Навігація
Посилання


Предмет злочину: теоретичні основи пізнання

2.1. Значення та місце предмета у складі злочину


Проблема предмета злочину, зокрема його місце у складі злочину та значення для кваліфікації злочинного посягання, має свою давню історію і дотепер викликає наукові дискусії.

Невизначеність у теорії кримінального права з питання щодо місця предмета злочину (так би мовити, його «прописки») зумовлює необхідність відповісти на таке: навіщо взагалі предмет злочину, яке його правове значення, чи можна без нього обійтися у процесі юридичного аналізу складу злочину та кваліфікації діяння в цілому? Окреслений інтерес сприяв визначенню основних властивостей предмета злочину, що мають значення не лише для кримінально- правової доктрини, а й для інших правових наук. Зокрема, поняття предмета злочину використовується у кримінально-процесуальному праві, криміналістиці, оперативно-розшуковій діяльності, кримінології, окрім того - у філософії права, юридичній психології, соціології.

Предмет посягання відіграє важливу роль у з’ясуванні характеру вчиненого злочину. Його властивості нерідко дозволяють відмежувати злочин від адміністративного чи іншого правопорушення, оскільки оцінка багатьох дій значною мірою залежить від характеристики саме предмета злочину (зокрема, встановлення ознак предмета посягання є необхідною передумовою для з’ясування поняття продовжуваного злочину[1]). Ця ознака складу злочину слугує розмежуванню окремих посягань, характеризуючи їх індивідуальні особливості, а також значною мірою здатна визначати характер і ступінь суспільної небезпеки злочинних діянь[2].

Дослідники проблеми предмета злочину сформулювали низку концептів, пов’язаних із визначенням його місця у складі злочину.

  1. Найбільш поширеним у цьому контексті є погляд, відповідно до якого предмет злочину визнається факультативною ознакою складу злочину. За такого підходу не конкретизується, яким елементом складу злочину охоплюється предмет посягання.

Предмет злочину як факультативну ознаку складу злочину розглядали, наприклад, М. І. Бажанов і П. С. Матишевський, аналогічної позиції дотримуються А. В. Наумов і В. Я. Тацій. Зокрема, В. Я. Тацій зазначає: предмет злочину, що існує поряд з об ’єктом, - самостійна факультативна ознака складу злочину[3]

.

А. В. Наумов водночас пояснює: предметом злочину є матеріальні предмети зовнішнього світу, на які безпосередньо впливає злочинець, здійснюючи злочинне посягання на відповідний об’єкт[4]. А на думку П. С. Матишевського, предметом злочину є речі матеріального світу, впливаючи на які, особа посягає на блага, що належать суб’єктам суспільних відносин[5]. Отже, А. В. Наумов і П. С. Матишевський, хоча й визначають предмет злочину як факультативну ознаку складу злочину, проте насправді доводять його залежність від об’єкта посягання.

Оригінального висновку дійшов В. Д. Філімонов: предмет злочину - це сполучна ланка у взаємодії об’єкта з іншими ознаками складу злочину. Вчений вважає, що предмет злочину є складовою об’єкта злочину та водночас - його об’єктивної сторони[6].

  1. Інший концепт полягає в тому, що предмет злочину слід відносити до ознак об’єктивної сторони складу злочину. Наприклад, П. П. Михай- ленко вважав, що предмет злочину - це обов’язкова ознака низки складів злочинів, але при цьому розглядав його поряд з факультативними ознаками об’єктивної сторони складу злочину[7].

М. П. Бікмурзін також визнає предмет злочину ознакою, що характеризує об’єктивну сторону складу злочину, а не його об’єкт. В іншому випадку, - на його думку, - залишається невизначеною роль у складі злочину тих предметів, що не є притаманними для об’єкта посягання, - небезпечні речі, недостовірна інформація, предмети підкупу. В сучасному кримінальному праві, - продовжує автор, - ці предмети без будь-якого обгрунтування охоплюються поняттям предмета злочину, що явно суперечить положенню про місце предмета злочину в об’єкті злочину. Автор вважає, що запропоноване ним «переміщення» предмета злочину до об’єктивної сторони злочину дозволить розв’язати це протиріччя[8]. Доречно зазначити, що М. П. Бікмурзін вибудовує свої умовиводи без елементарного висвітлення об’єкта та об’єктивної сторони злочину.

Дослідник підтримує висунуту Б. А. Куріновим гіпотезу стосовно того, що різні форми «взаємодії» суб’єкта з предметом злочину - це лише спосіб злочинного впливу на безпосередній об’єкт злочину. Оскільки спосіб вчинення злочину є ознакою, що характеризує діяння із зовнішньої сторони й належить до об’єктивної сторони складу злочину, М. П. Бікмурзіним зроблено висновок: вбачається за доцільне включити предмет злочину до групи ознак складу, що характеризують об’єктивну сторону злочину[9].

У цьому аспекті нам імпонує критика В. Я. Тацієм поглядів

В. К. Глістіна - останній відносить до об’єктивної сторони злочину предмети, що не входять до структури суспільних відносин. По-перше, зазначає В. Я. Тацій, виникає запитання: чому їх необхідно відносити до об’єктивної сторони, а не до об’єкта, з яким вони, беззаперечно, знаходяться у більш тісному зв’язку? По-друге, об’єктивна сторона як елемент складу злочину має власну структуру, свої, властиві їй системоутворюючі ознаки. Тому включення до її складу додаткових ознак навряд чи виправдано, тим більше, що вони будуть чимось стороннім для неї. А далі вчений наголошує, що в науці кримінального права і практиці стало традиційним розглядати предмет поряд з об’єктом злочину (ми не поділяємо такого традиційного погляду. - А. М., Є. Л.). З урахуванням викладеного немає потреби змінювати це, в основному стале, уявлення про місце предмета у складі злочину, тим більше, що предмет злочину і в основному пов’язаний безпосередньо з об’єктом злочину[10].

  1. Згідно з давніми науковими поглядами предмет злочину є складовою об’єкта злочину (інколи їх навіть ототожнюють) чи виступає будь-яким структурним елементом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

З огляду на позиції дореволюційних правників, предмет злочину ототожнювався з об’єктом чи взагалі ними не розглядався. Згадки про нього можна знайти, зокрема, у працях О. Ф. Кістяківського, В. Д. Спасовича, М. С. Таганцева. Так, О. Ф. Кістяківський зазначав, що об’єктом злочину є предмет, на який спрямовано чи над яким вчиняється злочин[11]. М. С. Таганцев, навпаки, вважав, що майно або речі самі по собі не мають значення для кримінального права, а входять до нього лише як складова права власності на майно будь-якої особи; при цьому юридичні властивості майна впливають на сутність злочину і особливо на його караність[12].

Повторимо, за концепцією А. А. Піонтковського, об’єкт і предмет злочину також ототожнюються. Про предмет злочину, писав вчений, можна і треба говорити лише тоді, коли на відміну від об’єкта злочину на нього (предмет) не вчиняється посягання. У всіх інших випадках матеріальна річ є не предметом, а безпосереднім об’єктом

посягання[13].

Визнаючи об’єктом злочину суспільні відносини, О. О. Герцензон відрізняв від них предмет злочину, в якому цей об’єкт знаходить своє конкретне та безпосереднє вираження. При цьому до визначення об’єкта він підходив шляхом узагальнення поняття предмета злочину[14].

Отже, ототожнення понять об’єкта і предмета злочину було притаманним періоду становлення вчення про склад злочину в кримінальному праві, проте здобутки наших попередників слугували підгрунтям для розвитку численних концепцій об’єкта і предмета злочину.

У кримінально-правовій доктрині існує також концепція предмета злочину як будь-якої структурної частини суспільних відносин, а саме: речі, суб’єкти суспільних відносин та їх діяльність. Прихильники цієї концепції вважали, що предметом злочину може виступати і сам злочинець (наприклад, при дезертирстві чи втечі з місця позбавлення волі або з-під варти)[15].

Г. А. Крігер писав: предметом злочину слід вважати те, що зазнає безпосереднього впливу з боку злочинця при посяганні останнього на певні суспільні відносини. На думку автора, предметом злочину (в широкому розумінні цього поняття) є фізичні особи і їх дії, що виражають певні суспільні відносини, юридичні особи (підприємства, установи, організації), а також речі чи процеси, які слугують умовою існування або формою вираження чи закріплення конкретних суспільних

відносин[16].

Багато років досліджуючи проблему об’єкта злочину, Б. С. Нікіфоров стверджував, що предмет є складовою об’єкта злочину, тому пропонував не виділяти його як окрему ознаку і взагалі зняти проблему самостійного дослідження предмета злочину[17]. Можливо, саме заперечення у такий спосіб предмета злочину як самостійної наукової проблеми, зважаючи на авторитет цього вченого, негативно вплинуло на стан вивчення аналізованого явища - багато років поспіль науковці не наважувалися виносити її на рівень самостійного дослідження. Лише у 1976 р. М. Й. Коржанський і С. Ф. Кравцов порушили це «табу» і ґрунтовно для того часу актуалізували зазначену проблему.

Погоджуючись з Б. С. Нікіфоровим у тому, що предмет злочину - це невід’ємна складова суспільних відносин, В. К. Глістін водночас мав своєрідну позицію: «... в одних відносинах структурним елементом є речі (тіла, фізичні предмети, а точніше їх соціальні властивості), а в інших - соціальні або духовні блага, цінності»[18].

Обґрунтовуючи думку про те, що для вступу в будь-які відносини людині потрібний предмет, який становить інтерес (як необхідність і мета зв’язку), В. К. Глістін стверджував: абстрактних, безпредметних суспільних відносин між суб’єктами не існує, а отже, і не буває «безпредметних» злочинів. Як предмет відносин, на його думку, можуть виступати й окремі «соціальні установлення» - державний устрій, влада, окремі галузі господарства тощо, якщо у зв’язку з цими «соціальними установленнями» існують відносини між суспільством і окремими громадянами[19].

Концепція, згідно з якою предмет злочину є частиною об’єкта посягання, видається цілком правильною. Але некоректним вважаємо намагання ототожнити предмет злочину з об’єктом злочину в цілому або з будь-яким його елементом.

Предмет злочину, на думку М. І. Панова, виступає у вигляді матеріального вираження (субстрата) суспільних відносин, який входить до їх структури як речовий компонент, або нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами, є обов’язковою умовою, передумовою чи доказом їх існування і нормального функціонування й тому завжди належить до сфери об’єкта злочину[20]. Такого бачення проблеми дотримується й І. В. Кузнєцов: предмет злочину є складовою суспільних відносин, на які спрямовано посягання[21].

З наведеним міркуванням можна погодитися лише частково. Насправді, предмет злочину (коли він - обов’язкова ознака відповідного складу злочину) нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами та може бути передумовою чи доказом їх існування, однак не завжди він є матеріальним вираженням цих відносин. Наприклад, підроблена валюта (ст. 199 КК) аж ніяк не може бути вираженням тих відносин, що охороняє кримінальний закон.

На нашу думку, предмет злочину - це факультативна ознака об’єкта злочину, що співвідноситься з ним (об’єктом) як частина і ціле. Однак повторимо застереження: поряд із суспільними відносинами до структури об’єкта злочину ми відносимо предмет злочину і потерпілого від злочину.

Суспільні відносини - це соціальна категорія, що використовується в кримінальному праві для з’ясування сутності об’єкта злочину, проте на відміну від них, предмет злочину - цілком правове поняття, що випливає із зазначених відносин і перебуває з ними (суспільними відносинами) в нерозривному зв’язку. Характер цього зв’язку полягає в тому, що предмет злочину не входить до структури суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, однак предмет злочину знаходиться поряд з ними, переважно як зовнішній (фізичний) вираз таких відносин.

Отже, предмет злочину є факультативною ознакою об’єкта злочину, відносити його до структури суспільних відносин чи об’єктивної сторони складу злочину видається некоректним.




загрузка...