Навігація
Посилання


Політична економія

§ 3. Міжнародні валютно-фінансові відносини


  • Міжнародна валютна система.
  • Валютний ринок і валютний курс.
  • Валютна політика і валютне регулювання.
  • Конвертованість валюти та умови її забезпечення.

Міжнародна валютна система. Така система є важливою складовою міжнародних економічних відносин, а тому представляє собою сукупність валютно-грошових та кредитних відносин між суб’єктами різних країн, що діють на міжнародних золотовалютних ринках з приводу обміну валют, купівлі-продажу золота, проведення міжнародних розрахунків і кредитних операцій.

Основними елементами цієї системи є комплекс міжнародних платіжних засобів у поєднанні національних, іноземних та міжнародних валют, порядок обміну валют, у т. ч. валютні курси, валютні паритети та умови конвертованості валют; регламентація та уніфікація форм міжнародних розрахунків: сукупність принципів, правил і норм, що діють на міжнародних ринках валюти і золота; мережа міжнародних і національних банківських установ, що здійснюють міжнародні розрахунки і кредитні операції, а також механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародного обороту.

Складовою міжнародної валютної системи є міжнародні валютні відносини, що існують між суб’єктами різних країн і міжнародними фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Основними етапами розвитку міжнародної валютної системи були система золотого стандарту, що сформувалася на початку XIX ст., система золотодоларового стандарту, юридично закріплена на Бреттон- Вудській конференції у 1944 р. (у 1969 р. країни — учасниці Міжнародного валютного фонду домовились про створення міжнародної грошової одиниці СДР — спеціальні права запозичення) та Ямайська валютна система, головні принципи якої були розроблені у 1976 р. До таких принципів належать:

  1. Перехід до “плаваючих” курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. При визначенні величини СДР за допомогою “кошика” з п’яти валют переважає американський долар — 40 %. Валюти інших країн відповідно до їх частки в міжнародній торгівлі розподілилися так: німецька марка — 21 %, японська єна — 17%, французький франк та англійський фунт стерлінгів — по 11 %. Це рішення сприяє послабленню коливань курсів валют, страхує кредиторів від їх різкого зниження (від курсових втрат). Водночас Ямайська угода дає змогу встановлювати інші (крім СРД) паритети щодо будь-якої валюти, а це означає багатовалютний стандарт. У середині 90-х років до американського долара були прив’язані валюти майже 40 країн, до французького франка — 13.
  2. Юридичне закріплення процесу демонетизації золота, скасування офіційної ціни на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), зняття будь-яких обмежень для його приватного використання. Вільний ринок золота не регулюється державами та міжнародними економічними організаціями, що за більшістю ознак свідчить про перетворення його на звичайний товар.
  3. Посилення міжнародного валютного регулювання, зокрема через МВФ, вплив на механізм “плаваючих” курсів. Для цього вживаються зах
    оди щодо посилення функцій СДР як грошей через розширення можливостей їх використання. Дано дозвіл, щоб їх тримачами були не лише центральні банки, а й деякі інші фінансові установи. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн- членів, за координацією валютно-кредитної політики розвинених країн світу. З цією метою він виробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики.

У межах світової валютної системи найповнішого розвитку набула регіональна валютна система країн ЄС, зокрема Європейська валютна система (ЄВС). На останньому етапі її розвитку (з 1989 р. по 1 січня 2002 р.) відбулася валютна інтеграція — впровадження єдиної валюти, створення спільного Центрального банку. Основними передумовами валютної інтеграції є здійснення повної конвертованості національних валют країнами ЄС, необмежена свобода руху капіталів, інтеграція фінансових ринків, жорстка фіксація валютних курсів.

На заключному періоді цього етапу (з 1 січня 1999 р.) було запроваджено євро спочатку у безготівковий обіг, а відтак — у готівковий. Водночас для деяких країн, які відразу не увійшли до сфери єдиної валюти, створено ЄВС-2, в якому впродовж трьох років поступово будуть переведені на євро всі операції з Європейським центральним банком, відтак міжбанківський платіжний оборот, а наприкінці — угоди з цінними паперами, що означатиме трансформацію безготівкових грошей у євро. Євробанкноти та євромонети з’явилися в обігу лише в 2002 р.

Механізм функціонування міжнародних валютних відносин розкривається на валютному ринку.

Валютний ринок і валютний курс. Валютний ринок — це система міжнародних валютних відносин щодо організації та купівлі-продажу національних, іноземних і колективних міжнародних валют з метою забезпечення міжнародних платежів.

Серед суб’єктів валютного ринку домінуюча роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові й безготівкові між- банківські операції. Внаслідок цього такі банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу. Механізм торгівлі валютою полягає в тому, що кожен великий банк розсилає своє котирування валют іншим банкам, за яким курсом він може вести торгівлю з іншими банками. Якщо курс влаштовує банк, то його маклер зв’язується з маклером іншого банку за допомогою телефону або телефаксу та укладає з ним угоду.

Об’єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви та ін.) в іноземній валюті.

До наймогутніших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Сан- Франциско, Токіо, Мілана, Сінгапура, Гонконга та ін. Валютний оборот у цих центрах перевищує 90 трлн дол. на рік. Значною мірою такий оборот складається з міжбанківських операцій, які здійснюють приблизно 750 могутніх комерційних банків та їхніх філій.

На початку 1999 р. із загального обсягу щорічних операцій на світовому ринку, який становив приблизно 2 трлн дол., на американський долар припадало 1,7 трлн.

Операції на валютному ринку. Основні види валютних операцій:

1) на умовах СПОТ, 2) форвадного типу. Операція СПОТ (англ. spot — наявний, оплачуваний) — валютна угода, за якою постачання валюти здійснюється, зазвичай, протягом 24 годин.

Відповідно до цього встановлюється і валютний курс СПОТ, який є базовим курсом на момент укладання угоди. Різниця в часі між постачанням і оплатою валюти зумовлена необхідністю проведення банківських розрахунків. Форвардна операція (англ. forward — вперед) — позабіржова термінова угода, за якою розрахунок здійснюється через певний час на заздалегідь узгоджену дату.

Зазвичай, такі операції здійснюються банками, промисловими і торговельними компаніями з метою уникнення можливих збитків від коливань валютних курсів. Форвардні валютні курси відрізняються від попередніх курсів на величину “знижки”, пов’язану з відстрочкою платежів.

Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.

На валютний курс впливає чимало чинників: стан платіжного балансу; рівень інфляції; співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти; міграція капіталів між країнами; політична стабільність; економічна кон’юнктура; стійкість валюти і довір’я до неї та інші. На незначному проміжку часу на курс впливають і психологічні чинники.

Занижені та завищені валютні курси мають певні наслідки.

Занижений валютний курс порівняно з його купівельною спроможністю зумовлює зниження внутрішніх цін країни нижче від світових. Це підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, дає змогу експортерам продукції продавати їх за цінами, нижчими від світових, розширювати експорт товарів і послуг і за тих самих світових цін отримувати при обміні іноземної валюти більше національної валюти, а отже, розширювати обсяги виробництва.

Завищений валютний курс призводить до підвищення внутрішніх цін вище від рівня світових, зниження конкурентоспроможності товарів і послуг й ефективності експорту (його скорочення і зменшення дохідності). Здешевлюється імпорт товарів і послуг, зростає його ефективність, що може спричинити скорочення національного виробництва. Крім того, відбувається відплив капіталу, зменшується реінвесту- вання прибутків від іноземних капіталовкладень, збільшується обсяг цих прибутків, зростає реальний зовнішній борг тощо.

Валютна політика і валютне регулювання. Валютна політика — складовий елемент державної економічної політики, вона безпосередньо пов’язана із зовнішньоторговельною політикою.

Валютна політика — це сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюють державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютних відносин і втілюють у валютному регулюванні.

Розрізняють поточну та довготермінову валютну політику. Поточна валютна політика — це повсякденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку, її мета — забезпечення нормального функціонування валютної системи (національної та міжнародної), підтримка рівноваги платіжних балансів. Так, при зниженні курсу національної валюти центральний банк країни продає на грошовому ринку значні суми іноземної валюти, що зумовлює підвищення курсу національної валюти щодо іноземної. Такі операції здійснював НБУ наприкінці 1997 р.

Довготермінова валютна політика передбачає довготермінові структурні заходи у поступовій зміні валютного механізму. Її найважливішими методами є міждержавні переговори й угоди у межах МВФ, на регіональному рівні (наприклад у межах ЄС) та проведення валютних реформ. Зміни у валютному механізмі — це зміни у порядку проведення міжнародних розрахунків, у використанні золота, резервних валют і міжнародних платіжних засобів, у режимі валютних паритетів і курсів, структурі та функціях МВФ та інших організацій тощо. Валютну політику в Україні слід спрямовувати на стабілізацію національної валюти, встановлення реального валютного курсу, нагромадження валютних засобів у руках держави.

Важливу роль у зовнішньоекономічній діяльності країни відіграє валютне регулювання. Валютне регулювання — діяльність державних органів щодо регулювання міжнародних розрахунків, управління обігом валюти, впливу на валютний курс національної валюти, а також контролю за валютними операціями, в тому числі за використанням іноземної валюти.

Мета валютного регулювання — урівноваження платіжних балансів, стабілізація валюти, підвищення ефективності економіки та здійснення її структурної перебудови, стимулювання господарської діяльності й боротьба з інфляцією. Конкретнішими цілями валютного регулювання є зміна структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрація валюти в руках держави, стимулювання зайнятості тощо.

При регулюванні валютних курсів широко використовують методи девальвації та ревальвації національної валюти. У першому випадку здійснюється зниження обмінних курсів національної грошової одиниці з метою стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку і посилення конкурентоспроможності власних товарів на світовому ринку. Ревальвація означає підвищення обмінних курсів національної валюти для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку і стимулювання імпорту товарів та припливу іноземних інвестицій.

Регулювання валютних курсів здійснюють за допомогою таких методів, як валютна інтервенція, валютні обмеження, нормування вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон, введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу, політики відсоткових ставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов’язані з міжнародною торгівлею товарами і послугами, та іншими заходами. Валютна інтервенція — значний цілеспрямований вплив центрального банку на операції на валютному ринку, передусім на валютний курс через купівлю-продаж великих партій власної або іноземної валюти.

Це впливає на зміну попиту і пропозиції на такі валюти, а отже, вимагає коригування валютного курсу. Валютна інтервенція здійснюється як за рахунок використання власних резервів валют інших країн, так і отримання короткотермінового кредиту від міжнародних організацій або окремих країн. В останньому випадку використовується угода “СВОП”.

Завдяки підвищенню відсоткових ставок центральним банком зростає попит на національну грошову одиницю, а отже, її валютний курс. Зворотний процес відбувається при зниженні центральним банком відсоткових ставок. Обидва ці методи (валютна інтервенція і регулювання відсоткових ставок) є економічними важелями валютного регулювання. Валютні обмеження — система нормативних правил, встановлених у законодавчому або адміністративному порядку і спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою, золотом та деякими іншими валютними цінностями.

Встановлюються з метою підтримки курсів національної валюти, урівноваження платіжних балансів, концентрації валютних ресурсів у руках держави для посилення міжнародної ліквідності країни, недопущення валютних спекуляцій та ін.

Основними видами валютних обмежень є: 1) заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти; 2) обов’язковий продаж (або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом; 3) регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів (впровадження особливого порядку на цю операцію) та ін.; 4) ліцензування для комерційних банків права здійснювати валютні операції.

Важлива роль у валютному регулюванні належить валютному законодавству. Таке законодавство означає сукупність правових норм, які встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями.

Ці угоди здійснюються всередині країни, між організаціями та особами однієї країни з аналогічними суб’єктами іншої країни. У них також передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон і з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов’язані з рухом капіталів, операції зовнішньої торгівлі, кредитування, міжнародний туризм, виплату репарацій та ін.

Валютне законодавство розвинених країн світу зобов’язує своїх експортерів здавати валютний виторг або депонувати його у спеціальних банках, здійснює регламентацію валютних ринків. Банки цих країн мають брати дозвіл на надання іноземним позичальникам довготермінових або короткотермінових валютних коштів у національній валюті. Валютне законодавство передбачає встановлення режиму валютних рахунків, лімітів вивезення валюти тощо.

Одним із методів активного впливу на валютні курси є регулювання платіжного балансу. Цей баланс характеризує співвідношення сум фактичних платежів, які здійснює країна за певний період (переважно, за рік), і суми платежів, отриманих країною з-за кордону. Дохідна частина цього балансу містить валютні надходження від зовнішньої торгівлі, фрахтування суден, капіталовкладень за кордоном, доходів від іноземного туризму, валютно-кредитних операцій тощо. За активного платіжного балансу до країни надходить з-за кордону більша сума платежів, ніж вона виплачує сама.

Важливою складовою платіжного балансу є торговельний баланс, який, у свою чергу, складається з чистого експорту товарів і послуг, доходів від інвестицій, переказів, а також балансу міграції капіталів (їх припливу і відпливу).

На країни — члени МВФ покладено певні зобов’язання при проведенні валютного регулювання. Зокрема, жодна з них не має маніпулювати валютними курсами для отримання несправедливих переваг перед іншими країнами, допускати руйнівних наслідків за допомогою короткотермінових коливань обмінних курсів, має враховувати у процесі валютного регулювання інтереси інших країн.

Однією з цілей міжнародного валютного регулювання є досягнення міжнародної валютної ліквідності (платоспроможності) — здатності окремої країни, низки країн або всіх країн безперебійно оплачувати свої зовнішні зобов’язання відповідними платіжними засобами. За оцінкою МВФ, рівень міжнародної валютної ліквідності всіх країн є задовільним тоді, коли офіційні золотовалютні резерви центральних банків цих країн становлять 50 % вартості світового імпорту.

Для окремої країни використовують показник норми обслуговування державного боргу. Він визначається співвідношенням суми платежів, які країна зобов’язана виплатити іноземним кредиторам за певний період, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг. Вважається, що країна є неплатоспроможною, якщо цей показник перевищує 20 %.

Конкретнішим показником міжнародної валютної ліквідності окремої країни є покриття валютними резервами середньомісячного імпорту. Достатнім вважається рівень резервів, що покриває 3-місяч- ний імпорт.

Сучасна світова валютна система найкраще функціонує за наявності в ній конвертованих валют.

Конвертованість валюти та умови її забезпечення. Нині у світі налічується понад 310 найменувань національних грошей, проте лише приблизно 20 держав мають повністю конвертовану валюту. Крім того, майже 50 країн мають різні форми частково конвертованих валют. Конвертована валюта — національна грошова одиниця, яка вільно (через купівлю-продаж) обмінюється на іноземні валюти, виконує функції світових грошей, тобто вільно використовується у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Розрізняють дві основні форми конвертованості валюти: 1) вільна або повністю конвертована і 2) частково конвертована.

Повністю конвертована валюта означає, що кожна особа (іноземна і вітчизняна, фізична і юридична) має право обмінювати будь-яку кількість своєї національної валюти на іноземну вільно конвертовану валюту, розрахуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використовувати для створення різних фінансових активів (цінні папери тощо) та купувати державні та приватні цінні папери.

Частково конвертована валюта (обмежена конвертованість) означає допущення лише зовнішньої конвертованості, тобто вільного використання валюти іноземними особами (юридичними і фізичними) лише в поточних, а інколи лише у зовнішньоторговельних розрахунках. До них належать розрахунки, пов’язані з експортом та імпортом товарів і послуг, із доходами іноземних та вітчизняних осіб від інвестицій (відсотки, дивіденди), від обслуговування іноземців всередині країни, з витратами на послуги своїм громадянам за межами країни, авіаційний та морський фрахт, страхування вантажів тощо.

Крім того, існують неконвертовані валюти, яких з-поміж 310 валют світу переважна більшість. Неконвертованість валют означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну своєї національної валюти на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених валютних органів.

Щоб досягти повної конвертованості національної валюти, необхідно домогтися: 1) поглиблення міжнародної спеціалізації на всіх етапах формування вартості товарів, особливо у сферах безпосереднього виробництва; 2) високого рівня конкурентоспроможності національної економіки; 3) належного рівня розвитку інфраструктури у соціально орієнтованій економіці; 4) високого рівня продуктивності праці й ефективності економіки; 5) впровадження переважно економічних важелів управління економікою; 6) доведення купівельної спроможності національної валюти до реального рівня ефективності суспільного виробництва. Ці умови разом із перерахованими вище заходами стабілізації грошової системи і подолання інфляції навіть за сприятливого збігу обставин (внутрішніх і зовнішніх) потребують в Україні багато часу.

Тому найближча мета — досягнення часткової конвертованості. Головними умовами її здійснення є: 1) стабілізація грошового обігу; 2) раціональне поєднання ринкових механізмів ціноутворення з оптимальним державним регулюванням цін та доходів; 3) насиченість ринку необхідною національною товарною масою; 4) наявність конкурентоспроможних експортерів продукції; 5) існування потужної банківської системи, яка працює на засадах регулювання з боку центрального банку, його вагомого впливу на відсоткову та кредитну політику комерційних банків.


загрузка...