Навігація
Посилання


Політична економія

§ 1. Теорія та практика економічної системи соціалізму


  • Власність та господарський механізм соціалістичної економіки.
  • • Доходи населення, їхня структура та принципи формування.
  • Наростання суперечностей одержавленої економічної системи.

Власність та господарський механізм соціалістичної економіки. Згідно з теорією соціалізму, цей лад виникає та стверджується не в надрах капіталізму, а отже, не стихійно, а формується внаслідок перемоги соціалістичної революції, яка ліквідує приватну власність на засоби виробництва й експлуатацію людину людиною. Водночас за умов капіталізму виникають і розвиваються матеріальні передумови соціалізму — розвиток продуктивних сил і прогресуюче усуспільнення виробництва.

Після перемоги соціалістичної революції розпочинається перехідний період від капіталізму до соціалізму, впродовж якого утверджується новий лад. Тривалість перехідного періоду неоднакова у різних країнах, що залежить від конкретних історичних умов. Наприкінці перехідного періоду, в основному, формується матеріально-технічна база соціалізму, домінуючими стають виробничі відносини нового устрою. Сам соціалізм розглядався класиками марксизму-ленінізму як нижча фаза комуністичного способу виробництва, спільною рисою яких є, передусім, наявність суспільної власності на засоби виробництва.

У свою чергу, соціалістична власність виникає внаслідок націоналізації засобів виробництва капіталістичних підприємств, а також кооперування дрібних самостійних виробників (соціалістична кооперативна власність). Всі трудящі на стадії соціалізму, згідно з теорією, стають власниками по відношенню до засобів виробництва, внаслідок чого встановлюється єдність праці та власності, а робоча сила перестає бути товаром, зникає експлуатація, а отже, привласнення результатів додаткової праці окремими соціальними групами (ці результати йдуть на вдосконалення соціалістичного виробництва, а також задоволення колективних і особистих потреб).

Основною формою соціалістичної власності вважалась державна власність, на яку припадало близько 90 % основних фондів. Внаслідок цього створювалася можливість регулювати суспільне виробництво на основі єдиного народногосподарського плану.

З погляду практики основними ознаками соціалістичної власності було, по-перше, право на працю та його реалізація, що означало, водночас, право на життя та його реалізацію. Кожна працездатна людина могла отримати роботу, яка забезпечувала їй гарантоване існування. Мінімальна заробітна плата в 70 грн еквівалентна у 2001 р. приблизно 400 грн. По-друге, такою ознакою була безплатна освіта, у т. ч. вища (керівництво вузів зобов’язане зараховувати 75 % дітей робітників і селян), а також охорона здоров’я, широко розвинена мережа закладів культури та її послуг. По-третє, брак значної диференціації в доходах, яка складала в середньому 1: 4—5. По-четверте, безплатний розподіл житла та надзвичайно низька плата за комунальні послуги (до 3 % середньої заробітної плати). По-п’яте, відсутність економічних криз. Навіть Папа Римський Іоанн Павло II позитивно оцінював окремі здобутки соціалізму. “Прихильники розгнузданого капіталізму ігнорують добрі діяння, здійснені за комунізму — боротьбу з безробіттям, турботу про бідних... Звичайно, нинішній капіталізм дуже

змінився і багато в чому завдяки соціалістичній ідеї”.

Рівень життя переважної більшості людей в Україні на 11-му році незалежності показує, що вони зі справедливого суспільства, в якому хоч і були певні негативні риси, перейшли жити в жорстоку соціально- економічну систему, в якій поєднуються елементи рабства (такою є праця багатьох жінок в країнах далекого зарубіжжя, яких змушують займатись найдревнішою професією), феодалізму (таким є виснажлива ручна праця багатьох селян на своїх ділянках землі), капіталізму взірця XVIII— XIX ст. (мізерний рівень оплати робочої сили, відсутність реальних прав найманих працівників на підприємстві та ін.).

Якщо розглядати практику будівництва соціалізму на всіх етапах існування СРСР, то в ньому теж поєднувались елементи рабства (у часи сталінського режиму близько 12 млн осіб були політв’язнями і в різних типах таборів займалися, здебільшого, рабською працею), феодалізму (приблизно 35 млн селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах). Крім того, мали місце штучні голодомори, насильницька колективізація значної частини селян, масова депортація окремих народів, брак політичної свободи тощо.

Якщо брати лише післясталінський період, то антисоціалістичний характер державної власності виражався, по-перше, у відсутності реальної реалізації власності працівників на свою робочу силу, що виявлялося у низькому рівні заробітної плати; по-друге, майже у повній відсутності у трудових колективів (а отже, його учасників) права брати участь в управлінні власністю на підприємствах, тобто впливати на формування виробничих програм, обсяги інвестицій, ціноутворення, встановлення фонду заробітної плати тощо; по-третє, у відсутності у майже 40 % зайнятих змістовної, а отже, соціалістичної за змістом праці (що виявлялося в наявності відповідної частки ручної праці); по-четверте, у неможливості істотно впливати на вибір керівників підприємств; по-п’я- те, існувала монополія держави в особі бюрократичного апарату, який, у свою чергу, підпорядковувався партійному керівництву, на здійснення народногосподарського планування, на розподіл матеріально-технічних ресурсів і товарів народного споживання, на процес ціноутворення, встановлення заробітної плати тощо; по-шосте, у відсутності дієвих стимулів до праці більшості працівників, відношенні до державної власності як нічиєї, що в сукупності означало їх відчуження від власності і влади. Ці ознаки були домінуючими порівняно з позитивними сторонами розвитку державної власності, тому справедливим є висновок про узурпацію державної власності верхівкою партійного, державного та радянського апарату.

Одержавленою, як уже зазначалося, була також колгоспно-коопера- тивна форма власності і навіть певною мірою особиста власність (виявом чого стала жорстка регламентація зростання трудових доходів).

Такому типу економічної власності відповідав адміністративно-командний характер управління народним господарством. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно надсилались із центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалась номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав’язувались значною мірою неякісні товарні послуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинених країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-командна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика складання п’ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країнах Заходу.

Такий механізм означав штучне обмеження товарно-грошових відносин, зокрема ринкових важелів саморегулювання економіки, а отже, таких рушійних сил розвитку економічної системи, як конкуренція, що формувало дефіцит на багато якісних товарів. Крім того, не було реального плюралізму основних типів і форм власності, а отже слабко розвинені в якості потужних сил розвитку приватні та колективні економічні інтереси. Наявність такого неефективного господарського механізму значною мірою пояснюється підпорядкованістю економіки ідеології, нерідко догматично препарованої.

Доходи населення, їхня структура та принципи формування. Основним видом доходів населення була заробітна плата, яка розглядалася як конкретна форма дії закону розподілу за працею та закону вартості. Разом із суспільними фондами споживання зарплата мала забезпечити розширене відтворення робочої сили. Матеріальною основою заробітної плати вважався необхідний продукт.

Про невиконання зарплатою своїх функцій, зокрема стимулюючої, свідчить те, що у 1970 р. середня заробітна плата у народному господарстві становила 122 крб, а найвищою вона була у працівників, зайнятих у будівельно-монтажних роботах (153 крб), найнижчою у сфері житлово-комунального та побутового обслуговування (94,5 крб). Водночас за період 1940—1970 рр. середня зарплата зросла в 4 рази, а продуктивність праці — у 5 разів.

У сукупному доході виплати із суспільних фондів споживання у розрахунку на душу населення становили у 1970 р. 263 крб, тоді як у 1940 р. — 24 крб (а у 1927—1928 рр. — лише 1,3 крб), а в сукупних доходах робітників промисловості — відповідно 20 % і 14,5 %. Такі розміри виплат формувались як шляхом надання грошових компенсацій, так і безоплатних (або частково безоплатних) матеріальних благ і послуг (останні складали близько 50 %).

У 1990 р. середньомісячна грошова заробітна плата робітників і службовців по господарству становила 247 крб, причому найвищою вона була у сфері науки і наукового обслуговування (285 крб), найнижчою у сфері культури (123 крб). У сільському господарстві тривалий час для обліку і оплати праці використовувались трудодні (що замінили оплату “за душами і за їдоками” у перші роки формування колгоспів), але оплата на них була настільки мізерною, що не забезпечувала фізичного виживання. У середині 60-х рр. середньомісячна оплата колгоспника була вдвічі меншою, ніж у робітників і виплачувалась лише двічі на рік (аванс і остаточний розрахунок). У 1966 р. колгоспи перейшли на гарантовану грошову щомісячну оплату праці (не нижчу, ніж середня у радгоспах) з використанням додаткової оплати. У 1990 р. середньомісячна оплата праці колгоспника становила вже 242 крб, а отже, була майже у 6 разів вищою, ніж наприкінці 90-х рр.

Виплати і пільги із суспільних фондів споживання становили у 1990 р. 620 крб на одну особу. Таким чином вищими темпами у колишньому СРСР розвивались виплати із суспільних фондів споживання, що мало свідчити про наближення до комуністичних принципів перерозподілу. Істотним недоліком розвитку останніх був слабкий зв’язок із трудовою участю працівників. Водночас правляча еліта отримувала, крім основних доходів, різні доплати, жила у набагато престижніших будинках і квартирах, відпочивала у закритих фешенебельних зонах відпочинку, що значною мірою відповідало їхньому статусу реальних власників засобів виробництва. Проте рівень їхнього життя не йде у жодне порівняння із сучасною кланово-номенклатурною елітою.

Наростання суперечностей одержавленої економічної системи. Потреби у реформуванні існуючої в СРСР економічної системи, крім вищеназваних, зумовили такі основні причини: 1) поступове зниження темпів економічного зростання. Певною мірою це було спричинене зростанням масштабів народногосподарського комплексу, однак здебільшого — зниженням ефективності економіки; 2) істотним зниженням темпів зростання продуктивності праці (за період 1960—1985 рр. — майже у 2,5 раза), причому на 1 % приросту продуктивності праці витрачалося понад 2 % приросту оновлення виробничих фондів; 3) значним відставанням, порівняно з розвиненими країнами світу, у впровадженні досягнень НТР у виробництво (у СІЛА, наприклад, у 1985 р. налічувалося

понад 1,5 млн комп’ютерних систем і понад 17 млн персональних комп’ютерів, а в СРСР — лише декілька комп’ютерних систем); 4) поглибленням диспропорцій в економіці: у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила 60,5 %, а в 1985 р. — лише 25 %. Це, а також кумулятивна дія інших чинників призвели до розвитку дефіцитної економіки. У СРСР у 1990 р. із 1100 товарних груп лише 5 були недефіцитними; 5) низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважно сировинна спрямованість експорту; 6) наростаюче зростання зрівнялівки в оплаті робочої сили, що за низької заробітної плати підривало стимули до праці;

1) значне уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. У СРСР у 1966—70 рр. вони становили 5,9 %, а в 1981—85 рр. — 1,8 %, у 1985—88 рр. - 1,4 %; 8) швидке збільшення зовнішнього боргу СРСР та відсотків на його обслуговування. У 1984 р. витрати на обслуговування цього боргу становили 5,9 млрд дол., а в 1986 — 15,1 млрд дол. за одночасного скорочення валютних надходжень від експорту нафти. В Україні темпи зростання реальних доходів населення відповідно становили 20 % і 14 %. За рівнем життя СРСР посідав у 1990 р. 77-ме місце у світі.


загрузка...