Навігація
Посилання


Політична економія

§ 2. Міжнародний поділ праці та процес інтернаціоналізації суспільного способу виробництва


  • Міжнародний поділ праці і спеціалізація.
  • Інтернаціоналізація суспільного способу виробництва.
  • Транснаціональні корпорації та їхня роль у процесі інтернаціоналізації капіталу.

Міжнародний поділ праці і спеціалізація. Міжнародний поділ праці — це інтернаціональна форма суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн у виробництві товарів і послуг, якими вони обмінюються шляхом міжнародної торгівлі.

До промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. основою міжнародного поділу праці були природні чинники — відмінності між різними країнами у природно-кліматичних умовах, сировинних ресурсах, географічному положенні та ін.

У період розвитку колоніальної системи більшість слаборозвине- них країн поставляла на світовий ринок одну або дві переважно сировинні культури, що означало монокультурну спеціалізацію. Формою реалізації міжнародного поділу праці були дво- та тристоронні торговельні зв’язки.

Після промислової революції міжнародний поділ праці став залежати від рівня розвитку продуктивних сил, особливостей економічного розвитку країни: чим він вищий, тим різноманітніші й глибші форми її зовнішньоекономічних зв’язків.

Нерідко в літературі міжнародний поділ праці повністю зводиться до міжнародної спеціалізації. Насправді міжнародний поділ праці є складнішою (більш ємною) категорією й охоплює міжнародну спеціалізацію як одну з найважливіших складових частин. Іншою складовою є міжнародна кооперація.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці, що збігаються з формами суспільного поділу праці: 1) загальна, 2) особлива і 3) одинична. Відповідно до загальної форми праці в міжнародному поділі праці країни-експортери поділяються на індустріальні, сировинні та аграрні. Згідно із особливою формою у міжнародній торгівлі розвивається міжгалузевий обмін готовими виробами. Одинична форма міжнародного поділу праці означає спеціалізацію країни на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару. В її межах виділяють подетальну, покоопераційну (або технологічну), типорозмірну форми спеціалізації. Так, тпипорозмірна спеціалізація передбачає спеціалізацію деяких країн на виробництві певних готових товарів окремого типу. Наприклад, СІЛА спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, а Німеччина — колісних тракторів малої потужності.

На відміну від міжнародної спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції, здійснюється, зазвичай, на основі міжурядових угод за участю компаній, організацій тощо. Міжнародна науково-ви- робнича кооперація передбачає спільне вирішення науково-технічних проблем (наприклад, освоєння космосу), обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, “ноу-хау”, обмін ученими тощо.

Завдяки участі у міжнародному поділі праці кожна країна отримує певні переваги, зумовлені вибором країнами форм спеціалізації та кооперування виробництва, які найбільшою мірою відповідають: 1) її природним умовам; 2) досягнутому рівню розвитку продуктивних сил (передусім, особистісного фактора і техніки) і 3) національним затратам праці.

Ці затрати визначаються з ур

ахуванням витрат на виробництва, з одного боку, товарів, які країна виробляє й які обходяться їй відносно дешевше, а з другого — товарів, які за відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б їй дорожче при організації власного виробництва. Економічні вигоди, отримувані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнародному поділі праці, у процесі інтернаціоналізації виробництва.

В основі поглиблення міжнародного поділу праці лежить процес інтернаціоналізації продуктивних сил, які є однією зі сторін суспільного способу виробництва.

Інтернаціоналізація суспільного способу виробництва. Інтернаціоналізація суспільного способу виробництва включає процес інтернаціоналізації продуктивних сил і економічної власності або інтернаціоналізації капіталу (за умов майже тотального панування капіталістичного способу виробництва).

Інтернаціоналізація продуктивних сил може розглядатись у контексті продуктивного формування однакових елементів, сторін у взаємодії людини з природою (оскільки така взаємодія у процесі праці є змістом продуктивних сил), з одного боку, і як процес інтернаціоналізації кожного елемента системи продуктивних сил — людини (у даному разі — людини-працівника, її робочої сили), науки, засобів праці, предметів праці, інформації, сил природи що використовуються людьми, форм і методів організації виробництва, з другого боку.

Інтернаціоналізація процесу взаємодії людини з природою відбувається тією мірою, якою поширюється один із технологічних способів виробництва, що базується на машинній або автоматизованій праці. З цього погляду процес інтернаціоналізації продуктивних сил за сучасних умов найбільшою мірою пов’язаний із поширенням технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, а щодо більшості країн, що розвиваються — з їхньою індустріалізацією. У розвинених країнах світу він поповнюється все більшим поширенням автоматизованого виробництва. Отже, процес інтернаціоналізації продуктивних сил у цьому аспекті відбувається на двох рівнях — залежно від поширення технологічного способу виробництва на машинній праці, з одного боку, і автоматизованого виробництва з другого. Водночас у більшості країн світу переважає технологічний спосіб виробництва, що базується на ручній праці, але процес інтернаціоналізації з його урахуванням може означати поступове подолання ручної праці.

Процес інтернаціоналізації людини (як основної продуктивної сили) виявляється, по-перше, у поступовому поширенні загальноосвітнього рівня робочої сили та підвищення її кваліфікації, по-друге, у посиленні міграційних процесів, здебільшого, до розвинених країн світу, де робоча сила пристосовується до нових умов виробництва, по-третє, під час вивезення капіталу транснаціональними корпораціями у підприємницькій формі, тобто будівництві заводів і філіалів цих корпорацій у інших групах країн (що розвиваються і державах з перехідної економікою), шляхом поступового впровадження єдиних умов продажу робочої сили та її використання, що регулюється з боку Міжнародної організації праці та ін. Найбільшою мірою процес інтернаціоналізації основної продуктивної сили відбувається у країнах ЄС, про що буде сказано у наступній темі.

Іншою стороною інтернаціоналізації суспільного способу виробництва є процес інтернаціоналізації відносин економічної власності або капіталу, якщо йдеться про капіталістичний спосіб виробництва. Інтернаціоналізація капіталу — це процес взаємопереплетіння і об’єднання різних форм національного та інтернаціонального капіталу. Основними формами сучасного капіталу є приватний, колективний, державний та наддержавний (або наднаціональний). Кожна з цих форм може існувати у вигляді: промислового, банківського, позичкового, торговельного тощо. Тому інтернаціоналізація капіталу передбачає взаємопереплетіння й об’єднання основних форм капіталу в різних комбінаціях: приватних форм капіталу двох і кількох країн, колективних форм капіталу двох і більше держав; приватних форм капіталу однієї країни з колективними формами капіталу інших країн, колективних форм капіталу однієї країни з державним капіталом другої; національного капіталу з наддержавним тощо.

Матеріальною основою інтернаціоналізації капіталу є інтернаціоналізація виробництва, розвиток міжнародного поділу праці, процес інтернаціоналізації продуктивних сил. Процес інтернаціоналізації капіталу розпочинається на нижчій стадії розвитку капіталізму у зв’язку з вивезенням капіталу у підприємницькій формі. Але зрілих форм він набуває на вищій стадії капіталізму, коли вивезення капіталу переважає порівняно з вивезенням товарів, а міжнародний поділ праці розвивається від часткового до одиничного типу (до інтернаціоналізації одиничного поділу праці).

Важливу роль в інтенсифікації процесу інтернаціоналізації капіталу відіграє виникнення і розвиток міжнародних монополій. Створення останніми численних філіалів і дочірніх компаній за кордоном перетворює їх з національних на транснаціональні монополії і транснаціональні корпорації (ТНК), сутність яких буде розкрита нижче.

Взаємопереплетіння і об’єднання капіталів (приватних, колективних) двох і більше країн веде до виникнення і розвитку якісно нової форми власності — міжнародної колективної капіталістичної власності, яка є складовою інтегрованої капіталістичної власності. Остання означає процес переплетіння, взаємопроникнення і зрощування власності міжнародних монополій інтегрованих країн, національних дер- жавно-корпоративних капіталів і власності наднаціональних органів у один механізм. Інтегрована капіталістична власність є суспільною формою розвитку процесу інтернаціоналізації продуктивних сил і техніко- економічних відносин (а в їх сукупності — технологічного способу виробництва) у межах регіональних економічних об’єднань. Найрозвиненішою формою таких об’єднань є Європейський Союз.

Його речовим змістом є; 1) активи транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків країн Західної Європи, які зосередили свою діяльність у цьому регіоні світового господарства; 2) активи акціонерних підприємств змішаного типу, в яких держава і монополії (у т. ч. олігополії) окремих країн мають певну частку; 3) акумульовані наднаціональними органами кошти, що згодом спрямовуються на здійснення спільної аграрної, регіональної, соціальної, структурної політики та ін.

Суспільною формою інтегрованої капіталістичної власності є соціально-економічні відносини між підприємцями, банкірами, торговцями країн ЄЄ, а також між державами, найманими працівниками з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, об’єктів інтелектуальної власності, частки створеного національного доходу тощо у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).

Теоретичним вираженням інтегрованої капіталістичної власності (речового змісту і суспільної форми) є інтернаціональний аспект кожної з відомих науці економічних категорій, якими є інтернаціональні вартість, ціна, витрати виробництва, робоча сила, інтернаціоналізація виробництва тощо, котрими оперує економічна наука в цілому, політична економія зокрема, для розкриття змісту своїх предметів. Теоретичним вираженням інтегрованої капіталістичної власності є інтернаціональний аспект дії відомих економічній науці та політичній економії економічних законів. Таким є закон інтернаціоналізації виробництва, інтернаціональні форми закону вартості або закон інтернаціональної вартості, інтернаціональні форми закону нерівномірності економічного розвитку, закон інтернаціоналізації обігу та ін., кожен із яких об’єднує навколо себе певну групу економічних категорій.

В економічній науці дано теоретичне обґрунтування змісту лише окремих економічних законів і категорій. Певною мірою це пояснюється незавершеністю самого процесу економічної інтеграції, зрощуванням національних процесів відтворення в єдиний інтернаціональний процес, формуванням єдиної наднаціональної економічної системи. Значною мірою це відбувається через недостатнє теоретико-методологічне осмислення вченими сутності інтеграційних процесів у Західній Європі. Наприклад, давно у науковий обіг введено поняття “інтернаціональна вартість”, “інтернаціоналізація виробництва” тощо. За цих умов навіть формальна логіка передбачає необхідність обґрунтування категорії “інтернаціональна споживча вартість”, яка є матеріальною основою інтернаціональної вартості.

Поглиблення економічної інтеграції, зокрема проведення спільної структурної, податкової, валютної, амортизаційної політики, введення єдиної наднаціональної валюти дедалі актуалізуватиме проблему теоретичного обґрунтування інтернаціональних форм будь-якого економічного закону.

Окремі інтернаціональні форми капіталу виникають також у процесі інтернаціоналізації кожного елемента продуктивних сил, розвитку основних форм міжнародних економічних відносин.

Транснаціональні корпорації та їхня роль у процесі інтернаціоналізації капіталу. Транснаціональні корпорації (ТНК) — це наймо- гутніші монополії, які діють у міжнародному масштабі і на основі монополізації (а отже, контролю) значної частки промислового світового виробництва, інтелектуальної власності, торгівлі привласнюють найвищі (транснаціональні) прибутки. Особливістю ТНК є те, що вони є міжнародними за характером своєї діяльності, але національними щодо контролю над ними і утворюються на основі транснаціоналізації (просування за кордон) своєї підприємницької діяльності. Свідченням цього є те, що від 1/3 до 1/2 активів ТНК вони розміщують за кордоном. Ще більшу частку привласнюваних прибутків вони отримують від зарубіжної діяльності. Наприкінці 90-х рр. під контролем ТНК було майже 40 % промислового виробництва, більше половини світової торгівлі, майже 80 % патентів на нову техніку і технологію, понад 40 % світового продукту (із майже 33 трлн дол.), понад 80 % торгівлі найновішими технологіями, вони експлуатували понад 20 % світової робочої сили. Загалом у цей час налічувалося приблизно 55 тис. ТНК (у 1980 р. їх було 15 тис.) та понад 450 тис. зарубіжних філіалів.

Водночас ці дані великою мірою приховують могутність справжніх близько 700 ТНК з обсягом продажу та сумою активів близько 4 млрд дол. кожна. На переважну більшість так званих малих ТНК, наприклад у США, припадає менше 1 % сукупних активів ТНК. Загалом на американські ТНК у 1998 р. припадало близько 1/3 наймогутніших ТНК світу, на Японію — 10 %.

Основою експансії ТНК є вивезення капіталу. Додатковими джерелами транснаціоналізації їхньої діяльності є запозичення на міжнародних і місцевих ринках капіталів.

На основі діяльності транснаціонального монополістичного капіталу виникає і розвивається транснаціональний фінансовий капітал. Останній означає процес зрощування транснаціональних фінансово-кредитних монополій із транснаціональними монополіями інших сфер і галузей (промисловими, транспортними та ін.), організаційною формою якого є виникнення транснаціональних фінансових груп, очолюваних транснаціональною фінансовою олігархією. До транснаціональних фінансово-кредитних монополій відносять транснаціональні банки, страхові компанії, інвестиційні компанії, різноманітні фонди та ін.

Причинами виникнення транснаціонального фінансового капіталу є процес переростання національним фінансовим капіталом меж окремих країн, основою якого є інтернаціоналізація технологічного способу виробництва і відносин економічної власності, міжнародна концентрація і централізація капіталу, посилення міжнародної конкурентної боротьби між світовими центрами панування транснаціонального капіталу, формування та розвиток цілісної системи інтернаціонального відтворення світового капіталу (у т. ч. шляхом його інвестування, вивезення, реалізації тощо).

Серед транснаціональних фінансово-кредитних монополій вирішальну роль відіграють транснаціональні банки — тобто наймогутніші універсальні банківські інститути розвинених капіталістичних країн, які мають значні зарубіжні активи, велику мережу закордонних філіалів і за підтримки держав та міжнародних фінансово-кредитних інститутів здійснюють контроль над валютно-кредитними операціями у світовому господарстві. Наслідком цього є інтернаціоналізація фінансово-кредитної сфери. ТНК, зазвичай, очолюють транснаціональні фінансові групи. До ТНБ належить близько 100 наймогутніших банків капіталістичного світу, які зосередили левову частку активів транснаціональних банків і фінансово-кредитних операцій. Кількість зарубіжних філіалів цих банків у середині 90-х рр. становила понад 6,5 тис.

Зрощування транснаціональних фінансово-кредитних монополій із ТНК здійснюється на основі системи участі, особистої унії, управління цінними паперами за довіреністю через трастові відділення банків, встановлення міцних довготривалих зв’язків шляхом надання банками всього комплексу фінансово-кредитних та інших послуг (інформаційних, консалтингових, проектне фінансування тощо). Внаслідок зрощування цих форм капіталу транснаціональна фінансова олігархія отримала можливість значно більшого впливу на економіку і політику окремих країн, привласнення високих транснаціональних прибутків.


загрузка...