Навігація
Посилання


Політична економія

§ 3. Сутність та механізм перерозподілу національного доходу і доходів населення


  • Необхідність та сутність перерозподілу національного доходу і доходів населення.
  • Роль державного бюджету в перерозподілі національного доходу.
  • Податки і соціальні виплати.
  • Споживання і заощадження.

Необхідність та сутність перерозподілу національного доходу і доходів населення. Перерозподіл національного доходу через державний бюджет є наступною (після розподілу) стадією його руху.

Необхідність перерозподілу національного доходу зумовлюється, по- перше, значною диференціацією доходів, яка не лише загрожує соціальній стабільності країни, але й гальмує стимули до ефективної праці (в такому ж напрямі щодо негативного впливу на стимули праці діє зрівнялівка).

По-друге, такий перерозподіл викликаний потребами у виконанні сучасною державою широкомасштабних соціально-економічних функцій, без яких економічна система не може існувати. У цьому аспекті можна стверджувати, що без перерозподілу національного доходу не можливий розвиток сучасного капіталістичного способу виробництва. Конкретніше, без нього не можливе проведення структурних реформ в економіці, розвиток фундаментальних наукових досліджень, формування робочої сили належної якості (загальноосвітнього рівня, фізичної працездатності значної частини населення, що забезпечується через систему охорони здоров’я), дослідження космічного простору та ін.

По-третє, перерозподіл національного доходу зумовлений необхідністю підтримки малого підприємництва (через систему державних субсидій), національного виробника, забезпечення плюралізму форм власності тощо. По-четверте, доцільністю розширення громадських робіт, розвитку економічної та соціальної інфраструктури та ін. По-п’яте, необхідністю розвивати базові, капіталоємні галузі промисловості. По- шосте, потребою у забезпеченні національної оборони та іншими причинами.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через державний бюджет (механізм прямого оподаткування, державного боргу), механізм непрямих податків, пов’язаних із ціноутворенням, “ножиці цін” (через контрактну систему, монопольні ціни), систему грошово-кредитних (насамперед, кредитних) відносин, оплату послуг частини працездатного населення, зайнятого непродуктивними видами діяльності, ухилення від сплати податків (сфера тіньової економіки) та ін. Внаслідок цього формуються вторинні або похідні доходи, а загалом, кінцеві доходи. Такі доходи також формуються через виплати із фондів соціального страхування, суспільних фондів споживання та ін.

Обсяг національного доходу, що перерозподіляється, залежить від економічного потенціалу країни, типу економічної системи (із посиленням ступеня соціалізації капіталізму частка доходу, що перерозподіляється через державний бюджет, зростає), зокрема рівня монополізації економіки, характеру державної влади, податкової системи (передусім, від співвідношення між прогресивним та пропорційним оподаткуванням).

На основі вищесказаного можна стверджувати, що перерозподіл національного доходу охоплює значно ширший спектр відносин економічної власності, ніж процес його розподілу. В окремих країнах перерозподіляється навіть більша частка національного доходу, ніж розподіляється.

Суб’єктами перерозподілу національного д

оходу є всі види підприємців, переважна більшість населення, яка сплачує податки й отримує соціальні виплати з бюджету, ті, хто оплачує послуги і отримує їх від працездатної частини населення, зайнятої непродуктивною працею тощо. Тому перерозподіл національного доходу, як політекономічна категорія, виражає відносини власності між різними економічними суб’єктами у сфері розподілу та обміну з приводу привласнення державою значної частки необхідного і додаткового продукту та наступного його спрямування на виконання функцій держави. Найбільша частка національного доходу перерозподіляється через державний бюджет.

Роль державного бюджету в перерозподілі національного доходу. Державний бюджет є складовою державних фінансів, що є сукупністю грошових фондів, що акумулюються в руках держави і використовуються для виконання її (держави) соціально-економічних, оборонних та інших функцій. Крім державного бюджету, до державних фінансів входять позабюджетні фонди і державний кредит.

Державний бюджет є менш місткою категорією порівняно з перерозподілом національного доходу. Це зумовлене тим, що до нього, по- перше, не входять перерозподільчі процеси у сфері обміну (через механізм цін та ін.), по-друге, аналогічні процеси, що здійснюються через надання послуг та їх оплату. Тому державний бюджет як політекономінна категорія виражає відносини економічної власності між державою (в т. ч. центральними та місцевими органами влади), з одного боку, фізичними та юридичними особами — з другого у сфері розподілу з приводу привласнення останніми частини заробітної плати та прибутків та їх розподілу відповідно до функцій держави, передусім соціально- економічних.

Сутність державного бюджету повніше розкривається у його функціях — розподільчій та контрольній. Перша полягає в акумуляції грошових коштів у руках держави та їх використанні для виконання загальнодержавних, регіональних та місцевих функцій держави. Контрольна функція бюджету виявляється у контролі за фінансовим забезпеченням програми соціально-економічного розвитку країни на кожний фінансовий рік, за ефективністю державного регулювання економіки за допомогою фінансів, зокрема регулювання темпів економічного зростання, здійснення структурної перебудови народного господарства, проведення раціональної регіональної політики та ін.

Виходячи зі сказаного, бюджетну систему як економічну категорію можна визначити як сукупність усіх бюджетів країни та їхніх функцій у процесі їх взаємодії, що базується на загальноприйнятих принципах побудови. У по літеконо мінно му аспекті бюджетна система виражає відносини економічної власності між різними ланками державної влади з приводу привласнення ними частини заробітної плати та прибутків фізичних та юридичних осіб, перерозподілу цих коштів між різними органами влади та їх витрачання на виконання державою функцій.

Цілісність бюджетної системи забезпечується докладним пов’язанням доходів та видатків уряду, закріплених у юридичних нормах. Ця система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її економічної, політичної та інших підсистем і складається з двох або трьох ланок. Так, бюджетна система унітарних, тобто єдиних, держав (Великобританія, Франція) складається лише з двох — державного і місцевого — бюджетів. До бюджетної системи федеративних держав входить і ще третя, середня ланка — бюджети членів федерації: у США — це бюджети штатів, у Німеччині — земель, у Швейцарії — кантонів, у колишньому СРСР — республік. Таким чином, державний бюджет складається із центрального бюджету та бюджету інших рівнів державної влади.

Після проголошення державної незалежності України її бюджетна система стала змішаною. Наявність Автономної Республіки Крим, уряд якої складає і затверджує бюджет через власні виборчі органи, робить бюджетну систему України частково трирівневою. Всі інші ланки бюджетної системи дворівневі.

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв’язки держави, охорона кордонів, пошта, зв’язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зростає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охороні навколишнього середовища, соціальному забезпеченні, у перерозподілі національного доходу тощо.

На місцеві бюджети покладається функція розвитку комунального господарства, будівництво певних об’єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвиток охорони здоров’я, освіти (частково), утримання поліції та ін.

На початкових етапах виникнення бюджетної системи характерною була підпорядкованість державного (центрального) бюджету місцевим бюджетам. Загалом до Першої світової війни за обсягом акумульованих коштів переважали місцеві бюджети (частка бюджетів штатів і місцевих органів влади сягала майже 73 %).

Після Другої світової війни на федеральний бюджет припадало вже майже 86 % витрат бюджетної системи СПІА. Протягом останніх десятиріч частка місцевих бюджетів у 9 розвинених країнах Заходу і Японії зростає, а центральних дещо зменшується. В унітарних державах бюджетна система є централізованою, затверджується центральними урядами, що надають відповідні кошти на витрати місцевих органів влади. У Великобританії такі кошти надають у формі дотацій, цільових субсидій та позик, у Японії — субсидій. Держава, крім того, виділяє цільові кошти місцевим органам влади на будівництво портів, гідроелектростанцій, ліквідацію наслідків стихійного лиха та ін.

В Україні частка державного бюджету у зведеному бюджеті (з урахуванням місцевих) становила у 1992 р. понад 58 %, у 1996 — майже 64 %, у 2000 р. — 60 %, що свідчить про брак раціональної регіональної політики.

Двома основними підсистемами державного бюджету є доходи і видатки. Державні доходи поділяються на внутрішні (отримують лише всередині країни) та зовнішні (отримують за її межами, зокрема, кредити, допомога з інших країн). Якщо йдеться про внутрішні державні доходи, то вони представляють у грошовій формі відносини економічної власності між державою, з одного боку, фізичними та юридичними особами з другого, з приводу вилучення (привласнення) державою частини прибутків та заробітної плати.

Понад 90 % доходів державного бюджету на початку XXI ст. формується у розвинених країнах світу за допомогою податків, тоді як на початку XX ст. — лише 10 %. У зв’язку з цим виникає потреба у з’ясуванні сутності податків.

Податки і соціальні виплати. Податки з’явилися з часів розпаду первіснообщинного ладу, появи приватної власності. Земельний і подушний податок у провінціях збирали публікани, причому у декілька разів більше норми. Значного поширення така практика набула в Україні з боку податкових інспекторів, які частину неофіційно вилучених податків передають за інстанцією до центру. Поземельний податок становив одну десяту доходів із земельної ділянки. Крім того, існував податок на нерухомість, подушний податок, непрямі податки (основою яких був податок з обороту у розмірі 1 %, а при торгівлі рабами — 4 %). У Візантії налічувалося понад 20 прямих податків (зокрема ставка мита на продаж товарів перевищувала 10 %). За феодалізму основними податками були прямі майнові у формах земельного й подушного податку. Земельний податок сплачували феодали, а інші верстви заможного населення платили подушний. У Франції, наприклад, формувався подо- хідний податок, який становив близько 10 % доходу. Податок на напої та продані товари коливався від 5 до 25 %.

В Україні оподатковувалися селяни, міщани, а от козаки, шляхта, духовенство були звільнені від податків. За часів Б. Хмельницького постійного оподаткування не було, але населення вільних військових сіл і містечок з кожного двору збирало 4 таляри чиншу для купівлі військових припасів, а також 2—3 злотих із дому для гетьмана. Від 1665 р. почали збирали податок із млинів у розмірі третини помелу для утримання російських гарнізонів; його сплачувало все трудове населення. Також збирали податок із різних промислів, за продаж хліба, інших продуктів і худоби, низку інших податків (за перевезення через ріки, з весіль, на утримання ратуші тощо). У 1783 р. було встановлено подушний податок, що становив 2 крб 20 коп. із селян і козаків, з поміщицьких і монастирських селян — по 72 коп. на рік (для порівняння: 70 коп. у корчмі коштувало цебро меду).

На нижчій стадії розвитку капіталізму основним видом податків був майновий; його сплачували фермери, ремісники, міщани, дрібна й середня буржуазія. Об’єктами оподаткування були земля, будинки, промислові й торговельні споруди та інше майно. Податок на заробітну плату в США почали сплачувати в 1919 р. з окремих категорій службовців.

Перше теоретичне обґрунтування сутності податку дав середньовічний арабський мислитель Ібн Хальдун понад 600 років тому. Він вважав державу, а відтак, і податок невід’ємним і важливим чинником людської цивілізації. Податкові ставки мають стимулювати ділову активність, бо інакше пригнічуються і навіть руйнуються економічні стимули, занепадає цивілізація. Основними принципами оподаткування він називав справедливість, рівність і платоспроможність.

А. Сміт вбачав необхідність податку в утриманні уряду, що випливало з його теорії “невидимої руки”, де державі відводилася роль “нічного сторожа”. Податок мусить сплачувати кожна особа; його розміри, як і термін сплати, чітко визначені; витрати на збір мають бути мінімальними. Крім того, оподаткування має сприяти розвиткові промисловості й торгівлі, а держава мусить створювати такі податкові умови для капіталу, щоб він залишався у своїй країні та не “тікав” до інших держав. А. Сміт також критикував непрямі податки, оскільки встановлення їх на споживчі товари призводить до зростання заробітної плати, а відповідно витрат виробництва. З цих же міркувань він негативно ставився до податку на заробітну плату, але виступав за оподаткування ренти.

Отже, основними принципами оподаткування, за Смітом, які мають важливе значення і за сучасних умов, є справедливість (передбачає всезагальність оподаткування та рівномірний розподіл податку залежно від величини доходів громадян), принцип зручності (означає доцільність вилучення податку у найзручніший для платників час та відповідні способи вилучення), принцип визначеності (передбачає, що величина податків, час їх вилучення і спосіб були заздалегідь відомі платникам) і принцип економії (вимагає скорочення витрат при вилученні податку, постійне вдосконалення системи оподаткування).

Д. Рікардо також обґрунтував необхідність створення сприятливих податкових умов для капіталу. “Податок, — на його думку, — частина продукту, землі та праці, що надходить у розпорядження уряду”. Будь- які податки зменшують нагромадження, тому є злом. Інший англійський вчений Дж.С. Мілль визначав податки як частину національного доходу, що примусово та безвідплатно вилучається державою, переважно, у трудящих для здійснення функцій. Аналогічне визначення сутності податку домінувало в радянській економічній літературі.

У працях К. Маркса чіткого визначення сутності податку нема. Він, зокрема, називав податок джерелом життя для всього апарату виконавчої влади, вважав сильний уряд і високі податки тотожними поняттями. Крім того, в податках, на його думку, втілено економічно виражене існування держави, а через державні податки клас капіталістів експлуатує клас селян. Шведський економіст К. Вексель стверджував, що розподіл податкового тягаря має політичний характер, оскільки податкові важелі знаходяться в руках власників, які перекладають основний тягар податків на широкі верстви населення. Надзвичайно актуальними є формульовані ним основні принципи справедливого оподаткування (корисності і рівності), згідно з якими вилучені в населення через механізм податків кошти мають повернутися у формі державних послуг. З цією метою доцільно, на його думку, розширити державний сектор, який мусить забезпечити послуги для тих верств населення, котрі не спроможні їх оплатити. Крім того, податки не мають загрожувати добробуту соціальних груп.

Англійський економіст Дж. Кейнс виступав за прогресивність в оподаткуванні, довів, що за допомогою податків (а також державних видатків і процента) можна досягти рівноваги між сукупним платоспроможним попитом і пропозицією. Зокрема, зайві заощадження доцільно вилучати за допомогою податків і спрямовувати їх в інвестиції та поточні державні витрати. Податки в цілому розглядалися ним як вмонтовані механізми гнучкості. Позаяк основним напрямом його теорії було антикризове регулювання, то зниження податків, на його думку, могло б послабити рівновагу економічної системи.

Представники неокласичного напрямку (зокрема, американські економісти М. Фрідмен і А. Лаффер) відстоювали ідеї зменшення податків, передусім, на капітал, бо вони пригнічують інвестиції, ділову активність. На думку А. Лаффера, підвищувати податки (для збільшення доходів бюджету) можна лише до певної межі, порушення якої підриває стимули до економічної діяльності. Ці ідеї є надзвичайно актуальними для економіки України — адже високі ставки податків на прибутки підприємств і заробітну плату висококваліфікованих спеціалістів роблять невигідним підвищення продуктивної праці, істотно скорочують внутрішні джерела інвестування. Представник неокласичного синтезу американський економіст П. Самуельсон вважає, що в оподаткуванні необхідно дотримуватися принципів ефективності (сприяти переливові капіталів, пожвавленню ділової активності та найраціональнішому використанню ресурсів) і справедливості (хто має більше доходів, мусить брати більшу участь у формуванні доходів для фінансування соціальних програм).

З урахуванням конструктивних ідей науковців, вимог практики основними принципами оподаткування за сучасних умов є пропорційний характер податків (величина податкових ставок має відповідати рівню доходів, обов’язковість їх сплати з боку платоспроможних фізичних і юридичних осіб, зниження кількості податків і доцільність одноразового вилучення деяких із них (наприклад, ПДВ замість податку з обороту), зручність, економність, гнучкість (передбачає необхідність пристосування податкової системи до умов розвитку економічного способу виробництва, передусім, економічної політики та системи надбу- довчих відносин), забезпечення процесу перерозподілу національного доходу в інтересах найбідніших верств населення, стабільність, передбачуваність.

У Законі України “Про систему оподаткування” принципами оподаткування названі обов’язковість, стимулювання підприємницької діяльності, рівнозначність і пропорційність, рівність і недопущення податкової дискримінації, соціальна справедливість, стабільність, економічна обґрунтованість, рівномірність, єдиний підхід, компетентність, доступність, проте ці принципи не дотримуються. Виходячи зі сказаного, сутність податків як економічної категорії можна визначити як примусове вилучення державою частини заробітної плати, прибутків та інших доходів фізичних і юридичних осіб із частковим поверненням державою через систему державних витрат. У політекономічному аспекті податки — це відносини економічної власності між державою і платниками податків з приводу примусового привласнення центральними та місцевими органами влади частини необхідного і додаткового продукту.

Сутність податків повніше розкривається у їхніх функціях. Основними функціями податків є фіскальна (фіск — “державна скарбниця”), регулююча і стимулююча. Фіскальна функція означає збір грошових коштів із населення, підприємств і організацій (фізичних і юридичних осіб); регулююча — регулювання грошових доходів, процесу нагрома

дження, перерозподілу значної частки національного доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних величин, усього процесу суспільного відтворення. Виконання податками регулюючої функції водночас супроводжується контролем держави за оновленням основних фондів, за циклічним характером виробництва, за розгортанням НТР та іншими явищами, що означає недоцільність виокремлення суто контрольної функції податків.

Стимулююча функція податків полягає у впливі на інвестиційний процес (у випадках зниження ставок оподаткування, проведення політики прискореної амортизації та ін.) на проведення НДДКР, у прискоренні темпів економічного зростання, збільшенні платоспроможного попиту тощо. Регулююча і стимулююча функції податків тісно переплітаються між собою, через що виконання однієї з них може поєднуватися з процесом реалізації другої функції.

Водночас, між цими функціями податків є певні відмінності, розбіжність під час їх реалізації, що зумовлює доцільність їх розмежування. Так, встановлення високих податкових ставок на прибутки підприємств означає виконання однієї з розподільчих функцій (перерозподіл частки національного доходу), але не стимулює інвестиційного процесу. Регулюючу і стимулюючу функції податків можна об’єднати в єдину економічну функцію податків, але є науково некоректним вирізняти останню з-поміж двох перших.

Посилення регулюючої та стимулюючої (тобто економічної) функцій податків виявляється в тому, що без активної податкової політики неможливо встановити оптимальне співвідношення між платоспроможним попитом і пропозицією, між споживанням і нагромадженням та іншими макроекономічними пропорціями, а відтак, забезпечити рівновагу економічної системи. Без вилучення значної частки додаткового й необхідного продукту та наступного їх розподілу неможливо було б забезпечити нормальний процес відтворення будь-якого елемента економічної системи, зокрема сучасного працівника (як основної продуктивної сили), науки тощо, сформувати єдиний господарський механізм, забезпечити плюралізм форм власності та ін.

Основними видами податків у розвинених країнах світу є особистий подохідний податок і податок на додану вартість. Певну роль у виконанні функцій податків відіграє податок на прибутки корпорацій та податок на соціальне страхування.

Питома вага особистого подохідного податку в державних доходах розвинених країн (держав — членів ОЕСР, куди входять 29 наймогутні- ших країн капіталізму) становила в середині 90-х рр. близько 30 %, а в окремих державах (Австралія, Фінляндія, Данія, Німеччина) — приблизно 48 %. На протилежному полюсі щодо обсягів вилучення цього податку знаходяться Франція та Греція, в яких питома вага особистого подохідного податку становить близько 12 %. Із заробітної плати звичайного працівника у передових країнах світу вилучається близько 33 % подохідного податку і податку на соціальне страхування. Водночас у цих країнах спостерігається зниження максимальної ставки особистого прибуткового податку, що приносить найбільшу вигоду великим капіталістам.

Податок на додану вартість (як універсальний акциз) у розвинених країнах світу коливається від 14 до 25 % в загальній сумі податкових надходжень державного бюджету. Його зростання за останні десятиріччя супроводжується зменшенням у більшості країн частки податку

з прибутку компаній. Так, у СІЛА у 1955—1994 рр. його питома вага скоротилася з 20 % до 7 %, у Канаді — з 17 до 8 %. В окремих країнах (Італії, Бельгії) цей вид податків дещо зріс.

На третьому місці у структурі податків у розвинених країнах світу знаходиться податок на соціальне страхування. Його питома вага у середині 90-х рр. становила близько 24 %.

Розрізняють також прямі та непрямі податки, майновий податок, місцеві податки й податки центральних органів влади. Місцеві податки — податки, що надходять до місцевих бюджетів від юридичних і фізичних осіб, які одержують доходи, мають майно і продають товари й послуги на території даної адміністративної одиниці.

До місцевих податків відносять акцизні збори, податки на нерухомість, податок на прибутки підприємств (у СІЛА, наприклад, він становить від 5 до 10 %) та ін.

У розвинених країнах світу переважають прямі податки, які є справедливішими, оскільки непрямі є регресивними і значною мірою перекладаються на споживачів з бідних верств населення. Непрямі податки також переважають у країнах із низьким рівнем розвитку продуктивних сил, а отже, недостатнім рівнем доходів, що обмежує обсяги податкових надходжень. Проте механізм вилучення прямих податків є складнішим. Водночас, у Франції домінують непрямі податки, передусім, на споживання, акцизи. Впритул до Франції, хоча і з переважанням непрямих податків, наближається Італія. Домінування прямих податків зумовлене також справедливішим характером податкової системи, оскільки в ній передбачається певний перерозподіл НД на користь найбідніших верств населення. В Україні переважають непрямі податки. Тому у процесі формування податкової системи необхідно встановити оптимальні пропорції у співвідношенні між центральними і місцевими податками, зокрема доцільно збільшити частку, що спрямовується до місцевих бюджетів. Це зумовлене необхідністю посилення ролі регіонів у проведенні соціально-економічних реформ.

Акумульовані в державному бюджеті податки спрямовуються, здебільшого, на соціальні цілі, які є складовою державних витрат. Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій. Якщо в середині XIX століття державні витрати спрямовувалися на утримання державного апарату та військові цілі, а соціальних витрат не існувало, то в середині 90-х років XX ст. на перше місце вийшли витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорону здоров’я, виплати безробітним, пенсіонерам тощо). Це зумовлене якісно новою роллю особистого чинника в сучасному виробництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників), неспроможністю ринкових важелів забезпечити загальнонаціональний розвиток освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, соціальний захист населення, переважанням загальнолюдських цінностей у ціннісних орієнтирах суспільства, зростанням безробіття тощо. Тому на соціальні цілі у розвинених країнах Заходу спрямовується до 35 % державних витрат. Так, якщо у СІЛА у післявоєнний період на ці заходи витрачалося

20 % федерального бюджету, то у 1999 р. — майже 47 %, що становило 1058 млрд дол. В Україні на соціальні видатки у 2000 р. зі зведеного бюджету спрямовувалась така ж частка витрат, проте у розрахунку на одну людину вони були приблизно у 240 разів меншими.

Незважаючи на значні витрати на соціальні цілі, наприклад, у СІЛА, в цій країні майже 20 % працездатного населення було функціонально неграмотним, майже 45 % населення країни позбавлене медичного страхування.

Загалом в окремих розвинених країнах світу, передусім, із високим ступенем соціалізації економічної системи, обсяг вилучених із найманих працівників податків, у основному, збігається з обсягом отримуваних соціальних виплат.

Значно гостріші проблеми при здійсненні соціальних витрат існують в Україні. Це, насамперед, мізерна частка таких витрат в абсолютному вимірі, яка не дозволяє забезпечити конституційні гарантії в отриманні безоплатної вищої освіти, медичних послуг, зумовлює жебрацький рівень допомоги безробітним, пенсій переважній більшості пенсіонерів, надання субсидій із оплати комунальних послуг, здебільшого, не найбіднішим верствам населення, дискримінацію в отриманні соціальних виплат між містом і селом, між столицею країни та іншими містами тощо.

Органічно пов’язаними з проблемою податків і соціальних виплат держави є заощадження, споживання та інвестиції.

Споживання і заощадження. Заключною сферою (фазою) суспільного відтворення, як зазначалось, є споживання, оскільки в ній відбувається знищення створених благ. Останнє водночас є специфічною сферою такого відтворення, а також особливим процесом, пов’язаним із використанням створеного суспільного продукту.

Специфічність даної сфери полягає в тому, що, на відміну від інших сфер суспільного відтворення, в ній немає чітко визначених меж: адже воно здійснюється у сфері безпосереднього виробництва (виробниче споживання) і власне сфері споживання. Значні особливості притаманні процесу споживання послуг.

Споживання як заключна сфера тісно пов’язана зі сферою безпосереднього виробництва. Остання, по-перше, створює предмети і послуги Для споживання, по-друге, визначає спосіб споживання, по-третє, формує У споживачів нові потреби, спонукає при цьому їх до споживання. Такий вплив здійснюється опосередковано, через інші сфери суспільного відтворення (обмін і споживання), а також соціальні відносини (передусім, соціальну структуру), політичні, правові відносини тощо.

У свою чергу, споживання активно впливає на безпосереднє виробництво. Такий вплив здійснюється шляхом формування потреб у но

вому виробництві, відтворення потреб, внаслідок чого споживання є складовим елементом і умовою відтворення.

Використання суспільного продукту, в т. ч. національного доходу, визначається становищем значної частини споживачів, передусім, працездатного населення у сфері безпосереднього виробництва, зокрема у суспільному поділі праці (зайнятість фізичною чи розумовою працею, складною чи простою, престижною — непрестижною тощо), відтак у сфері розподілу (диференціацією їх доходів), обміну (продавці робочої сили чи продавці або покупці засобів виробництва тощо).

Особливості сфери споживання значною мірою зумовлені процесом відтворення особистісного чинника, індивідуумів загалом, яке відбувається у процесі споживання матеріальних і духовних благ, а отже, задоволення їх потреб.

Розрізняють виробниче і невиробниче споживання. Перший вид споживання здійснюється у безпосередньому процесі виробництва, під час взаємодії людини з природою і означає використання засобів виробництва і робочої сили, внаслідок чого відбувається задоволення виробничих потреб і створюються, передусім, матеріальні блага. Невиробниче споживання відбувається за межами виробництва і служить для задоволення невиробничих потреб, при цьому відбувається кінцеве (остаточне) споживання предметів споживання. Різновидами невиробничого споживання є процес задоволення потреб населення, споживання будівель, споруд, канцелярських товарів та ін.

З боку суб’єктів споживання виділяють особисте споживання (задоволення потреб в їжі, одязі, житлі тощо) і суспільне (здійснюється із суспільних фондів споживання).

У процесі споживання виникають економічні відносини між різними суб’єктами з приводу організації такого споживання (зокрема, виділяють індивідуально- та сімейно організоване споживання і колективно організоване — в їдальнях, ресторанах тощо), що означає наявність організаційно-економічних відносин у цьому процесі; окремих сторін техніко-економічних відносин (коли йдеться про виробниче споживання), а також відносин економічної власності. В останньому випадку виділяють речовий зміст процесу споживання (вилучення корисних властивостей із товарів і послуг, що споживаються, та їх засвоєння, використання у виробничому та невиробничому споживанні) і суспільну форму — відносини привласнення між людьми з приводу такого використання, особливо коли йдеться про виробниче споживання і споживання послуг.

Економічні відносини у сфері споживання теоретично відображаються у певному колі економічних понять і категорій. До них належать “спосіб споживання”, “форми споживання”, “виробниче споживання”, “невиробниче споживання”, “якість споживання”, “суспільні фонди споживання”, “особисте споживання”, “колективне споживання”, “можливість споживання”, “споживча сила суспільства”, “ефективність споживання”, “витрати споживання” (витрати часу на придбання товарів, приготування їжі, прибирання квартири тощо).

До законів розвитку сфери споживання належать закон зростання споживання послуг, закон поступового зниження витрат споживання, закон скорочення грошових витрат на споживання в загальній сумі витрат домашніх господарств, закон зростання колективного споживання, закон підвищення якості споживання, закон граничної схильності до споживання та ін.

На основі вищесказаного можна дати таке визначення споживання як економічної категорії: використання (індивідуальне, колективне та суспільне) товарів і послуг у процесі задоволення відповідних видів матеріальних і духовних потреб людей, що здійснюється у завершальній сфері суспільного відтворення. У політекономічному аспекті споживання означає певну підсистему відносин економічної власності між людьми з приводу використання виготовлених товарів та послуг, що надаються, які (відносини) управляються специфічними для сфери споживання законами. Ці закони модифікуються залежно від споживання благ короткотермінового, середньотермінового і довготермінового використання. У концентрованому вираженні споживання втілюється у платоспроможному попиті населення.

Споживання населення внаслідок тісного зв’язку з безпосереднім виробництвом з погляду сфер відтворення є одним із найважливіших чинників розвитку економіки. У кількісному вимірі це виражається у тому, що на споживання витрачається до 75 % ВВП. Такі витрати, їх динаміка формують поведінку споживачів, передусім, домогосподарств, які є первинною ланкою споживання.

У свою чергу, двома основними чинниками, які впливають на споживання, є об’єктивні (розмір доходів та їх розподіл, рівень цін, норма відсотка, наявні запаси в сім’ї, рівень соціальних витрат та ін.) і суб’єктивні (схильність певною мірою відкладати споживання на майбутнє у розрахунку на його більшу корисність у перспективі). Вперше таку закономірність обґрунтував Дж. Кейнс: “... люди схильні, зазвичай, збільшувати своє споживання зі зростанням доходів, але не тією мірою, в якій зростають доходи”. Гранична схильність до споживання вимірюється за формулою

ГСС = —

Д’

де С — зміна у споживанні; Д — зміна в доході, що викликала зміну у споживанні. Гранична схильність до споживання коливається від нуля до одиниці.

Крім того, розрізняють середню схильність до споживання, що відображає бажання людей купувати споживчі товари і послуги. У кількісному вимірі вона визначається відношенням тієї частини національного доходу, що йде на споживання, до всього національного доходу. Так, у СІЛА із понад 8 трлн дол. ВВП у 1997 р. майже 5,5 трлн дол. було використано на споживання, що у розрахунку на одного жителя становило 20,5 тис. дол., у т. ч. на предмети поточного вжитку пішло майже

1,6 трлн дол. (на одного жителя майже 6 тис. дол.), на товари тривалого використання — відповідно, 660 млрд дол. і 2460 дол., на послуги — 3,2 трлн дол. і 12 тис. дол.

В Україні грошові витрати та заощадження становили у 2000 р.

83.7 млрд грн, що у розрахунку на одну людину становило майже

1.7 тис. грн.

Та частина отриманого індивідуумом, сім’єю, населенням грошового доходу, яка не йде на споживання, є заощадженнями. Це означає, що заощадження скорочують обсяг споживання товарів і послуг. У кількісному вимірі заощадження визначають обсягом грошових доходів за винятком сплачуваних податків.

З погляду процесу відтворення заощадження забезпечують безперервність споживання та його поступове зростання. Крім того, заощадження тісно пов’язані з виконуваною грішми функцією нагромадження та з потенціальним попитом споживачів.

Розрізняють також надлишкові (або вимушені) заощадження за умов незбалансованого співвідношення між попитом і пропозицією, зокрема коли платоспроможний попит не задовольняється і виникає надлишкова грошова маса в обігу та ірраціональний попит, коли грошові доходи населення випереджають його платоспроможний попит.

У західній економічній літературі виділяють середню схильність до заощаджень, яка вимірюється відношенням заощаджень до доходу, і граничну схильність до заощаджень, яка є відношенням будь-яких змін у доході, які його викликали.

П. Самуельсон довів, що гранична схильність до заощаджень, в основному, ідентична граничній схильності до споживання. Це зумовлено, зокрема, тим, що зі зростанням доходів збільшуються і заощадження, і споживання. Водночас за умов стабільного економічного зростання гранична схильність до споживання знижується, а гранична схильність до заощаджень зростає; за умов нестабільності та інфляції спостерігається зворотній процес, зокрема зростає попит на товари довготривалого користування, коштовності тощо. Негативно впливають на споживання і нагромадження високі податки та їх зростання.

Деякі заощадження в капіталістичному суспільстві здійснюються з метою уникнення фінансових проблем, впливу на владу та її досягнення, у випадку несвоєчасної виплати дивідендів тощо. Заощадження в різних розмірах здійснюють власники робочої сили (наймані працівники) і власники капіталу (клас капіталістів), різні верстви і прошарки цих класів.

У політекономінному аспекті заощадження для більшості населення є, передусім, засобом нагромадження приватної трудової власності; для капіталістів — засобом нагромадження капіталу. В якісному аспекті заощадження виражають відносини економічної власності між суб’єктами заощаджень (домогосподарствами, фірмами тощо) і власниками фінансово-кредитних інститутів з приводу використання цих заощаджень та виплати відсотків за їх використання. Відносини економічної власності з приводу заощаджень не виникають тоді, коли населення зберігає фінансові ресурси на руках (в Україні обсяг таких ресурсів досягає 15 млрд дол.).

Негативно вплинули на процес заощадженя в Україні у 90-х рр. XX ст. — на початку XXI ст. втрата трудових заощаджень в розмірі 132 млрд крб, тотальне зубожіння населення, високі темпи інфляції, обкрадання заощаджень фінансовими пірамідами, значні заборгованості з виплат заробітної плати та часткова виплата її у натуральні формі та інші чинники. Заощадження є джерелом інвестицій, про що буде сказано у наступній темі.

Значна диференціація в доходах населення, інші проблеми, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу національного доходу, зумовлюють потребу в державному регулюванні цих процесів.


загрузка...