Навігація
Посилання


Наукова обробка документів

2.2.1. Розвиток книгоопису з давнини до XVIII ст.


Потреба складати описи документів виникла в стародавні часи, коли появилися відносно великі зібрання писемних творів. На ті часи то були книги. Найдавніший зі збережених списків книг знайдено на шумерській череп’яній таблиці (2000 р. до н. е.). Оскільки в ті часи книги не мали назв, у ній наведено перші рядки текстів більше ніж 60 творів. Та вже на таблицях з бібліотеки ассирійського царя Ашшурбаніпала (VII ст. до н. е.) в кінці тексту зазначалися деякі бібліографічні відомості: назва твору, номер таблиці, перші слова наступної таблиці, ім’я власника оригіналу, а якщо таблиця була копією, то й ім’я переписувача.

Видатний вчений і поет Стародавньої Греції Каллімах (III ст. до н. е.) створив першу з відомих бібліографічних праць — “Таблиці тих, що уславилися з усіх галузей знань, і того, що вони написали у 120 книгах”. Бібліографічні описи в цій праці відзначалися детальністю і точністю, єдиним підходом до їхнього складання. Цікаво, що Каллімах уперше став виносити на початок опису ім’я автора.

У Середні віки духовна культура і світська освіта концентрувалися в монастирях і соборах, котрі мали невеликі за обсягом (декількасот примірників) бібліотеки. Рукописні книги в ті часи мали велику матеріальну цінність і становили важливу частину церковного майна, тому на них складали інвентарні описи. У них містилися короткі відомості про книги: назви творів, прізвища авторів, кількість сторінок, опис оправи, звідки книга надійшла. Проте бібліографічна культура тих часів була на вельми низькому рівні. Поява друкованої книги в епоху

Відродження висунула нові завдання перед книгоописом і сприяла швидкому його розвитку. Виникла необхідність характеризувати не тільки кожен примірник твору, а й видання в цілому. До опису були введені нові відомості — про місце і рік видання, імена видавців. Завдяки цьому стало можливим розрізняти різні видання одного й того ж твору.

Подальший розвиток книгоопису пов’язаний з діяльністю відомого швейцарського вченого і бібліографа Конрада Гесне- ра. Він склав видатну бібліографічну працю “Загальна бібліотека, або Найповніший каталог усіх писаний трьома мовами: латинською, грецькою та єврейською...” (1545—1555), бібліографічні описи в якій були винятково повними для свого часу. Особливою заслугою Геснера вважається те, що він розповсюдив практику складання описів під прізвищем індивідуального автора. Тому його вважають засновником сучасного принципу складання бібліографічних записів під заголовком, що містить ім’я особи.

До елементів опису, які подавали в той час до бібліографічної характеристики друкованої книги, входили заголовок, назву твору, прізвища перекладача, видавця, відомості про друкарню, рік видання, формат, номер тому, іноді, як у Геснера, кількість аркушів.

> Ми не маємо списків книг церковних, монастирських бібліотек Київської Русі, є лише побіжні свідчення, на основі яких можна зробити висновок, що методика складання описів у цілому не відрізнялася від методики складання описів книг у Західній Європі. Описи починалися з короткої назви, багато уваги приділялося характеристиці зовнішнього вигляду книг.

Розвиток книговидавничої справи у XVII—XVIII ст. сприяв зростанню кількості та обсягу фондів бібліотек, зростанню кількості книговидавничих каталогів, розвитку бібліографічної діяльності. Стали появлятися праці з теорії книгоопису, розроблятися перші інструкції зі складання описів книг для каталогів великих бібліотек. Найвизначнішою з таких інструкцій став “Вступ” Томаса Хайда до третього видання друкованого каталогу Бодлеянської бібліотеки в Оксфорді (1674). Т. Хайд проголосив найважливішу вимогу до складання кни- гоописів — забезпечення їхньої однаковості, тобто необхідність створення опису під єдиною формою прізвища автора у заголовках творів, виданих у різних його формах (прізвище, псевдонім). У друкованих каталогах цієї бібліотеки на публікації університетів і коледжів уперше були складені описи, що починалися з назви цих навчальних закладів, тобто було використано заголовок, що містив назву організації.

У Росії в XVII ст. появляються зведені списки книг монастирських бібліотек, створені за наказом патріарха Никона. Послідовність елементів опису, хоч її не завжди дотримувалися, така: назва книги, формат, матеріал, з якого її зроблено, кількість сторінок або глав, примітки про стан книги або ім’я особи, яка її подарувала. У 1665 р. надрукована визначна бібліографічна праця “Зміст книг, хто їх склав...”, автором якої вважають книгохранителя московської друкарні Сільве- стра Медведєва. За технікою описів вона не поступалася кращим зарубіжним зразкам. У цій праці вперше в Росії було застосовано заголовок, що містив ім’я автора. В описах надавалися відомості не тільки про авторів, а й про перекладачів, видавців, для друкованих книг зазначалися місце і рік видання, друкарня, а також розкривався зміст збірників — подавалися початкові слова всіх творів, що увійшли до збірки.

У XVIII ст. досягнення минулих часів у книгоописі закріпилися; ідеї, висунуті раніше, дістали практичне втілення і поширення. На цей час опис став одним із найважливіших засобів пошуку документів у бібліотеках. Появилася велика кількість друкованих каталогів у вигляді книжкових видань, що надавали відомості про назви й авторів книг, формат, місце і рік видання, ім’я видавця. Перші такі каталоги в Росії видавала Бібліотека Академії наук. Один з них, відомий як “Камерний каталог”, став важливою віхою в розвитку практики книгоопису в країні. Описи в ньому містили ім’я і прізвище автора в родовому відмінку, назву твору, підзаголовні дані, місце і рік видання.

Наприкінці XVIII ст. появилася перша національна інструкція з книгоопису, яку уряд Франції розіслав для впорядкування на місцях націоналізованих книжкових зібрань. Уперше опис призначався для карткових каталогів.


загрузка...