Навігація
Посилання


Політична економія

§ 1. Сутність і форми зайнятості


  • Зайнятість як економічна категорія.
  • Основні форми зайнятості.
  • Теорії зайнятості.
  • Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили.

Зайнятість як економічна категорія. Незважаючи на велику пізнавальну роль категорії “зайнятість” у системі економічних категорій та її практичну спрямованість, вона не отримала чіткого обґрунтування, свідченням чого є не лише широкий спектр поглядів вчених щодо її змісту, але й значна розбіжність.

Так, в “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна зайнятість населення розглядається як “діяльність громадян, пов’язана із задоволенням їх особистих потреб, що, зазвичай, приносить їм заробіток (трудовий дохід)”. У “Короткій економічній енциклопедії” ця категорія трактується як 1) економічні відносини, що характеризують взаємовідносини між людьми з приводу участі у господарській та іншій діяльності; 2) діяльність громадян, що не порушує чинне законодавство і має на меті задоволення особистих і суспільних потреб. У підручнику “Економічна теорія” за редакцією І. Ніколаєвої зайнятість “... відображає відповідність попиту і пропозиції на робочу силу”.

У підручнику “Політична економія” за редакцією Г. Башнянина зайнятість характеризується як “сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю в суспільно корисній діяльності, яка приносить заробіток або дохід”. У підручнику “Економічна теорія: політекономічний аспект” зайнятість розглядається як діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі.

Якщо виходити з того, що людина у процесі праці отримує задоволення (при змістовній праці), а отже, задовольняє особисті потреби, то це характеризує зайнятість з погляду речового змісту. Але в даному випадку не слід оминати увагою задоволення колективних потреб, які лежать в основі колективних економічних інтересів і органічно пов’я- зані з колективним типом власності. Інакше матиме місце спрощений підхід, запозичений, здебільшого, з праць західних економістів, які ігнорують колективний тип власності. Важливо також сутність зайнятості пов’язувати зі змістом поняття “праця”. Тому з погляду речового змісту зайнятість можна визначити як усвідомлену діяльність людей, спрямовану на створення товарів і послуг з метою задоволення особистих, колективних і суспільних потреб, яка приносить їм дохід.

Таким визначенням можна обмежитись, якщо розглядати зайнятість як загальну економічну категорію. Проте у політичній економії вона слугує однією зі сторін категорії, яку слід доповнити соціальною формою і синтезувати, відтак, в цілісну політекономічну категорію.

З огляду на це некоректно в загальноекономічній категорії “зайнятість” виділяти економічні, а тим більше, правові, соціальні, національні відносини. Економічні відносини, як зазначилося, включають не лише виробничі (відносини економічної власності), а й техніко-еко- номічні та організаційно-економічні. Хоча з приводу діяльності, що характеризує з

айнятість, і виникають між різними суб’єктами економічні відносини, але в політекономічному контексті необхідно обмежитись лише виробничими відносинами (суспільна форма продуктивних сил), що, однак, характеризує зайнятість у певному типі суспільства.

Отже, з погляду суспільної форми зайнятість при капіталізмі — це певна сукупність виробничих відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями, формування розподілу і перерозподілу трудових ресурсів для його участі в суспільно корисній праці і забезпеченні розширеного відтворення робочої сили.

У межах цієї сукупності відносин вирішальну роль відіграють відносини економічної власності. їхня приналежність до проблеми зайнятості зумовлена, по-перше, тим, що залежно від типу власності формуються різні види зайнятості; по-друге, така зайнятість здійснюється з неоднаковою інтенсивністю праці, а отже, по-різному використовується робоча сила, привласнюється створений нею необхідний і додатковий продукт; по-третє, зайнятість у масштабі країни передбачає розподіл робочої сили між регіонами в тісному взаємозв’язку з переливанням капіталу (капіталістичної власності на галузевому і міжгалузевому рівнях); по- четверте, певні види зайнятості (наприклад, управління вищої та середньої ланок з одного боку, наймані працівники з другого) закріплюється за представниками різних класів, місце і роль яких у соціально-еко- номічній структурі суспільства залежить, передусім, від власності на засоби виробництва.

Сукупність виробничих відносин між людьми, що виникають з приводу зайнятості, виражається у певному колі економічних категорій: повна зайнятість, ефективна зайнятість, подвійна зайнятість, випадкова зайнятість, вторинна зайнятість, індивідуальна (сімейна) трудова діяльність, колективна трудова діяльність, інтенсивна праця, понаднормова праця та ін.

Виробничі відносини з приводу зайнятості при капіталізмі формуються за сучасних умов з активною участю трьох суб’єктів: класу капіталістів (різних прошарків і верств), яких у позитивній економічній теорії називають роботодавцями, класу найманих працівників (різноманітних груп і прошарків) і держави, яка виступає і як підприємець, і як орган, що активно впливає на зайнятість у недержавному секторі, регулює відносини економічної власності у цій сфері.

Якщо узагальнити сказане, то можна дати таке визначення зайнятості за умов капіталізму: це сукупність виробничих відносин між різними економічними суб’єктами (найманими працівниками, капіталістами і державою), що виникають у процесі забезпечення працездатного населення робочими місцями та усвідомленої діяльності людей, спрямованої на виробництво товарів і послуг з метою створення прибутків для власників капіталу, отримання доходу на відтворення робочої сили і задоволення суспільних потреб.

Виробничі відносини з приводу зайнятості розвиваються у певну сукупність таких відносин у різних формах зайнятості. Ці відносини є ядром економічних відносин, що виникають у процесі забезпечення працездатного населення роботою та відповідних видів діяльності. До останніх також входять організаційно-економічні відносини з приводу пошуку вакантних робочих місць, процесу влаштування на роботу, організації робочого місця, підвищення кваліфікації, стосунків між менеджерами різних ланок і найманими працівниками у процесі виконання останніми своїх обов’язків та ін. Техніко-економічні відносини, притаманні процесу зайнятості, характеризують розподіл робочої сили залежно від розвитку суспільного поділу праці, дії закону переміни праці тощо.

Відтак економічні відносини з приводу зайнятості доповнюються системою надбудовчих відносин — правових, політичних, національних та ін. Так, правові відносини відображають право на працю, на зайняття певними видами діяльності, на певну винагороду за виконану роботу та ін. і здебільшого втілюються у колективних договорах на макро- і мікро- рівнях. Політичні відносини, що супроводжують економічні відносини зайнятості, фокусуються у державному регулюванні зайнятості, політиці зайнятості. Національні відносини щодо зайнятості характеризують наявність або відсутність дискримінації у процесі працевлаштування мігрантів, національних меншин з боку капіталістів, політику держави у цій сфері та ін.

Основні форми зайнятості. У зарубіжній та вітчизняній економічній літературі виділяють різні форми зайнятості. Так, у “Словнику сучасної економічної теорії”, підготовленому англійськими вченими, виокремлюється подвійна, випадкова та зайнятість, що не підлягає класифікації. У “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна називають видиму (що відображає недостатній рівень зайнятості, зокрема, зайнятих неповний робочий день) і приховану (яка характеризує недовикористання робочої сили, зокрема низьку продуктивність праці, нераціональне використання кваліфікації працівника), а також первинну (зайнятість, що виникає безпосередньо після інвестування певного капіталу) і вторинну (наявність додаткової роботи в осіб, що мають основну роботу) зайнятість.

Український економіст М. Кім зазначає, що форми зайнятості класифікують за соціально-економічними (за формами власності та господарювання, соціальним складом населення) та організаційно-економічними критеріями (тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості: постійна чи тимчасова; повна або часткова; основна (первинна) і додаткова (вторинна). Крім того, він виділяє у розвинених країнах світу гнучку зайнятість (якою охоплена 1/3 робочої сили і означає нестабільність, відхилення від нормативного робочого часу, нестандартні умови праці, високу професійно-кваліфікаційну і територіальну мобільність працівників, гнучку оплату праці) і традиційну (якою охоплено 2/3 робочої сили і яка характеризується повним робочим днем, стабільністю праці, регламентуванням робочого часу). У межах гнучкої зайнятості він виокремлює такі форми, як тимчасова робота, надомниц- тво, поділ робочого часу між двома і більше працівниками, альтернативний і скорочений робочий тиждень тощо.

За умов адміністративно-командної системи існували значні масштаби нерегламентованої зайнятості, а отже, без сплати податків, що було різновидом тіньової економіки.

З погляду найповнішого використання працездатного населення, інтересів суспільства, а отже, використання найдосконалішої форми національного багатства слід виділяти повну зайнятість. Остання означає надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім’ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Ця форма зайнятості є ознакою справедливого демократичного суспільства, оскільки дозволяє кожному бажаючому реалізувати свої сутнісні сили у процесі праці у разі її змістовності, сприяє втіленню одного з фундаментальних прав людини (після права на життя), а також є надійним чинником соціального захисту. Водночас ця форма зайнятості є соціальною за наявності високої організації й ефективності суспільного виробництва. У разі їх відсутності вона не зможе виконати своїх функцій, гальмуватиме стимули до праці.

Наступною за значимістю формою зайнятості з погляду тих же критеріїв є раціональна зайнятість. Така зайнятість наявна в суспільстві при оптимальній (раціональній) структурі народного господарства з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів відповідно до потреб технологічного способу виробництва, адекватності структури робочих місць і трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньо-кваліфікаційної структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється для поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів тощо.

Капіталістичному типу суспільства найбільшою мірою відповідає ефективна зайнятість, тобто зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог основного економічного закону, інтенсивного типу відтворення, а отже, критеріїв економічної доцільності найефективнішого використання основних типів капіталістичної власності і капіталу. Водночас ця форма зайнятості зорієнтована на скорочення ручної праці.

Вона передбачає наявність циклічного характеру капіталістичного виробництва, а отже, резервної армії праці, значне недовикористання виробничих потужностей тощо.

Трудова діяльність за формами власності здійснюється на державних, колективних та приватних підприємствах. Приватні підприємства, у свою чергу, поділяються на індивідуальні (сімейні) трудові та приватнокапіталістичні. Переважна частина працездатного населення у розвинених країнах світу зайнята у недержавному секторі. З погляду структури народного господарства більша частина працездатного населення працює у сфері нематеріального виробництва (майже 2/3 від загальної кількості, а в США — понад 7 %). У сільському господарстві зайнято від 2,5 % до 5 % загальної кількості робочої сили, в Україні — до 18 %.

У країнах СНД, у тому числі в Україні, переважає зайнятість, що відповідає технологічному способу виробництва, який базується на ручній та механізованій праці. Розвинені країни світу пройшли цей етап у 40— 50-х роках XX ст. Нині там активно формується інформаційний тип зайнятості, тобто переважання у складі працівників, осіб, пов’язаних з відтворенням людини, збиранням, переробкою та наданням інформації у сфері виробництва й обігу та ін. Зростають витрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промисловості. У США, наприклад, проходять перепідготовку 75—85 % керівників, спеціалістів, робітників. У приватному секторі щороку навчається майже третина зайнятих.

Відповідно до Закону України “про зайнятість”, прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., до зайнятих належать особи, що працюють за наймом, працюють самостійно (ІТП, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери); обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об’єднаннях; які проходять дійсну службу у збройних силах; які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання; направлені на виконання громадських оплачуваних робіт, ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку; громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Організаційно-правовими формами реалізації зайнятості населення є наймана праця за трудовою угодою у державному секторі, на підприємствах приватного та колективного типів власності, асоційована праця на підприємствах, де працівник є співвласником (шляхом володіння відповідною часткою акцій, яка перетворює його на співвласника), особиста праця на підприємствах приватної трудової власності, робота на спільному підприємстві, на орендованому та ін.

Теорії зайнятості. Такі теорії розмежовуються, передусім, за основними напрямами сучасної економічної думки. Так, неокласичний напрям базується на положеннях теорії А. Сміта, згідно з якими ринок праці повністю регулюється ринковими законами саморегулювання, а ціна праці (рівень заробітної плати) визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Шляхом підвищення або зниження заробітної плати регулюється також попит на працю та її пропозиція.

Сучасні представники неокласичного напряму (американські економісти А. Лаффер, М. Фелдстайн, англійські вчені А. Маршалл, А- Пігу та ін.) основним регулятором ринку праці називають реальну заробітну плату (ціну праці). Змінюючись за умов досконалої (вільної) конкуренції, реальна заробітна плата рухається у бік рівноваги на такому рівні, де обсяг ринкового попиту на працю врівноважується з її пропозицією. А. Пігу намагався довести, що кількість робітників, зайнятих у виробництві, знаходиться в оберненопропорційній залежності від рівня заробітної плати; що для досягнення повної зайнятості потрібно знизити зарплату, що така рівновага мала місце до Першої світової війни (1914—1918 рр.), а відтак, була порушена державним соціальним страхуванням і діяльністю профспілок.

Монетаристські теоретики (А. Роббінс, М. Фрідмен, Е. Фелпс, Ф. Хаєк та ін.), які також належать до неокласичного напряму, дотримуються основних постулатів ринкової економіки, за якої механізм гнучких ринкових цін визначає раціональний рівень зайнятості, досягнення довготермінової рівноваги і макроекономічної стабільності можливе за умов вільного ринку, а отже, динамічної зміни заробітної плати, а державне втручання, вплив монополій і профспілок призводить до порушення цього механізму. Зокрема, регулювання сукупного попиту шляхом проведення бюджетної політики призводить, на їхню думку, до розкручування інфляційної спіралі. Крім того, М. Фрідмен намагався обґрунтувати поняття “природний рівень безробіття”, який визначається рівнем структурного і фрикційного безробіття та відсутністю циклічного, про сутність яких буде сказано далі (при розгляді наступного питання). Г. Манків визначає її як рівень безробіття за нормального стану економіки. За умов невтручання держави, монополій і профспілок у регулювання зайнятості відхилення рівня зайнятості від цього “природного рівня” нібито є короткотерміновим.

У неокласичній теорії зайнятості викликає заперечення, по-перше, запровадження до наукового обігу поняття “природний рівень безробіття”. Оскільки природа до цього ніякого відношення не має, то за постійне зростання армії безробітних в умовах капіталізму представники цієї теорії намагаються зняти вину з антигуманної економічної системи. До того ж вважається, що цей рівень не є постійним і змінюється, зазвичай, у бік зростання (так, якщо на початку 60-х рр. XX ст. він становив 4 %, то у 80-х рр. — уже 7—8 %). Отже, загострення проблеми зайнятості внаслідок поглиблення суперечностей капіталізму легко “пояснюється” не залежними від діючої системи чинниками. Крім того, твердження про недоцільність державного втручання з метою регулювання зайнятості, зменшення рівня безробіття відповідає реаліям

XVI ст. — максимум початку XX ст., а отже, носить позаісторичний характер. Тому більш наближеними до дійсності є аналіз багатьма західними економістами зайнятості за умов таких форм недосконалої конкуренції, як монопсонія (наявність на ринку праці одного підприємця- капіталіста — так званого роботодавця), білатеральної монополії (взаємодії одного “роботодавця” і профспілки працівників) та ін.

Надзвичайно реакційний характер властивий твердженням моне- таристів про негативну роль соціальної політики у процесі працевлаштування, оскільки виплати з безробіття, особливо великі розміри допомоги, не виключають неробства, стримують інтенсивний пошук нових робочих місць, а запровадження мінімальної заробітної плати перешкоджає підприємцям у пошуку низькооплачуваних найманих працівників. Негативно оцінюють монетаристи наявність таких джерел доходів для останніх, як виплати з пенсійних і страхових фондів, діяльність яких зумовлює зростання ціни некваліфікованої праці. Тому держава має, на їхню думку, лише підтримувати ринковий механізм працевлаштування. Якщо окремі з них (наприклад Ф. Хаєк) і погоджуються на певне втручання держави в ці процеси, то лише з метою розв’язання проблем структурного безробіття.

Про відірваність рецептів неокласичної школи від реалій свідчить і той факт, що значне скорочення реальної заробітної плати за умов інфляції не зменшує, а збільшує пропозицію робочої сили (а отже, й праці), зокрема зростає подвійна зайнятість, додаткових засобів існування шукають працездатні пенсіонери, студенти.

Дещо досконалішою моделлю (теорією), яка частково вирішує проблеми ринкового механізму зайнятості, є концепція “гнучкого ринку праці”. Представники цієї концепції (Р. Буае, Г. Стендінг та ін.) виступають за активне використання різних форм мобільності — територіально-галузевої на макрорівні; оптимальне розміщення працівників серед різних підрозділів підприємства, на рівні окремої бригади (ротація робочих місць, взаємозамінюваність та ін.), маневреність щодо організаційних форм наймання — на мікрорівні; щодо соціальних форм захисту на макро- і мікрорівнях.

У кейнсіанській теорії зайнятості (представниками якої є С. Домар, Дж. Робінсон, Р. Харрод, Е. Хансен та ін.) ринкова система регулювання зайнятості справедливо вважається недосконалою. Рівень зайнятості та реальної заробітної плати, попит на працю та інші макроеко- номічні показники визначаються, на їхню думку, не на ринку праці, а масштабами ефективного попиту на ринках інвестиційних (тобто на засоби виробництва) та споживчих товарів і послуг, а також основною фазою промислового циклу — кризою (спадом за термінологією західних вчених). Водночас на ринку праці встановлюється рівень заробітної плати та величина пропозиції праці, яка, однак, не відіграє вирішальної ролі у формуванні фактичної зайнятості. У свою чергу, недостатній рівень споживчого попиту Дж. Кейнс пояснював основним психологічним законом, про який уже йшлося раніше. Крім того, частина доходів заощаджується з метою накопичення для здійснення підприємницької діяльності, забезпечення необхідними ліквідними ресурсами. Щоб послабити або нейтралізувати дію цих чинників, кейнсіанці пропонують збільшувати, передусім, інвестиційний попит шляхом зростання державних витрат (зокрема інвестиційної діяльності держави), а також ефективного кредитно-грошового регулювання.

Важлива роль у кейнсіанській теорії зайнятості відводиться структурі ефективного попиту, тобто його розподілові між різними галузями.

Крім того, вона використовує принцип мультиплікатора, згідно з яким зростання державних капіталовкладень (наприклад, розширення громадських робіт) створює певну кількість робочих місць (“первинну зайнятість”), а їхній споживчий попит при отриманні заробітної плати стимулює “вторинну зайнятість” — збільшення кількості робочих місць у галузях, де виготовляють споживчі товари. Співвідношення між загальним і первинним зростанням зайнятості і є мультиплікатором зайнятості.

Реальними щодо практики капіталістичної дійсності є такі рекомендації кейнсіанців, як підтримка державою підприємництва, надання кредитів підприємцям, зменшення норми відсотка, політика контрольованої інфляції та ін.

Представники інституціонального напряму (Дж. Гелбрейт, Дж. Дан- лоп, Л. Ульман та ін.) відстоюють ідею, що вирішення проблеми зайнятості можливе шляхом проведення інституціональних реформ, вдосконалення професійно-освітньої, статево-вікової структури робочої сили та адекватної їм заробітної плати тощо.

У сучасній марксистській теорії зайнятості вирішення проблеми забезпечення роботою працездатного населення ставиться у залежність, передусім, від типу соціально-економічної системи, від ступеня соціалізації капіталістичного способу виробництва, а отже, подолання відчуженості від засобів виробництва та управління власністю тощо. Водночас вона не заперечує доцільності використання конструктивних пропозицій інших напрямів економічної теорії. Радикальнішими засобами вирішення цієї проблеми навіть за умов сучасної змішаної економіки є конституційне закріплення права на працю, якого немає у багатьох країнах, скорочення тривалості робочого дня, ліквідація функціональної неграмотності мільйонів найманих працівників, забезпечення їх суміжними спеціальностями та професіями та ін.

Крім названих теорій певного поширення набула контрактна теорія зайнятості, представники якої (М. Бейлі, Д. Гордон та ін.) стверджують, що підприємці і наймані працівники вступають між собою у довготермінові взаємовигідні договірні (контрактні) відносини, за яких гарантується стабільна заробітна плата — у період погіршення економічної кон’юнктури вона не знижується, а під час піднесення — різко не зростає, тобто відбувається її поступове і рівномірне збільшення залежно від зростання продуктивності праці.

Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили. Аналогічно тому, як робоча сила є однією зі сторін людини-працівника, на макрорівні сукупна робоча сила є складовою сукупного працівника. Сукупний працівник — це взаємопов’язаний технологічним способом виробництва, передусім, суспільним поділом праці, комбінований персонал працівників, які безпосередньо або опосередковано беруть участь у створенні суспільних споживчих вартостей (у т. ч. втілених у послугах), що формують чистий національний продукт. Це поняття стосується техніко- економічних категорій.

Сукупний працівник є носієм сукупної робочої сили. Його формування почалось за умов першого та другого великих суспільних поділів праці і зумовлене, насамперед, розвитком суспільного характеру виробництва, поглибленням поділу праці (а отже, спеціалізації виробництва) та кооперації виробництва і праці. Найважливішими етапами становлення сукупного працівника були проста капіталістична кооперація, мануфактура і фабрика (матеріальною основою якої стало крупне машинне виробництво), кожна з яких була, водночас, окремим видом підприємств на нижчій стадії капіталізму.

Формування сукупного працівника на мікрорівні поступово поширюється на макрорівень, тобто пов’язує робітників в окремих сферах і галузях народного господарства у комбінований персонал працівників, окремі ланки якого (персоналу) хоча й безпосередньо не впливають на предмети праці (наприклад, менеджери різних ланок та ін.), але без їхньої праці створення чистого національного продукту не можливе.

Значний вплив на формування сукупного працівника здійснює НТР, яка поглиблює суспільний поділ праці, сприяє утворенню нових загонів сукупного працівника, особливо другий її етап, пов’язаний із розгортанням інформаційної революції, а отже, значним збільшенням працівників, зайнятих збиранням, обробкою, зберіганням та передаванням інформації. У широкому розумінні до сукупного працівника належать усі категорії працездатного населення, зайняті безпосередньо або опосередковано продуктивною працею, у т. ч. зайняті у сфері духовного виробництва.

Процес формування сукупного працівника поступово переростає межі окремих національних країн і набуває інтернаціонального характеру, в основі якого лежить поглиблення міжнародного поділу праці. Він посилюється діяльністю ТНК, утворенням інтеграційних регіональних об’єднань.

Суспільною формою категорії “сукупний працівник” могло б стати поняття “сукупний власник” або “асоційований власник”. Такий висновок випливає із наявності двох сторін у людини-економічної, тобто люди- ни-працівника і людини-власника та екстраполяції їх на макрорівні. Проте утворення сукупного (асоційованого) власника за умов капіталістичного способу виробництва не можливе, оскільки він базується на відчуженні переважної більшості працездатного населення від засобів виробництва та управління власністю, від політичної влади тощо. Водночас залежно від інтенсивності дії закону соціалізації капіталістичної економіки, ступеня такої соціалізації відбувається поступовий процес формування асоційованого власника.

Відтворення сукупної робочої сили знаходиться у прямій та опосередкованій залежності від зайнятості. Пряма залежність між ними виявляється в тому, що, по-перше, зі зростанням чисельності зайнятих збільшується обсяг чистого національного продукту (у т. ч. національного доходу), який іде на споживання, по-друге, поступово зростає величина реальної заробітної плати, про що уже зазначалось, по-третє, вдосконалюється якість сукупної робочої сили (її загальноосвітній, кваліфікаційний рівні тощо), а отже, її здатність створювати більші обсяги національного доходу тощо.

Опосередкований взаємозв’язок між цими величинами (зайнятістю і відтворенням сукупної робочої сили) виявляється, по-перше, у тому, що зі зростанням кількості і реальної заробітної плати зайнятого населення збільшується сума податків до державного бюджету, значна частка яких спрямовується на соціальні витрати. По-друге, чим більша частка національного доходу одержавлюється, тим могутнішою стає гігантська сила держави, а отже, її здатність розширювати свої економічні функції, у т. ч. збільшувати інвестиції в економіку, сприяти створенню нових робочих місць, здійснювати захист довкілля, що теж впливає на якість робочої сили. Значну роль держава відіграє, зокрема, у послабленні глибини економічних криз, а отже, частково перешкоджає вивільненню зайнятої робочої сили.

Прямі та опосередковані зв’язки між повною зайнятістю і відтворенням сукупної робочої сили деформуються за умов безробіття.


загрузка...