Навігація
Посилання


Політична економія

§ 1. Світове господарство і його структура


  • Світове господарство як економічна категорія.
  • Інтернаціональні форми закону вартості.
  • Основні групи країн у світовому господарстві.

Світове господарство як економічна категорія. Наприкінці 2001 р. на нашій планеті з чисельністю населення понад 6 млрд чол. існувало близько 230 країн, населення яких, за даними американських учених, розмовляло майже 7 тис. мов.

Держави планети перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість із них функціонує в докапіталістичних формаціях, поєднуючи елементи первісного, рабовласницького, феодального способів виробництва. Капіталістичний спосіб виробництва також поширюється у цих країнах, але він ще не став визначальним. За загальноприйнятою класифікацією більшість людства проживає у слаборозвинених країнах.

До промислово розвинених країн згідно з класифікацією ООН у середині 90-х рр. належали близько 25 країн, до ОЕСР входило 29 країн. На частку розвинених країн припадало 55 % ВНП і 70 % світового експорту, причому на 7 наймогутніших — 86 % ВНП (у світовому ВНП — 47 %), 73 % — в експорті (понад 50 % у світовому експорті).

Цей конгломерат держав у економічній теорії характеризують поняттям “світове господарство”. Вперше характеристику світового господарства (світової економіки) дав німецький економіст Б. Гармс у 1912 р.: “сутність взаємовідносин між окремими господарствами світу, які розвиваються між ними внаслідок розбудови відповідних транспортних комунікацій та державного сприяння і регулювання шляхом укладання міжнародних угод”. Проте чіткого, загальноприйнятого визначення світового господарства у сучасній економічній літературі немає. Так, у “Сучасному економічному словнику” світове господарство розглядається як “взаємопов’язані і взаємодіючі господарства різних країн світу, що функціонують за узгодженими правилами, послідовне об’єднання господарств різних країн в єдину світову систему”. Повністю тотожне визначення дається у “Великому економічному словнику”. Водночас у ньому виділяється категорія “всесвітнє господарство”, що означає “систему національних господарств усіх країн світу, об’єднаних міжнародним поділом праці та різноманітними економічними взаємозв’язками у господарський механізм глобальних масштабів”. Намагаючись дати сучасне визначення сутності світового господарства, А. Фі- ліпенко зазначає, що “глобальна (світова) економіка напередодні ІІІ-го тисячоліття являє собою цілісну, диверсифіковану, багаторівневу ієрархічну систему, що охоплює сукупність міжнародних форм науки, техніки і виробництва, обігу різноманітних товарів і послуг”. Автори підручника “Мировая экономика. Экономика зарубежных стран” (за редакцією О. Колесова і М. Осьмової) називають світовою економікою “сукупність національних економік в їх взаємодії і співробітництво з інсти- туціонального влаштування цієї взаємодії”.

Безперечно, що визначення економічної сутності світового господарства має розпочинатися з того, що це сукупність національних господарств. Але далі важливо з’ясувати — завдяки чому ця сукупність перетворюється на цілісність, а отже, на систему. Б. Гармс

на початку XX ст. вважав, що це відбувається, передусім, внаслідок розбудови відповідних транспортних комунікацій. У визначенні сутності всесвітнього господарства говориться про об’єднання країн завдяки міжнародному поділу праці різноманітними економічними взаємозв’язками. Окремі автори говорять про взаємодію і співробітництво країн. Отже, у всіх визначеннях нема комплексної характеристики матеріальної основи такої сутності, якою може бути, передусім, процес інтернаціоналізації продуктивних сил. Адже його складовими є інтернаціоналізація засобів праці (а отже, транспортних комунікацій), науки та інших елементів даної системи, яка є однією зі сторін інтернаціоналізації виробництва.

Оскільки цілісність продуктивним силам надає їхня матеріально- речова форма, тобто техніко-економічні відносини (у даному випадку міжнародний поділ праці, міжнародна концентрація і спеціалізація виробництва тощо), то матеріальною основою світового господарства у широкому значенні є інтернаціоналізація технологічного способу виробництва. Тому найпростішим визначенням світового господарства є таке: це сукупність національних господарств та економічних відносин між ними, які розвиваються на основі інтернаціоналізації продуктивних сил та техніко-економічних відносин, а отже, інтернаціоналізації технологічного способу виробництва.

До складу міжнародних економічних відносин входять світова торгівля, міжнародний рух капіталу, міжнародні валютні відносини, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція. У межах кожної з цих форм найважливішою підсистемою економічних відносин (іншими є окремі елементи техніко-економічних і організаційно-економічних відносин) є відносини економічної власності, які насамперед складають об’єкт політекономічного дослідження. Іншим важливим об’єктом такого аналізу є господарський механізм. Тому в по- літекономінному аспекті світове господарство є системою національних господарств та відносин економічної власності, що формуються в єдину цілісність завдяки наднаціональному господарському механізму на основі інтернаціоналізації технологічного способу виробництва.

Глибинну сутність світового господарства розкриває система економічних законів, що управляють його розвитком. Ця система складається, з одного боку, з законів, які діють у межах національних господарств, насамперед, найрозвиненіших країн світу, але мають інтернаціональні форми свого вияву, а з другого — з нових економічних законів, які виникають у процесі інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та відносин економічної власності й господарського механізму.

До законів національних господарств, які у модифікованих формах діють у межах світового господарства, належать закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу, закон концентрації капіталу та ін. Водночас слід зазначити, що специфіка їхньої дії ще мало досліджена в економічній літературі. До нових законів цієї сфери належать закон інтернаціоналізації виробництва, закон інтернаціоналізації обігу, закон інтернаціоналізації продуктивних сил, закон трансна- ціоналізації (посилення ролі ТНК у сфері міжнародних економічних відносин), закон інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та ін., більшість із яких також необхідно обґрунтувати економічні науці. У зв’язку з цим розглянемо особливості дії одного з фундаментальних законів на інтернаціональній основі — закону вартості.

Інтернаціональні форми закону вартості. Інтернаціоналізація виробництва й обміну зумовлює дію закону вартості в його інтернаціональній формі, зокрема формування інтернаціональної вартості, яка залежить: 1) з одного боку, від середньої інтенсивності праці у масштабі світового господарства та інтенсивності національної праці в різних країнах — з другого; 2) від середньої продуктивності праці в межах світового господарства, з одного боку, і продуктивності національної праці — з другого. Між цими двома чинниками існує органічний зв’язок. Внаслідок цього різна кількість товарів одного виду, що виробляється у декількох або багатьох країнах за однаковий робочий час, має неоднакову інтернаціональну вартість, а отже, виражається в різних цінах.

Третім важливим чинником формування інтернаціональної вартості є ступінь складності праці, що залежить, насамперед, від рівня освіти та кваліфікації працівників.

Інтернаціональна вартість залежить від інтернаціональних витрат суспільно необхідної праці на виробництво товарів. Ці витрати визначаються національними витратами суспільно необхідної праці у тих країнах, що експортують на світовий ринок переважну кількість продукції. Тому залежно від питомої ваги товарів окремих країн у загальному обсязі світової торгівлі національна вартість впливає на інтернаціональну. Отже, у формуванні інтернаціональної вартості беруть участь лише ті товари, які надходять на світовий ринок. Оскільки Україна експортує, переважно, продукцію паливно-сировинних галузей, то вона практично не може впливати на формування інтернаціональної вартості на товари й послуги, пов’язані з розгортанням НТР у галузях машинобудування та інших наукомістких сферах виробництва.

Однією з основних рис закону вартості є обмін еквівалентів, тобто обмін одного товару на інший відповідно до суспільно необхідного робочого часу, витраченого на виробництво, або відповідно до кількості й якості витраченої на них суспільно необхідної праці. На світовому ринку обмін товару на товар є еквівалентним на основі інтернаціональної вартості, тобто інтернаціональних витрат виробництва. Тому країна, в якій для виробництва товарів застосовується продуктивніша, інтенсивніша й складніша праця, на світовому ринку перебуває у вигіднішому становищі, її товари отримують вищу вартісну оцінку, а один робочий день, витрачений на їх виробництво, може обмінюватися на кілька робочих днів іншої країни, в якій нижчі продуктивність, інтенсивність і складність праці.

Економічна вигода країни, в якій досягнуто вищого рівня складності, продуктивності й інтенсивності праці, обчислюється як різниця між інтернаціональною та національною вартістю, або між інтернаціональними і національними витратами праці. Економічна вигода тих країн, в яких нижчий рівень складності, продуктивності й інтенсивності праці, залежить від рівня порівняльних витрат виробництва. Ці витрати визначають зіставлення, з одного боку, витрат на виробництво тих товарів, які вони виробляють і які обходяться їм відносно дешевше і витрат на виробництва таких товарів, які за відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б їм дорожче при організації власного виробництва — з другого. Економічні вигоди, отримувані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі в міжнародному поділі праці, у процесі інтернаціоналізації виробництва. За відсутності зовнішньої торгівлі розвиненим країнам довелося б збільшити витрати виробництва у промисловості щонайменше у 1,5—2 рази.

Особливості дії закону вартості в інтернаціональній формі значною мірою залежать від співвідношення різних груп країн.

Основні групи країн у світовому господарстві. Такими трьома групами країн, як зазначалось, є розвинені держави світу, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою. Розвиненим країнам світу властиві високий рівень розвитку технологічного способу виробництва (значною мірою базується на автоматизованій праці) у промисловості, поступове наближення до цього рівня сфери будівництва (здебільшого, базується на машинній праці), сільського господарства, високий рівень розвитку та значна частка сфери послуг (від 2/3 до 3/4 працездатного населення). До цих країн до середини 90-х рр. належали СІЛА, Канада, 15 країн ЄС, Швейцарія, Норвегія, Ісландія, а також Ізраїль і Південна Африка. Серед них, як зазначалося, виділяються сім наймогутніших країн, а трьома основними центрами вважаються США, країни ЄС і Японія.

Якщо після Другої світової війни США випереджали країни ЄС за рівнем продуктивності праці у 2—3 рази, то наприкінці 90-х рр. найрозвиненіші держави Союзу догнали США за цим показником і впритул наблизились за рівнем ВВП на душу населення. Таке відставання за коротший термін подолала і Японія. Водночас найбільш конкурентно- спроможною залишається економіка США. Значною мірою це зумовлене тим, що вони витрачали на розвиток НДДКР у 1999 р. 46 % світових витрат у цій сфері.

Другу найважливішу групу країн світового господарства складають країни, що розвиваються. Незважаючи на те, що з 60-х рр. багато з них значно підвищили свій економічний потенціал, на сферу промисловості в середині 90-х рр. у них припадало близько 25 %, на сільське господарство — 34 %, а на сферу послуг лише 41 %. Якщо частка ВВП, створеного у сільському господарстві, становила у розвинених країнах світу лише близько 2 %, то у країнах, що розвиваються — приблизно у 17 разів більше.

Серед країн, що розвиваються, виділяють декілька груп. Першу з них складають країни ОПЕК, експортерів нафти, які отримують значні доходи — нафтодолари і за відносно незначної чисельності населення забезпечили його високий життєвий рівень із наявною істотною диференціацією. До групи “нових індустріальних держав”, згідно з класифікацією ООН, належать країни, які за багатьма економічними показниками переважають інші країни, що розвиваються, а за деякими з них навіть конкурують з розвинутими країнами світу. До першої групи цих країн належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Малайзія, Сінгапур, Сянган, Тайвань, Південна Корея. В цілому до двох цих груп країн входило у 1995 р. 18 країн з доходами на душу населення понад 9400 дол. Загалом темпи щорічного приросту ВВП країн, що розвиваються, за період 1982—1999 рр. становили 5,8 %, нових індустріальних країн Азії — 6,6 %, тоді як розвинених країн — 2,9 %.

Решта країн, що розвиваються, не пройшли стадії індустріалізації, їхнє населення, в основному, зайняте у сільському господарстві. У цих країнах низький рівень писемності, велике безробіття, високі темпи зростання населення, експорт представлений, переважно, сільськогосподарською продукцією, продуктивність праці досить низька.

Ці країни, у свою чергу, можна поділити на дві групи. До першої входили 73 країни із середнім рівнем доходу на одну людину понад 760 дол. на рік в середині 90-х рр. Характерною рисою їхньої економіки є спеціалізація на виробництві окремих видів сільськогосподарської чи мінеральної сировини. Зниження матеріало- та енергомісткості економіки в промислово розвиненій частині світу зумовило падіння ролі природної сировини у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, а також внаслідок політики “ножиць цін”, викликало зниження цін на більшість сировинних товарів у реальному обчисленні. Все це загрожує переходом до групи найменш розвинених.

Другу групу слаборозвинених країн утворюють близько 54 країн із низьким рівнем доходу (менше 765 дол. на рік). Це найбільші сільсько

господарські країни, позбавлені будь-яких більш-менш значних джерел мінеральної сировини. їхня економіка перебуває у стані стагнації і навіть деградації, а сотні мільйонів людей хронічно недоїдають і голодують. Головне місце у цій групі країн посідають держави Центральної та Південної Африки.

Згідно з міжнародними стандартами бідності щорічний дохід в сумі до 375 дол. на людину є ознакою абсолютної злиденності, від 376 до 750 дол. на рік — безумовної бідності. За цим критерієм до слабо- розвинених країн належать ряд держав СНД, у т. ч. і Україна. До цієї групи у другій половині 90-х рр. належали 54 країни, в яких ВНП на душу населення становив 765 дол. і менше; 47 країн, у яких цей показник становив від 766 до 3035 дол.; 26 країн, у яких ВНП на душу населення складав від 3065 до 9385 дол. на рік і 18 наймогутніших країн, в яких ВНП на душу населення становив понад 9386 дол.

Третю групу країн складають колишні країни РЕВ і країни СРСР, які найбільшою мірою підходять до держав з перехідною економікою. Внаслідок глибокої кризи у більшості з цих країн через хибну економічну політику та розрив традиційних зв’язків обсяг ВВП знизився більше, ніж удвічі, і вони були відкинуті до групи країн, що розвиваються, із середнім рівнем розвитку. Щоб певною мірою зберегти і навіть відновити традиційні раціональні економічні зв’язки, більшість країн колишнього СРСР створили СНД (співдружність національних держав), але ця структура діє неефективно.


загрузка...