Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Економічна система капіталізму на вищій стадії його еволюції


  • • Акціонерна капіталістична власність.
  • Монополістичний капіталізм.
  • Фінансово-монополістичний капітал та фінансова олігархія.
  • Сутність та ознаки змішаної економічної системи.
  • • Державне регулювання економіки та його межі.
  • Соціально-економічний прогрес та історичні перспективи економічної системи змішаного капіталізму.

Акціонерна капіталістична власність. Організаційною формою розвитку акціонерної капіталістичної власності є акціонерні компанії. Про їх домінуючу роль в економіці сучасного капіталізму свідчить те, що у США, наприклад, близько 90 % ВВП на початку XXI ст. створюється у межах акціонерних компаній. У такій компанії власність формується внаслідок злиття капіталів їхніх засновників, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу для отримання прибутків.

В акціонерних компаніях, як і в акціонерній капіталістичній власності, виділяють матеріально-речовий зміст (приналежність до продуктивних сил та кількісної сторони власності) і суспільну форму (приналежність до виробничих відносин, передусім, економічної власності в якісному аспекті). У першому акціонерні компанії представлені в засобах виробництва (машинах, устаткуванні, будівлях тощо), наукових лабораторіях, інститутах, патентах, ліцензіях та інших об’єктах. У другому — як відносини між засновниками, найманими працівниками, власниками акцій, державою з приводу привласнення цих об’єктів та створеного у процесі праці необхідного і додаткового продукту. Таке привласнення здійснюється через виплату заробітної плати найманим працівникам, підприємницького доходу — керівництву компаній, дивідендів — власникам акцій, фіксованих доходів — власникам облігацій, податків — державі тощо. Акціонерний капітал (власність) поділяють на власний та позичений. Власний капітал формується з отриманих від випуску та реалізації акцій та облігацій і резервного капіталу, який утворюється внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Власний капітал також може зростати за рахунок наступних випусків акцій. Із прибутку власникам акцій виплачують дивіденди. Але перед цим певна частина прибутку акціонерних компаній спрямовується на сплату податків державі, заробітну плату і премії менеджерам, поповнення резервного фонду тощо. Резервний капітал також використовують для виплати дивідендів у випадку погіршення економічної кон’юнктури.

Акціонерні компанії належать до колективної форми власності. Це зумовлене тим, що вони, по-перше, виникають внаслідок злиття багатьох індивідуальних капіталів в один асоційований капітал. По-друге, на акціонерних підприємствах праця має колективний характер. По-третє, величина прибутків, що розподіляються, залежить від результатів колективної праці, від колективного ухвалення на загальних зборах рішень.

Водночас виплата дивідендів залежить від кількості акцій та їх видів, тобто означає поєднання колективного з індивідуальним (приватним) за домінування колективного. По-четверте, власники акцій не можуть претендувати на частку майна компанії, і у випадку продажу акцій вони отримують лише їх вартісний еквівалент, а сам власний капітал дрібнитися не може.

Позичений капітал утворюється

з банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. Наприкінці XX ст. основна частка позичкового капіталу формується на фондовому ринку (на банківські кредити у 1999 р. припадало лише 25 % коштів, залучених промисловими компаніями та урядами у всьому світі). Свідченням цього є те, що щоденний обсяг операцій на світовому ринку облігацій за період 1990— 2000 рр. збільшився з 880 млрд до 1,9 трлн дол., акцій — з 40 до 800 млрд дол. а капіталізація світового фондового ринку — з 9 до 25 трлн дол.

Акціонерні компанії поділяють на два основних типи: 1) відкриті, акції яких вільно продаються і їх купують усі бажаючі. У деяких країнах (наприклад США) такі компанії називають публічними; 2) закриті, акції яких не надходять у вільний продаж, а розподіляються серед засновників. Середня кількість акціонерів у акціонерній компаніях СІЛА — до 60 тис., а в наймогутніших публічних акціонерних компаніях — понад З млн осіб. У закритих акціонерних компаніях — до 300 осіб. Кількість акціонерів у розвинених країнах Заходу постійно зростає (крім періодів економічних криз). Так, у СІЛА їхня кількість у 1929 р. становила 1 млн, а наприкінці 90-х прямо або опосередковано — понад 50 % населення країни (близько 140 млн).

В Україні у 2001 р. функціонувало понад 36 тис. акціонерних товариств, у т. ч. 12,5 тис. відкритих. Проте якщо обсяг торгів на фондовому ринку країни становив 39 млрд грн (близько 20 % ВВП), то у США 230 % ВВП (понад 20 трлн дол.), в Німеччині — майже 35 % ВВП, у Франції — 415 %, в Японії — 90 %.

Економічним стимулом для придбання акцій акціонерами є вищий рівень дивідендів порівняно з вкладенням певної суми в ощадний банк. Так, у США у 1995 р. він становив 24 %.

Акція — це вид цінного папера без встановлення терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує право на участь в управлінні товариством, дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Як предмет постійного продажу і купівлі акції мають ціну. Сума, зазначена в акції, — це її номінальна вартість, а фактична ціна (за яку продано акцію) — курс акцій, який перебуває у прямій залежності від розміру виплаченого дивіденду, а отже, величини прибутку, і в оберненій — від рівня позичкового відсотка.

Формально кожний власник акцій є співвласником акціонерного товариства і має право на ухвалення рішень. Насправді лише володіння певною кількістю акцій робить їхнього власника співвласником акціонерної компанії. Для цього слід мати таку кількість акцій у власній компанії, дивіденди на які становили б не менше 7—10 % щорічної заробітної плати найманого працівника.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. для того, щоб контролювати акціонерне товариство, треба було зосередити в одних руках 51 % загальної кількості акцій. Зі збільшенням кількості акціонерів по всій країні та зростанням могутності акціонерних компаній для придбання контрольного пакета акцій потрібна була все менша їх частка. Нині у розвинених країнах світу для цього достатньо зосередити в одних руках до 5 % загальної кількості акцій. Контрольним пакетом акцій, переважно, володіє вузьке коло найбагатших осіб або фінансових інститутів — комерційних банків, страхових компаній тощо. За його допомогою встановлюється багаторівнева система залежності та контролю однієї могутньої компанії інших менших компаній або “система участі”.

Комплексно сутність акціонерної капіталістичної власності розкривається у поєднанні позитивних та негативних рис, властивостей. До позитивних належать:

1) можливість значно розширювати джерело нагромадження;

2) демократизація управління підприємствами, зокрема право керівних організацій бути пайщиками акціонерних підприємств послаблює відомчу монополію, робить їх економічно зацікавленими у швидкому розвитку акціонерних товариств, сприяє скороченню управлінського апарату;

3) послаблення диспропорції в економіці, насамперед між групами “А” (галузі, в яких виробляють засоби виробництва) і “Б” (галузі, в яких виробляють предмети споживання) за рахунок акумулювання частини заощаджень населення, швидкого будівництва на ці кошти підприємств, які випускають дефіцитні товари (наприклад, легкові автомобілі, відеотехніку тощо), надання цих товарів акціонерам, які вкладають свої кошти за цільовим призначенням;

4) поліпшення якості функціонування та розвитку техніко-економіч- них відносин (спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва та ін.) шляхом продажу акцій підприємствам-сумісникам та посилення контролю робітників за якістю комплектуючих виробів;

5) прискорення міжгалузевого переливання капіталу, що сприяє широкому впровадженню досягнень НТР у цих галузях;

6) регулювання кількості грошей (шляхом продажу акцій держава зменшує їх кількість, а скуповуючи — збільшує);

7) посилення зацікавленості працівників у кращому використанні засобів виробництва, економії електроенергії, сировини, зниження плинності робочої сили тощо;

8) обмежена відповідальність власників акцій, тобто вони не ризикують втратою свого майна, вкладами на банківському рахунку.

Негативні риси акціонерних компаній:

1) можливе банкрутство мільйонів дрібних акціонерів під час кризи;

2) посилення контролю гігантських акціонерних компаній і великих акціонерів (через механізм купівлі контрольного пакета акцій) за іншими великими і середніми компаніями, завдяки чому створюється багатоступенева система залежності й контролю;

3) збільшення маси фіктивного капіталу, махінації на фондових біржах внаслідок значного поширення акціонерних компаній;

4) встановлення контролю за дрібним капіталом мільйонів акціонерів, внаслідок чого ще більше зростає могутність великих компаній в економіці та політиці;

5) використання акціонерної форми підприємництва як засобу економічного примусу для викупу нерентабельних філій, заводів, цехів (разом із їхніми боргами) трудовими колективами. А це змушує їх зменшувати заробітну плату, оплачувані відпустки, подовжувати робочий день тощо;

6) орієнтація інтересів переважної більшості акціонерів на швидке отримання високих дивідендів, а інтересів вищих менеджерів — на тривалий розвиток виробництва, стабільну виплату дивідендів (проте дещо менших), внаслідок чого між ними виникають суперечності і навіть конфлікти. Такі суперечності виникають також між реальними власниками акціонерних компаній і менеджерами. •

Найповніше сутність акціонерних капіталістичних компаній і відповідної форми власності на вищій стадії капіталізму розкривається у розвитку монополій та монополістичного капіталу (власності). Це зумовлене тим, що кожна монополія існує у формі акціонерних компаній.

Монополістичний капіталізм. Домонополістичний капіталізм, який існував впродовж майже чотирьох століть, на початку XX ст. перетворився на монополістичний. Основними економічними ознаками останнього є процес утворення та панування монополій, злиття банківського монополістичного капіталу з промисловим і утворення фінансового монополістичного капіталу, економічний поділ світу міжнародними монополіями й територіальний поділ світу між великими державами і боротьба за його переділ. Перші дві ознаки властиві, здебільшого, національній економічній системі, три останні — розвиваються у сфері міжнародних економічних відносин, про які йтиметься в останньому розділі.

Монополістичний капіталізм виникає внаслідок діалектичного заперечення нижчої стадії, а отже, з утримання монополістичним капіталом позитивних сторін індивідуального капіталу й акціонерної власності, внаслідок чого формується складніша економічна система, в якій поєднуються різні форми власності (у т. ч. капіталу), відповідні форми і методи конкурентної боротьби, неоднакові механізми регулювання економіки, різні за обсягами ланки організованості і планомірності та ін., тому не може існувати повної монополізації економіки. Водночас домінуючими є форми і методи, що виникають на вищій стадії, а тому з’являються нові економічні закони та суперечності. Такими законами є, передусім, породження високим рівнем конкуренції виробництва монополій у різних сферах економіки (або процес монополізації економіки), зрощування банківського та промислового монополістичного капіталу й утворення фінансового монополістичного капіталу.

Монополістичний капітал у політекономінному аспекті — це

сукупність відносин економічної власності між монополістичною буржуазією та найманими працівниками, з одного боку, власниками монополістичних та немонополістичних підприємств (які прямо або опосередковано підпорядковані монополіям), з другого боку, у всіх сферах суспільного відтворення, спрямованих на привласнення монопольно високих прибутків. Найважливішою підсистемою відносин монополістичного капіталу є відносини економічної власності між монополістичною буржуазією та найманими працівниками у сфері безпосереднього виробництва.

Монополістичний капітал є суспільною формою розвитку монополій (у т. ч. олігополій). Найважливішими його елементами за сучасних умов є цінні папери, а формою економічної реалізації — привласнення монопольно високих прибутків. Основним джерелом останніх є монополізація особистого фактора капіталістичного виробництва найвищої якості, тобто зосередження на монополістичних підприємствах найманих працівників із найвищим, порівняно з немонополістичними підприємствами, рівнем освіти, кваліфікації, організованості, культури, психологічної стійкості та інших якостей. Іншим джерелом монопольно високих прибутків є найбільший синергічний ефект, що виникає у процесі техніко-економічного поєднання особистісних та речових факторів виробництва, оскільки останні, у т. ч. найпрогресивніші наукомісткі технології, за найвищими техніко-економічними характеристиками також монополізуються великими компаніями, а їх поєднання з особистісни- ми факторами здійснюється за допомогою передових форм і методів організації виробництва, використання найдосконаліших форм і систем заробітної плати, найдосконаліших форм менеджменту тощо. Загалом у сфері безпосереднього виробництва джерелом монопольно високих прибутків є, передусім, монополізація найдосконаліших продуктивних сил.

Привласненню монопольно високих прибутків сприяють вигідні для великих компаній техніко-економічні відносини з дрібними та середніми компаніями, досконаліші маркетингові дослідження, планомірність та організованість у межах монополізованого сектору та інші чинники. Безпосереднім джерелом монополістичних прибутків є також праця більшості управлінського апарату, діяльність крупних функціонуючих капіталістів (на відміну від власників лише фіктивного капіталу).

Теоретичним вираженням монополістичного капіталу у сфері безпосереднього виробництва є певне коло економічних категорій, до якого, з одного боку, входять традиційні поняття та категорії, що розкривають сутність менш розвинених форм капіталу, але наповнених якісно новим монополістичним змістом, а з другого боку, принципово нові категорії, які характеризують появу сутнісно нових сторін, рис та властивостей монополістичного капіталу. До традиційних належать постійний капітал, змінний капітал, процес зростання вартості, товар, вартість та ін., які набувають форм монополістичного товару, монополістичного постійного капіталу тощо. До принципово нових понять та категорій належать монополізація виробництва, монополізація науки, монополізація технологій та ін., а загалом — монополізація продуктивних сил, монопольна додаткова вартість, фінансовий капітал та ін.

У сфері обігу опосередкованими чинниками зростання монополістичного капіталу, а отже, привласнення монопольно високих прибутків, є встановлення монопольно високих та монопольно низьких цін. Економічними категоріями, що виражають ці процеси, є монопольно висока ціна, монопольно низька ціна, лідерство в цінах, монополізований ринок, монополізація сфери обігу та ін. До традиційних понять та категорій, але наповнених якісно новим змістом, належать час обігу, круго- оборот торгового капіталу, основний капітал, оборотний капітал, оборот основного капіталу, швидкість обороту капіталу та ін., які набувають відповідних монополістичних форм.

До відносин економічної власності, які стимулюють процес реалізації монополістичного капіталу у сфері обігу, належать обмеження принципів плюралізму типів та форм власності (намагання монополізувати їх), застосування механізму “ножиць цін”, фінансові спекуляції з цінними паперами і т. ін. Крім того, посиленню могутності монополістичного капіталу сприяє такий елемент економічної системи, як господарський механізм, зокрема державне регулювання економіки, передусім, податкова, наукова, інвестиційна, амортизаційна та інші форми політики, антициклічне (в т. ч. антикризове) регулювання, програмування та прогнозування економіки тощо.

У сфері розподілу безпосередніми чинниками зростання монополістичного капіталу, зокрема привласнення монопольно високих прибутків, є встановлення монополіями заниженої заробітної плати для найманих працівників (порівняно з вартістю робочої сили), виплата занижених податкових ставок (порівняно із законодавчо встановленими), отримання вигідних державних контрактів та ін.

З боку відносин економічної власності у сфері розподілу цьому сприяють розподіл частини акцій серед найманих працівників (що підвищує їхній стимул до праці), політика “формування власності” у частини робітників і службовців (яка найповніше здійснюється у ФРН) шляхом надання соціальних субсидій і доплат, політика примусового викупу нерентабельних підприємств, цехів, філіалів разом з боргами, що нав’язуються багатьма великими компаніями найманим працівникам під загрозою звільнення, практика перекладання монополіями податків на споживачів і т. ін.

Традиційними категоріями, які відображають відносини економічної власності і монополістичного капіталу у цій сфері, але наповнюються якісно новим змістом, є заробітна плата, прибуток, форми заробітної плати, розподіл, податки, соціальне страхування та ін. Принципово новими економічними категоріями, що характеризують відносини економічної власності на вищій стадії капіталізму у сфері розподілу, є дивіденд, система участі, контрольний пакет акцій, монопольні надприбутки та ін.

У сфері споживання факторами зміцнення монополістичного капіталу, передусім, привласнення монопольно високих прибутків, є нав’язу- вання нової моди, стимулів життя для широкого кола споживачів, створення моделей їхньої поведінки в цій сфері, вивчення поведінки споживачів, стимулювання споживачів та інші. Новими економічними категоріями, які теоретично відображають монополістичний капітал у сфері споживання, є джентрифікація (процес переїзду вищої буржуазії у приміські зони та побудову там дорогих будинків високої якості), інформативна реклама, вплив реклами на свідомість споживачів у необхідному для реалізації товарів і послуг руслі, комплексна маркетингова компанія (всебічна стратегія компанії, на основі якої розробляються такі елементи рекламної діяльності, як упаковка, ціна, стимулювання збуту тощо), контекстуальний маркетинг (передбачає реалізацію маркетингової стратегії з урахуванням культурних відмінностей у мотивації та поведінці споживачів), культура споживання та ін.

З урахуванням юридичного аспекту монополістичний капітал означає вияв волі монополістичної буржуазії щодо об’єктів монополістичної власності та правове оформлення цієї волі в юридичних законах, актах і нормах, у праві монополістичної власності. Найважливіші категорії юридичної власності монополістичного капіталу — це володіння, розпорядження і користування. З урахуванням соціального аспекту монополістичний капітал означає процес формування і розвитку прошарку монополістичної буржуазії — а опосередковано (через механізм підкорення монополістичному капіталу інших форм капіталу) — класу капіталістів залежно від ставлення до відповідних засобів виробництва, способів привласнення частки національного багатства. Політичний аспект монополістичного капіталу характеризує процес перетворення монополістичного капіталу на політичну владу, взаємодії монополістичної власності та влади монополій, взаємопереходу між ними. Психологічний аспект монополістичного капіталу означає брак почуття господаря, співвласника у переважної більшості найманих працівників до монополістичної власності, ставлення до неї як до чужої, з одного боку, та часткове формування такого почуття у незначної кількості акціонерів, які отримують відносно високі дивіденди (майже 10 % від величини щорічної заробітної плати) з другого боку. Процес формування монополістичного капіталу розпочався у 90-х роках в Україні.

Наступною якісно новою суспільною формою розвитку монополістичного капіталу є фінансово-монополістичний капітал.

Фінансово-монополістичний капітал та фінансова олігархія. Фінансово-монополістичний капітал означає процес зрощування банківських монополій та інших крупних фінансово-кредитних інститутів із нефінансовими монополіями (промисловими, торговельними, транспортними та ін.), у процесі якого посилюється контроль наймогутні- ших банків над промисловістю, торгівлею, сільським господарством та іншими сферами економіки. Ця форма капіталу є, в основному, тотожною до фінансового капіталу, проте перша назва є адекватнішою для відображення сутності названих процесів, оскільки поєднується з монополістичною природою капіталу.

Вперше в науковий обіг категорію “фінансовий капітал” увів німецький економіст Р. Гільфердінг. Він розглядав його як капітал, що перебуває в розпорядженні банків і застосовується промисловцями, зазначаючи при цьому, що “влада банкірів зростає, вони стають установниками і врешті-решт господарями промисловості”. Проте у даному визначенні нема вказівки на зростання концентрації виробництв і капіталу і виникнення монополій. З урахуванням цього В. Ленін дає таке визначення даної категорії: “Концентрація виробництва; монополії, що виростають з неї; злиття або зрощування банків із промисловістю — ось історія виникнення фінансового капіталу і зміст цього поняття”. З урахування цього, логічніше говорити не про фінансовий, а про фінансово-монополістичний капітал. Надалі при характеристиці фінансового капіталу він неодноразово підкреслював зростання залежності промислового капіталу від банку, підпорядкування жменькою монополістів торговельно-промислових операцій всього капіталістичного суспільства через банкові зв’язки, поточні рахунки та інші фінансові операції, збільшення залежності великої промисловості від небагатьох банкових груп, особисту унію банків із найбільшими підприємствами промисловості і торгівлі, їх злиття через володіння акціями та ін.

Ідеї Р. Гільфердінга про посилення залежності промисловості від влади банкірів і ленінські положення про зростання залежності промисловості та торгівлі від небагатьох банківських груп, від тресту банків підтверджуються дослідженнями сучасних західних економістів про цей процес. Так, праця американського економіста Д. Котца “Банківський контроль над великими корпораціями в СІЛА” всебічно розкриває цей процес.

Зрощування банківського монополістичного та промислового монополістичного капіталу, з одного боку, здійснюється у процесі виконання гігантськими банками своїх функцій (в яких реалізується їхня нова роль): придбання акцій промислових монополій, спільного будівництва нових виробничих об’єктів. З другого боку, цей процес відбувається шляхом придбання промисловими монополіями акцій банківських монополій, створення власних банків, придбання місць в управлінні і директоратах банківських монополій, вироблення спільної політики тощо.

За сучасних умов значного поширення набуло надання спеціалізованими підрозділами банків та особливими фінансовими фірмами різних фінансових консультацій (наприклад, ревізія та підготовка документації для податкових установ, розробка інвестиційної стратегії для промислових, торговельних та інших монополій, планів їх структурної перебудови тощо). За допомогою фінансових організацій (інвестиційних банків та великих брокерських фірм) відбувається злиття і “поглинання”. Для цього потрібні їхні послуги у збиранні інформації для учасників таких “поглинань” щодо фінансових операцій з випуску, обміну і розміщення цінних паперів, планів подальшого здійснення капітальних проектів. Гігантські банки здійснюють довгострокове фінансування, інші фінансові інститути (позичково-ощадні установи) займа

ються іпотечним фінансуванням, тобто фінансуванням під заставу. Банки розвивають програми управління готівкою для промислових компаній, фінансовий лізинг та інші операції, у процесі виконання яких посилюється зрощення різних видів монополій — банківських, торговельних, промислових, транспортних тощо.

Посилення ролі банківських монополій виявляється, насамперед, у тому, що у США, наприклад, частка фінансових установ у загальній вартості розміщених акцій корпорацій зросла з 6,7 % у 1900 р. до приблизно 40 % на початку 90-х років. По-друге, зростає частка позичкових коштів у авуарах нефінансових корпорацій. Слід зауважити при цьому, що тенденція до зростання самофінансування неоднаково виявляється у різних країнах і попри певне зростання питомої ваги внутрішніх джерел фінансування у приватних корпораціях США у першій половині 80-х років, їхня загальна заборгованість зросла і становила у середині 80-х років 1,7 трлн дол., або 37 % загальних активів нефінансових корпорацій. Крім того, зростає сума активів (більшість з яких складається з пакетів промислових корпорацій), що передається банкам в управління за дорученням. Це свідчить про посилення зрощування банківського монополістичного капіталу, з одного боку, та зростаючу роль банків у цьому процесі з другого.

Дія тенденції до посилення ролі гігантських банків, інших фінансових інститутів у сучасній структурі фінансового капіталу наштовхується на ряд факторів протидії. До них належить конкурентна боротьба між різними фінансовими інститутами (комерційними банками, страховими компаніями, пенсійними фондами і т. д.), кризові потрясіння у фінансово-кредитній сфері, зокрема банкрутства банків, розвиток прямого міжкоопераційного кредиту, посилення ролі фондового ринку у перерозподілі фінансових ресурсів та ін.

Персоніфікатором процесу формування та розвитку фінансового капіталу є фінансова олігархія. Остання є верхівкою економічно панівного класу, яка зосередила у своїх руках більшу частину національного багатства, контроль за власністю, а отже, законодавчу, політичну та ідеологічну владу. У США, зокрема, майже 1,5 млн мільйонерів, однак до фінансової олігархії наприкінці 80-х років належало приблизно 400 осіб, а капітал кожного з них становив понад 160 млн доларів. У Великобританії до них належать приблизно 300 супербагатіїв. Організацій- но-економічна форма існування фінансової олігархії — гігантські фінансові групи, в яких відбувається зрощування крупного банківського, промислового капіталів, торговельних монополій та інших видів монополій без їхнього організаційного об’єднання в одну монополію на основі посилення фінансових зв’язків, особистої угоди керівництва, спільності інтересів крупних акціонерів та ін. Так, завдяки особистій угоді гігантська промислова монополія “Дженерал моторз” була пов’язана з 29 іншими великими корпораціями.

У більшості наймогутніших американських монополій основними акціонерами є фінансові інститути, могутні універсальні фінансові комплекси, насамперед, гігантські комерційні банки. Водночас деякі промислові монополії мають у своєму складі кредитно-фінансові підрозділи, а самі є ядром фінансової групи. Окремі фінансові групи існують тут, як і раніше, у формі сімейних холдингових компаній, але на основі фінансової диверсифікації — контролю за промисловими монополіями і гігантськими банками. Зокрема, династія Рокфеллерів контролює най- могутнішу корпорацію капіталістичного світу “Екссон”, а частина їхнього сімейного капіталу вкладена в акції банку “Чейз Манхеттен корпо- рейшн” — одного з найбільших банків світу. В Японії до складу фінансової групи входять, переважно, корпорації, великий банк і Універсальна торговельна компанія. У Німеччині структура фінансової групи визначається, насамперед, домінуванням одного з трьох наймогутніших акціонерних банків — “Дойче банку”, “Дрезднер банку” і “Комерц банку”, яким підпорядковані й фондові біржі.

Фінансово-монополістичні групи були відносно адекватною формою розвитку з початку XX ст. до 60-х років. На зміну їм поступово приходить поєднання кількох фінансових груп, які ділять між собою сфери впливу, здійснюють спільний контроль за галузями і сферами господарства. Якщо раніше фінансово-монополістичною групою були, переважно, окремі гігантські комерційні банки, то на сучасному етапі відбувається зрощення таких банків. У США, зокрема, шість найбільших банків Нью- Йорка, навколо яких формувалися чотири групи, є головними акціонерами один одного, завдяки чому значно розширюється сфера їхнього впливу, створюються своєрідні надгрупи, наймогутніша з яких — фінансовий комплекс Уолл-стріту. На зміну владі, що базувалася на володінні значною частиною акцій певної компанії з окремою сім’єю, приходить нова форма влади, заснована на опосередкованому володінні акціонерною власністю через різні фінансово-кредитні інститути (універсальні банки, комплекси найбільших банків) і гігантські корпорації з інших сфер економіки. У них також зосереджуються акції компаній з інших сфер економіки. Утворення таких груп свідчить про якісно новий ступінь монополізації економіки, нову форму організації фінансового капіталу, його еволюцію.

Основні методи економічного панування фінансової олігархії —

“система участі”, особиста угода, підкуп вищих чиновників державного апарату, політичних діячів через фінансування виборчих компаній, надання у майбутньому високооплачуваних посад, корупція та ін. Фінансова олігархія привласнює основну частину монопольного прибутку.

З утворенням у США фінансових надгруп модифікуються форми й методи економічного панування. Крім традиційних, вони використовують нові методи, в яких поєднується контроль за власністю у національних масштабах. Фінансова олігархія або олігархічні клани за допомогою системи фінансових інститутів зосереджують у своїх руках великі (зазвичай, не контрольні) пакети акцій десятків компаній різних галузей і сфер економіки. Так, династія Морганів і Рокфеллерів та інших могутніх власників у нью-йоркській надгрупі об’єднує власність багатьох промислових і фінансових корпорацій, здійснює диверсифікацію акціонерних володінь через фінансові інститути. Сімейний клан

Рокфеллерів за допомогою фінансових інститутів

о • ´-´Діє капіталом лг

десятках наимогутншіих промислових, торговельних монополій

ських банках і страхових компаніях. Застосовуються і прямі фГант_

контролю через придбання контрольного пакета акцій. "

Поява нової форми організації фінансового капіталу збільшує концентрацію багатства у руках купки монополістичної буржуазії. У США, наприклад, лише 1 % найзаможніших сімей володіє майже 65 % загальної кількості акцій усіх корпорацій, їхнє багатство в 1,5 раза перевищує сукупне багатство 80 % сімей, що перебувають у нижчій частині майнової піраміди. У Німеччині 0,8 % сімей належать 90 % всіх акцій.

Для нових фінансових груп характерний тісніший зв’язок із державою, зокрема з державною формою власності, державною олігархією (вищими чиновниками державного апарату й вищими менеджерами державних підприємств).

Наступною формою еволюції капіталу на вищій стадії капіталізму є державно-монополістичний капіталізм. Останній притаманний вищому і останньому ступеню вищої стадії капіталізму — державно-мо- нополістичному ступеню в межах національних економічних систем. Суспільною формою цього ступеня є державно-монополістичний капітал. Останній означає процес поєднання і зрощування державного капіталу з монополістичним, у процесі якого відбувається їх діалектична взаємодія (взаємообумовленість, взаємопроникнення, взаємозаперечен- ня) і формується та розвивається якісно нова форма капіталу, насамперед, в інтересах державно-фінансової олігархії. Причинами виникнення та розвитку державно-монополістичного капіталу є переростання продуктивними силами меж монополістичної (у т. ч. колективної монополістичної — олігополістичної) власності, перехід суперечності між цими сторонами суспільного способу виробництва в конфлікт, дія законів концентрації та монополізації виробництва, одержавлення економіки та ін. Становлення державно-монополістичного капіталу розпочалось у розвинених країнах світу ще до Першої світової війни, а завершилося на початку 50-х. Персоніфікаторами цієї форми капіталу є, насамперед, вищі чиновники державного апарату та вищі менеджери державних підприємств, установ та організацій з одного боку, представники фінансової олігархії з другого боку.

Державно-монополістичний капітал є найважливішою підсистемою соціально-економічної форми розвитку державно-корпоративного капіталізму (ДКК). Іншими підпорядкованими підсистемами ДКК є індивідуальна капіталістична власність немонополістичного типу. Ці підпорядковані державно-монополістичному капіталу форми власності (а отже, форми капіталу) формують разом із найважливішою підсистемою (державно-монополістичним капіталом) соціально-економічну форму розвитку гігантської сили капіталізму, з якою поєднується і зрощується гігантська сила (передусім економічна) держави.

Розвиток та функціонування державно-монополістичного капіталу здійснюється в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні та споживанні), внаслідок чого він перетворюється на домінуючу підсистему виробничих відносин капіталізму на вищій стадії його еволюції. Оскільки державно-монополістичний капіталізм розвивається, насамперед, в інтересах державно-фінансової олігархії, то він сприяє повнішому задоволенню потреб основної продуктивної сили (людини, а за умов капіталізму — найманих працівників) лише опосередковано, тобто тією мірою, якою це потрібно для реалізації основної мети панівного класу.

Ширші можливості у розвитку основної продуктивної сили виявляються у величезних витратах, які здійснює держава на розвиток освіти (так, у розвинених країнах світу у ВНЗ можуть навчатись до 80 % випускників середньої школи); зростання частки чоловіків віком 25 і більше років з вищою освітою (4-річний коледж і вище) з 10 % у 1960 до 26 % в 1995 р., а жінок — відповідно з 6 до 20 %; у збільшенні витрат держави та крупних компаній на підвищення кваліфікації робочої сили, покращення здоров’я працівників, охорону навколишнього середовища тощо.

Водночас про опосередкований інтерес державно-монополістичного капіталу до розвитку основної продуктивної сили свідчить те, що 20 % дорослого населення США є функціонально неписьменними людьми, а понад 45 % знаходяться на межі неписьменності; серед семи наймогут- ніших країн світу вони мають найвищу дитячу смертність і найменшу тривалість життя тощо.

Суперечливо відбувається вплив державно-монополістичного капіталу на інші елементи продуктивних сил, зокрема у сфері науки. Тому, займаючи передові позиції у розвитку аерокосмічної техніки, ядерної енергетики, біотехнологій, телекомунікацій, розробки новітніх суперкомп’ютерів, США відстають у розвитку інфраструктури, автомобільної та сталеливарної промисловості, виробництва кольорових телевізорів (у 1970 р. компанії США виробляли 90 % кольорових телевізорів, що продавались на внутрішньому ринку, а на початку 90-х — лише 10 %), механічних верстатів, побутової електроніки та інших галузей.

Із кількісного боку процес поєднання і зрощування державного та монополістичного капіталу у розвитку науки виявляється в тому, що із понад 170 млрд дол., витрачених у США на розвиток науки в 1999 р., понад 35 % профінансувала безпосередньо держава, корпорації — майже 60 %, а навчальні установи біля 5 %. Водночас переважну частку наукових досліджень і розробок (понад 80 %) було виконано в недержавних науково-дослідницьких центрах. Крім того, отримувані в державних центрах патенти і ліцензії безкоштовно передаються, передусім, великим компаніям.

Теоретичним вираженням цих процесів є, передусім, процес наповнення економічних понять і категорій, які виражали розвиток продуктивних сил, індивідуального та монополістичного капіталу державно-монопо- лістичним змістом. До таких категорій належать постійний капітал, змінний капітал, робочий час, необхідний продукт, додатковий продукт, процес праці та ін. З урахуванням цього доцільно вживати такі категорії, як державно-монополістичний постійний капітал, державно-монополістичний змінний капітал, державно-монополістичний товар тощо. Водночас для адекватного теоретичного вираження державно-монополістичного капіталу у сфері безпосереднього виробництва слід вводити в науковий обіг принципово нові категорії: державно-монополістичне регулювання економіки, державно-монополістична планомірність, державно-монополістична олігархія та ін. Новими економічними законами, що виражають найглибшу сутність цих процесів, є закон зрощування монополістичного і державного капіталу, закон заперечення державним капіталом монополістичного капіталу.

У межах державно-монополістичного капіталу розвиток державного та монополістичного капіталу, попри їх зрощування, здійснюється відносно самостійно. Це зумовлено дією законів монополізації та одержавлення економіки, діалектичним характером взаємодії двох форм капіталу в процесі їх зрощування, посиленням ролі загальнонаціональних інтересів у еволюції економічної системи, організованістю осіб найманої праці та іншими чинниками, що теоретично виражається в нових економічних категоріях у кожній зі сфер суспільного відтворення.

Принципово новими категоріями, що відображають розвиток і функціонування державно-монополістичного капіталу у сфері обігу, є державний контракт, гарантований платоспроможний попит, лімітована ціна (ціна, за якою держава гарантує виробникам закупівлю певного виду товарів або послуг впродовж певного періоду), ціна субвенціонова- на (ціна, що встановлюється на рівні або нижче собівартості продукції внаслідок надання дотацій виробникам) та ін.

Найповніше процес зрощування державного та монополістичного капіталу в цій сфері здійснюється при укладенні військових контрактів. Так, у США близько 20 наймогутніших військово-промислових концернів отримували в другій половині 90-х років до 70 % первинних контрактів. Держава і монополії отримують величезні прибутки, передусім, шляхом експорту на світовий ринок значної кількості зброї (в 1996 р. частка держави у світовому експорті зброї перевищувала 50 %).

Водночас низка традиційних для попередніх форм капіталу понять (наприклад, основний капітал, оборотний капітал, оборот капіталу, кру- гооборот капіталу тощо) у разі функціонування змішаних підприємств акціонерного типу (які створюються монополіями та державою) наповнюються державно-монополістичним змістом. Певній демократизації процесу зрощування двох форм капіталу у сфері обігу (а опосередковано — й у сфері безпосереднього виробництва) сприяє антимонопольна діяльність держави.

У межах державно-монополістичного капіталу відбувається процес поступового діалектичного заперечення державним капіталом монополістичного. Це виявляється у тому, що державний капітал, з одного боку, успадковує позитивні риси монополій загалом та монополістичного капіталу зокрема. До таких рис належать здатність повніше (порівняно з монополістичним капіталом) розвивати систему продуктивних сил (у тому числі основну продуктивну силу — людину-працівника і частково людину-власника; науку, зокрема дослідно-конструкторські розробки; використовувати досягнення науково-технічної та інформаційної революції, впроваджувати новітні технології тощо); техніко-економічні відносини на національному та інтернаціональному рівнях (особливо різні форми спеціалізації та кооперування виробництва); організаційно-еко- номічні відносини (менеджмент, маркетинг та ін.); значно розширювати масштаби організованості та планомірності, а отже послаблювати вади механізму вільної ринкової економіки тощо. Найповніше процес успадкування державою окремих рис та якостей монополій виявляється в існуванні державних монополій (так званих “природних монополій”).

Водночас державний капітал розширює, доповнює ці риси, що втілюються у виконуваних державою економічних функціях і означають часткове заперечення монополістичного капіталу. Повніше таке заперечення наявне у поступовому зростанні частки одержавленого національного доходу, у переважаючому впливові держави на розвиток основної продуктивної сили, фундаментальних наукових досліджень, у перетворенні державного регулювання на домінуючий елемент господарського механізму, зокрема у впливі держави на послаблення циклічного характеру виробництва та зменшення глибини економічних та екологічних криз, певному вирішенні енергетичної проблеми та подоланні основних вад ринкової економіки.

Сутність та ознаки змішаної економічної системи. Поняття “змішана економіка” запровадили у науковий обіг західні вчені, зокрема американський економіст Е. Хансен. Воно означало, передусім, створення “держави добробуту”, що вимагає від держави певного перерозподілу національного доходу (на відміну від теорії соціально-орієнтованого господарства в інтерпретації Л. Ерхарда) через бюджет, запровадження певних форм національного планування, основою яких є оптимальне поєднання недержавної і державної власності.

Якщо врахувати основні типи та форми власності за умов капіталізму і складові господарського механізму, що на них базуються, то змішана економіка передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної та державної власності з одного боку, механізму ринкового саморегулювання, монополістичної планомірності і державного регулювання з другого боку, з метою узгодження приватних, колективних і загальнонаціональних інтересів.

Водночас поняттям “змішана економіка” можна характеризувати певне поєднання різних за своєю сутністю економічних процесів, що відбуваються у розвинених країнах світу внаслідок соціалізації економічної системи, дії відповідного економічного закону. Якщо у першому випадку “змішана економіка” відображає поєднання якісно різнорідних явищ і процесів у межах національної економічної системи, то у другому — сутнісно різнорідних (капіталізації та соціалізації).

З приводу цього в західній науковій літературі сформувались дві основні моделі змішаної економіки — ліберальний і соціал-реформіст- ський варіанти.

Згідно з ліберальним варіантом змішаної економіки необхідне проведення важливих інституційних і соціальних реформ, раціональна взаємодія недержавного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та інші.

Соціал-реформістський варіант змішаної економіки передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники — теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Найважливішими формами соціалізації власності соціал-рефор- містські теоретики називають пряме одержавлення окремих галузей або великих компаній через націоналізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови та механізм розвитку державної власності в суспільних інтересах. За відсутності демократизації контролю і управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралізму політичних сил та інша державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхідною умовою соціалізації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування.

Значного поширення в деяких країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема впливу держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих приватних підприємств тощо, завдяки чому відбувається розширення частки державного капіталу. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації наявних форм власності, так і щодо створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих великих компаній у ключових галузях народного господарства і спрямовували їх на розвиток у загальнонаціональних інтересах.

Ліві соціал-демократи пропонують широко практикувати розвиток децентралізованих форм суспільної власності — регіональної, муніципальної, комунальної та ін. Крім цих методів соціалізації капіталістичної економіки, вони вважають за необхідне розвивати профспілкову, кооперативну та інші форми колективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуправління, залученню трудящих до процесу управління власністю.

Засобами соціалізації є також впровадження загальнонаціонального регіонального регулювання і планування всього народного господарства (макроекономічний рівень), макроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладання контрактів між державою і окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих галузей, економічну кон’юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва великими компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдосконалення антимонопольного законодавства, прийняття нових статутів діяльності великих корпорацій тощо). Надзвичайно важливе значення має процес демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Демократизація процесу планування дасть змогу здійснити як демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розвиток гігантських монополій у русло загальнонаціональних інтересів.

Вирішальну роль в інвестиційному процесі мають відігравати державні капіталовкладення і, насамперед, інвестиційні у соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов’язані з новою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане дієвим засобом комплексного вирішення проблеми інфляції та безробіття. Важлива роль у механізмі реалізації демократичного планування належить механізмові укладення контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регулювання з мікроекономічним, а також встановлено необхідний суспільний контроль за великими компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітності тощо). Крім того, контрактна система вважається ефективним засобом удосконалення економічних взаємовідносин у межах державного сектору економіки (зокрема, між державними компаніями, з одного боку, адміністративними і регулюючими органами — з іншого), зростання ефективності державних підприємств, посилення їхньої фінансово-оперативної самостійності, конкурентоспроможності. Так, при виконанні завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприємства мають отримувати відповідну компенсацію.

Процес одержавлення економіки (поступове розширення меж державної власності на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, частку національного доходу тощо) некоректно розглядати як процес соціалізації капіталістичної економічної системи. Він стає таким у випадку розвитку державної власності в інтересах переважної більшості населення, наявності високопрогресивної системи оподаткування (за відсутності ухилення найбагатших верств населення від сплати податків), яка б давала можливість найманим працівникам отримувати більшу частку витрат на соціальні цілі, ніж у них вилучається через податки, а також при контролі громадськості за виконанням демократично сформованих планів розвитку економіки, поступового обмеження влади і власності нині пануючого класу, інтенсивного розвитку народних підприємств (суспільною формою яких є трудова колективна власність), демократизації державного регулювання економіки та ін.

Водночас у зв’язку з перетворенням державного регулювання економіки на домінуючий елемент господарського механізму виникає питання про межі такого регулювання.

Державне регулювання економіки та його межі. У західній економічній літературі трапляється спрощене тлумачення цієї проблеми, що полягає в тому, що цими межами є досягнення такого ступеня втручання, коли витрати на державне регулювання перевищуватимуть позитивні результати від цього регулювання. Некоректність даного твердження в тому, що його автори не усвідомлюють неможливості самого існування сучасного капіталізму без широкомасштабного втручання в економіку.

Для правильного вирішення даної проблеми важливо межі державного регулювання економіки розглядати у нерозривному зв’язку з межами розвитку основи такого регулювання (передусім, економічними методами) — допустимими межами одержавлення економіки.

Оптимально допустимими межами державної власності на засоби виробництва за умов капіталізму є частка, приблизно, 35 %. Такої частки немає у жодній розвиненій капіталістичній країні світу, тому ця складова державного регулювання може ще посилюватись. Водночас науково необґрунтованими є прогнози окремих західних економістів про абсолютне переважання державної форми власності. Так, американський економіст Б. Беквіт стверджує, що у 2200 р. у США держава володітиме 90 % всієї реальної власності. Такого ж погляду дотримується відомий американський науковець Р. Хейлброннер, який вважає, що ринковий механізм і приватна власність будуть істотно змінені або цілком замінені державною власністю та державним управлінням.

Такі прогнози безпідставні, оскільки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності за окремі проміжки часу й екстраполюють цю тенденцію на майбутнє. Крім того, вони не враховують дії закону заперечення заперечення. Зміст його щодо характеру взаємодії існуючих форм власності та тенденції їх розвитку на майбутнє полягає, насамперед, у тому, що кожна наступна, розвиненіша форма власності не повністю, а діалектично (з утриманням позитивних сторін) заперечує попередню. Прогнози названих авторів ґрунтуються на майже повному запереченні корпоративної (у тому числі монополістичної) власності.

Слід врахувати й те, що державна власність — це найвища суспільна форма розвитку продуктивних сил лише в межах окремих національних держав. Але оскільки сучасні продуктивні сили все більше переростають межі окремих країн, особливо малих та середніх, посилюється процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, то їх суспільною формою розвитку стають більш розвинені (порівняно з державною) форми власності. Це інтегрована власність окремих країн, декількох компаній із різних країн та наднаціональних органів. Її об’єктами можуть бути різні елементи продуктивних сил (засоби праці, предмети праці, наука — у формі спільних патентів, ліцензій та ін.). При цьому, однак, переважаючою суспільною формою розвитку продуктивних сил є державна власність (на засоби виробництва, національний дохід, інтелектуальну власність тощо).

Щодо одержавлення національного доходу, то оптимально допустимою є верхня межа до 60—65 %. Ця межа майже досягнена лише в Швеції, що є певною мірою кількісним виміром процесу соціалізації її економічної системи. Оскільки таке одержавлення приблизно на 90 % здійснюється через механізм оподаткування, то межі державного регулювання залежать від соціально-економічних меж вилучення податків у осіб найманої праці, прибутків підприємств, капіталістів.

Найбільшу частку в процесі одержавлення національного доходу в більшості розвинених країн світу становлять податки на осіб найманої праці (особистий подохідний податок і податок на соціальне страхування). Наприклад, особистий прибутковий податок у Німеччині, Данії, Фінляндії та інших країнах досяг 48 %, а в окремих країнах (Франції, Греції) — 13 %. Отже, межі державного регулювання економіки залежать від моделі економічної системи.

При оподаткуванні йдеться не лише про економічні межі, а й про соціальні, тобто встановлення таких максимальних ставок податків, які б не призводили до соціальної нестабільності у суспільстві, втрати стимулів до праці.

Якщо держава зосереджує у своїх руках від 20 до 60 % національного доходу, така економічна система (а отже, економіка) є змішаною, тобто поєднує державну і недержавну форми власності. Інші кількісні параметри змішаної економіки при зіставленні державної та недержавної власності на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, зазвичай, вищі.

Органічно пов’язаним із цими проблемами є з’ясування історичних перспектив змішаного капіталізму.

Соціально-економічний прогрес та історичні перспективи економічної системи змішаного капіталізму. Соціально-економічний прогрес означає поступальний розвиток соціально-економічної системи, в якій органічно поєднані найважливіші стикові підсистеми як економічної, так і соціальної систем. Такими підсистемами в межах економічної системи є виробничі відносини і господарський механізм, а в межах соціальної системи — відносини між класами, соціальними верствами і групами, а отже, між працею і капіталом.

Оскільки системною сутністю виробничих відносин є економічна власність, то історичною перспективою економіки змішаного капіталізму є посилення процесу соціалізації економічної власності. З погляду характеру відносин економічної власності у майбутньому найінтенсив- ніше розвиватимуться асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і між державами. Зростатиме частка профспілкової, кооперативної власності. У структурі сучасної корпоративної власності збільшуватиметься частка акцій трудящих. Оскільки однією з основ економічної свободи людини й надалі буде

приватна трудова власність, то її значення зростатиме. Водночас поглиблення процесу усуспільнення виробництва і праці передбачає домінування колективних форм власності. Щоб узгодити ці імперативи майбутнього прогресу особи та виробництва, необхідне поєднання індивідуального та колективного привласнення. Різні комбінації таких форм привласнення стануть іще однією тенденцією еволюції відно- і’і син власності.

У цілому розвитком цих процесів управлятиме закон соціалізації, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між досягненим рівнем розвитку технологічного способу виробництва, передусім, продуктивних сил, зростаючим усуспільненням виробництва й праці, з одного боку, та наростаючим підривом товарного виробництва, поступовим подоланням відчуженості найманих працівників від процесу праці, власності та економічної влади на мікрорівні в розвинених країнах світу — з другого, внаслідок чого відбувається еволюційне самозаперечення економічної системи капіталізму, що базується на експлуатації найманої праці.

Частка державної власності на засоби виробництва досягне оптимальної межі (близько 35 %), але її розвиток все більше спрямовуватиметься в інтересах переважної більшості населення, що також означає посилення процесу соціалізації даного типу власності.

У цілому процес соціалізації економіки охоплюватиме соціалізацію умов виробництва, передусім, на засоби виробництва, соціалізацію праці, управління власністю і результатами виробництва.

Сам процес формування та розвитку інтегрованої економічної власності також буде здійснюватись під впливом закону соціалізації, який діятиме у модифікованих формах на інтернаціональному рівні.

Внаслідок цього еволюція соціальних відносин характеризуватиметься поступовим посиленням праці та відповідним послабленням капіталу як на національному, так і на інтернаціональному рівнях.

Відповідно до цих змін у наступні десятиліття на розвиток господарського механізму все істотніше впливатиме процес демократизації усіх ланок системи управління народним господарством. У межах корпоративного, державного та наддержавного регулювання матиме місце поєднання адміністративних й економічних важелів. Але переважатимуть економічні форми й методи регулювання мікро- та макроекономіч- них процесів. Поступово посилюватимуться елементи свідомого, планомірно організованого розвитку реалій економічної дійсності й відповідно послаблюватимуться елементи анархії, стихійності.

На закономірності еволюції основних елементів економічної системи в межах окремих країн значно впливатиме процес інтернаціоналізації продуктивних сил і техніко-економічних відносин (або технологічного способу виробництва) з одного боку, виробничих відносин (або економічної власності та господарського механізму) — з другого.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Які об’єктивні основи виникнення капіталістичної системи?
    1. Що означає процес первісного нагромадження капіталу?
      1. Який механізм утворення надприбутку, і що він означає?
  2. Охарактеризуйте роль ринкового механізму у регулюванні капіталізму.
  3. Яку роль у регулюванні капіталізму відіграє внутрішньогалузева та міжгалузева конкуренція?
  4. Які особливості організаційно-економічних та техніко-економіч- них відносин на нижчій стадії капіталізму?
  5. У чому полягає економічний зміст і сутність індивідуальної капіталістичної власності?
  6. Що означають акціонерні компанії?
  7. Як формується капітал в акціонерних компаніях?
  8. У чому полягає економічний зміст акціонерної капіталістичної власності?
  9. Що таке акція і які основні види акцій існують?
  10. Назвіть основні позитивні та негативні сторони акціонерної власності.
  11. Який зв’язок між акціонерними компаніями і монополіями?
  12. У чому полягає глибинна сутність монополістичного капіталу?
  13. Розкрийте економічний зміст монополістичного капіталу.
    1. Які нові економічні закони і категорії розкривають зміст монополістичного капіталу?
    2. Що означає фінансово-монополістичний капітал?
    3. Чому банківський капітал є домінуючим елементом у системі фінансового капіталу?
    4. Що означає фінансова олігархія і які методи її панування?
    5. Які основні елементи державно-монополістичного капіталізму?
    6. У чому сутність державно-монополістичного капіталізму?
      1. Які нові економічні категорії розкривають зміст монополістичного капіталу?
      2. Як відбувається процес зрощування державного і монополістичного капіталу в окремих сферах суспільного відтворення?
      3. Як відбувається процес діалектичного заперечення державним капіталом монополістичного?
      4. Що означає “змішана економіка”?
      5. Які основні моделі змішаної економіки?
      6. Обґрунтуйте об’єктивні межі державного регулювання економіки.

Які основні тенденції розвитку економічної системи змішаного капіталізму


загрузка...