Навігація
Посилання


Політична економія

§ 3. Економічне зростання та економічні цикли


  • Економічні цикли, кризи та їх причини.
  • Теорії циклів і закон циклічного розвитку еконсчіки.
  • Основні причини економічної кризи в Україні та особливості розвитку Ті економіки.

Економічні цикли, кризи та їх причини. Циклічні коливання в економіці відомі давно, але до початку XIX ст. вони мали, здебільшого, сезонний характер, що було зумовлено, передусім, переважанням сільського господарства і, особливо, сільськогосподарського виробництва. З 1825 р. капіталістична система господарства з певною періодичністю переживає кризи, які виявляються у надвиробництві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання армії безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо. Тривалий і періодичний характер протікання циклів свідчить про те, що циклічність є законом розвитку капіталістичного способу виробництва.

Науковий підхід до з’ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства.

Вперше системний науковий аналіз економічного циклу і, насамперед, кризи (як основного його елемента) зробив К. Маркс, піддавши конструктивній критиці погляди своїх попередників на цю проблему. На його думку, економічний цикл — це рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи. З урахуванням взаємозв’язку між економічним зростанням і циклічним розвитком економічний цикл означає період від часу припинення процесу економічного зростання, наступного вирішення суперечностей суспільного виробництва до нового їх загострення і початку нової економічної кризи. З погляду економічної власності економічний цикл означає період від часу припинення збільшення обсягів капіталістичної власності і навіть часткового її руйнування, наступного зростання цієї власності і до періоду нового припинення такого зростання, з одного боку, та відносин між різними групами капіталістів та найманими працівниками, що виникають при цьому, з другого боку.

Від часу першої економічної кризи 1825 р. минуло 22 цикли. Кожний цикл складається з чотирьох основних фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Головною з них є криза, тому з’ясування причин її виникнення розкриває найважливішу причину циклічності економіки. Оскільки криза є багатоаспектною (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна криза тощо), то її виникнення спричинене комплексом суперечностей. Найглибиннішим із них є економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів.

Криза — головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зростанням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі та ін.

Від часу виникнення капіталістичного способу виробництва (початок

XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Упродовж приблизно трьох століть приватне виробництво перетворилося на суспільне. Матеріальною основою цього процесу був розвиток великої машинної індустрії. Посилення суспільного характеру виробництва виявилося у розвитку і поглибленні суспільного поділу праці всередині галузей народного господарства (особлива форма поділу праці), по

силення зв’язків між підприємствами і галузями промисловості, у зростанні розмірів підприємств, кількості зайнятих на них, збільшенні частки великих підприємств у кожній галузі тощо. Розвиток великої машинної індустрії дав змогу значно збільшити обсяг випуску продукції.

Але впродовж цього періоду від процесу постійно зростаючого суспільного виробництва все більше відставала форма привласнення. Як і 300 років тому, вона була, здебільшого, приватною, тобто більшу кількість створених благ привласнювали окремі капіталісти. Це зумовило переростання суперечності між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення у конфлікт, який вимагав розв’язання. Частково цей конфлікт був розв’язаний під час першої економічної кризи. Відсутність економічних криз до цього пояснюється нерозвиненістю основної суперечності капіталізму.

Конкретною формою вияву цієї глибинної суперечності було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва й відносним звуженням платоспроможного попиту населення, а отже, суспільними потребами у певному виді товарів і послуг. Оскільки у той період не існувало державного регулювання заробітної плати, не було встановлено її мінімальний рівень, кожен капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався платоспроможний попит населення

за умов неконтрольованого масового виробництва товарів на невідомий ринок. Так виникла криза надвиробництва, її посилила диспропорційність розвитку економіки. Криза виникала кожних 10—11 років, матеріальною основою такої періодичності було масове оновлення основного капіталу.

Перша економічна криза підштовхнула процес еволюції власності. Тому невипадково саме в 30-ті роки починають виникати акціонерні компанії — колективна форма капіталістичної власності. Але процес еволюції власності відставав від темпів та масштабів усуспільнення виробництва і праці, що призводило, врешті-решт, до виникнення нової кризи, початку економічного циклу. Так коротко характеризував причину циклів і криз К. Маркс.

Видатний український економіст М. Туган-Барановський не погоджувався з таким обґрунтуванням. Він розглядав теорію криз К. Маркса лише як теорію ринку і давав при цьому високу оцінку концепції Ж.Б. Сея, який причину промислових криз вбачав не у порушеннях, що мають місце у кожній зі сфер суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні й споживанні), а в неправильному розподілі національного виробництва загалом, обмеженні продуктивних сил суспільства. Підтримуючи тезу Ж.Б. Сея, М. Туган-Барановський також стверджував, що попит на товари створюється самим виробництвом. Конкретизуючи своє розуміння причин виникнення криз у промисловості, він наголошував, що ці кризи спричинені непропорційним нагромадженням та розвитком галузей і окремих підприємств. Головною причиною циклічних коливань він називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва та недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження й використання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на думку вченого, здійснювати раціональне регулювання інвестицій.

З погляду сучасної теорії криз у теорії М. Туган-Барановського є багато раціонального. Зокрема, заслуговує на увагу його думка про диспропорційність у розвитку галузей, а також між рухом заощаджень та інвестицій як причини промислових криз, про зростаючу можливість виробничого споживання в реалізації суспільного продукту тощо.

Водночас сумнівним є твердження вченого про незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичну залежність попиту від виробництва. Надто аморфним є й пояснення промислових криз нерівномірним розподілом національного виробництва. Викликає подив і те, що причини цього глибинного явища він не пов’язує з відносинами власності та ін.

Сучасні західні економісти А. Парето та А. Пігу пояснювали цикл співвідношенням оптимізму й песимізму в господарській діяльності;

І. Фішер та Р. Хоутрі — незбалансованістю попиту і пропозиції грошей тощо; Н. Калдор — розривом у динаміці інвестицій та заощаджень.

Виходячи зі сказаного, найлогічнішою видається наведена вище думка К. Маркса щодо основної причини економічних криз за умов капіталізму. Форми вияву цієї суперечності — диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, непропорційність між нагромадженням і розвитком окремих галузей і підприємств, суперечності між виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом, між планомірною організацією виробництва на окремих підприємствах та стихійним механізмом ринкового регулювання в масштабі всієї економіки та ін.

Як уже зазначалося, заслуговує на увагу думка М. Туган-Барановського про недосконалість ринкового механізму в регулюванні нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Як відомо, найглибшою за всю історію капіталізму була криза 1929—1933 рр. Виробництво у СІЛА скоротилося на 23 %, інвестиції — на 79 %, з’явилася величезна армія безробітних, криза тривала 37 місяців. Саме тоді стало цілком зрозуміло, що ринкова економіка неспроможна ні подолати, ні зменшити глибину економічних криз.

Відтоді починається широкомасштабне втручання держави в економіку, антициклічне регулювання та комплексне монополістичне планування. Гігантські монополії вивчають ринок, платоспроможний попит населення, прогнозують його і під час кризи свідомо скорочують масштаби виробництва. За наступні десятиріччя почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний час населення намагалося замінити кращими моделями та ін. Так виникає нова матеріальна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку.

У ширшому плані — як порушення і поновлення рівноваги на всьому споживчому ринку — в економічній теорії причину циклічних коливань обґрунтував англійський економіст Д. Кітчін. Цикли, які тривають 3—4 роки, отримали назву “циклів Кітчіна”. Водночас держава проводить активну амортизаційну політику, спрямовану на прискорення процесу оновлення основного капіталу в повоєнний період, тому економічний цикл стає коротшим, а кризи — менш глибокими. Замість надвиробництва товарів має місце надвиробництво основного капіталу (коли виробничі потужності навіть у безкризовий період завантажені на 75—80 %), немає різкого зниження цін тощо. Саме тому під час кризи 1990—1992 рр. спад промислового виробництва становив 1,9 %, а її тривалість — 10 місяців (див. табл. 1).

Таблиця 1. Циклічні кризи XX ст.

Роки кризи

Спад промислового виробництва

Роки кризи

Спад промислового виробництва

Глибина,

%

Тривалість,

міс.

Глибина,

%

Тривалість,

міс.

1900—1903

2,0

12

1948—1949

5,8

9

1907—1908

6,4

12

1957—1958

4,1

15

1913—1914

11,5

16

1970—1971

2,6

8

1920—1921

16,4

14

1974—1975

10,7

9

1929—1933

46,0

37

1980—1982

7,2

33

1937—1938

10,8

9

1990—1992

1,9

10

У 1857 р. виникла перша світова циклічна криза, що свідчило про загострення суперечності між інтернаціоналізацією продуктивних сил і вузькими межами національних форм капіталу (власності), переважанням у ньому приватного характеру.

У процесі еволюції системи певних кількісно-якісних змін зазнає й основна суперечність капіталізму. Так, із виникненням і широким розвитком акціонерної власності поряд із приватнокапіталістичним привласненням формується колективне капіталістичне привласнення, частково трудове колективне привласнення, кооперативне та інші форми привласнення створеного національного доходу. У більшості країн зростає питома вага державної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільні інтереси. Так, для виходу з кризи 1929—1933 рр. і наступного послаблення її глибини держава почала широко впроваджувати громадські роботи (будівництво доріг, комунікацій та ін.), встановила мінімальний рівень заробітної плати, вжила інших заходів, що збільшило платоспроможний попит населення. Цьому спряли і виступи трудящих за підвищення заробітної плати. Завдяки цим заходам була послаблена суперечність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом. Внаслідок цього модифікується сам зміст основної суперечності, одна з її сторін перестає бути лише приватнокапіталістичним привласненням. Протягом останніх десятиріч у межах економічної системи капіталізму виникає трудове колективне привласнення (на викуплених трудовими колективами підприємствах), посилюється колективне привласнення, що значно послаблює глибину основної суперечності (отже, й похідних форм її розвитку), а внаслідок цього — глибину економічних криз.

Значних змін зазнають похідні форми основної суперечності. Так, планомірність, яка була обмежена масштабами окремих підприємств, розвивається згодом у межах монополістичних об’єднань, державного сектору економіки і навіть міжнародних економічних об’єднань на зразок ЄС.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки встановиться ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності. Після цього кризовий спад припиняється й економіка входить у фазу депресії. Депресія — застій у розвитку народного господарства.

Її справедливо порівнюють із післяшоковим станом. Рух капіталу в’ялий. У цій фазі відбувається поступове відновлення перерваних кризою зв’язків, переливання капіталу у перспективніші галузі, а головне — масове оновлення основного капіталу.

Справа у тому, що напередодні кризи маса основного капіталу досягає таких розмірів, що з’являється його надлишок або така його кількість, для якої зниження норми прибутку не врівноважується зростанням її маси. Тоді додаткові інвестиції не приносять додаткового прибутку, засіб обмежується метою. У період кризи основний капітал руйнується

фізично або знецінюється. Зв’язок депресії з кризою полягає, передусім, у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає більшого піднесення.

Пожвавлення — зростання виробництва в обсягах, які були досягнені перед кризою. Вперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва, на робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. У суспільній свідомості живе сподівання на краще. Під час пожвавлення відновлюється докри- зовий рівень економічного розвитку й готується майбутнє піднесення.

Піднесення — швидке зростання виробництва, яке супроводжується скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та ін.

Характеризується тим, що економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні. Економічне зростання прискорюється, покращуються всі показники ринкової кон’юнктури, передусім, збільшується платоспроможний попит. Це сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо значних розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивні операції на біржах. Але саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду. До певного часу розвиток цих передумов приховують багатоланкова та розгалужена торговельна мережа, розвинена кредитна система, штучні дефіцити внаслідок спекуляцій на зростанні цін. І лише у період кризового спаду стає очевидним справжній стан речей, справжні масштаби нерівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага, якщо розуміти її як збіг сукупного попиту та сукупної пропозиції, є короткочасною, випадковим станом економічної системи.

Економічні кризи 90-х рр. відрізняються від криз попередніх десятиліть передусім своєю асинхронністю. Так, у Німеччині, Франції та деяких інших країнах у 1993 р. була криза, а в 1995—1996 рр. — депресія, тоді як у Японії глибша криза відбулася у 1997—1999 рр., у СІЛА вже майже 10 років нема кризи, що значною мірою пояснюється великим потоком іноземних інвестицій в економіку (наприкінці 90-х вони щорічно становили понад 500 млрд дол.), масовим освоєнням інформаційних технологій, значними соціальними витратами, антициклічною (передусім, антикризовою) політикою уряду та іншими чинниками.

Антициклічне регулювання економіки — свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, спрямовані на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон’юнктури і темпів економічного зростання.

Після Другої світової війни у більшості розвинених країн були розширені антикризові заходи держави, а також доповнені певними анти- циклічними заходами щодо пом’якшення циклічних коливань. Зокрема, антикризові заходи були розширені за рахунок стимулювання житлового будівництва. Держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює терміни погашення кредитів, розмір відсотка тощо, проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткування, зниження податків на прибутки корпорацій та ін. Узагальнюючим показником впливу держави на економічний цикл є частка державних витрат у ВВП, і передусім, державні закупівлі товарів і послуг. У середині 90-х років частка державних витрат у ВВП становила майже 35 % в Японії, а у Швеції (найвища серед розвинених країн світу) — понад 65 %.

Зокрема, у період високої економічної активності (або “перегріву” економіки за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що спричиняє подорожчання кредиту. Під час депресії та кризи вона підвищує резервну норму (нормативи обов’язкових відрахувань комерційних банків до резервів), знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це, у свою чергу, впливає на обсяг грошової маси. Перевага цього методу антициклічного регулювання в тому, що його можна застосувати дуже оперативно (без ухвалення відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.

Щоб розширити сукупний попит, держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умови прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед, у галузі економічної та соціальної інфраструктури (сферу транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.)

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного “перегріву” економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Водночас між вжиттям заходів щодо кредитно-грошової політики і певним результатом минає чимало часу. Так, за оцінками західних вчених, цей лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення — 10—24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.

Наднаціональні органи у країнах ЄС проводять, значною мірою, уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим фактором антициклічного регулювання, синхронізації економічного циклу.

Внаслідок цього, а також послаблення глибини основної суперечності, між сучасними економічними кризами (у повоєнний період і кризами XIX ст.) існують такі відмінності: 1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше; 2) замість надвиробництва товарів під час криз у минулому столітті має місце надвиробництво основного капіталу (у формі простою значної частини виробничих потужностей); 3) під час кризи у минулому відбувалося різке зниження цін, а за сучасних умов його, здебільшого, немає; 4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом протікання фаз власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення і піднесення; 5) на відміну від стихійного характеру криз у минулому, сучасні економічні кризи, механізм їх розгортання все більше піддаються регулюванню; 6) синхронізація економічного циклу, насамперед, фінансових криз, яка частково порушилася кризами 90-х.

Теорії циклів і закон циклічного розвитку економіки. В економічній літературі за критерієм тривалості розрізняють три типи циклічних коливань: 1) довгі економічні цикли, які тривають 48—55 років;

1) середні економічні цикли тривалістю 7—11 років; 3) короткі економічні цикли, що протікають упродовж 3—4 років.

Крім того, американський економіст С. Кузнєц обґрунтував наявність циклів тривалістю 18—25 років, основою яких є періодичне оновлення житла та деяких виробничих споруд. Крім цього, існують такі теорії циклічного розвитку: а) грошова теорія, яка пояснює цикл експансією (стисканням) банківського кредиту (Хоутрі та ін.); б) теорія нововведень, яка пояснює цикл використанням у виробництві важливих нововведень (Шумпетер, Хансен); в) психологічна теорія, яка трактує цикл як наслідок хвиль песимістичного та оптимістичного настрою, котрі охоплюють населення (Пігу, Беджгот та ін.); г) теорія недоспоживання, що вбачає причину циклу в занадто великій частці доходу, який іде багатим і заощадливим людям, порівняно з тим, що може бути інвестовано (Гобсон, Фостер, Катчингс та ін.); д) теорія надмірного інвестування, прибічники якої вважають, що причиною спаду є, швидше, надмірне, ніж недостатнє, інвестування (Ф. Хайєк, Л. Мізес та ін.).

Першу спробу осмислення довгих економічних циклів зробив англійський економіст У. Джевонс. Наявність довгих і середніх циклів досліджували у своїх працях М. Туган-Барановський, А. Афтальон, М. Ленуар. Проте науково обґрунтовану теорію тривалих циклічних коливань (довгих хвиль) створив російський учений М. Кондратьєв. Свої висновки він обґрунтував на основі вивчення динаміки товарних цін, виробництва вугілля, свинцю, чавуну, споживання мінерального палива, зміни величини номінальної заробітної плати, ренти більше як за 100 років.

В основі тривалих циклічних коливань лежить процес якісних змін базисних поколінь машин і технологій, транспортних засобів, великих споруд тощо у провідних галузях економіки. Зокрема, перед початком і на початку довгої хвилі відбувається відчутний прогрес у технології, якому передують значні технічні відкриття.

Виділена М. Кондратьєвим хвиля піднесення (кінець 80-х років

XVII ст. до 1810—1817 рр.) збігається з періодом розгортання промислової революції кінця XVIII — першої половини XIX ст. Довгі хвилі в економіці — тривалі циклічні коливання впродовж 40—60-х років, в основі яких лежить процес якісних змін базисних поколінь основних фондів.

У XIX ст. коливання у межах першого довгого економічного циклу були значною мірою пов’язані зі створенням парового автомобіля, з обсягами будівництва залізниць. Внаслідок цього відбувався прискорений розвиток металургійної, металообробної промисловості. Наприкінці XIX ст. центром економічних коливань стає обробна промисловість (автомобілебудування, літакобудування, створення двигунів внутрішнього згорання та ін.). Цей період збігається з хвилею піднесення третього циклу, який почався в 1891 — 1896 рр. і тривав до 1914—1920 рр. В економічній літературі переконливо стверджується, що третій цик л, основою якого є масове виробництво товарів широкого вжитку, особливого тривалого користування, завершився перед початком розгортання науково-технічної революції (до середини 50-х років XX ст.) і почався четвертий цикл. При цьому хвиля піднесення тривала з 1949 р. до 1966 р., після чого почалася хвиля спаду.

Невідворотність настання економічних циклів, починаючи з 1825 р., дає підстави стверджувати про наявність основних форм економічного закону у цій сфері. Отже, закон циклічного розвитку капіталістичної економіки — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між періодичним оновленням елементів технологічного способу виробництва в межах різних типів циклічних коливань та відповідними структурними змінами інших елементів економічної системи (відносин економічної власності, господарського механізму) і відновленням через певний час на цій основі макроекономічної рівноваги.

Основні причини економічної кризи в Україні та особливості розвитку її економіки. За період існування СРСР криз в Україні не було. На початку 90-х рр. Україна, згідно з оцінками західних експертів, була найбільш підготовленою до реформи серед країн СНД. У зв’язку з цим постає питання про причини найбільш руйнівної за всю її історію економічної кризи. У генетичному аспекті комплекс причин цієї кризи можна поділити на три групи: опосередковано успадковані від колишнього СРСР; спричинені недостатньою продуманістю та непослідовністю економічних реформ; причини, зумовлені необхідністю трансформації існуючої в Україні економічної системи в іншу.

Перша група причин:

  1. Майже повне або тотальне одержавлення економіки, власності, за якого 92 % всіх засобів виробництва перебували у руках держави, ними розпоряджалися загальносоюзні міністерства та відомства. Внаслідок цього в економіці був майже цілком відсутній плюралізм форм власності (колгоспно-кооперативна форма власності також була значною мірою одержавленою) і відповідних форм господарювання. Це виключало дію такої могутньої рушійної сили розвитку, як конкуренції між товаровиробниками різних форм власності за здешевлення продукції, за зростання якості виготовлених товарів і послуг, за споживача.
  2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці, зокрема між групами “А” і “Б”, про яку йшлося вище.
  3. Зосередження 95 % всієї власності, розміщеної в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Тому на її території створювалися “гнилі” моря, будувалися атомні електростанції поблизу міст, зосереджувалася надмірна кількість шкідливих виробництв тощо.
  4. Відчуження трудящих від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці (тобто відсутність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки), від управління власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільше таке відчуження від “нічийної” власності виявлялося у масовому її розкраданні.
  5. Значна мілітаризація економіки, коли на військові цілі витрачалося до 35 % ВНП, про що зазначалося раніше.
  6. Політика пограбування села, сутність якої розглядалась у темі “Підприємництво в аграрній сфері”.

Проте в наступний період деякі з цих причин не тільки не були усунені, а ще більше поглибилися. Так, зокрема, далі тривала політика пограбування села, ще більше зросло фізичне і моральне зношування основних фондів, поглибилися диспропорції, посилилось відчуження (технологічне та соціально-економічне) працівників від засобів виробництва та ін.

Головні причини другої групи:

  1. Розрив господарських зв’язків із країнами колишнього СРСР, насамперед із Росією, що призвело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту, до зупинення багатьох підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Адже лише 20 % промислового виробництва в Україні мало завершений технологічний цикл. Слід зауважити при цьому, що далеко не всі господарські зв’язки були раціональними (мали місце зустрічні перевезення, великі транспортні витрати тощо). Але їх треба було замінювати ефективнішими поступово.
  2. Відсутність науково обґрунтованої стратегії трансформації ко- мандно-адміністративної системи в більш розвинену і досконалу економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасного переходу до ринкової, соціально орієнтованої ринкової і змішаної економіки).
  3. Злам державного управління економікою і запровадження ринкових важелів, які використовувались у розвинених країнах світу майже століття тому.
  4. Ухвалення численних непрацюючих або руйнівних за своїми наслідками законів. Тому в Україні не існує науково обґрунтованої правової бази для здійснення пакету економічних реформ. Крім того, не було створено надійного механізму реалізації багатьох законів.
  5. Непродумане (без відповідної наукової концепції) запровадження купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість виконання функції захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи нафту в Росії по 90 дол. за тонну наприкінці 1993 р., Україна мала поставити товарів приблизно на 250 дол. На впровадження і підтримання купоно-карбованця держава витратила кілька десятків мільйонів доларів.
  6. Шокова лібералізація цін і ліквідація та знецінення трудових заощаджень, що звело до мінімуму норму заощаджень, підірвало купівельну спроможність більшості населення та відкинуло його за межі бідності.
  7. Придушення національного виробництва, майже повна втрата внутрішнього ринку, свідченням чого є засилля імпортних товарів (значною мірою, сумнівної якості), частка яких досягла у 1997 р. 90 %.
  8. Відсутність комплексної військово-технічної політики держави, узгодженої з соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів. Так, у 1991 р. питома вага військової продукції в загальному обсязі виробництва становила майже 23 %, а в 1996 р. — приблизно 3,4 %.
  9. Доларизація української економіки (тобто вільний обіг американського долара та інших іноземних валют на території країни).
  10. Ухвалення численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника (наприклад, непомірний податковий тягар). Крім того, такі декрети нерідко суперечили один одному, сіючи правовий хаос, нестабільність і непередбачуваність.
  11. Брак надійної фінансово-банківської системи, раціонального регулювання НБУ діяльності комерційних банків. У діяльності банківської та фінансової системи України повільно впроваджувалися сучасні методи та засоби обліку і контролю. Це призвело до масового перекачування безготівкового грошового обігу у готівковий що, у свою чергу, зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у тіньових структурах майже половини всієї грошової маси.
  12. Тіньовий характер роздержавлення й приватизації (масове оволодіння державною власністю клановими угрупованнями, частиною директорського корпусу та ін.), відчуження від цього процесу переважної більшості населення.
  13. Масовий відплив капіталу за кордон (щорічно становить до 5 млрд дол. і в сукупності досягає 60 млрд дол.).
  14. Брак належного інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона в середині 90-х років посідала 135 місце у світі).
  15. Значне зростання управлінського апарату.
  16. Майже цілковита відсутність політики структурної перебудови господарства, занепад галузей, що виробляють товари масового вжитку, і прискорений розвиток окремих енергозатратних галузей (наприклад, металургійної), які поглиблюють енергетичну кризу, сприяють перетворенню України на сировинний придаток. Так, за період 1990—1998 рр. частка матеріаломісткої та енергомісткої продукції в Україні зросла з 22 % до 59,6 %; водночас від 2 до 6 разів знизилася частка машинобудівної, легкої і харчової промисловості.
  17. Стрімке подорожчання енергоносіїв. Так, Росія продає газ на кордоні Польщі по 60 дол. за 1000 кубічних метрів, на кордонах Франції та України — по 80 дол. У другій половині 90-х рр. Україна щорічно переплачувала Росії за газ до 2 млрд дол.
  18. Відсутність науково обґрунтованої наукової, промислової політики, політики ціноутворення.
    1. Отримання значних кредитів на невигідних умовах (для закупівлі товарів та ін.), внаслідок чого зростали зовнішній борг і виплата відсотків за ним, які не давали (або давали незначною мірою) можливості вдосконалювати систему продуктивних сил.
    2. Надмірний податковий тягар, вилучення в окремі роки амортизаційних відрахувань до державного бюджету, що разом з іншими чинниками унеможливлювало навіть просте відтворення основних фондів.
    3. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи, які з 1991 по 1999 рік оцінюються у 5 млрд дол.
    4. Незадовільний стан освоєння власних енергоносіїв, зростання енергомісткості виробництва.
    5. Надмірно швидка зміна урядів.

Внаслідок названих чинників тіньова економіка досягла майже 60 % сукупної народногосподарської діяльності.

Третя група причин глибокої та затяжної економічної кризи зумовлена самим процесом трансформації адміністративно-командної економіки у ще більш недосконалу соціально-економічну систему — капіталізм взірця XIX ст., але з мінімальним соціальним захистом населення.

У 2000 р. в Україні почалось економічне піднесення, обсяг ВВП збільшився приблизно на 6 %, були погашені заборгованості з виплати пенсій, регулярно почала виплачуватися заробітна плата, вперше було досягнуто позитивний баланс зовнішньої торгівлі, дещо скоротились обсяги державного боргу.

Проте реальна заробітна плата переважної більшості найманих працівників скоротилась більше, ніж на 7 %, посилилась диференціація доходів населення, збільшилась чисельність бідних і ступінь бідності, залишились великі заборгованості за заробітною платою за минулі роки, не подолана криза неплатежів, зросли темпи інфляції (але значно скоротились у першій половині 2001 р.), не розпочалися структурні реформи тощо.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Що означає економічне зростання в економічному і політеконо- мічному аспектах?
  2. Які відмінності між економічним зростанням і економічним розвитком?
  3. Які існують типи економічного зростання і у чому полягає відмінність між ними?
  4. Що означає ефективність і якість економічного зростання?
  5. Охарактеризуйте суспільну форму економічного зростання на нижчій стадії капіталізму.
  6. У чому полягає сутність нагромадження капіталу?
  7. Що означає розвиток окремих елементів економічної системи?
  8. Які чинники впливають на економічне зростання?
  9. Яка різниця між валовими і реальними інвестиціями?
  10. Що означає норма нагромадження і як вона вимірюється?
  11. У чому полягає сутність закону нагромадження капіталу?
    1. Охарактеризуйте політекономічну сутність інвестицій та їх відмінність від капіталовкладень.
    2. Які основні риси НТР і в чому полягає її сутність?
    3. Які особливості сучасного стану НТР?
    4. Охарактеризуйте вплив НТР на економічне зростання.
      1. Які найважливіші моделі економічного зростання?
      2. Назвіть основні причини економічних циклів і криз.
      3. Дайте аналіз основних поглядів вчених щодо причин економічних криз.
      4. Які фази економічного циклу і у чому їхня сутність?
      5. Які засоби використовує держава для антициклічного регулювання?
      6. Які чинники економічної кризи в Україні успадковані від СРСР?
        1. Які дії “реформаторів” спричинили поглиблення кризи в Україні?
        2. Які особливості кризи 90-х рр. у розвинених країнах світу?
        3. Які основні цикли існують, і як вони відображені в теорії циклів?
        4. У чому полягає сутність закону циклічного розвитку економіки?

загрузка...