Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Диференціація доходів населення


  • Сутність та причини диференціації доходів населення.
  • Проблема багатих і бідних та межа бідності.

Сутність та причини диференціації доходів населення. У сучасній економічній літературі дається, здебільшого, позитивістське тлумачення даної категорії. Так, в “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна стверджується, що диференціація доходів населення — це “розмах коливань доходів, що характеризує відмінності в його матеріальному положенні”. У “Великому економічному словнику” це поняття розглядається як “результат розподілу доходів, що виражає ступінь нерівномірності розподілу благ і виявляється у відмінності часток доходів, що отримують різні групи населення”.

У наведених визначеннях не з’ясовуються причинно-наслідкові зв’язки такої диференціації, остання не пов’язується із типом економічної системи.

Окремі західні автори намагаються довести, що нерівність у розподілі багатства і доходів на певних етапах розвитку притаманна будь- якій економічній системі. Так, англійський економіст П. Бергер заявляє, що така нерівність є найвиразнішою у період розгортання процесів індустріалізації, незалежно від самого характеру економічних відносин. Такий підхід є однобічним, оскільки не враховує суспільну форму і, передусім, відносини власності на засоби виробництва.

Якщо усунути названі хиби, слід дати таке визначення диференціації доходів населення: це різниця в доступі до власності і влади різних класів, соціальних верств і прошарків у межах певної економічної системи, що виявляється у рівні їхніх доходів, передусім, грошових.

Визнаючи наявність значної нерівності в доходах населення у розвинених країнах світу, західні економісти дають поверхове пояснення причин цього явища. Так, Г. Манків, називаючи бідність економічною хворобою, пов’язує її з расовою приналежністю людей, з їхнім віком та складом сім’ї. Значно змістовніше проблему нерівності доходів з’ясовують Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю. Зокрема, вони пов’язують цю проблему з ринковою системою (яка “не має совісті і не пристосовується до моральних норм”), тобто з “виключно індивідуалістичним характером капіталістичної економіки”, яка “цілком допускає високий ступінь нерівності доходів”.

Водночас вони називають такі специфічні причини цього явища, як відмінності у здібностях людей, у рівнях освіти і навчання, професіональні смаки і ризик, володіння власністю, панування на ринку, а також вдачу, нещастя і дискримінацію.

Проте некоректно пояснювати нерівність у доходах населення лише індивідуалістичним характером капіталістичної економіки, оскільки такий характер був притаманний капіталізму на нижчій стадії його розвитку. Крім того, необґрунтовано володіння власністю ставити на четверте місце в ієрархії специфічних причин даного явища. Адже відмінності у здібностях, рівні освіти і навчання зумовлені, насамперед, браком умов для отримання і розвитку цих якостей.

Тому найзагальнішою причиною диференціації в доходах населення за сучасних умов є економічна система капіталізму, побудована на відчужені переважної більшості населення від власності на засоби виробництва і влад

и. Конкретизуючи одну із причин нерівності — “володіння власністю” — американські вчені визнають, що “величезна більшість домогосподарств мають мало або взагалі не мають власності, а інші — їх меншість — володіють великою кількістю устаткування, нерухомістю, сільськогосподарськими угіддями і т. д.”

Якщо конкретизувати найзагальнішу причину, то похідними від неї причинами диференціації в доходах населення є відчуженість від управління власністю, від самого процесу праці (а отже, наявність масового безробіття), наявність дискримінації (в оплаті робочої сили, отриманні освіти, расова дискримінація тощо), антидемократичний характер діяльності держави, відсутність справедливої соціальної політики, раціональної регіональної економічної політики, могутніх профспілок та ін.

Якщо виходити з біосоціальної сутності людини, то деякі причини диференціації в доходах населення зумовлені такими біологічними чинниками, як відмінності у здібностях і творчих обдарованнях населення, чисельність сім’ї, частково вік та ін.

Визначальними серед них є соціально-економічні причини. Про це свідчить досвід окремих розвинених країн світу, в яких інтенсивніше

відбувається процес соціалізації капіталістичної економічної системи (наприклад, Швеція), а тому менша диференціація у доходах.

Окрему групу причин диференціації в доходах населення можна виділити на мікрорівні, які, водночас, є похідними від соціально-економічних чинників. До них належать диктат монополій (у т. ч. олігополій) на ринку, існування контрактної системи, нижчий рівень заробітної плати і доходів у немонополізованому, передусім, у дрібнотоварному секторі економіки та ін.

Ступінь нерівності в доходах населення вимірюється в західній економічній літературі шляхом виділення 10 % найбагатших і найбідні- ших верств населення (децільний коефіцієнт), 20 % відповідних груп населення (так званий квинтіль), 30 % і т. д. Відтак на основі цих інтервальних рядів вираховують показники диференціації у грошових доходах. Так, децільний коефіцієнт диференціації визначають шляхом відношення рівня доходів 10 % найбагатшого населення до 10 % доходів найбідніших верств населення.

Крім того, використовують показник концентрації (індекс Джині), який розкриває ступінь відхилення фактичного розподілу доходів від рівномірного та інші. Наприклад, у США у 1994 р. на 5 % найбагатших сімей припадало 20,1 % сукупних доходів, що перевищувало сукупний дохід 40 % найбіднішого населення. Якщо за період 1935—1970 рр. частка верхнього квинтіля знизилась із 51,7 % до 40,9 %, то від 1970 до 1994 рр. зросла з 40,9 % до 46,9 %. Нижчий рівень диференціації в доходах був на початку 90-х рр. XX ст. в Японії, вищий — у Великобританії, Мексиці і Бразилії та деяких інших країнах.

Проте наведений спосіб вимірювання нерівності в доходах приховує величезну концентрацію багатства в руках фінансової олігархії. Щоб її виявити, слід визначити частку 1 % найбагатших сімей не лише в сукупних грошових доходах і у національному багатстві певної країни.

Водночас у розподілі доходів слід уникати двох крайнощів: надмірної диференціації, з одного боку, та абсолютної рівності з другого. Це зумовлене тим, що надмірна поляризація доходів поглиблює соці- ально-економічні суперечності, призводить до передчасних руйнівних соціальних революцій, а повна рівність підриває стимули до праці, її ефективність. Тому необхідно домагатись раціонального співвідношення між рівністю доходів і ефективністю праці.

Щоб довести недоцільність значного перерозподілу доходів між багатими і бідними, окремі західні економісти (наприклад А. Оукен) стверджують, що із кожних 350 дол., які передають бідним через механізм оподаткування, 250 дол. втрачаються у процесі передачі. Проте такі підрахунки є сумнівними. У зв’язку з цим розглянемо детальніше проблему багатих і бідних і, передусім, сутність бідності у розвинених країнах світу та в Україні.

Проблема багатих і бідних та межа бідності. Аналогічно тому, як у працях більшості західних та вітчизняних науковців позитивісти розглядають проблему диференціації доходів населення, аналогічний підхід застосовується при з’ясуванні сутності бідності. Так, американські економісти Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю визначають бідність як “стан, при якому основні потреби індивіда або сім’ї перевищують наявні для їх задоволення засоби”. У “Словнику сучасної економічної теорії”, підготовленому англійськими економістами, бідність розглядають у двох аспектах. Як абсолютне поняття бідність визначається мінімальним рівнем доходів, необхідних для підтримання життя, наприклад оцінюються мінімальні потреби в їжі і можливості її придбання за найнижчою ціною. Відносна бідність, на думку авторів, визначається при порівнянні різних груп населення.

На нашу думку, бідність як економічна категорія — це зумовлена рівнем розвитку продуктивних сил і характером економічної системи крайня недостатність наявних у людини, сім’ї, частини населення засобів для задоволення мінімальних матеріальних, соціальних і духовних потреб, а отже, для нормального життя і життєдіяльності.

У політекономічному аспекті бідність безвідносно до типу економічної системи можна визначити як брак активної взаємодії людини з природою у процесі праці, а отже, розвинених продуктивних сил, внаслідок чого із речовини природи вилучається незначна частка споживчих цінностей для задоволення мінімальних матеріальних потреб людини. Така бідність властива первіснообщинному суспільному ладу (привласнюючому типу суспільства) і характеризує речовий зміст даної категорії.

З боку економічної форми (економічних відносин) бідність означає брак або незначний рівень розвитку суспільного поділу праці (зокрема, відносин спеціалізації та кооперації праці) та нерозвиненість відносин між людьми з приводу привласнення різноманітних об’єктів власності.

Зумовленість бідності рівнем розвитку продуктивних сил полягає у тому, що низький рівень розвитку останніх призводить, по-перше, до загального поширення бідності в країні, окремому регіоні, по-друге, до підвищення порогу бідності. Загальне поширення бідності внаслідок низького рівня розвитку продуктивних сил наявне в слаборозвинених країнах. За загальноприйнятою класифікацією, на нашій планеті наприкінці 90-х рр. близько 1 млрд населення були багатими, а 5 млрд чоловік жили в бідності. По-третє, низький рівень розвитку продуктивних сил означає відповідний рівень розвитку основної продуктивної сили — людини (у т. ч. людини-працівника), її потреб, інтересів і цілей, а отже, екстенсивний характер закону зростання потреб.

Зумовленість бідності характером економічної системи полягає, передусім, у її залежності від типу власності (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, частку національного доходу, об’єкти інтелектуальної власності тощо). Найбільшою мірою сприяє збереженню бідності панування однотипної власності, наприклад, приватної або державної, а її зменшенню — реальний плюралізм типів та форм власності за умов домінування колективної трудової власності. Серед різних типів і форм власності у розвинених країнах світу збереженню бідності сприяє, передусім, приватна форма капіталістичної власності.

На розвиток бідності безпосередньо впливає дія закону вартості (зокрема, одна з його функцій, що зумовлює диференціацію товаровиробників), загального закону капіталістичного нагромадження, закону монополізації виробництва, капіталістичного закону народонаселення, закону циклічного розвитку та ін. Так, дія капіталістичного закону народонаселення виявляється у зростанні промислової резервної армії праці у формі поточного, аграрного і постійного перенаселення, а отже, у постійному збільшенні армії безробітних, які, переважно, живуть у бідності. На протилежному полюсі проживає жменька мільйонерів та мультимільйонерів. Так, у Норвегії в 1997 р. було 92 тисячі мільйонерів (в норвезьких кронах; 7,5 крони обмінювали на 1 долар) і 56 тисяч безробітних. Нижчим прошарком безробітних є паупери.

Серед об’єктів власності найбільше впливає на бідність власність на засоби виробництва, зокрема приватнокапіталістична власність на ці об’єкти привласнення, про розподіл якої вже зазначалося.

Зумовленість бідності характером економічної системи також полягає в її відкритості або закритості, що, у свою чергу, визначається участю у міжнародному поділі праці (чим менше відкрита система, тим більша бідність), що випливає з переваг, які отримує країна, беручи учать у цьому процесі. Крім того, на рівень бідності істотно впливає такий елемент економічної системи, як господарський механізм. За умов переважання ринкових важелів саморегулювання економіки бідність зростає, при оптимальному поєднанні цих важелів із державним та наддержавним регулюванням — зменшується.

Кількісним показником рівня бідності є лінія бідності, що означає виражену у відсотках частку населення, сімейний бюджет якої знаходиться нижче певного абсолютного рівня. У СІЛА цей показник встановлюється централізовано федеральним урядом на рівні потрійної вартості продовольчого кошика і змінюється залежно від динаміки цін та складу сім’ї. Так, у 1994 р. типова американська сім’я отримувала щорічний дохід в розмірі 39 тис. дол., а межа бідності для сім’ї з чотирьох осіб становила 15 141 дол. За межею бідності у США знаходилось

14,5 % населення країни (у 1959 р. ця частка становила 22,4 %, у 1999 — 13 %). Найбільшу кількість бідних становили національні меншини, а також сім’ї, які утримуються жінками.

З погляду структури витрат сім’ї бідними у США вважаються ті домогосподарства, які витрачають на харчування понад 1/3 доходів.

В Україні у 1999 р., за офіційними даними, понад 73 % населення витрачало на харчування 60 % сукупних витрат. Водночас за іншими критеріями (енергетична цінність добового раціону харчування в 2100 калорій, сукупних витрат найбідніших 30 % населення країни в розрахунку на умовно дорослого та ін.) рівень бідності значно нижчий. Насправді бідними у країні у 2000 р. було понад 80 % населення. Так, ООН виходить із того, що при добовому споживанні нижче 2600 ккал у розвинених країнах починається процес прихованого голодування. В Україні цей показник у 1999 р. становив 2505 кал, у 1990 — 3597.

У СРСР на харчування у 1990 р. витрачалось, у середньому, 32 % доходів сім’ї. Тому високий рівень бідності був зумовлений іншими критеріями підрахунку. Так, мінімальна заробітна плата в 70 крб еквівалентна в 2000 р. в Україні (з урахуванням рівня цін на споживчі товари, комунальні послуги тощо) сумі приблизно в 400 грн. Це означає, що величина (глибина) бідності за 90-ті роки зросла майже у 7 разів. Таку заробітну плату у 2001 р. отримувала незначна кількість працівників, а середня зарплата у народному господарстві країни була менше прожиткового мінімуму. Специфічною ознакою бідності в Україні є те, що навіть згідно з офіційними даними, близько 78 % всіх бідних становили сім’ї, де хтось із дорослих мав роботу. Крім того, рівень бідності серед сімей із п’ятьма дітьми приблизно у 3 рази вищий, ніж у сімей з однією дитиною (у сім’ях із чотирма дітьми — у два рази). Майже тотальною є бідність серед осіб пенсійного віку.

Межею бідності є законодавчо встановлений рівень грошових доходів окремої людини, сім’ї, частини населення за певний проміжок часу, який дозволяє задовольнити лише мінімальні фізичні потреби. За такою межею внаслідок необґрунтованої економічної політики в Україні опинилося понад 80 % населення.

На бідність також впливає політична система країни, рівень самосвідомості, організованості та боротьби трудящих, ідеологія, національна ментальність. Залежно від негативної кумулятивної дії цих (надбу- довчих) та названих вище економічних (базисних) чинників або частини з них масштаби бідності, як зазначалося, можуть зростати протягом певного проміжку часу навіть у розвинених країнах світу.

Значне поширення бідності є одним із вагомих чинників необхідності перерозподілу національного доходу через державний бюджет.


загрузка...