніше. Це зумовлене тим, що в економічних функціях знаходить своє комплексне вираження сутність держави як політекономічної категорії. З урахуванням сказаного економічні функції держави — це втілення її економічної ролі у процесі реалізації наявної у неї економічної влади і власності, внаслідок чого виникає цілісна система відносин економічної власності та управління нею у всіх сферах суспільного відтворення.

Класифікацію економічних функцій держави можна робити за різними критеріями, залежно від соціальної спрямованості (тобто діяльності в інтересах певного класу, суспільства в цілому або певного поєднання інтересів цих суб&

rsquo;єктів). Оскільки держава за умов капіталізму діє, передусім, в інтересах економічно (а отже, і політично) пануючого класу, то її основною функцією є забезпечення умов розвитку для недержавних форм капіталістичної власності (приватної та колективної), передусім, монополістичної власності шляхом вирішення або послаблення тих суперечностей, поглиблення і загострення яких відбулись у межах ринкової системи та відповідних форм власності, що лежать в основі Цієї системи.

Першочерговим кроком для вирішення таких суперечностей є обґрунтування відповідних форм економічної політики, а на їх основі —

певних програм і планів, забезпечення їх необхідними ресурсами (матеріальними, фінансовими тощо).

Наступну градацію економічних функцій держави в межах цієї основної функції (забезпечення умов для розвитку недержавних форм власності) з урахуванням сфер діяльності держави слід розглядати в контексті поділу економічної системи на такі три найважливіших підсистеми: 1) продуктивні сили; 2) відносини економічної власності;

3) господарський механізм. Тому відповідними економічними підфунк- ціями сучасної держави є, по-перше, сприяння розвитку продуктивних сил недержавного сектору економіки (шляхом надання державної допомоги у підготовці робочої сили нормальної якості, впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, розвитку науки тощо), по-друге, сприяння розвитку приватного та колективного типів капіталістичної власності (шляхом реалізації податкової, кредитної, амортизаційної, цінової та інших форм економічної політики); по-третє, вдосконалення ринкового механізму саморегулювання економіки.

Проте економічна система сучасного капіталізму, як зазначалося, без широкомасштабної економічної діяльності держави, що базується на державній власності, на нормальному функціонуванні державного сектору існувати не може. Тому наступною важливою функцією держави є створення умов для розширеного відтворення державної власності. У межах цієї функції також доцільно виділити три підфункції: а) розвиток продуктивних сил державного сектору, який є матеріально- речовим змістом державної власності; б) розширене відтворення на цій основі відносин державної економічної власності; в) постійне удосконалення державного регулювання економіки в межах державного сектору. Кількісним вираженням перших двох підфункцій є такі дані: так, частка державного сектору (а отже, державних підприємств) у ВВП Італії та Франції наприкінці 90-х рр. становила близько 20 %, Португалії — 21 %, Іспанії — 14 %, Великобританії — 12 %.

Третя основна економічна функція держави випливає з двох попередніх і полягає у розширеному відтворенні цілісної економічної системи шляхом раціонального поєднання недержавних і державного типів власності, узгодження відповідних ланок господарського механізму (ринкового саморегулювання та монополістичної планомірності, з одного боку, і державного регулювання з другого боку) та стабільного розвитку продуктивних сил суспільства шляхом стимулювання економічного зростання, вдосконалення техніко-економічних відносин (а отже, технологічного способу виробництва), рівномірного розвитку регіонів та ін.

Четвертою економічною функцією держави є забезпечення поступового входження національної економічної системи у світову економіку, у глобальний економічний простір, що, у свою чергу, вимагає від держави: а) забезпечення оптимального входження національної системи продуктивних сил у світовий процес їх інтернаціоналізації (а з урахуванням техніко-економічних відносин — в інтернаціональний технологічний спосіб виробництва, що активно формується); б) забезпечення нею (державою) поступового процесу поєднання відносин економічної власності країни з інтегрованою капіталістичною власністю, яка також набула певного розвитку, передусім, у межах регіональних економічних об’єднань типу ЄС; в) узгодження національного господарського механізму з наднаціональним. Про ці проблеми буде сказано в одній із наступних тем.

Названі вище основні економічні функції держави (у т. ч. підфункції) можна представити як зростаючу роль держави як власника, кредитора, банкіра, продавця, покупця, виробника, споживача, боржника (пов’язану з існуванням державного боргу), організатора, центрального регулюючого органу та ін., які у взаємодії формують найпотужнішу економічну силу.

Для виконання названих економічних функцій необхідні відповідне правове забезпечення, встановлення державних стандартів ваги та якості товарів і послуг, контроль за їх дотриманням, забезпечення народного господарства необхідною кількістю грошей, наявність політичної та соціальної стабільності, а також ряд інших чинників надбудовного характеру.

Оскільки процес реалізації економічних функцій держави починається з обґрунтування науково виваженої економічної політики, розглянемо сутність останньої.

Економічна політика держави. Сутність економічної політики, її цілі та заходи визначаються характером суспільно-економічної формації, передусім, типом економічної власності, конкретною історичною обстановкою, міжнародними умовами та іншими чинниками. Свій початок економічна політика бере з появи класів і держави, а отже, зі становлення рабовласницького ладу.

Економічна політика — це комплекс економічних цілей і заходів держави щодо управління народним господарством, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) та короткотермінових (тактичних) завдань відповідно до інтересів країни або окремих класів і соціальних груп. Щоб економічна політика була ефективною, вона має базуватися на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, на основі пізнаних об’єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб’єктів.

Категорія “економічна політика” є близькою за змістом до поняття “державне регулювання економіки”, яке означає сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних органів на розвиток економічної системи (у т. ч. продуктивних сил, економічних відносин і господарського механізму) з метою її стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.

Основні відмінності між державним регулюванням і економічною політикою держави полягають, по-перше, у тому, що таке регулювання включає прогнозування, планування, обмін і контроль, а, по-друге, що воно здійснюється не лише за допомогою економічних, але й правових та адміністративних методів.

Найважливішими об’єктами державного регулювання, що конкретизують вищеназвані елементи економічної системи, є окремі сфери, регіони та галузі народного господарства, відносини економічної власності, економічний цикл, процес нагромадження капіталу, грошовий обіг, зайнятість населення, регулювання техніко-економічних відносин (концентрації виробництва, спеціалізації виробництва тощо), організаційно-економічних відносин (передусім, менеджменту), цін, процесу підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку техніки та технології, науки, інформації, бюджетного процесу, платіжного (у т. ч. торговельного) балансу, захисту довкілля та розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до більшості з названих об’єктів виділяють промислову, аграрну, регіональну, антициклічну (в т. ч. антикризову, антиінфляцій- ну), інвестиційну, інноваційну, грошову, кредитну, кадрову, наукову, інформаційну, цінову, бюджетну (у т. ч. податкову), амортизаційну, соціальну, торговельну, зовнішньоекономічну форми економічної політики.

Державне регулювання економіки, як і економічна політика, ґрунтуються, як уже зазначалося, на певних теоретико-методологічних засадах, що розвивають різні напрями, школи та течії економічної теорії. Це передбачає з’ясування основних моделей державного регулювання економіки.

Основні моделі державного регулювання економіки. Першу найпростішу модель державного регулювання запропонували представники меркантилізму. Так, уже ранні меркантилісти обґрунтували політику протекціонізму, а пізні важливим принципом політики торговельного балансу проголосили збільшення продажу і зменшення закупівель. Найвідоміший представник меркантилізму А. Монкретьєн на початку XVI ст. головну увагу приділяв обґрунтуванню необхідності активного втручання держави в економічне життя країни з метою збільшення її багатства. Для цього держава, на його думку, має проводити активну протекціоністську політику, стимулювати експорт тощо. Це був період первісного нагромадження капіталу, і буржуазія, що народжувалася, потребувала допомоги держави.

У XVIII ст. у Західній Європі виникає класична школа політичної економії. Це був період, коли капіталізм твердо став на ноги, і класики політичної економії вважали, що рівновага економічної системи, у тому числі попиту і пропозиції, досягається через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, прагнення кожного індивіда задовольнити свої егоїстичні інтереси та їх взаємодію через систему поділу праці та товарного обміну. Найлогічніше ідея досягнення економічною системою рівноваги виражена у сформульованому французьким економістом Ж.Б. Сеєм законі ринків, про що вже зазначалося раніше.

Такі ідеї панували до 30-х років XIX ст. У 1825 р. виникла перша економічна криза, яка засвідчила неможливість автоматичного саморегулювання економічної рівноваги в народному господарстві. Тому твердження клабичної школи з часом все більше піддавалися критиці.

Найґрунтовніший критичний аналіз цієї школи дали К. Маркс та В. Ленін. Вони довели, що ринковий механізм функціонування економіки призводить до значної диференціації суспільства на багатих і бідних, до глибокої нерівності, до поглиблення усієї системи економічних суперечностей, часткове і тимчасове розв’язання яких відбувається під час криз надвиробництва.

Критичне крило прихильників економічного вчення К. Маркса намагалося внести корективи у його положення про умови досягнення рівноваги економічної системи. Так, М. Туган-Барановський головною причиною циклічних коливань вважав диспропорцію між рухом заощаджень та інвестицій (насамперед, у галузях, що виробляють засоби виробництва), недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Виходячи з тези про інновації як рушійну силу капіталістичного способу виробництва, М. Туган-Барановський дійшов висновку, що для досягнення рівноваги у цій системі господарства достатньо здійснювати відповідне регулювання інвестицій. Ця ідея стала одним із складових елементів концепції Дж. Кейнса.

З ідеями класиків не погоджувався німецький економіст М. Вебер, який важливим елементом капіталістичної економіки називав раціональну державну організацію. Обстоювали державне втручання в економіку представники історичної школи, які вважали таке втручання єдиною умовою ефективного функціонування народного господарства; представники інституціоналізму (Ст. Чейз, Дж. Міллет) ще у 30-ті роки XX ст. та інші.

Задовго до них економічну неминучість посилення державного втручання в економіку обґрунтовували К. Маркс і Ф. Енгельс, а відтак і В. Ленін.

Проте найбільшої завершеності необхідність широкомасштабного державного регулювання економіки набула у праці Дж. Кейнса, що означало формування кейнсіанської моделі такого регулювання.

Головну увагу Дж. Кейнс приділив проблемі регулювання попиту та чинників, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, має стимулювати держава, по-перше, здешевлюючи кредит (тобто знижуючи норми відсотка), по-друге, збільшуючи державні витрати, по-третє, впливаючи на зростання споживчого попиту. В останньому випадку дії держави допомагають послабити властиву людям схильність до заощаджень, тобто витрачати повільніше, ніж зростає їх дохід. Така схильність руйнує стимули до інвестування.

Крім проблеми досягнення рівноваги попиту і пропозиції у масштабі національної економіки, Дж. Кейнс прагнув з’ясувати питання встановлення рівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, має регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму у цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості залежить від схильності до споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну увагу в цій ситуації держава мусить приділяти стимулюванню інвестицій. Оскільки інвестиції, у свою чергу, залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.

Надзвичайно важлива роль держави, зокрема державних інвестицій, У період економічних криз. Так, у період найглибшої за всю історію

США кризи 1929—1933 рр. уряд за рекомендаціями Дж. Кейнса збільшив витрати на громадські роботи (будівництво доріг, загат, мостів та ін.), виплати безробітним тощо і таким чином створив додатковий платоспроможний попит (або “ефективний попит”) на нові товари і послуги, оскільки спрямування інвестицій на виробництво традиційних товарів за умов їх надвиробництва ще більше поглибило б економічну кризу.

Рекомендації Дж. Кейнса лягли в основу економічної політики урядів більшості розвинених країн світу у повоєнний період (50— 70-ті рр.). Це послабило глибину економічних криз, посилило стабільність економічної системи. Особливо позитивно вплинули на досягнення певної рівноваги в економіці заходи, запропоновані лівокейнсіанцями (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.): перерозподіл національного доходу в інтересах найбідніших верств населення, впровадження національного планування тощо.

Водночас стимулювання попиту зумовило високий рівень інфляції в економіці. Втілення в життя рекомендацій лівокейнсіанців збігалося у 70-ті роки зі структурною кризою в економіці, що призвело до посилення нерівноваги на ринку робочої сили, до виникнення нових диспропорцій. Все це зумовило посилення неокласичного напряму в економічній теорії.

Зокрема, у 80-ті роки зміцніли позиції монетаристської школи, очолюваної М. Фрідменом, та концепції школи “економіки пропозиції” на чолі з А. Лаффером. Монетаристи головною причиною нестабільності економічної системи вважали порушення законів грошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу внаслідок стимулювання попиту державою, надмірного втручання держави в економіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхню думку, у випадку обмеження кредитно-грошової маси в обігу (не більше 3 % на рік), скорочення виробничого та споживчого попиту. Щодо дисбалансу на ринку робочої сили, то прихильники монетаризму виступають проти “повної зайнятості”, обстоюють “природний” рівень безробіття, який визначається законом попиту і пропозиції та не спричиняє підвищення цін. Теорія “економіки пропозиції” була зорієнтована на стимулювання пропозиції через скорочення податків на підприємців, що зумовило деяке розширення виробничих потужностей, зростання зайнятості тощо, про що детальніше вже йшлося.

Ці ідеї були взяті на озброєння у СПІА, Великобританії, деяких інших країнах. Але криза 1980—1982 рр. і тривалий застій у післякризовий період у країнах Західної Європи засвідчили неефективність рекомендацій монетаристів. Тому в наступні роки деякі країни звернулися до неокейнсіанського та інституціонального напрямів. Зокрема, поєднуються ідеї регулювання “ефективного попиту” і підтримки високого рівня зайнятості з різними методами боротьби з інфляцією.

На початку 90-х років у розвинених країнах Заходу знову відбувається переоцінка ролі державного регулювання, спостерігається певне посилення її в економіці та соціальній сфері.

Теорії держави та економічної ролі держави. Першу спробу узагальнення ролі держави в економіці зробив німецький учений X. Вольф на початку XVII ст., назвавши науку державного управління “наукою про поліцію”, а діяльність держави — поліцейською. На думку X. Вольфа, економічними функціями держави є контроль за зростанням чисельності населення з метою недопущення його випереджаючого зростання порівняно зі збільшенням засобів споживання, за відповідності рівня споживання (“щоб кожний був нагодований та одягнений”) майновому та суспільному положенню громадян. З цією метою держава “входить в найдрібніші деталі способу життя підлеглих”. Іншими суспільними завданнями держави автор називав виконання кожним членом суспільства своїх зобов’язань, прагнення ними добра, підпорядкування особистих інтересів загальним (“щоб ніхто не ставив своєї особистої користі вище суспільної”), дотримання підлеглими набожності та поваги до Бога. Водночас X. Вольф засуджував демократію, називав її правлінням черні, хоча діяльність держави визначав моральними рисами людини.

Французький економіст Ф. Кене дотримувався філософії про єдиний космічний природний порядок, встановлений Богом, якому підпорядковуються як матеріальний світ, так і суспільство. Оскільки економічне життя суспільства також підпорядковується, на його думку, “природним законам”, то держава не має заважати дії цих вічних законів, а лише сприяти їх розумінню шляхом розвитку освіти та охорони природного порядку. Цей порядок він вважав вигідним людству загалом, кожній людині зокрема, а втручання держави нібито руйнує його. Він водночас виступав за встановлення і дотримання природного порядку в державній адміністрації. Важливою складовою такого порядку Ф. Кене називав вільну конкуренцію, яка надає можливість кожній людині реалізувати свої прагнення.

Аналогічні ідеї про природний порядок, тобто ідеї максимального індивідуалізму та лібералізму, висловлював представник класичної політекономії англійський економіст У. Петті. Водночас управління суспільством у цілому, економікою зокрема, має здійснюватися за допомогою стародавніх звичаїв, загальної угоди між людьми, а важливою функцією держави має стати повне використання робочої сили та підвищення рівня її освіти і кваліфікації. Він уперше висловив думку про доцільність за рахунок державних коштів і з використанням праці пауперів (жебраків тощо) будувати дороги, мости, водогони, розробляти рудники, розширювати русло річок для судноплавства та ін. Розвиваючи ідеї У. Петті, інший англійський економіст А. Сміт також проповідував принципи лібералізму та індивідуалізму, природного права, що отримало в його теорії назву “невидимої руки”, тобто саморегульованої економічної системи, про що уже йшлося.

Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи. Найповніше ідеї історичної школи щодо ступеня втручання держави в економіку висловив А. Вагнер. Державне господарство він розглядав як вищу порівняно з приватною форму, стосовно якої створені приватними підприємствами блага перетворюються в послугу державі. У свою чергу, послуги держави дають можливість приватним господарствам створювати нові матеріальні блага. Прогресивною була ідея А. Вагнера щодо втручання держави у процес розподілу та перерозподілу національного доходу.

У своїй праці “Фінансове господарство” він обґрунтував положення про те, що економічний розвиток має супроводжуватися зростанням частки державних витрат. Основними чинниками такого зростання він називав посилення монополізації економіки (що вимагає зростаючого контролю держави за цим процесом), відносне збільшення витрат на державне управління, необхідність регулювання економічної діяльності у процесі розвитку народного господарства, перевищенням попиту на послуги держави у сфері благодійницької та культурної діяльності над зростанням доходів, а також потреба суспільства у забезпеченні законності та порядку. Положення ученого отримало назву закону Вагнера.

Англійський економіст Дж.Ст. Мілль дотримувався думки, що без виконання державою низки важливих функцій неможливий соціально-економічний прогрес суспільства, у т. ч. розвиток економічної інфраструктури, науки, соціальний захист населення тощо. При цьому він опирався на філософські погляди французького вченого 0. Конта, який соціальною функцією будь якої державної влади називав забезпечення “соціальної солідарності”, об’єднання приватних сил та інтересів у цілісний суспільний організм.

Швейцарський економіст Ж. Сісмонді спочатку був прихильником теорії ринкової економіки А. Сміта (ролі “невидимої руки” ринкового механізму саморегулювання економіки), невтручання держави в економіку. Відтак на основі всебічного аналізу еволюції капіталістичного ладу він дійшов висновку про неспроможність ринкових важелів вирішити ряд проблем, що зумовлює посилення економічної ролі держави, необхідність виконання нею таких найважливіших функцій: проведення громадських робіт; розвиток народної освіти; забезпечення суспільного порядку, правосуддя, захист власності та особистості; національний захист; покращення життя народу шляхом введення прогресивного оподаткування, передусім, багатих верств населення.

Дотримуючись теорії правової держави, італійський економіст Ф. Нітті розглядав державу як вищу форму кооперації, як своєрідну надбудову над економікою, діяльність якої визначається вимогами розвитку ринкового господарства. Водночас лише за участю держави, її стимулюючої ролі, на його думку, були здійснені найважливіші колективні справи, стали можливими глибокі зміни у суспільстві. Незважаючи на це, він підкреслює, що колективна діяльність можлива за наявності індивідуальної, оскільки матеріальні блага створюються окремими особами. Причину зростання державних витрат Ф. Нітті вбачав, передусім, у збільшенні військових витрат, а також у використанні парової та електричної енергії (зокрема, застосуванні електричного телеграфу), утриманні лікарень, благодійних установ тощо.

Опираючись на раціональні ідеї попередників щодо сутності держави, К. Маркс розвинув і поглибив їх. Це виявилося, по-перше, в тому, що він характеризував державу як інститут, що виражає інтереси наймо- гутнішого, економічно пануючого класу; по-друге, цей клас завдяки державі стає також політично пануючим класом і здобуває завдяки цьому нові засоби пригноблення і експлуатації найманих працівників. По- третє, К. Маркс і Ф. Енгельс визначали державу як форму організації суспільства загалом, що передбачає виконання спільних справ і випливає із природи будь-якого соціального устрою, яка поєднується з його специфічною функцією, зумовленою суперечністю між урядом і народними масами. Крім того, вони розглядали розвиток держави, виконання нею певних соціально-економічних функцій у нерозривному зв’язку з прогресом продуктивних сил і еволюцією виробничих відносин.

В. Ленін сформулював закономірність переходу від монополії до одержавлення. Аналізуючи роль держави у розвитку суспільства й економіці, К. Маркс і Ф. Енгельс акцентували увагу на її відносній самостійності, яка постійно посилюється. Це зумовлено наявністю особливих інтересів державних чиновників, бюрократизацією державного апарату, наявністю конкуренції між різними групами пануючого класу, загостренням класової боротьби, посиленням окремих ланок державного апарату (військових, політиків та ін.), впливу демократичних рухів. К. Маркс розглядав бюрократію як замкнену корпорацію в суспільстві. Розглядаючи державу як елемент надбудови, К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін розрізняли відносну самостійність держави від економіки, суспільства загалом, від інтересів ворогуючих класів тощо. Внаслідок самостійної ролі держави остання може активно впливати на розвиток економічної системи. За словами Ф. Енгельса, держава може прискорювати розвиток суспільства й економіки, гальмувати його або здійснювати суперечливий вплив, який є результатом поєднання двох попередніх чинників. Оскільки держава існувала не завжди (її не було за умов первіснообщинного ладу), то вона, на думку класиків марксизму-леніні- зму, існуватиме не завжди, відімре в комуністичному суспільстві, перетвориться на комуністичне самоуправління.

Процес бюрократизації державного апарату був ґрунтовно осмислений німецьким економістом і соціологом М. Вебером (початково розглядався Г. Спенсером) і, передусім, пов’язувався з розвитком буржуазної демократії, з бюрократизацією демократичних партій, із боротьбою Демократії проти панування аристократії. Чиновники державного апарату перетворюються на гвинтики бюрократичної машини. Виступаючи проти активної участі народних мас у політичному житті країни, німецький учений для обмеження бюрократії пропонував вдосконалювати виборчу систему, розвивати представницькі установи, здійснювати Контроль за державним апаратом.

Інший німецький соціолог Р. Міхель бюрократизацію державного апарату розглядав як результат “інстинкту самозбереження” з боку чиновників цього апарату, намагання держави послабити соціальну напруженість шляхом створення громіздкого й обтяжливого апарату чиновників і залучення до нього частини дрібнобуржуазних верств.

Негативним наслідком бюрократизації держави і соціал-демокра- тичних політичних партій є переродження цих партій, їх співробітництво з буржуазною державою, формування бонапартистських ідеологій (що передбачає безумовне підпорядкування рядових членів партії партійним олігархам, переконання останніх у.їхній винятковій спроможності виражати колективні інтереси тощо), входження лідерів партії до складу буржуазії. Ці процеси поширились і на лідерів профспілок та інших організацій.

Ґрунтуючись на цих ідеях, відомі американські вчені Р. Міллс і Ф. Хантер довели, що верховна влада у СІЛА знаходиться у руках фінансово-промислової олігархії та військово-промислового комплексу. Такі висновки підтверджують американські соціологи У. Домхофер, Ч. Рейч, англійський учений Д. Бертон, американський економіст та історик Б. Селігмен та інші.

Важливу роль у процесі зрощування фінансової олігархії з вищими чиновниками державного апарату відіграють союзи підприємців, їхня особиста унія, зосередження засобів інформації у руках правлячої еліти та ін.

Водночас значна кількість науковців не погоджується з такими поглядами, стверджуючи, що панівна еліта є відкритою системою, до якої можуть входити представники різних верств суспільства; що вплив широких мас на бюрократичні організації змушує їх певною мірою враховувати інтереси цих мас; що в суспільстві формуються опозиційні сили, діяльність яких впливає на посилення демократії. Окремі політологи (Т. Парсонс, Р. Берельсон та ін.) виправдовують відстороненість народу від державної політики підтримкою рівноваги в суспільстві.

Економічна діяльність держави за сучасних умов досліджується авторами чотирьох основних напрямів економічної науки. Представники неокласичного напряму, найвідомішими з яких є Ф. Хаєк, Л. Мізес, М. Фрідмен, стверджують недоцільність активного втручання держави в економіку, про що вже зазначалося раніше.

Процес планування австрійський економіст Ф. Хаєк називав рабством і запланованим хаосом. Участь держави в економічному житті він характеризував як “дорогу до рабства” (так називалася його книга, видана у США в 1944 р.). Методологічні засади такого підходу опира- уються на концепцію граничної корисності.

Ідеї неолібералізму були закладені в основу соціально орієнтованої ринкової економіки, найвідомішими представниками якої були Л. Ер- хард, А. Мюлер-Армак, В. Ойкен та інші, про що йшлося раніше.

Загалом формула “Назад до Сміта” є, по-перше, відірваною від дійсності. Адже в часи А. Сміта (XVIII ст.) економічна роль держави була настільки незначною, що теза про виконання державної функції “нічного сторожа”, здебільшого, відображала реальний стан речей. За сучасних умов говорити про повернення до часів А. Сміта означає, по- перше, ігнорування позитивного досвіду еволюції економічної системи капіталізму впродовж понад двох століть і заклики повернутись до епохи диліжансів. По-друге, з погляду методології запропонована деякими неокласиками формула відображає антиісторичний підхід до аналізу капіталістичного способу виробництва. По-третє, позиції неокласиків притаманне нерозуміння основ діалектики суспільного і, передусім, економічного розвитку, що передбачає поступову зміну менш розвинених і досконалих форм прогресивнішими, адекватнішими, у процесі еволюції яких відбувається діалектичне заперечення попередніх форм. По-четверте, підхід представників неокласичного напрямку відображає інтереси, здебільшого, наймогутніших монополій, яким досягнутий ними економічний потенціал, в основному, дозволяє обходитися без регулюючої ролі держави і за певних умов навіть стає перешкодою в їхній експансіоністській політиці. По-п’яте, гасло “Назад до Сміта” відображає інтереси найбагатших верств населення, яким не потрібний соціальний захист і для яких обтяжливою є соціальна політика держави. По-шосте, положення неокласиків не враховує зростаючих негативних наслідків ринкової системи господарювання (глибоких економічних криз, надмірної соціальної диференціації в суспільстві тощо). По-сьо- ме, представники неокласичного напряму, здебільшого, використовують метафізичний спосіб мислення, одним із елементів якого є формула “або — або”. У даному разі ця формула передбачає протиставлення ринкових важелів саморегулювання економіки державному регулюванню.

На відміну від нього, діалектичний метод дослідження дотримується формули “і — і”, тобто оптимального поєднання ринкового і державного регулювання, що знайшло своє вираження у висловлюванні В. Ойке- на про регульовану ринкову економіку. Значно досконалішим щодо оцінки економічної ролі держави є кейнсіанський напрям економічної теорії, про що йшлося раніше. Дж. Кейнс та його послідовники вважали, що держава відповідає не лише за стан сукупного попиту, а й за масове безробіття, нестійкість економічної системи. Основними засобами державного регулювання кейнсіанці називали бюджетну (витрати державного бюджету), податкову та грошово-кредитну політику. їх використання у багатьох розвинених країнах світу у повоєнний період допомогло значною мірою послабити вади ринкової економіки.

Основними недоліками кейнсіанської моделі державного регулювання економіки є, по-перше, некомплексне використання принципу історизму. Так, цей принцип застосовується лише в межах капіталістичного способу виробництва (коли йдеться про невідповідність ринкових важелів саморегулювання економіки реаліям середини — другої половини XX ст.), але не застосовується щодо капіталістичного способу виробництва загалом, тобто останній вважається вічним і найсправед- ливішим ладом. Кейнсіанські теоретики не усвідомлюють, що зворотною стороною підтримки державою існуючих економічних форм (а отже, Форм приватної капіталістичної власності) є одночасне заперечення їх У процесі зростаючої економічної діяльності держави, підрив священних принципів приватної власності.

По-друге, пропоновані кейнсіанцями рекомендації не мали системного характеру, не поширювалися на всі сфери суспільного відтворення. Внаслідок цього за допомогою їх рекомендацій не можна було одночасно вирішити проблему економічного зростання, повної зайнятості та стабільності цін, що отримало назву “магічного трикутника”.

По-третє, некоректно як засіб досягнення “повної зайнятості” рекомендувати зростання військових витрат. Це зумовлене не лише антагоністичною спрямованістю таких рецептів, а й тим, що витрати на військові цілі скорочують чисельність зайнятих порівняно з витратами на виробництво товарів і послуг невійськового призначення.

По-четверте, сформульований Дж. Кейнсом основний психологічний закон має надмірно абстрактний характер, оскільки не може поширюватися тією ж мірою на ті найбідніші верстви населення, які живуть нижче офіційно встановленої межі бідності, чисельність яких у багатьох розвинених країнах світу є значною.

Певною мірою до кейнсіанських подібні погляди на державу та її економічну діяльність представників інституціонального напряму. Вони (Дж. Гелбрейт, Ян Тінберген та інші) також розглядали ринок та механізм ринкової рівноваги як інститут, здебільшого, XIX століття, який перестає відповідати вимогам сучасності і перетворюється на один із численних економічних інститутів (поряд із корпораціями, державою, профспілками тощо) та служить засобом для збагачення великих монополістичних підприємств. Найважливішим інститутом інституціоналісти вважають державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Ідеалом суспільного устрою вони проголосили державу соціального благоденства, засобом побудови якого є дієвий соціальний контроль.

Прогресивною ідеєю цього напряму економічної теорії є необхідність спільних дій держави проти диктату підприємців, доцільність державного контролю над економічними процесами, освітою, медициною та ін. Якщо прихильники кейнсіанського напряму вважали неможливим існування ринкової системи без державного втручання, то Дж. Гелбрейт стверджував іманентну нестійкість планової системи (тобто монополізованого сектору економіки) без державного втручання.

Поділяючи обґрунтований Дж. Кейнсом основний психологічний закон, Д. Гелбрейт вважає, що для перетворення заощаджень на інвестиції необхідне державне планування. Важливими економічними функціями держави він називає регулювання державою продуктів, створених у межах планової системи, розвиток техніки, підготовку кадрів. Водночас, існування планової системи, на його думку, залежить від її впливу і контролю над державою. Заперечуючи марксистську тезу про державу як виконавчий орган буржуазії, Дж. Гелбрейт називає її виконавчим комітетом техноструктури, тобто менеджерів, осіб, зайнятих маркетинговою діяльністю, інших найманих працівників розумової праці. Згідно з висунутою ним програмою “нового соціалізму”, американський економіст пропонує націоналізувати військово-промислові компанії через механізм викупу, здійснити державну реорганізацію житлового будівництва, транспорту, медичного обслуговування.

Із трьох напрямів сучасної західної економічної теорії найгуманні- шим є інституціоналізм. Водночас інституціональним теоріям держави притаманні окремі недоліки кейнсіанського напряму (наприклад, некомплексність запропонованих методів), а також відірване від практики капіталістичної дійсності положення про державу як підпорядкований техноструктурі інститут, суперечливість окремих ідей (з одного боку, про диктат підприємців, з другого — про підпорядкованість держави техноструктурі та інші), нереалістичність прогнозів про можливість побудови держави соціального благоденства без усунення влади союзів підприємців (які є персоніфікаторами панування гігантських монополій). Для інституціонального напряму важливою проблемою є оптимальне співвідношення між державою та громадянським суспільством.

Марксистський напрям економічної теорії в оцінці ролі держави, передусім, її економічної діяльності, поєднує з кейнсіанським та інституціональним ряд вихідних положень (про неспроможність існування сучасної економічної системи без регулюючої ролі держави, про доцільність впровадження національного планування (зокрема, індикативного планування), про необхідність соціального контролю над державою, державного регулювання цін, зайнятості, розподілу доходів тощо). З інституціональним напрямом його поєднує теза про вирішальну роль держави в сучасному суспільстві, про найвищу цінність людини, про необхідність націоналізації підприємств ВПК та одержавлення економічної та соціальної інфраструктури та ін.

Різниця між марксистським напрямом, з одного боку, кейнсіанським та інститутосоціальним, з другого, полягає у даному випадку в тому, що марксистська теорія обґрунтувала більшість цих положень набагато раніше і це обґрунтування має здебільшого системний характер і пов’язане з діалектикою розвитку продуктивних сил. Не втратило своєї евристичної цінності ленінське положення про закономірний характер розвитку капіталістичного способу виробництва від монополій до одержавлення, про поєднання гігантської сили капіталізму з гігантською силою держави, оскільки воно повніше відображає реальний стан речей У сучасному західному суспільстві, ніж поняття “державно-корпоративний капіталізм”. Ядром об’єднаної гігантської сили капіталізму і гігантської сили держави є державно-монополістичний капіталізм.

Водночас хибними, з погляду методології, є ленінська ідея про державну єдину фабрику, щодо якої всі перетворюються на службовців Цієї фабрики (оскільки цим заперечується діалектичний характер розвитку форм власності, доцільність плюралізму таких форм, у тому числі, приватної власності), що послужило основою майже тотального одержавлення економіки в СРСР; окремі положення, в яких ототожнюється державна власність при соціалізмі з власністю робітничого класу.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Які причини зумовили виникнення держави?
  2. Як змінюється роль держави на різних етапах розвитку суспільства?
  3. Що свідчить про перетворення держави на елемент базису?
    1. Що означає держава в економічному контексті?
    2. У чому полягає економічна сутність держави у капіталістичному суспільстві?
    3. Що представляє собою держава в політекономічному аспекті?
      1. Що означає процес одержавлення продуктивних сил?
      2. Охарактеризуйте одержавлення робочої сили і науки.
      3. Що означає закон одержавлення капіталістичної економіки і що свідчить про його дію?
      4. Що означає державна власність в економічному аспекті?
      5. Обґрунтуйте політекономічне визначення державної власності.
        1. У чому полягає сутність правового, соціального та політичного аспектів державної власності?
        2. Дайте характеристику державних підприємств у докапіталістичних формаціях.
        3. Які види державних підприємств існували на нижчій стадії капіталізму?
        4. Які масштаби розвитку державних підприємств на вищій стадії капіталізму?
        5. Які основні етапи пройшли державні підприємства у своєму розвитку?
        6. Які основні причини фінансової збитковості державних підприємств за наявності вищої продуктивності праці на них?
        7. Охарактеризуйте суспільну форму державних підприємств.

19 .Як характеризують суспільні блага західні економісти і які

недоліки такого тлумачення?

  1. Дайте політико-економічну оцінку квазісуспільних благ.
    1. Які справжні причини зростання державних послуг?
    2. Що виражає категорія “економічні функції держави”?
    3. Які основні критерії розмежування економічних функцій держави?
    4. Назвіть основні економічні функції сучасної держави та відповідні підфункції.
    5. Як співвідносяться категорії “економічні функції держави”, “економічна політика” і “державне регулювання”?
    6. Які основні моделі державного регулювання економіки?
    7. Дайте стислу характеристику поглядів учених на роль держави на нижчій стадії капіталізму.
    8. Як визначають роль держави основні напрями сучасної економічної теорії?

загрузка...