Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Валовий внутрішній продукт та його відтворювальна структура


  • Сутність ВВП та способи його обчислення.
  • Інші макроекономічні показники.
  • Продуктивна і непродуктивна праця.

Сутність ВВП та способи його обчислення. ВВП характеризує кінцевий результат функціонування і розвитку національної економіки або виробничої діяльності суб’єктів — резидентів господарювання у сфері матеріального і нематеріального виробництва і вимірюється вартістю товарів і послуг, виготовлених цими суб’єктами для кінцевого споживання. З боку вартісних критеріїв він виражає вартість кінцевого продукту (товарів і послуг), виготовлених впродовж року в країні з використанням національних та інтернаціональних факторів виробництва (в останньому випадку це можуть бути іноземні прямі інвестиції, оскільки інвестиції відносять до одного із факторів виробництва).

Якщо врахувати способи обчислення цього показника, то ВВП можна визначити як готову продукцію або сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих вартостей), створених всіма виробниками — резидентами. Комплектуючі вироби, пальне, сировина, електроенергія включаються до складу ВВП лише тоді, коли їх експортують, а отже, повністю завершено цикл їхньої обробки у даній країні.

У політекономічному аспекті ВВП виражає відносини економічної власності між різними категоріями сукупного працівника з приводу вилучення корисних властивостей із речовини природи у процесі праці при створенні товарів у сфері матеріального виробництва з одного боку, та їх привласнення з другого боку, а також відносин у процесі створення послуг у сфері нематеріального виробництва, в якій першочергову роль відіграє надання послуг одними працівниками іншим та всім верствам населення. Основними способами обчислення ВВП є:

1) за витратами; 2) за доходами; 3) через виробництво.

При підрахунку за витратами до ВВП входять товари і послуги, придбані такими суб’єктами, як окремі індивіди (а в сукупності насе

лення), підприємства і держава (закупівля товарів і послуг). З боку об’єктів ВВП у даному разі складається з: а) витрат на споживання — товари (короткотермінового і довготермінового споживання) і послуги, за винятком витрат населення на придбання житла, які включаються в інвестиції; б) витрат на валові інвестиції, тобто витрат на відновлення й збільшення основних фондів, на придбання предметів праці та їх запасів, а також на житлове будівництво; в) державних закупівель товарів і послуг центральними та місцевими органами влади, проте сюди не включаються виплати відсотків з державного боргу і трансфертні платежі; г) чистого експорту.

При підрахунку за доходами до ВВП входять: 1) заробітна плата та премії найманих працівників, а також внески підприємців на соціальне страхування, до пенсійних фондів та інших виплат; 2) амортизаційні відрахування від зношування основного капіталу; 3) доходи від власності, у тому числі від капіталу (прибуток, відсоток, рента, в т. ч. податки від прибутків, дивіденди і нерозподілений прибуток); 4) непрямі податки на підприємців (акцизи, податки на майно, митні збори тощо).

Підрахунок обсягів ВВП через виробництво здійснюється шляхом підсумовування доданих вартостей, вкладу кожного підприємця у створення ВВП. Додана вартість означає н

овостворену вартість, до якої додається амортизація і визначається як різниця між виручкою від реалізації товарів і витратами на засоби виробництва (речові фактори виробництва).

До ВВП не зараховують частину продукції, яку виробляють і споживають домашні господарства.

Важливими недоліками обчислення ВВП є те, що у ньому не враховується тіньова економіка, вплив результатів економічного відтворення на стан довкілля. Крім того, цей показник враховує доходи окремих категорій працездатного населення, які не створюють ВВП, а отримують частину доходів внаслідок перерозподілу національного доходу (військовослужбовці, поліція та ін.). Ця проблема значною мірою виявляється у концепції національного доходу, яка зводиться до проблеми продуктивної і непродуктивної праці. У новітніх системах національних рахунків ООН з 1993 р. пропонується зараховувати до ВВП не лише обсяги тіньової економіки, а й виробництво заборонених законом товарів і послуг (незаконний продаж зброї, наркотиків тощо), але більшість країн світу нехтують цими рекомендаціями.

Якщо ВВП оцінюється за діючими (поточними) цінами, він називається номінальним ВВП; якщо за базовими (незмінними) цінами — це реальний ВВП. Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один статистичний показник — дефлятор ВВП:

_ , Номінальний ВВП Дефлятор ВВП =------- .

Реальний ВВП

Так, в Україні у 1999 р. номінальний ВВП становив 127,1 млрд грн, реальний — 99,6 млрд грн. Випуск товарів і послуг у ринкових цінах становив 297,8 млрд грн, проміжне споживання — 167,8 млрд грн, ВВП У розрахунку на душу населення — 2606 грн. У США у 1997 р. ВВП становив понад 8 трлн дол., на душу населення 30 173 дол.

Близьким до методу дефлятора є обчислення індексу народногосподарських (споживчих, оптових та ін.) цін. Зокрема, індекс споживчих цін у певному році дорівнює відношенню вартості споживчого кошика у цьому ж році до вартості аналогічного споживчого кошика в цінах базового періоду. Якщо порівняти ВНП, розрахований методом потоку товарів і послуг з одного боку, з потоком доходів — з другого, то їх величини мають збігатися. Ці два способи використовують у розвинених країнах світу і для складання балансу, в якому активи і пасиви мають збігатися. Розвиток сучасного національного рахівництва, зокрема названі способи обчислення ВНП і складання балансів, є, на думку П. Самуельсона, одним із великих відкриттів людства.

Для вимірювання ВНП у США з 1995 р. використовують також ланцюгово-зважений підхід: беруться, наприклад, середні ціни за 1999— 2000 рр., середні ціни за 2000—2001 рр. для оцінки реального зростання від 2000 до 2001 р. Внаслідок цього можна уникнути використання цін, які застаріли. Система національних рахунків при обчисленні ВНП

і ВВП окремих країн певною мірою різниться від системи національних рахунків ООН. Так, в американській системі при обчисленні такого елемента ВВП як чистий експорт не враховується сальдо факторних доходів з-за кордону (транснаціональних факторів доходів). У системі національних рахунків ООН чистий експорт обчислюється як величина чистого експорту товарів, а не факторних послуг. Таким чином, у статистиці ООН проводиться чітке розмежування факторних і нефак- торних послуг і при обчисленні цих агрегатних показників враховується лише виробництво нефакторних послуг. В американській статистиці факторні доходи, що надходять з-за кордону, додають до ВВП і розглядають це як заміну послуг, що виготовляються резидентами країни за кордоном. Тому ВНП може розглядатися як показник товарів і послуг, виготовлених резидентами країни. Сальдо розрахунків між країнами обчислюється не лише як сальдо факторних доходів, а й як сальдо експорту та імпорту і сальдо поточних переказів, отриманих з-за кордону.

Інші макроекономічні показники. Найбільш наближеним до ВВП є показник ВНП (валового національного продукту). Це виявляється, зокрема, у тому, що у разі існування повністю закритої економіки окремої країни (яка не експортує та не імпортує товари і послуги) ці показники збігаються. Крім того, підрахунок ВНП здійснюється за допомогою тих же методів.

Різниця між ними полягає у тому, що при обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині країни, і не враховують продукт, створений закордонними філіалами та відділеннями національних фірм у зіставленні з аналогічними показниками діяльності іноземних підприємств на території даної країни.

У такому контексті можна стверджувати, що ВНП відрізняється від ВВП на сальдо платіжного балансу. ВНП може бути більшим, якщо сальдо позитивне, і меншим, якщо сальдо платіжного балансу негативне. Різниця між ВНП і ВВП незначна (не більше ±1 %) і зумовлена розходженнями між величиною факторних доходів, що надійшли від закордонного виробництва країни, з одного боку, і факторними доходами, отриманими зарубіжними інвесторами у цій країні (тобто за допомогою іноземного капіталу) — з другого.

Якщо ВВП зменшити на суму амортизаційних відрахувань (амортизацію в системі національних рахунків називають споживанням основного капіталу), то отримаємо показник чистого національного продукту (ЧНП).

Якщо від ЧНП відрахувати непрямі податки, які виплачують підприємці (ПДВ або податок з обороту, митні збори та ін.), то отримаємо показник національного доходу (НД). Таким чином, ВНП мінус амортизація = ЧНП; ЧНП мінус непрямі додатки на підприємців = НД.

Розрізняють вироблений НД, який збігається з новоствореною вартістю, і використаний НД, менший за попередній показник на величину втрат (від стихійного лиха, при зберіганні та ін.) і негативного зовнішньоторговельного сальдо. Крім того, НД поділяють на фонд споживання (використовується для задоволення матеріальних і духовних потреб та нагромадження) і фонд заміщення (спрямовується на відновлення зношених засобів виробництва).

У зв’язку з цим виникає питання про джерела національного доходу. Здавалося б, відповідь на це запитання дуже проста: праця людини. Загалом така відповідь правильна, але вимагає певних уточнень, оскільки, наприклад, у такому випадку можна запитати, що створюють поліцейський, чиновник, служитель культу, які теж займаються певним видом праці. Тому не дивно, що вже впродовж кількох століть ведеться дискусія щодо джерел національного доходу.

Так, меркантилісти стверджували, що національний дохід створюється лише у сфері торгівлі; фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу, переконуючи, що він створюється у сфері матеріального виробництва (сільському господарстві, промисловості та ін.). Ще повніше сферу створення національного доходу визначав К. Маркс, оскільки долучив до неї і сферу послуг. Далі про цю проблему буде сказано при розгляді продуктивної та непродуктивної праці.

Основними елементами національного доходу у США наприкінці 90-х рр. були: 1) оплата робочої сили найманих працівників, яка становила 71 %; 2) прибутки корпорацій (після виплат працівникам та кредиторам) — 12 %; 3) доходи власників (здебільшого, підприємств немонопо- лізованого і, передусім, дрібнотоварного сектору) — фермерів, роздрібних торгівців, партнерств — 8 %; 4) рентні доходи (доходи власників нерухомого майна) — 2 %; 5) чистий відсоток — 7 % (визначається як сума відсотків від резидентів інших країн мінус суми отриманих ними відсотків). Проте в політекономічному аспекті досконалішим є поділ НД на необхідний і додатковий продукт, на трудові і нетрудові доходи.

Якщо від НД відрахувати податки з прибутків підприємств, зроблені ними внески на соціальне страхування, нерозподілений прибуток і додати дивіденди, особисті доходи у формі відсотків і трансфертні платежі населення, то отримаємо особистий дохід. Коли з останнього вирахувати індивідуальні податки і неоподатковані платежі, то отримаємо використовуваний особистий дохід, що перебуває в особистому розпорядженні.

Якщо врахувати працю багатьох поколінь, а також залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти і обдарованість населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.

При з’ясуванні суті останнього у спеціальній літературі трапляються такі основні недоліки: по-перше, з методологічного погляду не враховується принцип суперечності як основний інструмент визначення сутності економічних явищ і процесів. Це призвело до того, що у більшості визначень, по-друге, відображено лише речовий зміст даної категорії без її суспільної форми. По-третє, речовий зміст категорії розкрито не всебічно, зокрема у ній зафіксовано лише речове вираження національного багатства, те, що воно є сукупністю матеріальних благ, споживних вартостей. При цьому не враховуються неодноразові висловлювання К. Маркса про те, що справжнє багатство суспільства — це, насамперед, сукупність потреб, здібностей, творчих обдаровань людей, ступінь вправності населення, розвиток продуктивної сили всіх індивідів. Найбільш узагальнюючим показником цієї частини нематеріальної форми національного багатства є рівень освіти та кваліфікації робітників і службовців.

До національного багатства належать сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, культури, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдаровання населення, інтелект нації, її фізичний і психічний стан, ступінь розвитку потреб, призначений для розширеного відтворення відповідно до системи економічних законів, передусім, суспільного способу виробництва, а отже, для досягнення основної мети даного суспільства.

Для такого відтворення не можуть бути використані наднормативні запаси, які лежать без руху, неякісні товари, застаріле устаткування, хоча вони входять до статистики національного багатства.

Найважливішими складовими національного багатства в усій сукупності матеріальних благ, споживних вартостей є:

1) створені й накопичені у країні виробничі фонди, які, у свою чергу, поділяються на основні й оборотні, про структуру яких уже йшлося раніше;

2) основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функціонують у соціальній сфері — школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні та спортивні заклади тощо;

3) домашнє майно населення: житлові будинки, товари тривалого користування, одяг тощо;

4) товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах, резервні страхові запаси).

Надзвичайно важливим компонентом національного багатства є залучені у процес виробництва природні ресурси, земля, ліси, води, розвідані корисні копалини, повітря.

До нематеріальної форми національного багатства, як уже зазначалося, належать накопичений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдаровання, культурні цінності. Роль цього компонента за умов НТР надзвичайно зростає. В Україні національне багатство (крім нематеріальної форми) у 1991 р. становило 723,4 млрд крб, у тому числі основні виробничі фонди — 41,8 %, основні невиробничі фонди —

20,5 %. Особисте майно населення в національному багатстві становило 18,8 %, а матеріальні оборонні засоби — 17,0 %. За структурою власності у СІЛА частка держави сягає приблизно 27 % національного багатства, капіталістичної власності — 33 %, особистої власності працівників і капіталістів — 40 %.

Розподіл національного багатства в суспільстві залежить від форми власності на засоби виробництва, усієї системи економічних відносин, рівня розвитку продуктивних сил, соціальної структури, політичної, юридичної влади та інших чинників. У СІЛА, наприклад, у середині 80-х років на клас капіталістів, питома вага якого у соціальній структурі становить 7 %, припадало до 70 % національного багатства країни, а на 93 % населення — лише ЗО %. Водночас на 0,25 % найбагатших американців — мультимільйонерів — наприкінці 80-х років припадало 82 % всього сукупного капіталу (основних фондів, облігацій, акцій та ін.). Загалом у капіталістичному світі приблизно 5 % населення контролює 90 % власності в державі. У колишньому СРСР до багатих наприкінці 80-х років належно 2,3 % сімей, до середньозабезпечених — 11,2 %, до бідних — 86,5 %. Обсяг особистого майна на сім’ю в СРСР становив 7,3 тис. крб, у СІЛА — 32,7 тис. дол. В Україні цей показник у 1991 р. становив 2,8 тис. крб у цінах того часу.

Наприкінці 90-х років в Україні нерівномірність розподілу національного багатства значно зросла. Так, наприкінці 1998 р. 0,003 % населення України мало щомісячний дохід у сумі понад 20 тис. дол., а понад 80 % населення проживало за межею бідності.

Обсяг національного багатства, національного доходу, інших макро- економічних показників у натурально-речовій та вартісній формі, що створюється у країні, залежить від продуктивності праці.

Продуктивна і непродуктивна праця. Проблема продуктивної та непродуктивної праці є предметом дискусії в економічній літературі вже протягом кількох століть.

Найповніше в домарксівський період визначення продуктивної праці дав А. Сміт. Він вважав продуктивною працю тих робітників капіталістичного суспільства, які створюють додаткову вартість, але обмежував їхнє коло лише тими категоріями працівників, котрі виготовляють видимі матеріальні блага, що можуть бути продані на ринку або обмінені на інші товари. Внаслідок цього до непродуктивної праці потрапляла категорія осіб, що створювала послуги.

Якщо з таким критерієм підійти до визначення продуктивної праці зараз, то в розвинених країнах світу нею займається близько 75 % зайнятого в народному господарстві населення (сфери нематеріального виробництва і послуг).

Згідно з поглядами К. Маркса, розмежування продуктивної і непродуктивної праці необхідно проводити стосовно речового змісту суспільного способу виробництва (тобто його продуктивних сил або споживчої вартості — як найелементарнішої клітини цієї системи) і суспільної форми (тобто виробничих відносин або капіталістичних відносин економічної власності, а за капіталістичного способу виробництва — капіталу). У першому випадку він розширив межі підходу А. Сміта до непродуктивної праці та включив до неї осіб, зайнятих виробництвом послуг. Водночас низький рівень розвитку сфери нематеріального виробництва за життя Маркса не дозволив йому сформулювати чітку концепцію продуктивної та непродуктивної праці в капіталістичному суспільстві та органічно включити її до системи економічних поглядів. У другому випадку до непродуктивної праці Маркс відносив тих працівників, які не збільшували капіталу, не створювали додаткові вартості. У даному разі праця однієї особи може бути і продуктивною, і непродуктивною. Так, кравець, працюючи в майстерні капіталіста, створює додаткову вартість, збільшує капітал, зайнятий продуктивною працею. Якщо ж цей самий робітник не працює в майстерні капіталіста, а шиє для нього костюм за його (капіталіста) гроші, то праця стає непродуктивною. Аналогічна ситуація складається й у сфері послуг. Так, праця актора є продуктивною тоді, коли він працює за наймом у капіталіста — антрепренера для отримання додаткової вартості. Якщо ж актор виконує свої ролі в аматорській акторській трупі, працює на власний ризик, то його праця, за К. Марксом, є непродуктивною.

Ці два підходи, на наш погляд, не було синтезовано в єдину, цілісну, всебічно обґрунтовану концепцію — продуктивна і непродуктивна праця, позаяк не мали якогось узагальнюючого критерію. Таким критерієм найдоцільніше вважати створення національного багатства, сприяння цьому процесові. Найважливіше в даному випадку дати наукове обґрунтування категорії “національне багатство”. У “Капіталі” було викладено звужене розуміння проблеми “продуктивна і непродуктивна праця”, тобто продуктивною визнано лише працю у сфері матеріального виробництва.

На думку сучасних західних вчених, будь-яка праця є продуктивною. Тому виробниками ВВП, національного доходу вони вважали усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в т. ч. військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу, діячів сфери розваг. Критерієм продуктивності праці є отримання доходів різними категоріями працівників. Але такий критерій є формальним і не відповідає вимогам об’єктивності.

У радянській економічній літературі панувала концепція, згідно з якою продуктивною працею вважалася лише праця зайнятих у сфері матеріального виробництва. За цією методикою статистичні служби Колишнього СРСР підрахували величину створюваного в країні національного доходу. До категорії непродуктивної праці, згідно з цією методологією, відносили працю вчених, учителів, лікарів, працівників культурних установ і т. п. Іншу позицію займали неупереджені економісти, стверджуючи, що національний дохід створюється також у сфері науки, освіти, охорони здоров’я, зайнятими в державному апараті управління народним господарством та ін. Але ця концепція не була офіційною, а тому й не використовувалася при обчисленні величини національного доходу. Через те Міністерство статистики колишнього СРСР, порівнюючи економічний потенціал колишнього Союзу і США, зменшувало величину цього показника у США приблизно на 25 %. Отже, при визначенні критеріїв продуктивної і непродуктивної праці важливо відійти від полярних оцінок, від крайнощів. Ними є твердження, з одного боку, про продуктивну працю виключно у сфері матеріального виробництва, а з другого — про практичну відсутність непродуктивної праці, оскільки всі зайняті, згідно з цим надмірно широким тлумаченням, продуктивною працею і створюють національний дохід.

Критерій розмежування продуктивної і непродуктивної праці у сфері послуг значною мірою залежить від типу власності, що панує в даному суспільстві. Відповідно до цього, та праця, яка сприяє розвиткові та розширенню відтворення панівного типу власності, приносить персоні- фікаторам дохід, є продуктивною. За капіталістичного способу виробництва панівним типом власності є капіталістична, яка нині існує в індивідуальній (приватній), колективній, державній та інтегрованій формах. Тому та праця, що сприяє розвиткові й розширеному відтворенню цих форм власності, є продуктивною. До продуктивної праці з відтворенням інтегрованої форми власності належить, зокрема, праця у сфері наднаціонального регулювання економіки, проведення спільних науково-дослідних робіт, здійснення єдиної екологічної політики та ін.

У широкому розумінні (з боку загальноцивілізаційного підходу) до продуктивної праці належить праця всіх тих категорій зайнятого працездатного населення країни, які збільшують або сприяють зростанню названих елементів національного багатства і, насамперед — його економічного потенціалу. До непродуктивної праці належить праця тих категорій працездатного населення, які не беруть участі у створенні національного багатства і не сприяють його зростанню.

Зростання обсягів національного багатства, ВВП, НД та інших мак- роекономічних показників можливе лише за умов розширеного відтворення, яке є одним із типів відтворення.


загрузка...