Навігація
Посилання


Наукова обробка документів

2.2.3. Розвиток теорії та практики бібліографічного опису в XX ст.


  1. Теорія і практика бібліографічного опису в першій половині XX ст.

Для XX ст. характерна колективна робота над створенням правил бібліографічного опису. Англо-американська і прус- ська інструкції опису найбільш досконалі зі створених на початку XX ст. Англо-американську створила комісія експертів Великої Британії та США (видано у 1908 р.), пізніше до них приєдналися фахівці з Канади й Австралії. Для цієї інструкції характерним було надмірне використання заголовків, що містили назви оргазізацій. Опис під назвою рекомендувалося починати з першого слова назви, тобто формулювати її в описі як у документі. Недоліком цієї інструкції стали складність, громіздкість, а також те, що в ній багато місця відводилося зовнішнім особливостям оформлення книг за рахунок недостатнього розкриття їхнього змісту.

У прусській інструкції, створеній комісією німецьких спеціалістів (видана у 1899 р., а в остаточному вигляді — у 1909 р.), заголовок, що містив назви організацій, не використовувався, а при складанні описів під назвою на перше місце виносився іменник, на який лягає основне змістове навантаження, у називному відмінку. Інші слова назви розташовувалися в граматичному порядку, який визначався вельми складними правилами, що значно утруднювало обробку документів і подальший пошук їх.

Ці інструкції мали великий вплив на створення в XX ст. національних інструкцій з книгоопису в багатьох країнах.

Правила книгоопису, що використовувалися в Росії, були ближчими до прусської інструкції. Лише в 1911 р. на І Всеросійському з’їзді з бібліотечної справи П.М. Богданов запропонував використовувати не “граматичний”, а “механічний” порядок слів. Це правило увійшло до “Нормального плану постановки бібліотечної техніки у невеликих бібліотеках”, що обговорювався на з’їзді. Бібліотекар бібліотеки Державної Думи О.М. Бєлов розробив правила книгоопису для великих бібліотек з урахуванням зарубіжного досвіду. У 1915 р. вийшла його праця, в якій, окрім правил складання описів книг, містилися також правила опису інших видів видань — періодики, географічних карт, нот і творів образотворчої графіки.

Бібліографи та бібліотекознавці України проводили значну роботу зі створення та вдосконалення правил складання бібліографічного опису, проте ця робота велася в руслі загальноросійської бібліотечної справи і бібліотекознавства. Особливості підходів українських фахівців до проблем книгоопису потребують глибокого вивчення. У післяреволюційний період зі створенням УРСР починається інтенсивна робота з розробки правил складання бібліографічних описів з урахуванням потреб українських бібліотек і бібліографічних установ. Дуже активно ця робота велася в 20-х роках, коли ще не було централізації у вирішенні пр

облем на всесоюзному рівні.

Основи складання книгоопису в Україні пов’язані з діяльністю Головної книжкової палати в Києві та Української книжкової палати в Харкові. У 1919 р. створено Головну книжкову палату, а при ній — Український бібліографічний інститут для розробки теоретичних питань книгоопису, класифікації, бібліографії. Директор інституту Ю. Ковалевський у роки громадянської війни працював над інструкцією з книгоопису, яку було надруковано в 1923 р. під назвою “Правила карткографії”. Це детальна інструкція, яка регламентувала складання описів книг, багатотомних і періодичних видань, видань, що продовжуються. Основою “Правил...” стала методика складання описів Міжнародного бібліографічного інституту. Цим пояснювалася наявність у бібліографічних описах багатьох зовнішніх характеристик видань, перенесення помилок з титульної сторінки або обкладинки до опису, відсутність описів під назвою установи чи організації тощо. Але до деяких питань автор мав особистий підхід. Так, передбачалося складання опису тією самою мовою, якою надруковано твір. Цієї вимоги не було в тогочасних зарубіжних інструкціях. Важливим було також встановлення певної послідовності елементів опису і визначення друкованого видання в цілому як джерела для складання опису. “Правила карткографії” стали першою інструкцією з книгоопису, створеною в Україні після революції, і важливою віхою в розвитку бібліографічного опису в країні. їх по-різному застосовували у великих бібліотеках та органах централізованої каталогізації.

Найважливішою функцією Української книжкової палати була реєстрація друкованої продукції, виданої в республіці. З 1924 р. регулярно видавався бюлетень “Літопис українського друку”, створення якого було викликане подальшим розвитком теорії та практики бібліографічного опису, прийняттям спеціальної інструкції. Таку інструкцію було складено знову ж таки на основі правил Міжнародного бібліографічного інституту і “Правил карткографії”. До неї було внесено положення про складання описів і анотацій мовою, якою надрукований твір з усіма особливостями правопису. Висунутий Українською книжковою палатою принцип національної рівності мов у бібліографії підтримали і сприйняли книжкові палати інших республік (Білорусі, Азербайджану).

На І конференції наукових бібліотек УРСР (1925) було розглянуто низку теоретичних і організаційних питань складання бібліографічних описів. Її учасники вважали, що основним матеріалом для організації і ведення каталогів у бібліотеках мають бути друковані картки, причому картка має бути єдиного зразка для бібліотек різних типів і видів. У зв’язку з рішеннями конференції Книжкова палата змінила робочу інструкцію з книгоопису, оскільки виникла потреба випуску Літопису українського друку” і друкованих карток з одного набору. Це давало змогу досягти уніфікації опису, але водночас призводило до певних труднощів, адже одні й ті самі записи мали задовольняти потреби органу державної бібліографічної реєстрації і відповідати вимогам побудови каталогів будь-якої бібліотеки.

Укладачі правил вважали, що елементи в описі мають розташовуватися не на формальній підставі, а за їхнім логічним зв’язком. Виходячи з цього, усі елементи поділялися на дві частини: 1) відомості, що стосуються внутрішньої (соціально-ідеологічної) характеристики твору; 2) відомості, що стосуються зовнішньої (виробничо-економічної) характеристики його матеріального втілення. У першій частині вміщувалися відомості, потрібні кожному споживачеві інформації (автор, назва, місце і рік видання, наклад тощо), а в другій — ті, що доповнюють опис відомостями, які не ввійшли до першої. Відомчі видання одержували опис під назвою, тобто установи та організації не вважалися авторами публікацій. Щоб скоротити опис, відмовилися від наведення деяких відомостей, увели скорочення окремих слів.

Певний внесок у розробку теорії та практики бібліографічного опису зробили наукові бібліотеки республіки. У 1926 р., виконуючи резолюцію І конференції наукових бібліотек УРСР, Президія Укрнауки створила Каталографічну і Бібліографічну комісії, перша з яких мала розробити інструкцію з книгоопису для бібліотечних каталогів, а друга — для бібліографічних посібників. Наслідком роботи Бібліографічної комісії стали “Основні положення скороченого бібліографування”, розроблені

В.О. Козловським. Вони призначалися для потреб Всеукраїнської бібліотеки (тепер Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського) і мали сприяти уніфікації опису в наукових бібліотеках при складанні бібліографічних матеріалів. Значна частина правил відповідає сучасній методиці складання бібліографічних описів.

Інтенсивна робота з вироблення загальних положень складання бібліографічного опису, інструкцій з книгоопису у 20-ті роки велася в РРФСР. З початку 20-х років працювали ката- логізаційні комісії в Москві й Ленінграді, метою яких стала розробка загальнодержавних правил. Інструкція, видана в Ленінграді, пропонувала складати описи під назвою, яка наводилася в тій самій формі, що й на титульному аркуші, авторство установ та організацій не визнавалося.

Каталогізаційна комісія при Науково-дослідному кабінеті (пізніше інституті) бібліотекознавства Державної бібліотеки СРСР, яку очолювали відомі бібліотекознавці А.І. Кали- шевський, а потім Г.І. Іванов, склали більш прогресивні інструкції. У них наводилися досить детальні правила складання описів книг індивідуальних авторів і документів організацій, а також описів під назвою.

Наприкінці 20-х років політичний і економічний розвиток СРСР, зближення союзних республік у галузі культури викликали необхідність розробки єдиних правил книгоопису для всієї країни, тому Державна бібліотека СРСР організувала нараду з питань уніфікації методів складання опису на друкованих картках, що видавалися книжковими палатами РРФСР, УРСР і БРСР. Ця нарада, а потім і IV Всесоюзна нарада директорів книжкових палат затвердили принцип складання опису мовою, якою надруковано твір. Дискутувалося також питання про застосування заголовків, що містять назви організацій. Хоча в РРФСР такі заголовки використовувалися з 1923 р. і видатний бібліограф Є.І. Шамурін дав теоретичне обґрунтування їх, в Україні вони траплялися зрідка як експериментальний елемент. Нарада директорів книжкових палат визнала за необхідне вживати заголовки, що містять назву організації, але їх слід подавати не на початку опису, а в кінці. Крім того, висловлювалися пропозиції щодо спрощення опису, розміщення його елементів, складання описів багатотомних видань і видань, що продовжуються. З 1929 р. “Літопис українського друку” вміщував спрощений бібліографічний опис, а друковані картки — вичерпний.

Для 20-х років характерна діяльність із розробки правил складання бібліографічних описів різних видів документів. Так, український бібліотекознавець С.Г. Кондра багато зробив Для розробки методики складання описів нотних видань, С. Боровий і Н. Заглада — для описів аркушевих матеріалів,

С. Маслов — для стародруків тощо.

У 30-ті роки продовжували розвиватися основні напрями в книгоописі, закладені в минулому десятилітті. Визначну роль у розвитку книгоопису в Україні продовжувала відігравати республіканська Книжкова палата. У 1935 р. тут під керівництвом Н.С. Войтенко були складені два варіанти “Скороченої каталографічної інструкції Української книжкової палати”, а також проект “Каталографічної інструкції Книжкової палати УРСР”. У цих документах викладено правила складання опису різних видів книжкових видань. Ці правила характеризують подальше звільнення опису від несуттєвих відомостей (наприклад, зазначення ступенів вірності), його спрощення, завдяки чому опис став зрозумілішим для читачів. Тут підкреслювалося, що опис має бути точним і чітким, давати уявлення про зміст і характер видання, відтворювати індивідуальні особливості певного твору, подаватися мовою тексту видання. Умовами, що забезпечують правильний і чіткий опис, вважалися однотипність правил складання опису окремих видань, єдина форма опису, чіткі правила щодо умовних скорочень слів, застосування різних шрифтів для виділення окремих елементів і розділових знаків. На багатотомні видання пропонувалося складати зведений опис.

У цей же час Книжкова палата створила ряд інструкцій (зі складання описів періодичних видань Книжкової палати УРСР, для розписування журнальних статей), правила складання опису книг для бібліографічних покажчиків, список скорочень географічних прикметників.

Серйозна робота велася з уніфікації основних принципів складання описів у межах СРСР. Вирішенню цієї проблеми сприяла Всесоюзна нарада з теоретичних питань бібліотечної справи і бібліографії (1936), на якій було досягнуто згоди про складання описів, починаючи їх з імені особи, назви організації та назви твору. Всесоюзна книжкова палата в тому ж році видала інструкцію, що містила загальні рекомендації з книгоопису і в своїй основі мала “Каталографічну інструкцію Книжкової палати УРСР”. У другому виданні інструкцію було перероблено і доповнено. Ці інструкції мали розділи зі складання описів офіційних і відомчих видань під заголовком, що містить назву організації, творів, виданих із зазначенням авторів-укладачів тощо.

З 1940 р. опис видань у “Літопису друку УРСР” подавався відповідно до правил складання опису видань у “Книжковому літописі” Всесоюзної книжкової палати, на всіх картках українських видань вміщується російський переклад основних елементів опису.

У 1939 р. почалася розробка загальнодержавної інструкції з книгоопису. Міжвідомча каталогізаційна комісія при Державній бібліотеці СРСР протягом 1949—1958 рр. видала багатотомну інструкцію “Єдині правила опису творів друку для бібліотечних каталогів”. Вона становила зібрання детально розроблених правил складання бібліографічних описів різних видів документів, орієнтованих на каталоги великих бібліотек. У 1953 р. вийшов друком скорочений варіант єдиних правил для масових і невеликих наукових бібліотек, правила опису в якому значно спрощені. Важливо, що в скороченому варіанті подано правила не лише для складання описів для каталогів, а й для бібліографічних покажчиків, що сприяло подальшому зближенню правил і покращенню якості покажчиків.

Єдині правила...” неодноразово перевидавали, доповнювали, до них вносили зміни, їх перекладали на мови національних республік. Правила, видані в Україні, мали доповнення про складання описів творів друку, опублікованих українською мовою, значну кількість зразків описів на продукцію українських видавництв. Велику роль у складанні та перекладі правил зіграли представники Міжвідомчої каталогіза- ційної комісії, створеної в 1966 р. при Державній республіканській бібліотеці УРСР.

З початку 60-х років коло організацій і окремих осіб (вчених, фахівців, учнів тощо), що складали бібліографічні описи, значно розширилося. У цей час було створено органи науково-технічної інформації, які постійно мали справу з бібліографічними описами, видавництва стали вміщувати макети друкованих карток у своїх виданнях, у книжкових магазинах створювали довідково-бібліографічний апарат. Крім того, значно зросла кількість наукових установ, навчальних закладів, працівники яких також використовували бібліографічні описи. “Єдині правила...” призначалися й для бібліотек. Тому виникла потреба в документі, дотримання якого було б обо- в язковим для всіх установ та осіб і який би забезпечував однотипність бібліографічних описів на рівні країни. У зв’яз- ку з цим на Всесоюзній науковій конференції з каталогізації (1965) було запропоновано підготувати державні стандарти зі складання бібліографічних описів і оформлення творів друку. Затвердження та видання їх здійснювалося в 1969—1970 рр. З того часу стандарти регулярно переглядаються, удосконалюються і перевидаються. Тепер вони мають статус міждержавних у межах СНД. Створення служби стандартизації в незалежній Україні забезпечило можливість розробки національних державних стандартів зі складання бібліографічних описів документів. Поки що введено в дію стандарт, який регламентує термінологію бібліографічного опису (ДСТУ 2394-94).

  1. Бібліографічний опис у другій половині XX ст. Створення міжнародних правил складання бібліографічного опису

Розвиток правил бібліографічного опису в другій половині

  1. ст. зумовлюється двома факторами: потребами міжнародного обміну бібліографічною інформацією і потребами автоматизації інформаційних і бібліотечно-бібліографічних процесів.

Розвиток науки і громадської практики ще наприкінці XIX — на початку XX ст. висунув проблему розробки єдиних міжнародних правил складання книгоопису, але на той час не було реальних можливостей для її вирішення: у багатьох країнах не було національних інструкцій з книгоопису, ще незначним було міжнародне співробітництво бібліотек і бібліографічних установ.

У середині нашого століття як ніколи раніше зросла потреба в активному обміні інформацією між установами різних країн. Але несхожість правил складання описів документів у різних країнах утруднювала такий обмін. Це поставило невідкладне завдання створення єдиних міжнародних правил складання описів. До вирішення цієї проблеми приступила секція каталогізації Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій і установ (ІФЛА). У 1954 р. було створено робочу групу для координації принципів книгоопису, яка, вивчивши інструкції з книгоопису багатьох країн, теоретичні праці, розробила міжнародні принципи книгоопису. У 1961 р. на Міжнародній конференції з принципів каталогізації в Парижі було затверджено документ, у якому викладено ці принципи.

Бібліотеки тих країн, де при складанні описів офіційних і відомчих видань дотримувалися прусської інструкції, перейшли до використання заголовків, що містять назви організацій, а в деяких країнах, де працювали на основі англо-аме- риканської інструкції, погодилися дещо обмежити використання таких заголовків, ураховувати характер і вид видання, завдяки чому усувався формальний підхід до складання описів матеріалів організацій і установ.

Вирішення принципових питань складання описів дало змогу робочій групі приступити до створення проектів міжнародних стандартів з бібліографічного опису. Вона розробила проекти для складання описів книг — ІЗВБ (М) і бібліографічних описів серійних видань — ІБВБ (Є). Після обговорення на нараді ІФЛА в Греноблі (1973 р.) підготовлено остаточні варіанти стандартів, які видано в 1974 р. Дещо пізніше створено стандарт ІвВБ (О), який подає загальні принципи складання бібліографічних описів, а також стандарти на складання описів різних видів документів (картографічних видань, нот, аудіовізуальних матеріалів, електронних ресурсів тощо).

Міжнародні стандарти сприяли впровадженню в практику міжнародних систем обміну бібліографічною інформацією, зокрема проекту Всесвітньої системи наукової інформації (ЮНІСІСТ), програми Універсального бібліографічного обліку (УБО) тощо. їхньою основою є обмін інформацією, записаною на магнітних носіях. Таку інформацію обробляють на ЕОМ, тому відомості, які вводять до ЕОМ, мають бути максимально формалізованими, мати чітку структуру. Саме це і забезпечує ІвВБ, розроблений з урахуванням вимог автоматизованої обробки, зберігання й пошуку інформації.

Пізніше ІЗВБ став стандартом 1802709 (Міжнародної організації зі стандартизації), і країни, що співробітничають у галузі інформації, мають дотримуватися міжнародних правил 1 враховувати їх у національних інструкціях та стандартах. З 1976 р. стандарти з бібліографічного опису, які затверджуються і використовуються в нашій країні, погоджуються з ISBD. З урахуванням ISBD створювалися нові редакції Англо- американських правил каталогізації — AACR2 (1978), AACR2R (1988), Російські правила бібліографічного опису (1985) та ін.

Однак, незважаючи на зближення правил складання описів у національних інструкціях кінця XX ст., вони мають і певні відмінності.

Розвиток правил складання бібліографічних описів у другій половині XX ст. тісно пов’язаний з переходом до комп’ютерних технологій, що відбилося, як уже зазначалося, і в міжнародних стандартах. Впровадження комп’ютерних технологій вимагало створення особливого апарату для забезпечення введення до автоматизованих ІПС бібліографічних описів. При розробці правил, придатних для використання в електронних системах, слід поєднати інформаційну основу традиційних правил складання бібліографічних записів і вимоги до комп’ютерної обробки та автоматизованого інформаційного пошуку. Таку концепцію розвинуто в так званих форматах бібліографічних записів для інформаційно-бібліотечних систем.

У процесі побудови формату всі зони й елементи бібліографічного запису розподіляються за “полями” й “підполя- ми”, кожне з яких має свою мітку, що встановлює місце розташування кожного елемента й забезпечує запис даних у пам’ять машини. Формат може використовуватися в межах окремої локальної пошукової системи — такий формат називається локальним. Проте електронні пошукові системи ефективніші, якщо вони об’єднані в мережі. Для використання в електронних інформаційних мережах створюють комунікативні формати бібліографічних записів.

Найвідомішим у світовій практиці став формат MARC (середина 60-х років), розроблений у Бібліотеці Конгресу СІЛА на основі Англо-американських правил каталогізації з урахуванням принципів міжнародних стандартів. MARC широко використовується при створенні національних форматів (USMARC, CANMARC, RUSMARC та ін.), а також міжнародного формату UNIMARC.

В Україні функціонування автоматизованих ІПС здійснюється на основі ІШІМАІІС. Національний український формат складання бібліографічних даних із 2001 р. розробляється міжвідомчою робочою групою фахівців Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Національної парламентської бібліотеки України та Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Формат, зберігаючи структуру ІШІМАІІС, має деякі особливості, пов’язані зі специфікою вітчизняних документів та пошукових масивів. Ведуться також роботи над створенням і адаптаційним перекладом Формату представлення авторитетних записів у зв’язку з необхідністю створення в Україні системи національних файлів авторитетних даних. У наш час національні комунікативні формати створюються на основі міжнародного формату ІШІМАІІС, стандарту КЮ та національних правил складання бібліографічних описів. Звичайно, це дещо утруднює роботу користувачів автоматизованих інформаційних мереж, створення і користування міжнародними мережами. Тому зближення правил складання, подальше вдосконалення міжнародних стандартів, пристосування до потреб автоматизованих систем залишається важливим напрямом розвитку бібліографічного опису.


загрузка...