Навігація
Посилання


Наукова обробка документів

5.2. Основні етапи розвитку реферування


Реферування почало формуватися як галузь бібліотечно- бібліографічної та журналістської діяльності більше ніж три століття тому. Виникнення і становлення реферативної періодики пов’язане з появою перших наукових журналів спочатку в Західній Європі (60-ті роки XVII ст.), а потім у Росії (20— 30-ті роки XVIII ст.). їхній зміст становили тоді не стільки наукові статті, скільки повідомлення про нові книги. Так, у першому науковому “Журналі вчених” (1665) основне місце посідали повідомлення про нові книги, які супроводжувалися оцінкою їх і коротким викладом змісту. Ці повідомлення, часто складені з окремих цитат оригінального тексту, називалися екстрактами. Створення спеціалізованих реферативних служб, реферативних журналів почалося наприкінці XVIII ст. як відповідь на швидкий розвиток природничих і прикладних наук, зростання обсягів відповідних видань. У Росії перші спроби організувати реферативну справу зробив М.В. Ломо- носов. У 1758 р. він підготував програму організації щотижневого реферативного журналу в проекті “Санкт-Петербур- зьких відомостей”, у яких передбачалося публікувати скорочені перекази творів з оцінкою їх. За мету журналу було поставлено оперативне ознайомлення учених з новими книгами.

У XIX ст. практично вже сформувалася широка мережа реферативних видань, які формували відповідні служби. Активний розвиток біології та медицини, успіхи цих наук зумовили створення саме для них перших реферативних журналів. У Росії спеціальні реферативні розділи появляються в провідних наукових і технічних журналах у другій половині

  1. ст. Багато відомих російських учених, таких, наприклад, як 0.0. Борзов, О.М. Бутлеров, Д.І. Менделєєв та інших активно співпрацювали в них.

Спочатку для реферування документів застосовували прийоми аналізу їхнього змісту, запозичені з бібліографічної роботи. Згодом на підставі організації та функціонування реферативних видань теорія і практика реферування почали виокремлюватися в самостійну сферу діяльності. Основним завданням реферування в ті часи було повне відображення змісту першоджерела, на чому і було сконцентровано увагу спеціалістів-практиків. Вони розглядали здебільшого окремі теоретичні та методичні проблеми (В.Г. Анастасевич, Г.О. Ільїн- ський, К.І. Дерунов, О.М. Бєлов). Загалом же реферування до 20-х років нашого століття фахівці розглядали як один з напрямів бібліографічної роботи.

Особливо активно реферативна періодика розвивалася в період між двома світовими війнами. Провідну роль у цьому відігравали реферативні служби Німеччини і США. Ще в 1830 р. почав виходити німецький реферативний журнал з хімії “Chemisches Zentralblatt” (назви реферативних журналів не заведено перекладати на інші мови), у 1907 р. — американський “Chemical Abstracts”, у 1926 — англійський “British Chemical A

bstracts”. Найавторитетнішими виданнями в галузі медицини і біології була широка мережа “Yahresbericht’o” і “Zentralblatt’o”, які випускала видавнича фірма Ю. Шпрін- гера. Вони значно переважали численні американські видання, найважливішим з яких був “Biological Abstracts”, що зберіг своє значення і до нашого часу. У галузі фізики загальновизнаною була висока якість німецького “Physikalische Berichrie”, близько до нього за своєю якістю стояло англійське видання “Science abstracts” (серія “A -фізика”). Першу спробу створити єдине реферативне видання для відображення літератури з природничих і філософських наук було здійснено у Франції в 1940 р. завдяки публікації реферативного журналу “Bull, analytigue”.

Друга світова війна практично повністю зруйнувала німецьку реферативну періодику. В інших країнах Західної Європи і в США реферативна періодика теж зазнала значної шкоди, та її досить швидко відновили, і вона навіть зміцнила свої позиції. У повоєнні часи виникає інтерес до створення міжнародних реферативних видань. Так, з 1951 р. за ініціативою ЮНЕСКО починає виходити “International political science abstracts”, з рефератами літератури із суспільних наук.

У СРСР основні спеціалізовані реферативні журнали починають видавати в 30-х роках, у 40-х роках ця діяльність триває. Такі журнали створювали за ініціативою Академії наук, їхньою основною перевагою було те, що вони виходили як централізовані державні видання з максимальним охопленням світового документального потоку відповідної галузі. Так, у 30-х роках почали виходити “Химический рефератный журнал”, пізніше “Химический реферативный журнал” (1931— 1935; 1938—1941); “Реферативный биологический журнал” (1933—1937), “Физико-математический реферативный журнал” (1937—1940).

В Україні в 20-х роках було зроблено спробу видавати спеціальні покажчики літератури для фахівців, анотації в яких наближалися за своїм характером до рефератів. Так, у них досить докладно висвітлювали проблематику твору, а також визначали його наукову цінність. З 1927 р. поширення набули підготовка і публікація оглядів наукової літератури, що вийшла у світ протягом року, підбивали також підсумки розвитку окремих галузей знань, визначали їхні актуальні проблеми. Високий рівень оглядів забезпечувала участь видатних учених, таких, наприклад, як академіки П.А. Тутковський, М.В. Птуха, професори С.І. Маслов, Є.В. Соколов та інші. Хоча названі видання не можна повною мірою вважати реферативними, однак вони є важливим кроком у відповідному напрямі, позаяк уже містили елементи реферування, формували потребу в ньому в спеціалістів, науковців.

Інформацією про нову літературу з різних галузей техніки та її оцінкою займалися в той час АН УРСР, Харківська спілка Науково-технічного товариства АН УРСР, Всеукраїнська асоціація інженерів, Науково-технічне управління Вищої Ради народного господарства УРСР, науково-дослідні інститути і кафедри. Так, у 1925 р. Науково-технічне управління ВРНГ УРСР видало “Огляд новітньої іноземної літератури”, метою якого була публікація оглядів статей з технічних журналів, виданих за останні два місяці. Протягом 1928—1930 рр. виходив журнал “Технічні новини”, в якому систематично публікували реферати найцікавіших статей з іноземних журналів.

У 1931 р. на Книжкову палату було покладено завдання реферування і рецензування української літератури. Однак за браком кваліфікованих кадрів, друкарської бази це рішення не було виконане. У 1935 р. в Центральній науковій сільськогосподарській бібліотеці (ЦНСГБ) було створено бібліографічний відділ, який розпочав роботу над реферативно- бібліографічним збірником “Передовий досвід у соціалістичному сільському господарстві” за участю викладачів Харківського сільськогосподарського інституту ім. В.В. Докучаєва. Пізніше ЦНСГБ разом із сектором технічної пропаганди Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук розпочала видання реферативно-бібліографічного бюлетеня “Огляд іноземної літератури з сільського господарства”. За період з 1938 по 1947 рік вийшло 52 випуски цього бюлетеня. Тут було вміщено більш як 3 тис. рефератів і перекладів робіт зарубіжних авторів.

Загалом для реферативної періодики ЗО—40-х років, особливо західноєвропейської й американської, характерна порівняно вузька галузева спеціалізація, невеликий обсяг інформації (від кількох сот до 4 тисяч рефератів на рік). Навіть найбільші реферативні служби відображали до 0,5 млн документів світового довідково-інформаційного потоку із своєї тематики. Лише в половині реферативних журналів поряд зі статтями реферували книги; у третині приділяли увагу дисертаціям; у чверті — патентам. Зовсім не було реферативних журналів з деяких наук (астрономії, метеорології, деяких розділів ботаніки, зоології і т. ін.). Водночас спостерігалися великий паралелізм і дублювання в галузі біологічних і медичних наук.

До цього періоду належать перші спроби дослідження теорії й методики реферування. У теорії реферування особливої ваги набирають проблеми функціонального призначення рефератів, типізація їх, вибір матеріалів для опрацювання. В. Лазарєв, О. Подземський, К. Симон, Ю. Шауер та інші публікують перші роботи, в яких порушують актуальні питання створення, видання і використання реферативної інформації. Так, наприклад, О. Подземський і Ф. Яшунська вважали, що реферат здебільшого має замінити первинний документ. Такий підхід був виправданий у той період, коли в країні не вистачало наукових й інженерних кадрів, здатних самостійно орієнтуватися в науковій літературі, а зарубіжні видання були малодоступні. Саме таким шляхом формувався тип інформативного розширеного реферату. Разом з тим К. Симон відстоював думку, що реферат має надати дослідникові інформацію про нові ідеї, факти, але не розкривати їхній зміст докладно, тобто сприяти формуванню типу індикативного реферату.

О. Подземський взагалі ставив під сумнів необхідність створення самостійних реферативних журналів. Цікаво, що практично всі основні питання організації, теорії й методики реферування в той час було поставлено, але вирішували їх надто повільно.

Найслабкішим місцем у реферативній справі того часу в багатьох країнах була її вузька спеціалізація. Відомо, що з більш ніж 300 реферативних видань, що публікувалися на той час у світі, 61 % були спеціалізованими, іноді з однієї вузької галузі знання. Але широка диференціація науки, з одного боку, й інтеграція наук — з іншого, потребували створення системи централізованого реферативного інформування, яка б давала змогу враховувати всі світові джерела і збирати відомості, розпорошені в первинних документах. Ще однією невиріше- ною проблемою була методика реферування. Вона відзначалася різноманіттям, надто залежала від професіоналізму та ерудиції референта. Таким чином, на середину 50-х років у реферуванні постали два основних питання, що потребували вирішення: принципи організації і взаємодії реферативних служб на національному і міжнародному рівнях з урахуванням особливостей розвитку науки, щоб максимально повно відображати світовий документально-інформаційний потік; розробка єдиних вимог до методики реферування з метою максимальної інформативності реферату відносно первинного документа.

У різних країнах ці питання вирішувались відповідно до їхніх потреб і можливостей. А найсприятливіші умови для вирішення їх склалися в СРСР, де вперше у світі було реалізовано ідею створення єдиного реферативного журналу з усіх природничих і технічних наук на базі Всесоюзного (тепер Всеросійського) інституту наукової та технічної інформації АН СРСР (ВІНІТІ). Таку ідею ще в 20-х роках висловив Б.С. Бод- нарський. Уже на початку 60-х років реферативний журнал ВІНІТІ охоплював усі природничі, технічні, сільськогосподарські, медичні галузі, будівництво й архітектуру. До 1966 р.

в СРСР було створено єдину систему реферативних журналів з точних, природничих, суспільних наук з урахуванням усіх видів документів, як опублікованих, так і неопублікованих.

Досвід СРСР зі створення системи реферування в країні отримав позитивну оцінку фахівців світу, його було покладено в основу проекту Всесвітньої системи науково-технічної інформації (ЮНІСІСТ). Нині цей досвід реалізується в межах ЮНЕСКО і Міжнародної ради наукових спілок за підтримки ООН, учасниками якого є більш ніж ЗО країн.

У Росії ВІНІТІ тепер опрацьовує документно-інформацій- ний потік із більш ніж 130 країн 66 мовами. Він представлений більше ніж у 200 окремих випусках і зведених томах єдиного реферативного журналу. Над його формуванням працюють більш ніж 20 тис. фахівців високої кваліфікації з використанням найновіших інформаційних технологій.

Досягнення практики реферування в нашій країні спиралися на важливі теоретичні й методичні праці, що появилися в повоєнний період (Н. Зибіна, К. Симон, Г. Кричевський, А. Кременецька, Г. Васильєва). Складання, редагування рефератів, підготовка і випуск реферативних видань стали складовою науково-інформаційної діяльності, що швидко розвивалася.

Активно формувалися передумови виникнення і швидкого розвитку нової наукової дисципліни — інформатики, становлення якої відіграло важливу роль у теорії та методиці реферування як одного з видів аналітико-синтетичної обробки документів та інформації. Саме К. Симон і Г. Кричевський одними з перших зауважили, що на початку 50-х років змінилася ситуація в галузі пошуку наукової літератури, коли традиційні бібліографічні засоби не могли повною мірою задовольнити потреби багатоаспектного пошуку. Вони запропонували широку програму організації реферативної періодики, сформульовані вимоги, які відображено в різних інструкціях і рекомендаціях з реферування. Суть їх у тому, що призначення реферату — не замінити безпосереднє ознайомлення з первинним документом, а надати можливість фахівцю зробити висновки про його корисність і необхідність безпосереднього до нього звертання; реферат має бути орієнтованим на широке коло фахівців відповідної галузі знання і відображати основний зміст первинного документа, важливі факти, методику виконання роботи; реферати на одні й ті самі документи треба складати з урахуванням специфіки відповідних реферативних видань, а їхні обсяги визначати ступенем важливості реферованих праць.

Подальший розвиток вітчизняного реферування пов’язаний з іменами Д. Теплова, Д. Панова, О. Михайлова, О. Фоміна, Р. Гіляревського, М. Колчинського та інших. Зі становленням і розвитком інформатики починається якісно новий етап у вивченні реферування, актуалізуються питання автоматизації цього процесу. З кінця 60-х років проблеми реферування набувають міжпредметного характеру, ними займаються бібліографи, лінгвісти і філософи, фахівці в галузі інформатики, обчислювальної техніки й кібернетики.

Увагу зарубіжних дослідників (Б. Уейл, І. Зарембер, Г. Оуен,

І. Коблітц, Г. Карас та інші) у 60-х роках привернуло визначення понять “реферат”, “анотація”, виявлення збіжностей і розбіжностей, визначення типів рефератів, їхнього обсягу, виявлення можливостей використання оцінного методу для визначення трудомісткості реферування. У роботах Б. Уейла,

І. Зарембера і Г. Оуена зокрема наголошується, що зміст і характер рефератів залежить від різноманіття завдань і мети, які стоять перед користувачами інформації. У дослідженнях 70-х років, які провадили У. Еушорт, А. Кент, Хензо Хираяма та інші, основну увагу приділяли як принципам ручного реферування, так і можливостям формалізації цього процесу з використанням обчислювальної техніки. Розробка методів автоматизованого реферування стала одним з найважливіших напрямів методики реферування. Свій внесок у його розвиток зробили Г. Луна, Л. Освальд, Р. Вілліс, В. Леонов, В. Аг- раєв, Б. Бородін, В. Пурто та багато інших.

У наш час практично всі розвинуті країни світу мають реферативні служби, що діють на основі централізації (Франція, Японія, Російська Федерація, Румунія, Угорщина та інші) або децентралізації (США, Німеччина, Велика Британія та інші). Проте досвід свідчить, що децентралізація рефератив

ної діяльності приводить до значного дублювання як у національному, так і в міжнародному масштабах. Тому і в країнах, де прийнято таку систему, створено організації, які координують роботу реферативних служб. Координацію діяльності реферативних і бібліографічних служб окремих країн здійснює Реферативне бюро Міжнародної ради наукових спілок.

У незалежній Україні реферативна служба тільки складається. Згідно із Законом України “Про науково-технічну інформацію” одним з основних завдань національної системи НТІ є реферування документів, що вийшли на території України з питань прикладних галузей знання та економіки. Деякі інформаційні установи вже мають досвід створення реферативних видань. Так, з 1993 року Український центр наукової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи розпочав видання Медичного реферативного журналу, який вміщує реферати зарубіжних медичних періодичних видань. Книжкова палата України заснувала “Реферативний журнал України” і нині випускає дві серії цього видання: “Політика. Політичні науки” та “Економіка. Економічні науки”. Державна науково-технічна бібліотека України з травня 1997 р. почала видавати на паперовому та електронному носіях реферативний журнал “Депоновані наукові роботи”. Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека УААН у 1999 р. розпочала випуск реферативного журналу “Агропромисловий комплекс України”. З 1999 р. Інститут проблем реєстрації інформації та Національна бібліотека НАН України почали формування загальнодержавної бази даних “Україніка наукова”, що здійснюється шляхом реферативної обробки українських наукових видань. На основі цієї бази даних виходить реферативний журнал “Джерело” в трьох серіях: “Соціальні науки”, “Технічні науки”, “Природознавчі науки”. Разом з тим, аналіз українських реферативних видань свідчить про кількісну обмеженість відображення документів за видами і тематикою, про певні хиби в методиці реферування, а тому є необхідність розробки національної системи реферування документів з метою аналітико-синтетичного опрацювання всього вітчизняного потоку наукової інформації та зберігання результатів Цієї обробки в загальнодержавній базі даних.


загрузка...