Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Основні форми і методи державного регулювання та їхній механізм


  • Форми державного регулювання: планування і програмування економіки.
  • Основні методи державного регулювання економіки (фінансова, фіскальна, грошово-кредитна, науково-технічна політика).
  • Становлення механізму господарювання в Україні та шляхи його удосконалення.

Форми державного регулювання: планування і програмування економіки. В економічній літературі існують суперечливі підходи щодо розмежування форм і методів державного регулювання. Одні автори розрізняють типи такого регулювання (короткотермінове і довготермінове), інші виділяють адміністративне і правове регулювання, пряме і опосередковане економічне регулювання, а в межах останнього окремі форми, треті — форми державного регулювання економіки без подальшого поділу, четверті до форм відносять короткострокове і довгострокове планування.


Найлогічніше серед форм державного регулювання виділяти планування (довготермінове, середньотермінове і короткотермінове), програмування і прогнозування, а до методів (тобто способів або засобів впливу держави на суб’єкти господарювання) — економічне регулювання, правове регулювання й адміністративне регулювання. Найважливішими з-поміж них є економічне регулювання, яке, у свою чергу, поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики). Правове регулювання здійснюють внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо). Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші дії.

Основними формами державного регулювання, як зазначалось, є планування та програмування економіки. Планування на макрорівні (макроекономічне планування) є формою управління народним господарством (а отже, формою державного регулювання економіки), що передбачає визначення цілей, розробку (складання) планів та їх реалізацію (з урахуванням шляхів досягнення) на основі наукового передбачення, що, у свою чергу, базується на пізнанні економічних законів. На мікрорівні планування передбачає складання бізнес-планів, короткотермінових оперативних програм та завдань.

Планування слід відрізняти від планомірності. Остання категорія виражає глибшу сутність, оскільки є безпосередньою формою вияву закону планомірного розвитку, дія якого зумовлена, передусім, еволюцією технологічного способу виробництва, а планування є методом реалізації планомірності.

Матеріальною основою планомірності є спочатку розвиток технологічного способу виробництва на машинній праці. Так, якщо за умов простої капіталістичної кооперації планомірність обмежувалась окремим підприємством і базувалася на одиничному поділі праці у

формі подетальної та поопераційної спеціалізації окремих працівників, то за машинного виробництва виробничі функції окремого робітника закріпилися за окремими підприємствами. Тому подетальна та поопераційна спеціалізація найманого робітника у межах одиничного поділу зумовила технологічну залежність окремих підприємств, їх підпорядкування єдиному контролю. В цей час (до кінця XIX ст.) виробництво стає все більш суспільним, поглиблюється суспільний поділ праці. Це розширює матеріальну основу планомірності, свідомого регулювання виробництва, позаринкових форм зв’язку за рахунок внутрішньофірмових виробничих зв’язків. Хоча сфера ринкових форм зв’язку розширюється і вони домінують, межі планомірності збільшуються до монополістичних об’єднань, особливо у формі трестів. Трести виробляють товари не анархічно, а за обліком.

Щодо розширення меж планомірності у сфері безпосереднього виробництва всередині фірм, то ця тенденція за сучасних умов не обмежується гігантськими корпораціями, а пробиває собі дорогу в їхніх взаємозв’язках із багатьма дрібними та середніми підприємствами — постачальниками окремих деталей. Так, до контрактних відносин з американською автомобільною корпорацією “Дженерал моторз” залучено майже 40 тис. підприємств.

З розвитком суспільного характеру виробництва в межах приватнокапіталістичної форми власності, хоч і повільніше, еволюціонує колективний характер привласнення. Воно поступово стає колективним, але здійснюється спочатку в інтересах капіталістів, об’єднаних в акціонерне товариство. Однак межі планомірності, свідомого регулювання й контролю ще більше розширюються. Але такий контроль здійснює невелика група осіб.

На початку XX ст. продуктивні сили починають переростати межі окремих монополістичних об’єднань, що зумовлює інтенсивніше одер- жавлення економіки, посилення ролі держави у розвитку продуктивних сил.

Після 30-х років домінуючою формою суспільного поділу праці стає подетальна та поопераційна форми одиничного поділу, а їх матеріальною основою — комплексна механізація й автоматизація виробництва. Від середини 50-х років формується новий технологічний спосіб виробництва, заснований на автоматизованій праці. У цей період продуктивні сили починають переростати масштаби як окремих національних держав, так і масштаби окремих наднаціональних угруповань (інтернаціоналізація одиничного поділу праці). Цей процес відбувається за допомогою і ринкових, і позаринкових форм зв’язків. Якщо за умов загального й особливого поділів праці збільшення кількості галузей промисловості супроводжується повним юридичним, технологічним та економічним відокремленням спеціалізованих підприємств, то за умов панування одиничної форми поділу праці кожне з них технологічно взаємопов’язане з іншими. Всі виробничі одиниці, навіть ті, що знаходяться у різних країнах, мають працювати за єдиним технологічним планом, дотримуватися єдиного ритму виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. Якщо за умов особливого поділу праці взаємозв’язок відокремлених одна від одної сфер виробництва при їхньому злитті в сукупний суспільний виробничий організм за наявності соціально-економічної відокремленості супроводжувався купівлею-прода- жем товарів, і мала місце опосередкована форма зв’язку, то за одиничного поділу праці відбувається пряма, безпосередня взаємодія між його ланками, і результати окремих видів відокремленої праці всередині гігантських фірм вже не є товарами у класичному значенні цього поняття. Такими вони стають лише після завершення виробничого циклу, після придбання іншими компаніями.

Ці процеси значно посилили дію тенденції до планомірності розвитку, позаринкові форми зв’язку (тобто безпосередньо суспільні форми), масштаби свідомого регулювання економіки. Від цього часу планомірна форма зв’язку значно поглибилася і здійснюється у межах різних форм власності в усіх сферах суспільного відтворення. Так, у безпосередньому процесі обміну внаслідок поширення роботи на замовлення та широкої інформованості виробників, планомірного формування попиту на продукцію тощо ринок у значенні просторових меж, в яких відбувається процес обміну, зникає. Здійснюються, зокрема, довготермінові коопераційні зв’язки між виробниками і споживачами: перші розробляють план своєї майбутньої діяльності разом із постачальниками обладнання та споживачами, відбувається формування торгово-промислових комплексів, інтеграція великих промислових корпорацій із торговельними компаніями. Крім того, за сучасних умов зростає роль таких форм співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, компаній, обмін патентами, науково-технічною інформацією.

Тому важливою функцією держави стає розробка довготермінових (на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які насичують економічну систему всебічною інформацією і таким чином посилюють зворотні зв’язки та сприяють стабільності всієї системи. Держава створює також центр, який управляє економікою, орган управління. Центр формує (з різним ступенем адекватності) об’єктивну мету системи, висуває загальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо. Об’єктами державного регулювання є система продуктивних сил (зокрема, розвиток засобів виробництва, передусім, у галузях, що визначають НТП, завдяки реалізації політики прискореної амортизації, державного стимулювання інноваційних процесів; робочої сили — внаслідок розвитку освіти, охорони здоров’я, перекваліфікації робітників, захисту навколишнього середовища тощо; науки (особливо фундаментальних наукових досліджень), система виробничих відносин або відносин економічної власності, весь суспільний спосіб виробництва.

Таким чином, планомірність із тенденції, що розвивається і обмежена за капіталістичного способу виробництва спершу окремим індивідуальним підприємством (дрібним і середнім за розміром), відтак гігантськими монополістичними об’єднаннями, у тому числі транснаціональними корпораціями, яка пізніше поширилася на рівень національної економіки та наднаціональних економічних організацій (на розвиток Європейського Союзу), нині перетворилася на закон економічного розвитку.

Якщо планомірність перетворилася з тенденції на закономірність і економіка сучасних передових країн стала планомірно керованою, то й економіці України слід використовувати систему планування і ринковий механізм. Французький економіст Ж. Сапір, аналізуючи шляхи виходу з кризи економік країн СНД та їх стабілізації, достатньо обґрунтовано зазначає, що для успішного посилення комерційних норм поведінки нині фірмам бракує певної форми планування. “Одне це слово у наш час викликає жах, — зауважує вчений, — і все ж його варто реабілітувати. Жодна комерціалізація і, отже, жодна приватизація не можлива, якщо горизонт ухвалення рішень економічних агентів обмежений. Саме державній владі належить знайти спосіб розширення цього горизонту, бо інакше будь-який економічний розрахунок втрачає силу”.

Тому архаїчними щодо сьогодення є погляди окремих представників неокласичного напряму, зокрема Ф. Хаєка, який назвав планування рабством. Заперечуючи їх, відомий американський економіст Б. Селіг- мен обґрунтовано стверджував: “Головна проблема не в тому, чи потрібні планування і контроль, а, передусім, у тому, хто буде затверджувати плани — панівна еліта, зокрема вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом”.

Оскільки за умов капіталізму плани розробляються і контролюються панівною елітою, це означає розвиток державної капіталістичної планомірності, основним змістом якої є планомірне вилучення прибутків.

Трьома головними формами планування є директивне, індикативне і стратегічне. Директивне (або імперативне) планування здійснювалось у СРСР і означало централізоване доведення обов’язкових завдань до підприємств (що і скільки виробляти, за якою ціною продавати, а також централізоване забезпечення ресурсами), що сковувало їх ініціативу, призводило до зростання товарно-матеріальних запасів, посилення затратного характеру економіки, зниження ефективності виробництва тощо.

Індикативне (тобто рекомендаційне) планування передбачає встановлення державою основних макроекономічних показників, систему економічних стимулів та прямих і опосередкованих важелів, які орієнтують суб’єктів господарювання на виконання планів, а також забезпечення їх необхідною інформацією. На відміну від директивного, індикативне планування значною мірою зводиться до орієнтації економічної діяльності товаровиробників.

Таке планування, започатковане у Франції і Нідерландах, у 60-ті роки набуло поширення в інших розвинених країнах. У США планування здійснюється, передусім, у формі бюджетних і фінансових планів, довготермінових планів у Японії, стратегічних — у країнах ЄС тощо. Механізм реалізації таких планів також передбачає узгодження національних пріоритетів, закладених у них (планах) із союзами підприємців та профспілками.

Найбільш поширеними є середньотермінові індикативні плани. У Франції, наприклад, реалізується 12-й п’ятирічний план. Основними функціями індикативного планування, в яких комплексно розкривається його сутність, є обґрунтування цілей і стабільних темпів економічного зростання, формування найважливіших напрямів економічної політики, обґрунтування пріоритетів у розвитку економіки і розробка цільових комплексних програм, вибір комплексу економічних важелів і стимулів у поєднанні з адміністративними і правовими засобами, координація показників індикативного плану та державного бюджету.

Розрізняють також галузеве індикативне планування, регіональне та планування на підприємстві (бізнес-планування).

Стратегічне планування стосується, передусім, стратегії поведінки на ринку і спрямоване на виживання національної економіки за будь-


яких умов шляхом управління змінами, проведення найбільш важливих заходів.

Програмування національної економіки означає комплексний аналіз її стану, виявлення найважливіших проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою ринкових важелів, а відтак, розробку та реалізацію окремих стратегічних програм. Водночас у сучасній літературі програмування економіки розглядають як систему її регулювання (передусім, довготермінового) на основі загальногосподарських програм. У даному випадку економічне програмування збігається з індикативним плануванням.

Основою програмування є структурне регулювання економіки (або структурне програмування), яке є вищою формою економічного регулювання на національному рівні, має системний (у т. ч. комплексний) характер і базується на виконанні довго- (10—20 років), середньо- (4—5 років) і короткотермінових програм. За рівнем охоплення виділяють комплексно-цільові народногосподарські програми, програми соціаль- но-економічного розвитку, науково-технічні та ін.

Найдосконалішою формою планування є розробка, ухвалення і втілення національного демократичного економічного планування, яке є важливою складовою народної економіки. Таке планування означає використання імперативних планів для державного сектору (частка якого має становити ЗО—35 %) та індикативних для недержавного сектору (на трудову колективну власність має припадати до 45—50 % сукупної власності, на приватну — 15—20 %), що супроводжується складанням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням економічних методів регулювання та територіального комплексного управління замість галузевого. Основними засобами реалізації національного демократичного економічного планування є науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Планування та програмування економіки тісно пов’язані з її прогнозуванням, тобто науковим передбаченням тенденцій розвитку економіки на перспективу, передусім, таких макроекономічних показників, як темпи економічного зростання, кон’юнктура ринку, тенденції розвитку науки і техніки, структурні зміни в межах технологічного способу виробництва й економічної власності тощо.

Основні методи державного регулювання економіки (фінансова, фіскальна, грошово-кредитна, науково-технічна політика). Методом прямого регулювання економіки є, передусім, фінансова політика, яка є складовою фінансової системи. Тому розглянемо попередньо сутність останньої.

Поняття “фінанси” походить від лат. /їпапсіа, що означає дохід, платіж; у період пізнього феодалізму воно розглядалось як фінансовий платіж; на початкових етапах розвитку капіталізму — як грошові ресурси, що мобілізуються державою для виконання власних функцій. За

сучасних умов у найбільш узагальненій формі фінанси в політеконо- мічному аспекті виражають відносини економічної власності, які складаються між різними суб’єктами щодо формування і привласнення грошових доходів у процесі капіталістичного відтворення. Конкретніше фінанси виражають, з одного боку, відносини між державою, підприємствами і громадянами з приводу привласнення грошових доходів, а з другого — це грошові фонди і фінансові ресурси, які опосередковують рух матеріальних та людських ресурсів.

Хоча поняття “фінанси” органічно пов’язане з грошовими відносинами, але воно вужче від останніх, бо охоплює лише ту їх частину, яка відображає процес виробництва та реалізації товарів і послуг, а також розподіл та перерозподіл сукупного суспільного продукту і, передусім, національного доходу.

Сутність фінансів повніше виявляється в їхніх функціях. Основними функціями фінансів є, по-перше, накопичення необхідної кількості грошових фондів (у тому числі капіталу) для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних сил і, насамперед, основної продуктивної сили — людини-працівника. По-друге, регулювання державою за допомогою фінансів розвитку економічної системи, зокрема технологічного способу виробництва та відносин власності. У межах цієї функції виділяють контрольну функцію фінансів, яка передбачає контроль держави за порядком акумулювання та розподілу грошових коштів підприємствами, фінансово-кредитними інститутами та організаціями. По-третє, розподільча функція, яка полягає у розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту, в тому числі національного доходу, між окремими сферами, галузями, соціальними верствами та групами.

Основними суб’єктами фінансової системи є державні фінанси, фінанси підприємств та організацій і фінанси населення.

Державні фінанси — сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються для виконання її (держави) соціально-економічних функцій. Складові елементи державних фінансів — державний бюджет, позабюджетні фонди і державний кредит.

Фінанси підприємств та організацій — сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення (тобто виробництва, обміну, розподілу і споживання) у межах підприємства або організації (фінанси тих організацій, які не займаються комерційною діяльністю).

Фінанси населення — грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової та господарської діяльності або зі спадщини і спрямовуються на примноження їхньої власності. Складовою ланкою фінансів населення є фінанси домашніх господарств.

Крім названих суб’єктів фінансової системи виділяють фінанси, пов’язані з особистим та майновим страхуванням громадян. У процесі взаємодії всіх сфер і ланок фінансових відносин, пов’язаних із комплексом відповідних форм і методів їх акумулювання, перерозподілу та використання, формується цілісна фінансова система.

На основі вищесказаного можна дати таке визначення фінансової системи: це сукупність фінансових відносин між економічними суб’єк- тами з приводу привласнення різних видів фінансових ресурсів та взаємодії між ними у сферах суспільного відтворення. Такі відносини є важливою підсистемою відносин економічної власності. Відносини економічної власності в межах фінансової системи втілюються на практиці завдяки таким організаційним заходам, як складання та використання бюджету, різних платежів до бюджету та ін. Основними ланками фінансової системи є державні (центральні) фінанси, фінанси місцевих органів влади, державних підприємств і спеціальних фондів.

Найважливішою ланкою фінансів за сучасних умов є державні фінанси. Якщо на нижчій стадії капіталізму вони виконували, здебільшого, фіскальну функцію, то за сучасних умов — важливу відтворю- вальну функцію щодо розширеного відтворення економічної системи капіталізму. Це виявляється у значному впливові державних фінансів на підтримання темпів економічного зростання, проведення структурної політики (передусім, щодо розвитку наукомістких і капіталомістких галузей промисловості), у розвитку основної продуктивної сили тощо. Найповніше така функція державних фінансів втілюється у витратах сучасної держави на економічні та соціальні цілі, про що вже йшлося при розгляді державного бюджету. Таку фінансову політику можна визначити як форму економічної політики, що передбачає сукупність важелів держави щодо мобілізації фінансових ресурсів для виконання покладених на неї функцій.

Загалом формування державних бюджетів через механізм податків і здійснення на цій основі державних витрат є найважливішим інструментом фіскальної політики (або податково-бюджетної). У західній економічній літературі поняття “дискреційна” (або активна) фіскальна політика відображає комплекс державних заходів щодо зміни оподаткування, маніпулювання податками, з одного боку, і витратами, передусім, зміною структури державної закупівлі товарів і послуг з другого боку.

Найважливішими цілями фіскальної політики є стабілізація темпів економічного зростання, зменшення амплітуди коливань економічного циклу, недопущення високих темпів інфляції.

Серед цих важелів велику роль відіграє проведення реформ в оподаткуванні підприємств різних секторів економіки. Використання податків як засобу регулювання економіки здійснюється через зниження податкових ставок або їх тимчасового скасування на частину прибутків, що спрямовуються на інвестиції, на проведення НДДКР, створення робочих місць, прискорений розвиток окремих галузей, регіонів, видів корисних копалин тощо, на охорону навколишнього середовища та ін.

Після Другої світової війни (до 1957 р.) прибутки компаній СІЛА до 25 тис. дол. оподатковувалися за ставкою 25 %, а вище цієї суми — за ставкою 48 %. Поступово відбувалося скорочення верхньої шкали оподаткування монополій. У 1987—1988 фінансовому році максимальна ставка податку на прибуток знизилася до 34 %. Значно нижчими ставками оподатковується малий бізнес.

Поряд із цим активна фіскальна політика передбачає зміну структури трансфертних витрат (наприклад, між витратами на допомогу безробітним і виплатою пенсій різним категоріям працівників), різке збільшення або зменшення витрат на проведення громадських робіт.

Іншим різновидом фіскальної політики є пасивна фіскальна політика, яка означає автоматичну зміну рівня державних податків і витрат, передусім, використання автоматичних стабілізаторів. Останні означають такі економічні механізми, які зменшують амплітуду циклічних коливань економіки без прямого впливу держави, що досягається шляхом застосування прогресивного подохідного податку, надання субсидій фермерам та ін.

Наступною формою економічної політики в межах державного регулювання економіки є проведення грошово-кредитної політики та відповідного типу регулювання.

Грошово-кредитне регулювання — це сукупність форм, методів і важелів державного впливу на грошово-кредитну сферу. Основними напрямами такого регулювання є: 1) управління державним боргом;

1) регулювання банківської ліквідності і 3) регулювання обсягу кредитних операцій, грошової емісії, ризику і ліквідності.

У свою чергу, наприклад, регулювання банківської ліквідності здійснюється такими методами: центральні банки розвинених країн світу, по-перше, регламентують співвідношення між касовими резервами банків і депозитами, між резервними активами і депозитами, між позиками і депозитами. По-друге, крім того, банки Англії, наприклад, зобов’язані вносити частину акумульованих засобів на спеціальний рахунок у центральний банк. За цим рахунком вони отримують відсоток, який дорівнює середній ставці за казначейські векселі на останніх торгах. Банки також зобов’язані вносити на спеціальний рахунок центрального банку додаткові спеціальні депозити у випадку, коли приріст відсотків на вклади перевищує встановлену центральним банком норму. Резервна норма згідно з рішенням центрального банку США може коливатися у певних, але незначних межах. За цих умов розширення кредиту комерційних банків залежить від нарощування банківських пасивів, але має перевищувати суму такого приросту більш як у 5 разів. Із підвищенням резервної норми центральним банком банківські обороти зменшуються, а з її зменшенням — зростають. Підраховано, що при збільшенні норми обов’язкових резервів з 10 % до 12 % за умов незмінності пропозиції резервів вклади знижуються майже на 20 %. Зі зростанням резервів банку його можливості надання кредитів своїм клієнтам також збільшуються.

По-третє, через продаж або купівлю цінних паперів чи надання банкам кредитів. Так, коли центральний банк США купує частину цінних паперів (акцій, облігацій тощо), то отримані при цьому кошти осідають у банках і за рахунок цього збільшується надання кредитів. Щоб досягти зворотного ефекту, центральний банк продає частину цінних паперів і заморожує використання отриманих коштів. Центральний банк Англії для обмеження банківської готівки продає цінні папери банкам або приватному сектору за межами банківської системи. Кількість готівки в банках зменшується, оскільки покупці для оплати цінних паперів знімають кошти зі своїх рахунків у банках.

Другий напрям грошово-кредитного регулювання — управління державним боргом — здійснюється через купівлю або продаж державних зобов’язань з метою стабілізації їх цін, зміни ціни облігацій та умов їх продажу тощо. Державний борг погашається за рахунок викупу державних цінних паперів коштами бюджету. Тримачами федеральних облігацій державних позик у США є державний сектор, у т. ч. федеральна резервна система (фонд соціального страхування та інші державні організації), корпоративний сектор, комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, корпорації, кредитні асоціації, пенсійні фонди корпорацій та ін., індивідуальні й іноземні тримачі.

Третій напрям грошово-кредитного регулювання — регулювання обсягу кредитних операцій і грошової емісії. За сприятливої економічної кон’юнктури здійснюється політика обмеження обсягу кредитів і скорочення грошової емісії (т. зв. політика рестрикції). За умов погіршення економічної кон’юнктури центральний банк здійснює політику на збільшення банківських позик і грошової емісії (т. зв. політика кредитної експансії). Відсоток, за яким банки надають позики своїм клієнтам, залежить у США, насамперед, від величини відсотка за кредити Федеральної резервної системи, які вона надає комерційним та іншим кредитним установам. Точніше, величина відсотка за кредити ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів. Він отримав назву відсоткової ставки. Відсоток, за яким комерційні банки надають позики своїм клієнтам — комерційний відсоток. Так, у 1985 р. облікова ставка у США становила 7,5 %, а комерційна (для першокласних позичальників) — 9,5 %. У Німеччині у 1995 р. облікова ставка (нижня вартість грошей) становила 4 %, повсякденна ставка грошового ринку — 4,5 %, ломбардна (найвища) — 60 %. Підраховано, що збільшення норми відсотка на один пункт у розвиненій соціально орієнтованій ринковій економіці скорочує інвестиції на обладнання на 10—15 %.

Для обмеження ризику в деяких країнах встановлюють співвідношення власних і оборотних коштів. Так, у Швейцарії воно становить 1:8, у Великобританії — 1: 20, у Люксембурзі — 1: 33. У Великобританії комерційні банки мають інформувати центральний банк про кожний депозит, який становить 5 % від суми всіх депозитів. У Франції сума всіх кредитів, які надає банк, не має перевищувати більш ніж у 20 разів його власні кошти.

Обсяги кредитів регулюються прямими й непрямими методами. До перших в Англії належить вимога до банків розміщувати встановлену центральним банком частину банківських ресурсів у короткотермінових державних боргових зобов’язаннях, депонувати частину залучених банками коштів у центральному банку. До других — розширення або обмеження випуску білетів державної скарбниці, векселів, облігацій тощо, зміна умов їх купівлі-продажу, регулювання курсу й дохідності державних облігацій тощо. У США для розширення кредитних можливостей позичково-ощадним установам дозволяється інвестувати до 20 % власних активів у комерційні папери, облігації корпорацій та ін.

За умов НТР важливе значення має проведення державою такої форми економічної політики, як наукової. Основними елементами такої політики, що утворюють у сукупності її господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної політики), є, по- перше, визначення та встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної стратегії розвитку, прогнозування науково-технічного розвитку. Основні суб’єкти формування та проведення цієї політики — держава (як колективний асоційований капіталіст) і крупний капітал. За останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогресивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаблення негативних наслідків НТП.

Від початку сучасного етапу розгортання НТР (приблизно з середини 70-х років) у розвинених країнах Заходу відбуваються істотні якісні зрушення у пріоритетах науково-технічного розвитку. Оскільки головною метою загальнодержавної стратегії тут проголошено розвиток на- укомістких і високотехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчислювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототехніки, розгалуженої інформаційної системи, створення нових композитних матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної енергії, створення телекомунікації з використанням лазерної техніки та ін.), то, відповідно, розробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється їх фінансування. Характерним для цих країн є інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріального виробництва.

Другий елемент здійснення науково-технічної політики в розвинених країнах Заходу — організаційне та ресурсне забезпечення реалізації ключових напрямів науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елементу НТП є: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (приватним і державним, а в межах останнього — між державними лабораторіями, вузами й між неприбутковими науковими центрами) і виконання досліджень та розробок у державних наукових центрах; 2) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування науково-дослідних розробок і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій; 3) непряме державне стимулювання НДДКР у приватному секторі господарства через податкову, амортизаційну, патентну, антитрестівську та зовнішньоторговельну політику;

4) формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктурі, забезпечення досліджень і розробок, у тому числі національних служб науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; 5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка й перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.

Третім основним елементом здійснення науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому

оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.

Водночас із прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополістичного та немонополістичного капіталу на НДДКР. У 80-ті роки були розроблені заходи щодо надання фінансової, організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, а також інформації, консультацій, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄС у 1985 р. утворена Асоціація венчурного (ризикового) капіталу, мета якої — надати у межах цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям.

Проведення державою науково-технічної політики пов’язане з певними проблемами, що значно послаблює її ефективність, ускладнює досягнення рівноваги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. Це, передусім, значна мілітаризація економіки (у 1988 р. 80 % вартості контрактів укладалися з Міністерством оборони та космічних досліджень), відсутність координаційних центрів, дублювання наукових досліджень, розпорошення фінансових коштів, гострий брак засобів для проведення НДДКР у багатьох цивільних галузях промисловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР та їх недостатнє використання у цивільних галузях, що спричиняє поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною власністю.

Ще одним важливим елементом господарського механізму є державне регулювання цін. Таке регулювання здійснюють державні органи прямо й опосередковано. У першому випадку держава встановлює ціни на акцизні товари, на продукцію базових галузей промисловості (вугілля, електроенергію та ін.), які, переважно, є державною власністю, надає державні субсидії, в тому числі цінові, встановлює договірні ціни на товари і послуги військового призначення тощо. У межах ЄС наддержавні органи встановлюють фіксовані ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснюють уніфікацію транспортних тарифів, гармонізують податки, соціальні виплати тощо, що свідчить про пряме й опосередковане наднаціональне регулювання цін.

У межах окремих країн опосередковане регулювання цін здійснюють через механізм прискореної амортизації (до витрат виробництва в цьому випадку зараховують завищені амортизаційні відрахування), встановлення податку на додану вартість, стимулювання експортної діяльності вітчизняних товаровиробників, надання їм пільгових кредитів тощо. Важливу роль в останні роки відіграє ухвалення законодавчих норм “забороненого” технологічного регулювання. Так, у США прийнято рішення, що через кілька років питома вага шкідливих викидів автомобілів в атмосферу має значно знизитися, що змушує автомобільні корпорації вдосконалювати якість машин, державне регулювання цін значно посилюється під час кризи.

У контексті досвіду розвинених країн світу щодо розвитку і функціонування господарського механізму розглянемо особливості становлення такого механізму в Україні.

Становлення механізму господарювання в Україні та шляхи його удосконалення. Після розпаду СРСР в Україні було, як уже зазначалось, зруйноване державне управління і запроваджувались ринкові важелі взірця XIX ст. Неконструктивність такого підходу полягала в тому, що злам державного управління відбувався за умов абсолютного переважання державної власності на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути та інші об’єкти. Незважаючи на наявність істотних вад у адміністративно-командній системі управління, окремі елементи цієї системи (складання п’ятирічних планів розвитку економіки, значна забезпеченість ресурсами, передусім фінансовими, таких планів та деякі інші) були раціональними. Замість нього в Україні у 1993 р. було запроваджене індикативне планування, яке передбачає комплекс рекомендацій уряду суб’єктам господарювання, але необов’язкових для виконання і безадресних. У ньому містяться економічні, в т. ч. науково- технічні, а також соціальні прогнози, показники, в яких втілюються ці прогнози, відображають головні напрями соціально-економічного розвитку.

Водночас важливою складовою індикативного планування є бюджетне планування, в якому визначаються ресурси (витрати з бюджету) на вирішення певних соціальних, науково-технічних та деяких інших програм. З 1995 р. індикативне планування в Україні спрямовується на вирішення програм економічного та соціального розвитку і такі програми розробляються щорічно. Крім того, був прийнятий державний план науково-технічного розвитку країни на 1999—2005 рр.

Важливими функціями індикативного планування є визначення економічних важелів і стимулів, адміністративних регуляторів, формування цільових комплексних програм, координація показників індикативного плану з бюджетом країни та ін.

Значно гальмує процес формування ефективного господарського механізму в Україні її фіскальна політика, основним елементом якої є податки. За допомогою податків у підприємств вилучається до 80 % отриманих підприємствами доходів, хоча податок на прибутки становить лише ЗО % (у багатьох розвинених країнах він вищий). Водночас загальна сума пільг з оподаткування становила у 1999 р. 39,7 млрд грн (що в 1,2 раза більше доходів зведеного бюджету країни), а прямі втрати бюджету від використання права на пільгове оподаткування становили майже 20 млрд грн.

В Україні також переважають непрямі податки, які є несправедливими для найбідніших верств населення, але існує недостатньо прогресивна шкала подохідного податку. Нема також раціонального розподілу фінансових ресурсів між центральним і місцевими бюджетами.

Для грошово-кредитної політики з часу впровадження гривні був властивий низький рівень монетизації економіки (так званий “грошовий голод”), недосконала структура грошової маси, високий ступінь до- ларизації економіки (у 1999 р. у готівковому обігу перебувало 12 млрд дол. СІЛА, понад 5 млрд німецьких марок), що деструктивно впливало на грошову систему країни. До того ж, майже половина грошової маси знаходилась у тіньовому обігу. Загалом грошово-кредитна політика в країні була до кінця 90-х — початку XXI ст. значною мірою відірвана від реальних потреб економіки, комерційні банки займались спекулятивними операціями тощо.

Нераціональною виявилася практика впровадження облігацій внутрішньої державної позики, що почалася у 1995 р., якими започатковувалося становлення фондового ринку. При цьому тримачам облігацій в окремі періоди виплачували такі високі відсотки (до 140 % у першому півріччі 1996 р.), що банки у 1996 р. вклали в ці облігації втричі більше коштів, ніж у кредитування промисловості, що призвело до утворення фінансової піраміди. До того ж, на початку 1998 р. до 60 % випущених облігацій придбали нерезиденти. Коли НБУ і Міністерство фінансів вжили певних заходів щодо обмеження продажу облігацій резидентам, це призвело до підвищення попиту на іноземну валюту, а отже, до різкого скорочення резервів НБУ, до наростання боргів з виплат. Наприкінці

1998 р. загострення кризи з ОВДП виявилось у тому, що єдиним покупцем цих облігацій став НБУ, що ОВДП, які належали комерційним банкам з терміном погашення до кінця серпня 1999 р., були анульовані і замінені на довготермінові конверсійні облігації з терміном погашення у 2001—2004 рр.

Ознакою нераціональної грошово-кредитної політики є зростання дебіторської заборгованості підприємств з 995 млн грн у 1993 р. до майже 186 млрд у першому півріччі 2000 р., а кредиторської заборгованості — відповідно з 1,3 до 236 млрд грн, у незначних обсягах кредитування провідних галузей економіки, зокрема мізерній частці довготермінових кредитів.

Першочерговими кроками щодо реформування грошово-кредитної політики в Україні є необхідність її тісного взаємозв’язку зі структурною політикою та реформуванням власності, значне зниження облікової ставки НБУ з метою здешевлення кредитів, створення нових державних банків або часткова націоналізація існуючих для посилення ролі держави у фінансово-кредитній сфері, послаблення процесу долари- зації економіки, істотне зменшення грошової маси у тіньовій економіці, залучення у кредитно-грошову сферу заощаджень населення та ін.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. У чому полягає сутність категорії “господарський механізм” в економічному та політекономічному аспектах?
  2. Які основні елементи господарського механізму, і як вони співвідносяться між собою?
  3. Які основні функції виконує господарський механізм?
  4. Який механізм ринкового саморегулювання економіки?
  5. Обґрунтуйте комплексне економічне визначення сутності державного регулювання.
  6. Яка відмінність між економічним і політекономічним визначенням сутності державного регулювання?
  7. Як співвідносяться між собою основні ланки господарського механізму на різних етапах еволюції капіталізму?
  8. Що передбачує планування і програмування економіки на мак- ро- і мікрорівнях?
  9. Як співвідносяться між собою планомірність і планування?
    1. Розкажіть, як поступово розширювалась матеріальна основа планомірності.
  10. Що означає “державна капіталістична планомірність"?
    1. Які відмінності між директивним та індикативним плануванням?
    2. У чому полягає сутність програмування економіки?
    3. Розкрийте стисло досвід планування у розвинених країнах світу.
    4. Що означає “демократичне економічне планування”?
  11. Доведіть необхідність демократичного планування в Україні.
    1. Яка відмінність між формами та методами регулювання економіки?
      1. Які основні методи державного регулювання економіки?
    2. Що передбачає проведення фінансової політики і фінансового регулювання?
  12. У чому полягає сутність фінансів та фінансової системи?
    1. Що означають державні фінанси?
    2. Що означає фіскальна політика?
    3. У чому сутність грошово-кредитної політики і який механізм її проведення?
    4. Які методи регулювання банківської ліквідності?
    5. Який механізм реалізації наукової політики?
    6. Що передбачає проведення цінової політики?
    7. Як відбувалось становлення механізму господарювання в Україні?
  13. Які основні недоліки такого становлення та шляхи їх усунення?



�>D� 8j� �� �нтованої правової бази для здійснення пакету економічних реформ. Крім того, не було створено надійного механізму реалізації багатьох законів.

  1. Непродумане (без відповідної наукової концепції) запровадження купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість виконання функції захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи нафту в Росії по 90 дол. за тонну наприкінці 1993 р., Україна мала поставити товарів приблизно на 250 дол. На впровадження і підтримання купоно-карбованця держава витратила кілька десятків мільйонів доларів.
  2. Шокова лібералізація цін і ліквідація та знецінення трудових заощаджень, що звело до мінімуму норму заощаджень, підірвало купівельну спроможність більшості населення та відкинуло його за межі бідності.
  3. Придушення національного виробництва, майже повна втрата внутрішнього ринку, свідченням чого є засилля імпортних товарів (значною мірою, сумнівної якості), частка яких досягла у 1997 р. 90 %.
  4. Відсутність комплексної військово-технічної політики держави, узгодженої з соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів. Так, у 1991 р. питома вага військової продукції в загальному обсязі виробництва становила майже 23 %, а в 1996 р. — приблизно 3,4 %.
  5. Доларизація української економіки (тобто вільний обіг американського долара та інших іноземних валют на території країни).
  6. Ухвалення численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника (наприклад, непомірний податковий тягар). Крім того, такі декрети нерідко суперечили один одному, сіючи правовий хаос, нестабільність і непередбачуваність.
  7. Брак надійної фінансово-банківської системи, раціонального регулювання НБУ діяльності комерційних банків. У діяльності банківської та фінансової системи України повільно впроваджувалися сучасні методи та засоби обліку і контролю. Це призвело до масового перекачування безготівкового грошового обігу у готівковий що, у свою чергу, зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у тіньових структурах майже половини всієї грошової маси.
  8. Тіньовий характер роздержавлення й приватизації (масове оволодіння державною власністю клановими угрупованнями, частиною директорського корпусу та ін.), відчуження від цього процесу переважної більшості населення.
  9. Масовий відплив капіталу за кордон (щорічно становить до 5 млрд дол. і в сукупності досягає 60 млрд дол.).
  10. Брак належного інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона в середині 90-х років посідала 135 місце у світі).
  11. Значне зростання управлінського апарату.
  12. Майже цілковита відсутність політики структурної перебудови господарства, занепад галузей, що виробляють товари масового вжитку, і прискорений розвиток окремих енергозатратних галузей (наприклад, металургійної), які поглиблюють енергетичну кризу, сприяють перетворенню України на сировинний придаток. Так, за період 1990—1998 рр. частка матеріаломісткої та енергомісткої продукції в Україні зросла з 22 % до 59,6 %; водночас від 2 до 6 разів знизилася частка машинобудівної, легкої і харчової промисловості.
  13. Стрімке подорожчання енергоносіїв. Так, Росія продає газ на кордоні Польщі по 60 дол. за 1000 кубічних метрів, на кордонах Франції та України — по 80 дол. У другій половині 90-х рр. Україна щорічно переплачувала Росії за газ до 2 млрд дол.
  14. Відсутність науково обґрунтованої наукової, промислової політики, політики ціноутворення.
    1. Отримання значних кредитів на невигідних умовах (для закупівлі товарів та ін.), внаслідок чого зростали зовнішній борг і виплата відсотків за ним, які не давали (або давали незначною мірою) можливості вдосконалювати систему продуктивних сил.
    2. Надмірний податковий тягар, вилучення в окремі роки амортизаційних відрахувань до державного бюджету, що разом з іншими чинниками унеможливлювало навіть просте відтворення основних фондів.
    3. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи, які з 1991 по 1999 рік оцінюються у 5 млрд дол.
    4. Незадовільний стан освоєння власних енергоносіїв, зростання енергомісткості виробництва.
    5. Надмірно швидка зміна урядів.

Внаслідок названих чинників тіньова економіка досягла майже 60 % сукупної народногосподарської діяльності.

Третя група причин глибокої та затяжної економічної кризи зумовлена самим процесом трансформації адміністративно-командної економіки у ще більш недосконалу соціально-економічну систему — капіталізм взірця XIX ст., але з мінімальним соціальним захистом населення.

У 2000 р. в Україні почалось економічне піднесення, обсяг ВВП збільшився приблизно на 6 %, були погашені заборгованості з виплати пенсій, регулярно почала виплачуватися заробітна плата, вперше було досягнуто позитивний баланс зовнішньої торгівлі, дещо скоротились обсяги державного боргу.

Проте реальна заробітна плата переважної більшості найманих працівників скоротилась більше, ніж на 7 %, посилилась диференціація доходів населення, збільшилась чисельність бідних і ступінь бідності, залишились великі заборгованості за заробітною платою за минулі роки, не подолана криза неплатежів, зросли темпи інфляції (але значно скоротились у першій половині 2001 р.), не розпочалися структурні реформи тощо.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Що означає економічне зростання в економічному і політеконо- мічному аспектах?
  2. Які відмінності між економічним зростанням і економічним розвитком?
  3. Які існують типи економічного зростання і у чому полягає відмінність між ними?
  4. Що означає ефективність і якість економічного зростання?
  5. Охарактеризуйте суспільну форму економічного зростання на нижчій стадії капіталізму.
  6. У чому полягає сутність нагромадження капіталу?
  7. Що означає розвиток окремих елементів економічної системи?
  8. Які чинники впливають на економічне зростання?
  9. Яка різниця між валовими і реальними інвестиціями?
  10. Що означає норма нагромадження і як вона вимірюється?
  11. У чому полягає сутність закону нагромадження капіталу?
    1. Охарактеризуйте політекономічну сутність інвестицій та їх відмінність від капіталовкладень.
    2. Які основні риси НТР і в чому полягає її сутність?
    3. Які особливості сучасного стану НТР?
  12. Охарактеризуйте вплив НТР на економічне зростання.
    1. Які найважливіші моделі економічного зростання?
    2. Назвіть основні причини економічних циклів і криз.
    3. Дайте аналіз основних поглядів вчених щодо причин економічних криз.
    4. Які фази економічного циклу і у чому їхня сутність?
    5. Які засоби використовує держава для антициклічного регулювання?
  13. Які чинники економічної кризи в Україні успадковані від СРСР?
    1. Які дії “реформаторів” спричинили поглиблення кризи в Україні?
  14. Які особливості кризи 90-х рр. у розвинених країнах світу?
  15. Які основні цикли існують, і як вони відображені в теорії циклів?
  16. У чому полягає сутність закону циклічного розвитку економіки?

загрузка...