Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Моделі перехідної економіки та економічний устрій країн за умов формування соціально орієнтованої економіки


  • • Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах.
  • Економічний устрій у країнах перехідної економіки.
  • Роздержавлення і приватизація у постсоціалістичних країнах

Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. У другій половині 80-х і початку 90-х рр. формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М. Фрідменом, Дж. Стінглером та ін. передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки (зокрема, проведення політики “дорогих грошей”), опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціоналізму), опосередковане незначне втручання держави в економіку, скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує увагу, насамперед, на досягненні фінансової стабілізації. Ця концепція дає загальні рекомендації усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від того, на якому рівні соціально-економічного розвитку перебуває та чи інша країна.

При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна “шокова терапія”. За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії.

На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуаліст- ської (від англ. gradual — поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення можливого обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Низький рівень рентабельності вважається переважним порівняно з падінням обсягів виробництва. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Серед “градуалістів” виділяються “еволюційні” (які вважають доцільним еволюцію наявних структур) та “помірні” (які схиляються до державного втручання в економіку). Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї. Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких інституціоналісти відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо. Окремі теоретики інституціоналізму, як, наприклад, представник неоінституціоналізму Д. Норт, як основну інституціональну зміну розглядають приватизацію.

Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доході

в, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Монополії, на їхню думку, є невід’ємною частиною технологічної структури народного господарства, тому анти- трестівська політика вважається недоцільною. Водночас першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.

Найбільш антигуманною серед названих моделей є концепція, яка базується на переважанні індивідуального егоїзму та індивідуальних цінностей, які панували на нижчій стадії капіталізму, а в кінцевому рахунку — на домінуванні біологічної сутності людини. Її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшості населення, різкої поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності. У Чилі, яку вважають еталоном неокласичного варіанту реформ, відбулися значні скорочення соціальних витрат, масове зубожіння населення. Яскравим прикладом запровадження цієї моделі є Росія, Україна.

Економічний устрій у країнах перехідної економіки. Економічний устрій, як зазначалося в одній із попередніх тем, визначається типом виробничих відносин і, насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрій може формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідок чого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої — це особливі типи виробничих відносин і форм господарювання, матеріальною основою (речовим змістом) який є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом із суспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.

Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2) капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.

Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними) господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім’ї. Такі господарства підпорядковані дії законів простого товарного виробництва. Водночас, внаслідок його залежності від домінуючого укладу, яким є капіталістичний, розвиток дрібнотоварного устрою підпорядковується законам капіталістичного способу виробництва.

Найбільшого поширення дрібнотоварний устрій набув у сільському господарстві, роздрібній торгівлі. Його матеріальною основою є низький рівень розвитку продуктивних сил, загалом технологічний спосіб виробництва, що базується на ручній праці. Його розширення, як це має місце в Україні, Польщі, деяких інших країнах, насамперед, у сільському господарстві, не відповідає вимогам законів розвитку продуктивних сил, насамперед, основної продуктивної сили. З погляду історичного підходу його розширення означає рух даного елемента економічної системи у бік феодального способу виробництва на етапі його занепаду.

Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичних країн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствами у формі акціонерних компаній. В Україні його матеріальною основою є технологічний спосіб виробництва, що базується, здебільшого, на машинній праці, але фізично зношених засобів праці на 70 % і морально застарілих на 95 %. Водночас внаслідок узурпації акціонерної власності вузьким колом нової української великої буржуазії (на відміну від часткової, але поступово зростаючої демократизації власності в акціонерних компаніях розвинених країн світу) колективні капіталістичні підприємства зазнають все більшої приватнокапіталістичної спрямованості, що означає рух даного укладу у бік капіталізму взірця кінця XIX — початку XX ст. Така динаміка капіталістичного укладу також відбувається всупереч новітнім прогресивним тенденціям до поступової соціалізації розвиненого суспільства, не відповідає вимогам переважної більшості населення.

Колективний трудовий устрій представлений в Україні та деяких інших країнах викупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких нема найманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим, бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності на основі технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машинній праці. Хоча в Україні він також є надмірно фізично та морально зношеним, але завдяки прогресивній суспільній формі це відставання можна буде швидко подолати.

Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим. Його розвиток може набувати різного спрямування — здебільшого, соціалістичного, в основному — капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам, поєднувати у різній комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить від типу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток в Україні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.

Якщо розглядати характер трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах у контексті розглянутих вище моделей, то у Польщі, яку також часто розглядають як позитивний приклад впровадження концепції “шокової терапії”, економічне зростання, в основному, було забезпечене одержанням значних інвестицій (понад 6 млрд дол. США) і списанням зовнішнього боргу (33 млрд дол.),а сам період “шокової терапії” тривав короткий час. Крім того, тут більш сприятливими були вихідні умови реформ: понад 80 % орних земель перебували у приватній власності. Однак у країні різко зросло безробіття, дефіцит торгового балансу у 1998 р. становив майже 18 млрд дол. США, внаслідок подальшої приватизації сільського господарства останнє зазнало глибокої кризи.

У Китаї процес реформування почався з сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а також передових наукомістких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979—

1999 рр. становили майже 10 %. Водночас було створено близько 400 тис. спільних підприємств, у яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона (держава) ставала їх повним власником. Зараз країна експортує значну частину сільськогосподарської продукції.

Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Країни колишнього СРСР, які не дотримувалися рекомендацій МВФ у здійсненні реформ, стали на шлях швидкого економічного зростання. Позитивною стороною реформ в Угорщині, Словенії та Чехословаччині є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди. Так, в Угорщині у 1990—1993 рр. вона становила 62 %, у Словенії — 50 %, тоді як у тих країнах, які домоглися значно менших успіхів у реформуванні національної економіки (Болгарії, Румунії) вона скоротилась у 3—4 рази. Уряд України впроваджував у практику гірший варіант, що значною мірою пояснюється диктатом МВФ.

По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т. ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.

По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10 % найбідніших і найбагатіших верств населення. Так, якщо на початку реформ цей розрив становив 2,5—3 рази, то в далі — 4,5—5 разів.

Водночас у Румунії і Болгарії цей розрив збільшився у 10 разів, у Росії — у 15 разів, в Україні — майже у ЗО разів.

По-четверте, в цих країнах (Угорщині, Словенії, Польщі) темпи приватизації не були дуже високими і супроводжувались якісними змінами різних інститутів. В Україні процес роздержавлення і приватизації відбувався, переважно, в інтересах кланово-номенклатурної еліти.

По-п’яте, уряди Угорщини, Словенії, а також у дещо меншій мірі Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення. В Україні життєвий рівень більшості населення порівняно з 1990 р. знизився приблизно в 5—6 разів.

По-шосте, в цих країнах створювався сприятливий інвестиційний клімат, чого не можна сказати про Україну.

Роздержавлення і приватизація у постсоціалістичних країнах. У західній економічній літературі процес трансформації державної власності у будь-якій формі власності характеризується як приватизація. Це зумовлено тим, що у ній розмежовуються лише дві форми власності (державна і приватна), а державна ототожнюється з суспільною. Таке чорнобіле бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки, яка призводить до хибного тлумачення тих процесів, що відбуваються з держаною власністю як у постсоціалістичних, так і у розвинених капіталістичних країнах.

Якщо давати наукове трактування цих проблем, то роздержавлення означає процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або членів її сім’ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення).

Процес роздержавлення і приватизації у 80—90-х рр. XX ст. відбувався як у розвинених країнах світу, так і у так званих постсоціалістичних країнах. У кожній із цих груп країн існували як загальні, так і особливі причини роздержавлення і приватизації; водночас, різним був їх соціально-економічний зміст та наслідки. Так, у країнах Східної Європи та колишнього СРСР об’єктивними причинами роздержавлення і приватизації було надмірне одержавлення економіки. Наприклад, у СРСР, у т. ч. в Україні, 92 % власності на засоби виробництва належало державі, в Угорщині частка держави в основних фондах становила 90 %, у Чехії — 98 % усього майна було власністю держави. Така частка державної власності унеможливлювала повноцінний розвиток інших типів та форм власності, а отже, їх раціональної взаємодії у межах цілісної економічної системи, яка формує стабільність та високу результативність всієї економіки, а також зумовлювала низку інших вад, про які зазначалося вище.

Роздержавлення і приватизація мали подолати відчуженість найманих працівників від засобів виробництва, поєднати власність і працю і прискорити завдяки цьому соціально-економічний прогрес, істотно підвищити життєвий рівень населення. Якщо виходити з того, що оптимальний розмір державної власності на засоби виробництва має в середньому становити 35 % загальнонародної власності, а у розвинених країнах світу ця частка була значно меншою, то основними причинами роздержавлення і приватизації в цих країнах є: по-перше, посилення суперечностей та неефективності кейнсіанських методів регулювання економіки (до яких безпосередньо належала і державна власність) і відповідне певне посилення монетаристських важелів; по-друге, надмірне використання адміністративних важелів, яке у західній економічній літературі асоціювалось із державною власністю; по-третє, штучно занижена фінансова рентабельність розвитку державних підприємств внаслідок проведення ними промонополістичної політики цін (занижених на товари і послуги державного сектору та завищених на продукцію великих монополістичних, у т. ч. олігополістичних підприємств, які продають її державним підприємствам); по-четверте, виконання державною власністю певною мірою загальнонаціональних функцій (зменшення рівня безробіття, послаблення циклічних коливань економіки тощо), що також знижувало економічну ефективність державного сектору і давало підстави для його критики з боку фінансової олігархії; по-п’яте, прихід до влади консервативних сил монополістичного капіталу в деяких найрозвиненіших країнах світу (США, Великобританії, ФРН та ін.), які традиційно виступають проти державного підприємництва, проти активного втручання держави в економіку. Від економічного стану кожної із країн, характеру політичної влади, життєвого рівня населення та інших чинників залежав механізм роздержавлення і приватизації.

У політико-ідеологічному аспекті роздержавлення і приватизація в СРСР розглядались у цих країнах як справедлива винагорода за надмірну експлуатацію трудящих і як прагнення керівників нових суверенних держав забезпечити рівність всіх громадян перед їх входженням у ринкову економіку. Для реалізації цих та інших цілей необхідно було попередньо створити відповідну нормативну базу, ухвалити закони про зміни у владі, про акціонерні компанії, господарські товариства, спільні підприємства тощо, а також створити відповідні органи. У Польщі мала приватизація почалась із ухвалення закону “Про свободу підприємництва”, а велика (або процес роздержавлення) — прийняттям законів “Про приватизацію державних підприємств”. У Чехії були ухваленні закони “Про приватизацію”, “Про державну і муніципальну власність”, “Про захист державної власності”.

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: 1) модель масового роздержавлення і приватизації; 2) модель колективного роздержавлення і приватизації; 3) модель зовнішнього власника; 4) змішана модель роздержавлення і приватизації; 5) модель соціально орієнтованої власності.

Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково у Польщі. Вона не використовувалась у колишній НДР, Угорщині, деяких країнах колишнього СРСР. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж (частка якого становила 44,8 %), ваучерний метод — 23 %, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство — 22,4 %, відкритий аукціон — 10,5 %, безкоштовна передача майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам — 8,1 %, відкритий конкурс — 8 %; приватизація існуючих державних акціонерних товариств — 4 %. Крім того, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (так звана реституція), передача частини власності державним кооперативам. Для реалізації цих методів держава виділила 40 млрд крон (із загальної суми кредитних ресурсів у 400 млрд крон).

Процес ваучерної приватизації у цій країні почався з інвентаризації державної власності. За період 1991—1997 рр. на купонні аукціони були виставлені акції майже 1500 підприємств балансовою вартістю 355 млрд крон. Впродовж першої хвилі приватизації підприємства виставили для продажу за купони понад 60 % акцій, а в ІПФ (інвестиційний приватизаційний фонд) населенням було інвестовано близько 72 % інвестиційних талонів купонних книжок. Проте дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності, тоді як ІПФ — майже 40 %. З погляду інфраструктури ринку ІПФ представляє один із її елементів, який водночас є окремим суб’єктом управління акціонерними компаніями, сформованим на змішаній основі (з участю державних та недержавних структур).

Згідно з президентською програмою в Польщі кожен громадянин цієї країни мав можливість отримати і використати державний кредит у сумі близько 100 млн злотих для створення власної справи, який необхідно повернути протягом 20 років, а відповідно до “карти перетворень форм власності”, прийнятої в 1992 р., процес роздержавлення і приватизації має охопити майже 55 % народного господарства.

Наприкінці 1996 р. “універсальний сертифікат на акції” у фізичній формі на пред’явника отримали 95 % громадян, а його ринкова вартість приблизно у 8 разів перевищувала номінальну вартість. Ці сертифікати у 1997 р. обмінювались на акції 15 національних інвестиційних фондів, які як акціонерні компанії на першому етапі роздержавлення і приватизації управляли понад 500 підприємствами з активами, що становили близько 10 % загальнонаціональних активів країни. У свою чергу, контроль над цими фондами здійснюють іноземні банки та представники Польщі (у т. ч. банкіри).

При цьому менша частка роздержавлених і приватизованих підприємств залишалась у руках держави (25 %) та передавалась працівникам (15 %).Стратегічними інвесторами за цих умов стали національні інвестиційні фонди.

У Росії та Україні роздержавлення і приватизація передбачали надання кожному громадянину приватизаційного сертифіката на частку державного майна і можливість у наступний період обміняти їх на акції підприємств. Проте внаслідок цілої низки причин приватизаційні сертифікати знецінились і замість подолання соціально-економічного відчуження воно ще більше зросло. Так, вартість роздержавленого май- на у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії — 10 тис. крб (за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могла досягти 250 тис. крб). Проте приватизаційний сертифікат не перетворився на справжній цінний папір (як це було в Чехії), а відтак, відбулося знецінення значної частини з них у фіктивних трастових компаніях, штучне зниження вартості майна підприємств (у 1996 р. таке знецінення відбулось у 27 разів) та внаслідок інших причин приватизаційні сертифікати продавались у середньому за 20 грн, в Росії — нерідко за 2 пляшки горілки. Тому не дивно, що у Росії та Україні приватизація була названа “чорною”, а в Чехії — “народною”. Тому для переважної більшості населення були створені “рівні стартові умови” для входження в ринок — їх перетворили на позбавлений роботи і власності люмпенізований пролетаріат.

Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом (у т. ч. менеджерами) або, передусім, менеджерами з наступним виділенням частки кожного працівника та правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Значного поширення ця модель отримала в Росії, Україні, Румунії, Угорщині, Словенії, колишній НДР та деяких інших країнах. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій. Так, у Росії за одним із варіантів роздержавлення і приватизації отримували 51 % акцій підприємств. В Україні, згідно із законом “Про власність”, пріоритетною формою власності названа колективна власність. Формальним підтвердженням реалізації цього закону стало існування на початку 1999 р. понад 40 тис. акціонерних товариств. Проте в Україні, як зазначалось, а значною мірою і в Росії, трудова колективна власність була, здебільшого, узурпована кланово- номенклатурною елітою.

У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право на безплатне отримання 20 % акцій, а додаткових 40 % — за половину вартості за закритою підпискою. У Польщі, згідно з прийнятим у 1990 р. законом, члени трудового колективу підприємства мали право на отримання лише 20 % акцій за половину вартості. Крім того, трудові колективи на середніх та невеликих підприємствах могли викупити їх або орендувати. У колишній НДР 20 % із загальної кількості роздержавлених підприємств (майже 12 тис.) були викуплені менеджерами і лише незначна частка — трудовими колективами. У Чехії працівники підприємств мали право на придбання близько 10 % акцій роздержавлених підприємств, у Болгарії — 20 %, до того ж за пільговими умовами для тих робітників і службовців, які відпрацювали на підприємстві не менше двох років до початку процесу роздержавлення і приватизації.

Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50 % голосуючих акцій) в руки іноземного інвестора. Ця модель отримала найбільше поширення в Чилі, частково — в Угорщині, НДР та Естонії. Так, у Естонії поширеним методом роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери. За 1991—1997 рр. на тендерах було продано понад 470 підприємств на суму майже 4,5 млрд естонських крон (8 крон дорівнюють 1 німецькій марці) і гарантовано інвестицій на 4,3 млрд крон. З боку інвесторів, передусім іноземних, брались зобов’язання про створення понад 56 тис. робочих місць. Проте ці зобов’язання дотримувались ними впродовж не більше 2 років, а після цього підприємства навіть закривались. Модель зовнішнього власника певною мірою сприяла припливу нових інвестицій, з яких більше половини спрямовувалось на створення нових підприємств. Іноземний капітал допускається урядом Естонії і до приватизації об’єктів виробничої інфраструктури — енергетики, залізниць, портів, зв’язку. Іноземні інвестори вкладають капітал, передусім, у галузі з невеликим робочим періодом (торгівлю, харчову, легку, лісову промисловість та ін.), частково в авіаційний та морський транспорт. Певною мірою в Естонії використовувалась і ваучерна модель роздержавлення і приватизації.

Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності у різних пропорціях за умов переважання державної власності і державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях. Зокрема це стосується так званих природних монополій. Найближче до цієї моделі — досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли, передусім, акціонерні підприємства, про що вже зазначалось.

Модель соціально-орієнтованої власності у процесі роздержавлення і приватизації передбачала право робочих рад на підприємстві та менеджерів ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації, а також використання інших моделей. Внаслідок цього в Словенії, наприклад, у середині 90-х рр. працівникам та менеджерам належало понад 40 % роздержавлених акціонерних компаній, інвестиційним фондам, що контролюються, передусім, банками — 20 %, державним фондам — близько 20 %.

Якщо оцінювати ефективність названих п’яти моделей за темпами зростання таких макроекономічних показників, як ВВП, то найшвидше вони зростали в Китаї (за 1990—1996 рр., відповідно, в 3,6 раза), щорічний приріст виробництва становив близько 10 %, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно зріс життєвий рівень населення, тривалість його життя тощо.

Щодо ваучерної моделі роздержавлення і приватизації, то з погляду вимог закону єдності праці та власності найефективнішою слід вважати модель, за якої ваучери видаються лише працюючим, залежно від трудового стажу, рівня їхньої освіти та кваліфікації. Згідно з вимогами цього ж закону з урахуванням домінуючої ролі колективного характеру праці, найдосконалішою моделлю є надання переважної власності в руки трудових колективів залежно від їхнього внеску в економічний потенціал галузі, регіону країни, а також відповідно до критеріїв ваучерної приватизації.

Загалом проведення роздержавлення і приватизації не має супроводжуватися надмірною приватизацією власності, (тобто переходом власності до рук окремої особи, максимум сім’ї), оскільки це означало

б рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації), а отже, невирішен- ня проблем її динамічного розвитку, а створення нових, не менш глибоких суперечностей, які негативно впливають на соціально-економічний прогрес суспільства.

Раціональний процес роздержавлення і приватизації має вирішувати низку зазначених проблем, які породжуються надмірним одержав- ленням економіки і власності, формувати реальний плюралізм типів і форм власності, узгоджуватись із інтересами окремого працівника, трудового колективу та суспільства тощо. Проте в Україні відбуваються, здебільшого, нераціональні та руйнівні з погляду трансформації економічної системи процеси роздержавлення і приватизації. Вони полягають у надмірному зниженні частки державної власності, в інтенсивному первісному нагромадженні капіталу шляхом масового розкрадання державної власності та формування кримінальної тіньової економіки, в узурпації праці багатьох поколінь жменькою нуворишів, кланово-мафіозних структур, у посиленні процесу відчуження праці від власності, а отже, тотальному зубожінні найманих працівників тощо.

У цілому роздержавлення і приватизація має свої позитивні і негативні сторони. До позитивних сторін роздержавлення у розвинених країнах світу відносять: 1) ослаблення адміністративно-командних методів управління державними підприємствами; 2) розширення процесу демократизації власності шляхом концентрації частини акцій у найманих працівників; 3) зростання рентабельності державних підприємств. Позитивними рисами роздержавлення і приватизації на Україні є, по- перше: значне зменшення частки державної власності і можливість формування на цій основі реального плюралізму форм власності; по- друге, зосередження частини державної власності в руках трудових колективів, по-третє, формування значної кількості формальних акціонерів, які могли б за певних умов стати реальними акціонерами.

Негативними сторонами роздержавлення і приватизації у розвинених країнах світу є : 1) позбавлення населення можливості отримувати товари та послуги з державного сектору за відносно дешевими цінами; 2) зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній; 3) продаж державної власності за штучно заниженими цінами;

4) здійснення приватизації, зазвичай, прибуткових підприємств, що суперечило офіційно оголошеній меті оздоровити збитковий державний сектор; 5) монополізація більшої частини державної власності у руках фінансового капіталу; 6) зростання цін на державні товари та послуги.

Негативні сторони роздержавлення і приватизації є домінуючим в Україні. Це стосується і процесу трансформації господарського механізму, інших сторін економічної системи.

Позитивними аспектами трансформаційних процесів в Україні є, по-перше, створення об’єктів ринкової структури та інфраструктури ринку, які за умови раціонального державного регулювання економіки можуть слугувати подоланню її затратного характеру; по-друге, акціо- нування значної частини підприємств, які у майбутньому за наявності уряду народної довіри і проведення ним обґрунтованої економічної політики можуть стати засобом певного подолання процесу відчуження найманої праці від власності ; по-третє, поступове формування класової свідомості найманих працівників, їх організованості; по-четверте, ознайомлення з зарубіжним досвідом організації виробництва і експлуатації дешевої праці, який сприятиме ощадливому ставленню до робочого місця тощо.

Значні особливості перехідного періоду властиві для країн, що розвиваються. Це зумовлене тим, що у більшості із них (переважно, слабо- розвинених) існують такі соціально-економічні устрої: 1) державно- суспільний сектор, який розвивається в інтересах всієї нації, виражає загальнонаціональні інтереси; 2) державно-капіталістичний сектор, що розвивається, насамперед, в інтересах національної буржуазії (промислової, торговельної, банкірів тощо); 3) кооперативний сектор, що розвивається в інтересах частини селянства, зайнятого товарним виробництвом; 4) дрібнотоварний сектор, розвиток якого виражає інтереси дрібних товаровиробників (ремісників, селян, кустарів, дрібних торговців та ін.);

5) натуральні форми господарства (общинно-патріархальна, напівфеодальна), що базуються на оренді землі значною частиною населення у великих землевласників; 6) змішані устрої.

Провідна роль серед соціально-економічних устроїв у цих країнах належить державному. Це зумовлене, по-перше, низьким розвитком економічної та соціальної інфраструктур, вирішальну роль у формуванні яких відіграє держава. По-друге, державі та державному сектору економіки належить провідна роль у боротьбі за економічну незалежність. По- третє, за відсутності численного й досвідченого класу підприємців, низького життєвого рівня населення держава мусить взяти на себе функції нагромадження капіталу, інвестора тощо. По-четверте, держава відіграє домінуючу роль у проведенні аграрної реформи, здійсненні структурних перетворень в економіці, розвитку базових галузей промисловості. По- п’яте, державний устрій є інтегруючим чинником у взаємодії інших устроїв і перетворенні дезінтегруючої системи на єдине ціле. По-шосте, державі належить вирішальна роль у протистоянні іноземному капіталу, в залученні іноземних інвестицій до національної економіки. По-сьоме, держава найбільшою мірою спроможна розвивати науку, оволодівати досягненнями НТП. По-восьме, на державу в усі часи покладалася функція забезпечення народного господарства грішми, проведення грошових реформ, регулювання грошово-кредитної системи.

Для переважної більшості цих країн найважливішим напрямом подолання економічної відсталості є індустріалізація, тобто прискорений розвиток промисловості, перехід до технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці більшості галузей народного господарства. Процес індустріалізації в цих країнах відбувається нерівномірно, в більшості з них починається зі створення виробничої інфраструктури, з перетворень у сільському господарстві та добувній промисловості.

Аграрні перетворення у слабкорозвинених країнах необхідно здійснювати через скасування панщини та заміну її орендою; викуп або націоналізацію державою частини земель крупних землевласників та їх розподіл серед малоземельних селян із наступною виплатою певної ренти; організацію кооперативних господарств; надання державою допомоги для поліпшення матеріально-технічної бази сільського господарства, пільгових кредитів, забезпечення високоврожайними сортами, консультаційних послуг щодо оцінки земель, вибору сільськогосподарських культур, впровадження передових досягнень аграрної науки у виробництво та ін.

У країнах, що стали на шлях інтенсивної індустріалізації, ТНК намагаються перемістити екологічно брудні й трудомісткі галузі промисловості, розвинені країни вживають дискримінаційних заходів у сфері зовнішньої торгівлі, активно впроваджують політику “ножиць цін” тощо. Це призводить до кризи заборгованості, викачування значної частки національного багатства з країн, що розвиваються.

Для істотного послаблення і звільнення від неоколоніальної залежності ці країни мають об’єднати свої зусилля для здійснення експортних операцій паливно-енергетичними та сировинними ресурсами і ліквідувати диктат міжнародних монополій у процесі ціноутворення; домогтися списання зовнішніх боргів; нарощувати випуск готової продукції; зменшити і ліквідувати тягар гонки озброєнь; здійснювати індустріалізацію та аграрні перетворення; готувати національні кадри; проводити демократичні, політичні та соціальні реформи тощо.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Якою за характером (сутністю) та формою була економічна власність при соціалізмі?
  2. Які ознаки соціалізму були притаманні державній власності колишнього СРСР?
  3. Які ознаки відчуження трудящих від державної власності?
  4. Яким був господарський механізм у СРСР?
  5. Які принципи формування доходів у СРСР?
  6. Охарактеризуйте динаміку доходів робітників і колгоспників у СРСР на різних етапах його існування.
  7. Як співвідносяться доходи в колишньому СРСР з доходами в Україні на початку XXI cm.?
  8. Які основні моделі перехідної економіки?
  9. Яка з цих моделей є найбільш антигуманною і чому?
  10. Які основні економічні устрої існують у перехідній економіці?
  11. Які особливості роздержавлення і приватизації у постсоціалі- стичних країнах?
  12. Які основні моделі роздержавлення практикувались у постсоці- алістичних країнах?
  13. В яких країнах внаслідок роздержавлення і приватизації були досягнені вагомі позитивні результати?
  14. Які наслідки роздержавлення і приватизації в Україні?
  15. Які загалом позитивні та негативні наслідки роздержавлення і приватизації?
  16. Які основні устрої існують у більшості країн, що розвиваються?
  17. Який із цих устроїв є домінуючим і чому?
  18. Які основні реформи слід здійснити у цих країнах, щоб подолати їхню відсталість?

загрузка...