Навігація
Посилання


Наукова обробка документів

4.2. Основні етапи розвитку теорії та мето


Можна вважати, що елементи анотування виникли в глибоку давнину, коли використовували розгорнуті назви творів, що містили певну характеристику їх. Багато книг мали передмови й післямови, в яких часто подавали детальну характеристику змісту, причини написання, призначення, розповідалося про авторів.

Анотування в сучасному розумінні виникло з потреб бібліографічної діяльності. З появою значної кількості видань, щоб полегшити орієнтацію читачів у їхньому потоці, виникла необхідність здійснювати кваліфікований аналіз, короткий переказ, авторитетну оцінку публікацій.

У Росії виникнення й розвиток анотування невід’ємні від розвитку критичної бібліографії. Першим критико-бібліо- графічним журналом, у якому вміщувалися повідомлення про нову літературу з її аналізом і оцінкою, були “Санкт-Петербургские ведомости” М. І. Новикова (1777). Надалі їх публікували й інші наукові та літературно-художні журнали. Серед повідомлень були рецензії, реферати, відгуки й інші матеріали, а також анотації.

Анотації входять і до бібліографічних покажчиків, про що свідчить уже перший хронологічний покажчик російських друкованих видань “Библиотека Российская”, складений Д.Є. Семеновим-Руднєвим (Дамаскіним). Подані в ньому анотації досить детальні й різноманітні за змістом. Так, у них подано відомості про авторів виданих анонімно книг, про місце і час їхньої публікації, їхній зміст тощо. Прикладом анотації може бути така:

В Академич. библиот. обретается одна только часть, пять книг Моисеевых в себе заключаю

щая, где при конце напечатано: Божиею помощью, повелением и пильностию учена мужа в лекарских науках Доктора Франциска Скорины с Полоцка. У великом месте Празском, по Воплощении Слова Божия 1519.

Іноді в анотаціях давалася оцінка книзі, відзначалася її рідкісність: “Сія книга очень редкая...”, “Все помянутые три книги достопамятны. Вторая и третья тем примечания достойны, что перевод в них совсем иной нежели...”.

Розвиток анотування як у XVIII, так і в XIX ст. здійснювався окремими бібліографами на основі накопичення ними емпіричних знань. Так, B . C . Сопіков у фундаментальній праці “Опыт российской библиографии” (1813—1821) використав оригінальні методи характеристики книг. Анотації, що тут вміщені, певною мірою різноманітніші та досконаліші, ніж у попередніх укладачів бібліографічних покажчиків. Сучасні Дослідники вважають, що ці анотації мали майже всі необхідні складові. B . C . Сопіков розкрив псевдоніми, назвав авторів анонімних книг, зазначив, кого вважають авторами певних творів або перекладів, зауважив, що на книзі вказані не ті автори, що насправді її написали, назвав перекладачів, видавців, друкарів, подав повні назви книг, відомості з історії створення їх, відмітив книги рідкісні, надруковані таємно, знищені, ті, що згоріли, зробив вказівки про присвяти книг, про інші видання анотованого твору, визначив кращі та найповніші з них, звернув увагу на зовнішній вигляд видання, шрифт, друк, папір, ілюстрації, портрети, виклав зміст книг, зробив розлогі виписки з творів, зауваження про їхній стиль, дав їм оцінку, окремі книги рекомендував особливо. Важливо усвідомлювати, що анотації в цьому покажчику розраховані на достатньо освіченого читача. Прикладом анотацій, складених B . C . Сопіковим, можуть бути такі:

2163 Басни (новыя) Ивана Крылова; Спб. 1811 — в 75 к.

Г. сочинитель изготовляет новое богатое издание сих басен, которое выключая полиграфической чистоты, будет дополнено новыми баснями и украшено многими картинами.

  1. Благоразумие, соединенное с добродетелию, или политика мудрого: соч. Г. Экскартсгаузена; перевод с Немецкого; Москва, 1795 — в 8.

  2. Тожь, издание второе; Москва, 1805 — в 8. 2 р.

Эту полезную книгу молодые люди, вступающие в Гражданское общество, обязаны читать ежедневно.

В цілому анотування в першій половині та середині XIX ст. відповідало запитам освіченого аматора і не переймалося потребами широкого кола читачів. Анотації такого характеру публікувалися в російських періодичних виданнях, таких як “Сын отечества” (з 1814 р.),“Литературные прибавления” до газети “Русский инвалид” (1837—1840 pp .), в “Отечественных записках” (з 1839 р.), а пізніше і в покажчику Г.Н. Ген- наді “Литература российской библиографии” (1858), “Указателю к Вестнику Европы... 1802—1830”, складеному М.П. По- луденським (1861) та ін.

Швидкий розвиток рекомендаційної бібліографії в 60-х роках XIX ст. сприяв створенню анотацій критично-рекомендаційного характеру. У цей період здійснюється диференціація анотацій залежно від читацького призначення бібліографічних посібників. Здебільшого вони мають яскраво виражений рекомендаційний характер, доступні хоч трохи грамотним верствам населення. Прикладом можуть бути анотації в покажчику “Систематичний огляд російської народно-на- вчальної літератури” (1878), складеному групою авторів за дорученням Комітету грамотності при Вільному економічному товаристві, в покажчику Х.Д. Алчевської “Що читати народу?” (1884—1906) та ін.

У той час, тобто наприкінці XIX — на початку XX ст., продовжувало вдосконалюватись анотування, спрямоване на задоволення потреб високоосвічених читачів, фахівців. Саме такі анотації подані, наприклад, у покажчиках: “Російська фізико-математична бібліографія” В.В. Бобиніна (1885—1893), “Бібліотека Д.В. Ульянінського” (1915) тощо.

Особливістю анотацій, що складалися майже до початку XX ст., було їхнє поєднання з бібліографічним описом.

У XX ст. розвиток анотування піднімається на новий теоретичний і методичний рівень. Питання методики анотування вперше було порушено на Всеросійському з’їзді з бібліотечної справи (1911), зокрема розглядався досвід анотування художньої літератури в народній бібліотеці-читальні Харківського товариства грамотності. Перші правила складання анотацій зафіксовані в книзі О.М. Бєлова “Правила складання каталогів алфавітного, систематичного і предметного” (1915). У ній у вигляді додатка, який мав назву “Анотація, або бібліотечна бібліографія”, подано правила, в основі яких лежить аналіз досвіду американських і англійських бібліотек, пристосований до бібліотек Росії. Деякі положення О.М. Бєлова мають значення і в наш час.

У 20-х роках XX ст. активізуються дослідження з анотування, що пов’язано з початком видання в 1925 р. друкованих карток, а також публікацією в цей період великої кількості анотованих бібліографічних покажчиків і видавничих каталогів. Потреба в теоретичній розробці питань анотування стимулювала появу в цей період робіт І.П. Жука, М.Є. Мінчиної, Я.Є. Кіпермана, О.Г. Фоміна, присвячених визначенню понят-

  1. 6-671 тя “анотації”, класифікації анотацій, їхньому функціональному призначенню, методиці складання тощо. Так, О.Г. Фомін у праці “Анотації: Теорія і практика їх складання” (1929) подав багато матеріалу, корисного для практиків, зокрема він запропонував схему анотації, до якої входило до 33 інформаційних елементів. Серед них були виділені основні, однорідні за конструкцією і формою. На жаль, подавши велику кількість прикладів, О.Г. Фомін не зміг проаналізувати їх на необхідному теоретичному рівні й зробити узагальнюючі висновки та виробити загальні рекомендації.

Основне призначення анотацій у цей період вбачалося в наданні чіткого уявлення про первинні документи, їхню ідейну спрямованість. Особливу увагу приділяли максимально точному визначенню політичної оцінки змісту твору, розкриттю його суті з позицій марксизму, оскільки саме цього вимагали ідеологи бібліотечної справи. На кінець 30-х років стала загальновизнаною необхідність оцінки твору в анотації, але не завжди було зрозуміло, як саме її давати.

У ЗО—40-х роках бібліотеки й бібліографічні установи активно набували досвід з анотування документів різноманітного змісту. Розробка спеціальної методики анотування переважала дослідження питань загальної методики, теоретичних проблем. Проте накопичення певного досвіду, розробка конкретних методичних положень давали матеріал для подальшого розвитку теорії та методики анотування.

У працях К. Симона, Г. Кричевського, А. Кременецької, Є. Васильєвої, що вийшли в повоєнні часи, були сформульовані нові вимоги до анотацій. Велику увагу продовжували приділяти обробці різноманітних типів документів, а також творів друку з різних галузей знання. Так, методика анотування газетних і журнальних статей розглядалася в працях H.A. Дилевської та Є.І. Шамуріна, персоналій — у працях Р. Крендель і Б. Пєскіної, особливості складання анотацій до літератури краєзнавчого змісту — в працях В.О. Ніколає- ва, В.Т. Витяжкова, Л.А. Левіна. Важливу роль у розробці спеціальної методики анотування відіграли праці Є.І. Рискі- ної, які розкривають специфіку складання анотацій на твори художньої літератури, Н.П. Зибіна, O.A. Лицкевич, A.B. Кремі- нецької, що висвітлюють анотування технічої літератури, М.С. Воїнова, який працював над анотуванням літератури з проблем сільського господарства, М. Яковлевої, котра досліджувала анотування літератури з економіки, та ін. Визначна праця Є.І. Шамуріна монографія “Методика складання анотацій” (1959) підсумувала досягнення вітчизняних фахівців у галузі анотування за весь попередній період. У ній зроблено теоретичні узагальнення з практичного досвіду анотування, а також подано загальну і спеціальну методику складання анотацій. Так, Є.І. Шамурін дає визначення анотації, розкриває її значення, обґрунтовує запропоновану ним класифікацію анотацій, загальні принципи анотування, детально розкриває процес анотування, його методи, особливості різних типів анотацій, специфіку анотування різних типів документів тощо. Не з усіма положеннями Є.І. Шамуріна можна погодитися сьогодні, але, безсумнівно, його праця відіграла важливу роль у розвитку сучасної теорії та практики анотування.

У 60—70-х роках почали здійснювати стандартизацію процесів аналітико-синтетичної обробки, у тому числі й процесу анотування. У 1970 р. набув чинності ГОСТ 7.9-70 “Реферат і анотація”, який у подальшому переглядали й удосконалювали. Стандартизація анотування дала змогу уточнити зміст поняття, сприяла уніфікації структури анотації, її форми, обсягу, видавничого оформлення й т. ін.

У той самий період набула актуальності проблема автоматизації анотування. У зв’язку з цим особливу увагу привернули можливості формалізаціїї процесу анотування, зокрема вивчення методів розкриття змісту первинного документа з урахуванням його тематики, а також характеру інформаційних потреб, удосконалення стилю викладу матеріалу в анотації, можливості реалізації її оцінної функції тощо. Спроби автоматизації анотування виявилися вдалими і сприяли виникненню нового напряму в розвитку анотування.

З того часу в розвитку теорії та методики анотування можна визначити два напрями. Один з них орієнтувався на створення анотацій традиційним шляхом, другий — на створення анотацій із залученням комп’ютерної техніки. Перший напрям характерний, в основному, для краєзнавчої бібліографії, бібліографії художньої літератури й літературознавства, бібліографії мистецтва, бібліографії літератури для дітей, для використання у видавничій діяльності при анотуванні науково- популярної, художньої, дитячої літератури тощо. Другий напрям властивий документам з природничих, прикладних наук, науковій літературі суспільно-економічного змісту. На сьогодні важливою проблемою є визначення меж, у яких автоматизовані методи переважають ручні.

В Україні розвиток анотування здійснювався, в основному, в межах його розвитку в Росії та СРСР, але здебільшого в практичній сфері: створенні рекомендаційної, видавничо-книготорговельної, каталожної та інших видів бібліографічної продукції. Серед науковців, які займалися теорією та методикою анотування, слід назвати доцента Харківського бібліотечного інституту (тепер Харківська державна академія культури) В.Т. Витяжкова. Його внесок у розвиток анотування відзначали Є.І. Шамурін, М.В. Істріна, укладачі навчальних посібників і підручників з бібліографії.

Тепер в Україні функціонує система центрів, які займаються бібліографуванням документів і відповідно їхнім анотуванням. Це найбільші державні бібліотеки. У межах цієї системи діє певна спеціалізація, яка здійснюється на підставі видових та змістових ознак документів, їхнього цільового й читацького призначення. Так, пропагуванням кращої літератури для самоосвіти, розширення світогляду, виховання орієнтації на загальнолюдські цінності засобами рекомендаційної бібліографії у сфері культури і мистецтва, художньої літератури, а також поширенням соціально-економічних і сільськогосподарських знань займається Національна парламентська бібліотека. Одеська державна наукова бібліотека спеціалізується на виданні рекомендаційних бібліографічних посібників у галузі природознавства і релігієзнавства, Харківська державна наукова бібліотека — у галузі техніки, Державна історична бібліотека — у галузі історичного краєзнавства, Державна бібліотека для дітей — дитячої літератури, Державна бібліотека для юнацтва — літератури для підлітків. Видавничі та книготорговельні установи й організації здійснюють анотування друкованої продукції з метою її реклами, поширення серед зацікавлених користувачів.

Такий поділ праці забезпечує високу якість анотацій, про що свідчить їхній аналіз, насамперед завдяки досягненню ано- таторами високого професіоналізму. Проте анотування, яке здійснюється в публічних, дитячих, невеликих спеціальних бібліотеках, деяких видавництвах і книготорговельних організаціях, ще не завжди відповідає бажаному рівню.


загрузка...