Навігація
Посилання


Предмет злочину: теоретичні основи пізнання

1.1. Поняття та правова природа об’єкта злочину


Вчення про об’єкт злочину є однією із найважливіших складових не лише радянської та сучасної вітчизняної кримінально-правової доктрини, а й усіх держав, що утворилися на терені колишнього Радянського Союзу, і деяких європейських країн.

У кримінальному праві під об’єктом злочину загалом розуміють те, на що посягає злочин і завдає істотної шкоди (чи створює загрозу її заподіяння).

Значення об’єкта злочину важко переоцінити. Зазначений елемент складу злочину дозволяє, зокрема, усвідомити соціальну і правову сутність злочину; саме об’єкт злочину є критерієм побудови системи Особливої частини Кримінального кодексу України та забезпечує розмежування злочинів; він має важливе значення для кримінально- правової кваліфікації суспільно небезпечних діянь особи.

Визначення поняття об’єкта злочину в Кримінальному кодексі України відсутнє, проте ознаки, що його характеризують (суспільні відносини, у сфері яких завдається шкода або створюється загроза її заподіяння; предмет злочину; потерпілий від злочину), відображені в назвах розділів та в багатьох нормах Особливої частини КК України.

У сучасній кримінально-правовій доктрині домінує позиція, згідно з якою об’ єктом злочину визнаються суспільні відносини, що

охороняються кримінальним законом[1] і яким злочином завдається істотна шкода або створюється загроза її заподіяння[2].

Саме слово «об’єкт» походить від латинського «objectum» - об’єкт, предмет. У філософії воно позначає те, на що спрямована активність (реальна і пізнавальна) певного суб’єкта. Об’єкт не є тотожним об’єктивній реальності, а постає її складовою, що перебуває у певному зв’язку із суб’єктом[3].

Правова природа об’єкта злочину полягає насамперед у тому, що він є невід’ємною частиною складу злочину - системи обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як злочин. Категорія «склад злочину» безпосередньо використовується у кримінальному законі. Так, Кримінальним кодексом України визначено, що вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містит

ь склад злочину, передбаченого цим Кодексом, є підставою кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2). Звідси випливає необхідність з’ясування зазначеної категорії.

Латиною «склад злочину» - corpus delicti. Фразу corpus delicti вперше запровадив італійський криміналіст Farinacius у своїй праці «Variae quaestiones et communes opinions», видану 1581 р. А в 1794 р. Klein переклав це словосполучення дослівно німецькою мовою як Thatbestand. Спочатку це поняття було суто процесуальним та означало сукупність речових доказів злочину[4]. За системою загального права зазначене поняття й нині має кримінально-процесуальне значення.

З усіх відомих кримінальних кодексів західно-європейських держав романо-германської системи права фактично лише КК ФРН 1871 р. містить норму, в якій вживається поняття складу злочину. У кодексах, що прийняті в ХХ столітті, - зокрема, КК Швейцарії 1937 р., КК Австрії 1975 р., КК Франції 1992 р., КК Іспанії 1995 р., термін «склад злочину» не використовується. Невідомий він також кримінальному праву системи загального права[5].

Теоретична розробка вчення про склад злочину розпочалася у межах класичної школи кримінального права в ХУИІ-ХІХ століттях. Водночас у дореволюційному кримінальному праві Російської імперії, на яке традиційно великий вплив мало німецьке кримінальне право (багато вчених Російської імперії закінчували німецькі університети та магістратуру), вчення про склад злочину за німецькою нормативі- стською концепцією не отримало розвитку. Німецька кримінально- правова доктрина завжди вважала склад злочину «складом закону», ототожнюючи його з диспозицією кримінально-правової норми. Кримінальне право Російської імперії віддавало перевагу не складу злочину, а злочину як підставі кримінальної відповідальності.

З тих часів поняття складу злочину і об’єкта посягання в кримінальному праві Німеччини набуло дещо нового змісту. У сучасній німецькій кримінально-правовій науці до ознак, що характеризують об’єктивний склад діяння, належать, зокрема, об’єкт діяння (Tatobjekt або Handlungsobjekt) і благо, яке захищається правом (Rechtsgut). Зазначені поняття не є тотожними.

Об’єктом діяння німецькі юристи вважають конкретні предмети, речі, тіло людини, жертву злочину тощо. Тобто це поняття багато в чому схоже на поняття предмета злочину - в нашому, сучасному розумінні.

Стосовно благ, які охороняються законом, необхідно зазначити, що у кримінальному праві Німеччини ця проблема вважається надзвичайно важливою. Зазначену проблему можна порівняти з тією, що існує у вітчизняній науці кримінального права стосовно об’єкта кримінально- правової охорони. При цьому саме поняття правового блага є вельми дискусійним у німецькій кримінально-правовій літературі. Зокрема, М. Маркс розглядав правові блага як об’єкти, що роблять можливою самореалізацію людей; Ю. Бауман, У. Вебер, В. Мітч важають правовим благом ідеальні цінності; Р. Маурах, Х. Ципф - інтереси, що захищаються кримінальним правом. Останнє бачення зорієнтоване на відповідне визначення Ф. фон Ліста і вживається також Х. Єшеком, Т. Вайгендом та іншими вченими. Професор Г. Штратенверт дотримується «предметного розуміння об’єкта» і критикує Х. Єшека і Т. Вайгенда за те, що вони допускають віднесення до об’єкта «соціальних цінностей» (Sozialwere), що змінює характер останнього. Водночас багато проблем, які є важливими для кримінально-правової науки пострадянських країн (наприклад, класифікація об’єктів), у німецькому кримінальному праві не виникають взагалі[6].

У радянській кримінально-правовій доктрині вчення про склад злочину вперше найбільш фундаментально було розроблено А. Н. Трайніним[7]. Утім, проблема складу злочину й сьогодні залишається однією з найбільш дискусійних в теорії кримінально права. Наприклад, існує точка зору, що немає необхідності в існуванні такої абстрактної теоретичної моделі, як склад злочину. На думку І. П. Малахова, розкладати подію злочину на окремі складові недоцільно і в практичному застосуванні норм кримінального закону склад злочину взагалі не потрібний. Автор пише: «У цілому вчення про склад злочину завело науку в кут. Із галузі знань, що вивчає кримінальне законодавство, покликаної вести боротьбу зі злочинністю, давати законодавцю науково обґрунтовані рекомендації, наука перетворилася у зібрання абстрактних шаблонних побудов, складених з набору чотирьох однотипних елементів: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єктивної сторони, суб’єкта»[8]. І далі: «Побудова складу злочину прижилася лише тому, що дозволяє примітивно вирішувати проблему кваліфікації»[9].

Така позиція автора, вважаємо, є доволі сумнівною і ґрунтується на односторонньому баченні проблем кримінального права. Хіба можна перекреслити вагоме теоретичне надбання, що ми отримали у спадок від вчених минулих років і сьогодення? Нехтувати їхніми дослідженнями з цієї проблематики було б нерозумним, оскільки досвід попередників справедливо визнається найкращим фундаментом для розвитку науки майбутнього. Насправді, склад злочину - це узагальнена теоретична модель, проте аналізована конструкція має водночас важливе практичне значення. Вона, по-перше, містить відповідні характеристики, які покликані надати більш повне уявлення про феномен злочину; по-друге, склад злочину є законодавчо визначеною підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності; по-третє, це поняття ефективно використовується при кваліфікації суспільно небезпечного діяння через застосування, власне, системного підходу; по-четверте, існування в законодавстві, теорії і правозастосуванні усталеного поняття складу злочину застерігає, передусім юристів, від «свавільного» наповнення поняття конкретного складу злочину озаками, що йому не притаманні (це аж ніяк не заперечує можливості й необхідності подальшого вдосконалення вчення про склад злочину); по-п’яте, поняття складу злочину вдало слугує вивченню кримінального права, що апробовано упродовж багатьох десятиліть[10]. По-шосте, поняття складу злочину використовується у міжнародно- правових актах, зокрема у Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 р. (п. «с» ч. 2 ст. 6). Хоча, безумовно, аналізована доктринальна модель не позбавлена суперечливого «співіснування» з поняттям злочину. Це факт, який потребує подальшого наукового дослідження.



загрузка...