Навігація
Посилання


Формування ринкової економіки

АДАПТАЦІЯ ВІТЧИЗНЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВОЇ СФЕРИ ДО АНАЛОГІВ ЄС ЯК ОДНА ІЗ ЗАСАД РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ В УКРАЇНІ


У статті виділена низка негативних чинників, що гальмують розвиток соціального діалогу на сьогодні, й наведені пропозиції щодо адаптації національного законодавства з питань соціально-трудових відносин з метою врівноваження та подальшого розвитку системи соціального діалогу в Україні.

Постановка проблеми та актуальність. Складність і неоднозначність економічних, соціальних і політичних перетворень, що відбуваються в Україні, нерідко приводять стабільність в суспільстві до критичного рівня. Тому особливо важливим на перехідному етапі розвитку країни є пошук ефективних засобів попередження та демократичних способів регулювання суспільних конфліктів, що, як показує світовий досвід, неможливе без становлення розвинутого громадянського суспільства, формування демократичної правової держави, наявності паритетних форм їхньої взаємодії.

За часи, коли Україною накопичено певний досвід (у тому числі вивчений досвід країн ЄС) розвитку соціального діалогу, на перший план висувається необхідність системного аналізу проблем розвитку цього інституту та розроблення пропозицій його подальшої інституціоналізації з метою врегулювання взаємовідносин та забезпечення балансу інтересів найманих працівників, роботодавців та держави, в особі органів виконавчої влади, у сфері трудових відносин за допомогою приведення норм і стандартів внутрішнього життя нашого суспільства у відповідність до європейських соціальних норм і стандартів. Пріоритетною складовою цього процесу є адаптація законодавства України до європейських аналогів 1 .

Враховуючи актуальність вказаних проблем та перспективність практичного застосування соціального діалогу, метою дослідження є аналіз існуючих проблем на шляху становлення системи соціального діалогу та способів їх вирішення за допомогою адаптації вітчизняного законодавства соціально-трудової сфери до аналогів ЄС.

Аналіз досліджень та публікацій. Специфіці трудових відносин, механізмам регулювання ринку праці, зокрема системі соціального діалогу, присвячені роботи Л.Гордона, В.Жукова, А.Здравомислова, Е.Клопова, А.Колота, Е.Лібанової, Г.Осового, В.Пилипенко, Ю.Привалова та ін.

Виклад основного матеріалу. Зрозумілим є те, що діяльність держави, в особі органів виконавчої влади, повинна бути спрямована на усунення означених вище перешкод з метою створення сприятливих умов для європейської інтеграції України, а отже й для розвитку системи соціального діалогу. Враховуючи те, що національна система соціально-трудових відносин відрізняється від системи ЄС, к лючовим елементом успішної євроінтеграції є досягнення певного рівня узгодженості українського законодавства з правовими нормами ЄС. Зближення національного законодавства із сучасною європейською системою права забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян, економічний розвиток держави в рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян , приведенню його до рівня, що склався в державах-членах ЄС, а також створить необхідні передумови для отримання країною статусу асоційованого члена ЄС.

Під адаптацією законодавства України до законодавства ЄС розуміється процес приведення національних законів та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire 2 . Метою адаптації законодавства України до законодавства ЄС є досягнення відповідності правової системи країни acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір вступити до нього.

Основи зовнішньої політики нашої держави, механізм і тактику втілення її європейського вектора визначає низка документів, зокрема:

  • Конституція України (ст. 18);

  • Закон України "Про соціальний діалог" від 23 грудня 2010 р. №2862- VI ;

  • Постанова Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" від 2 липня 1993р. (згідно з якою "перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах");

  • Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (УПС) від 16червня 1994р.;

  • Стратегія інтеграції України до ЄС (затверджена Указом Президента України від 11червня 1998 р. №615/98);

  • Програма інтеграції України до ЄС (затверджена Указом Президента України від 14вересня 2000 р. № 1072/2000);

  • Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності " вiд 15.09.1999 № 1045-XIV ;

  • Закон України "Про організації роботодавців" 24 травня 2001 року №2436-III ;

  • Закон України "Про колективні договори і угоди" вiд 01. 07.1993 № 3356-XII ;

  • Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 03.03.1998 № 137/98-ВР ;

  • Указ Президента України "Про розвиток соціального діалогу в Україні" від 29грудня 2005 р. № 1871;

  • Указ Президента України "Питання секретаріату Національної тристоронньої соціально-економічної ради" від 29 травня 2006 р. № 453;

  • Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціального діалогу в Україні" від 19 травня 2008 р. № 451;

  • Постанова Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2008 р. №280 "Про внесення змін до Регламенту Кабінету Міністрів України";

  • Постанова Кабінету Міністрів України "Про доповнення Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади" від 10 грудня 2008 р. № 1068;

  • Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про затвердження плану заходів щодо організації соціального діалогу в Україні" від 18 березня 2009 р. № 285.

Пропозиції щодо адаптації законодавства України з питань соціально-трудових відносин до законодавства ЄС:

1. Політика зайнятості

Роль соціальних партнерів у реалізації стратегії зайнятості є вирішальною, оскільки саме вони несуть головну відповідальність за модернізацію методів організації праці: ведення переговорів і виконання на всіх відповідних рівнях угод, спрямованих на оновлення методів організації праці, сприяння досягненню необхідного балансу між гнучкістю та гарантією роботи, підвищення якості робочих місць (запровадження нових технологій, нових форм роботи тощо) [4].

Тож під час адаптації законодавства України до аналогів ЄС слід приділити увагу таким положенням:

  • перегляду наявної регуляторної бази ринку праці (Директива 2002/14/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 березня 2002 р. про встановлення загальної системи інформування та консультування працівників у ЄС  Спільна декларація Європейського Співтовариства та Комісії щодо представництва працівників ОВ L 080 23.03.2002 С. 29 ; 2000/98/ЄС: Рішення Ради від 24 січня 2000р. про заснування Комітету з питань зайнятості ОВ L 029 04.02.2000 С. 21; Резолюція Ради від 27 червня 1980р. щодо принципів політики ринку праці у Співтоваристві ОВ C 168 08.07.80 С. 1; Резолюція Ради від 12 червня 1982р. щодо дій Співтовариства із боротьби з безробіттям ОВ C 186 21.07.82 С. 1);

  • забезпеченню кращого застосування чинного законодавства у сфері безпеки та гігієни праці (Резолюція Ради від 29 червня 1978 р. щодо програми дій Європейських Співтовариств щодо безпеки та охорони здоров´я на роботі ОВ C 165 11.07.78 С. 1; 74/325/ЄЕС: Рішення Ради від 27 червня 1974р. щодо заснування Консультативного Комітету з питань безпеки, гігієни та охорони здоров´я на роботі ОВ L 185 09.07.74 С. 15);

  • розгляду можливостей внесення більш гнучких видів контрактів до національного законодавства та підвищення професійного статусу працівників (63/266/ЄЕС: Рішення Ради від 2 квітня 1963 р. про встановлення загальних принципів імплементації загальної політики навчання ОВ 063 20.04.63 С. 1338; 93/404/ЄЕС: Рекомендація Ради від 30 червня 1993 р. щодо доступу до тривалого професійного навчання ОВ L 181 23.07.93 С. 37; Регламент (ЄЕС) №337/75 Ради від 10 лютого 1975р. про заснування Європейського Центру розвитку професійного навчання ОВ L 039 13.02.75 С. 1; 77/467/ЄЕС: Рекомендація Комісії від 6 липня 1977р. державам-членам щодо професійної підготовки безробітної молоді або тих, яким загрожує безробіття ОВ L 180 20.07.77 С. 18);

  • усуненню перешкод на ринку праці (2000/98/ЄС: Рішення Ради від 24січня 2000р. про заснування Комітету з питань зайнятості ОВ L 029 04.02.2000 С. 21);

  • забезпеченню стабільних рівних можливостей для жінок та чоловіків в узгодженні трудової діяльності та сімейного життя (Директива Ради 97/80/ЄС від 15 грудня 1997р. щодо тягаря доказування у справах дискримінації за статевою ознакою ОВ L 014 20.01.98 С. 6.; Директива Ради 76/207ЄЕС від 9 лютого 1976р. щодо імплементації принципу рівного ставлення до чоловіків та жінок у питаннях працевлаштування, професійного навчання та заохочення, а також умов праці ОВ L 039 14.02.76 С. 40; 82/43/ЄЕС: Рішення Комісії від 9 грудня 1981р., яке стосується створення Консультативного Комітету з питань рівних можливостей для жінок та чоловіків ОВ L 020 28.01.82 С. 35; 96/694/ЄС: Рекомендація Ради від 2 грудня 1996р. щодо пропорційної участі жінок та чоловіків у процесі прийняття рішень ОВ L 319 10.12.96 С. 11; Резолюція Ради від 29 травня 1990р. щодо захисту гідності жінок та чоловіків на роботі ОВ C 157 27.06.90 С. 3; Декларація Ради від 19 грудня 1991 р. щодо імплементації Рекомендації Комісії щодо захисту гідності жінок та чоловіків на роботі, включаючи кодекс поведінки з метою боротьби проти сексуальних домагань ОВ C 027 04.02.92 С. 1; Резолюція Ради від 2 грудня 1996р. щодо забезпечення рівних можливостей для чоловіків та жінок у Європейських Структурних Фондах ОВ C 386 20.12.96 С. 1);

  • підвищенню рівня захисту та забезпеченню гарантій молоді на ринку праці (Резолюція Ради від 5 жовтня 1995р. щодо співробітництва з третіми країнами у питаннях молоді ОВ C 296 10.11.95 С. 11; Директива Ради 94/33/ЄС від 22 червня 1994р. щодо захисту молоді на роботі ОВ L 216 20.08.94 С. 12; 67/125/ЄЕС: Рекомендація Комісії від 31 січня 1967р. державам-членам щодо захисту молодих працівників ОВ P 025 13.02.67 С. 405; Резолюція Ради від 23 січня 1984р. щодо забезпечення робочими місцями молоді ОВ C 029 04.02.84 С. 1; Резолюція Ради та міністрів освіти, прийнята на зустрічі в рамках Ради, від 12 липня 1982р. стосовно заходів, яких має бути вжито з метою підвищення рівня підготовки молоді до роботи та спрощення переходу від навчання до робочого життя ОВ C 193 28.07.82 С. 1);

  • використанню нетипових трудових відносин (неповний робочий день/ тиждень, контракти зайнятості з визначеним строком дії, випробні контракти) з метою узгодження професійних та сімейних обов´язків або для полегшення життя тих категорій працівників, які перебувають у несприятливому становищі (молодь, працівники похилого віку, інваліди тощо) на ринку праці (Резолюція Ради та представників урядів держав-членів, підписана на зустрічі в рамках Ради, від 28 червня 2001р. щодо підтримки ініціатив, підприємництва та творчості молоді: від ізоляції до уповноваження ОВ C 196 12.07.2001 С. 2; Резолюція Ради та представників урядів держав-членів, прийнята на зустрічі в рамках Ради, від 14 грудня 2000 р. щодо соціального залучення молоді ОВ C 374 28.12.2000 С. 5; Резолюція Ради від 17 червня 1999р. щодо рівних можливостей працевлаштування для людей із фізичними вадами ОВ C 186 02.07.99 С. 3; Резолюція Ради від 5 жовтня 1995р. щодо співробітництва з третіми країнами в питаннях молоді ОВ C 296 10.11.95 С. 11; Резолюція Ради та представників урядів держав-членів, підписана на зустрічі в рамках Ради, від 29 червня 1995р. щодо працевлаштування працівників похилого віку ОВ C 228 02.09.95 С. 1; 75/457/ЄЕС: Рекомендація Ради від 22 липня 1975р. щодо принципу сорокагодинного робочого тижня та принципу обов´язкової річної оплачуваної відпустки строком у чотири тижні ОВ L 199 30.07.75 С. 32; Резолюція Ради від 30 червня 1993 р. щодо гнучких заходів при виході на пенсію ОВ C 188 10.07.93 С. 1; Резолюція Ради від 18 грудня 1979р. щодо адаптації робочого часу ОВ C 002 04.01.80 С. 1; Резолюція Ради від 27 червня 1974р. щодо запровадження першої програми дій Співтовариства для професійної реабілітації непрацездатних осіб ОВ C 080 09.07.74 С. 30; 64/307/ЄЕС: Перша спільна програма заохочення обміну молодими працівниками в межах Співтовариства ОВ P 078 22.05.64 С. 1226; 86/379/ЄЕС: Рекомендація Ради від 24 липня 1986р. щодо працевлаштування людей із фізичними вадами в Співтоваристві ОВ L 225 12.08.86 С. 43).

2. Політика оплати праці

В Україні політика оплати праці є одним із макроекономічних чинників впливу на рівень інфляції та інвестицій, загальну конкурентоспроможність економіки, рівень зайнятості, стан державного фінансування, а також засобом забезпечення сприятливого економічного середовища.

Країни ЄС ще на самому початку економічних реформ відмовилися від адміністративних та центральних планових механізмів і методів установлення заробітної плати, чим відкрили широку дорогу соціальному діалогу [4]. Питання заробітної плати вирішується шляхом колективних переговорів або індивідуально, на рівні підприємства.

Тож, на наш погляд, увага до загальних тенденцій руху заробітної плати в Україні повинна залишатися пріоритетною для Уряду з погляду:

  • утримання рівня інфляції в прийнятних межах;

  • збереження релятивності між галузями та професіями;

  • підтримки конкурентоспроможності підприємств та привабливості національної економіки для іноземних інвесторів;

  • досягнення глобалізації конвергенції між рівнями цін та заробітної плати.

Політику оплати праці ЄС розглядає як частину макроекономічної політики, спрямованої на збереження стабільності цін, особливо із запровадженням єврозони. Зростання заробітної плати в зазначених державах має відображати різні економічні ситуації та ситуації у сфері зайнятості. Уряд зобов´язаний створювати сприятливі умови для ведення переговорів про заробітну плату соціальними партнерами, які мусять надзвичайно відповідально діяти й укладати угоди відповідно до загальних принципів, передбачених засадами економічної політики.

З огляду на викладене вище, українським соціальним партнерам та Уряду при адаптації законодавства України acquis ЄС слід приділити увагу:

  • загальній правовій базі захисту заробітної плати, зокрема гарантійним фондам, включаючи необхідні зміни та доповнення до трудового законодавства, законів про банкрутство, процедур громадського права (ст.11 Конвенції МОП №95 про захист заробітної плати 1949р.; Конвенція МОП №173 про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця 1992р.);

  • фінансуванню гарантійних фондів, зокрема його джерелам та розмірам внесків держави й роботодавців, використанню вже наявних фондів тощо (Регламент Ради (ЄС) № 530/1999 від 9 березня 1999р. стосовно структурної статистики заробітку та витрат на оплату праці ОВ L 063 12.03.99 С. 6; Регламент Ради (ЄС) № 2744/95 від 27 листопада 1995р. щодо статистики структури та розподілу трудового заробітку ОВ L 287 30.11.95 С. 3);

  • організації гарантійних фондів та управлінню ними (враховуючи можливе використання наявних установ, таких як служба зайнятості або адміністрація соціального забезпечення, і роль соціальних партнерів в управлінні цими установами), а також процедурам компенсування (стст.9–11 Конвенції МОП №173 3 про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця 1992р.; ст.11 Директиви 80/987/ЄЕС від 20жовтня 1980р. про наближення законодавства держав-членів щодо захисту працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця (ОВ L 270, 08/10/2002, С. 0010 – 0013);

  • визначенню вимог працівників і розмірів та умов виплат із зазначених фондів (стст.12  13 Конвенції МОП №173 про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця 1992 р.);

  • регулярній оцінці функціонування фондів та підвищенню їхньої ефективності.

3. Політика розвитку трудових ресурсів та професійної підготовки

У більшості країн ЄС розвиток трудових ресурсів і професійна підготовка на довгострокову перспективу стали одним із головних питань діалогу між соціальними партнерами. Однак масштаби ефективності соціального діалогу й партнерства в забезпеченні професійної підготовки на сьогодні обмежені можливостями й наявними ресурсами учасників. Вони різняться залежно від країни, галузі, масштабів підприємств.

Важливу роль відіграють національні тристоронні органи, які забезпечують політичні орієнтири для національної, економічної, соціальної та трудової політики [5].

Загальна тенденція полягає у створенні національної бази (за підтримки соціальних партнерів) для розвитку людських ресурсів і професійної підготовки, що надає загальні рекомендації для реформування систем освіти й професійної підготовки в новій перспективі постійного навчання. Загалом Уряд ініціював створення такої бази, але за підтримки та участі соціальних партнерів. Під різними назвами було створено тристоронні та двосторонні інститути (навчальні ради або правління) для регулювання питань навчання та професійної підготовки 4 .

З огляду на викладене вище, пріоритетними положеннями під час адаптації українського законодавства до стандартів ЄС повинні бути:

  • посилення соціальними партнерами соціального діалогу з питань професійної підготовки, розподіл відповідальності за розроблення політики освіти та професійної підготовки, налагоджування партнерських стосунків між собою та Урядом для інвестування, планування та проведення професійної підготовки (Резолюція щодо професійної підготовки та розвитку людських ресурсів, ухвалена на Міжнародній конференції праці в 2000р.; ст.5 Конвенції МОП №142 про розвиток людських ресурсів, 1975р.; Рекомендація МОП №150 щодо розвитку людських ресурсів, 1975р.);

  • встановлення в законодавстві положення про безоплатність послуг із профорієнтації не лише з боку державної служби зайнятості, а й з боку недержавних організацій, які надають такі послуги, розроблення відповідного механізму компенсації (66/484/ЄЕС: Рекомендація Ради від 18 липня 1966р., адресована державам-членам, щодо розвитку професійного управління ОВ 154 24.08.66 С. 2815; 63/688/ЄЕС: Правила Консультативного комітету щодо професійного навчання ОВ P 190 30.12.63 С. 3090).

4. Соціальний захист

На межі ХХ–ХХIст. розуміння суті процесу соціального забезпечення незмінно ґрунтується на нормах міжнародного права, одним із визначальних джерел якого вважається Європейська хартія про основні соціальні права трудящих, статтею 10 тут закріплено права у сфері соціального забезпечення [4]. Отже, громадяни, які працюють, мають право на адекватний до одержаного доходу соціальний захист та соціальне забезпечення в разі втрати заробітку, що настає в результаті соціального ризику. Громадянам, які не працюють, не мають засобів до існування, гарантоване право на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму.

У зв´язку із цим для ведення тристороннього діалогу з питань соціального захисту та для участі соціальних партнерів в управлінні соціальним забезпеченням слід додержуватися таких положень:

  • соціальний захист повинен ґрунтуватися на широкому консенсусі, який має бути визнаний справедливим і неупередженим (Конвенція МОП №102 про мінімальні норми соціального забезпечення, 1952р.; Рекомендація МОП №67 щодо забезпечення доходу, 1944р.; 77/467/ЄЕС: Рекомендація Комісії від 6 липня 1977р. державам-членам щодо професійної підготовки безробітної молоді або тих, яким загрожує безробіття ОВ L 180 20.07.77 С. 18; Директива Ради 86/378/ЄЕС від 24 липня 1986р. щодо імплементації принципу рівного ставлення до чоловіків та жінок стосовно схем професійного соціального забезпечення ОВ L 225 12.08.86 С. 40);

  • соціальний захист завжди забезпечується шляхом досягнення компромісу між соціальними, економічними й політичними поглядами (92/441/ЄЕС: Рекомендація Ради від 24 червня 1992р. щодо загальних критеріїв стосовно важливих ресурсів та соціальної допомоги в системах соціального захисту ОВ L 245 26.08.92 С. 46);

  • системи соціального захисту повністю або більшою мірою фінансуються за рахунок внесків роботодавців і працівників та з додаткових надходжень (85/308/ЄЕС: Рекомендація Ради від 13червня1985р. щодо соціального захисту для добровільного розвитку працівників ОВ L 163 22.06.85 С. 48);

  • у багатьох країнах відповідальність за соціальний захист, особливо за виплату пенсій за віком, покладено на підприємства (82/857/ЄЕС: Рекомендація Ради від 10 грудня 1982р. щодо принципів політики Співтовариства стосовно пенсійного віку ОВ L 357 18.12.82 С. 27; Резолюція Ради від 30 червня 1993р. щодо гнучких заходів при виході на пенсію ОВ C 188 10.07.93 С. 1);

  • вирішення питань, пов´язаних із проблемою безробіття (Рекомендація №18 від 28 лютого 1986р. стосовно законодавства, яке застосовується до безробітних, які працюють неповний робочий день у державі-члені, іншій ніж країна проживання, прийнята Адміністративною Комісією на 202-й зустрічі, проведеній 27 та 28 лютого 1986р. ОВ C 284 11.11.86 С. 4; Резолюція Ради від 21 грудня 1992 р. щодо необхідності боротьби із серйозною проблемою безробіття в Співтоваристві та її загостренням ОВ C 049 19.02.93 С. 3; Резолюція Ради від 29 травня 1990р. щодо дій, спрямованих на підтримку при тривалому безробітті ОВ C 157 27.06.90 С. 4; Резолюція Ради від 19 грудня 1984р. щодо дій із боротьби з тривалим безробіттям ОВ C 002 04.01.85 С. 3; Резолюція Ради від 7червня 1984р. щодо дій із боротьби з безробіттям серед жінок ОВ C 161 21.06.84 С.4; Резолюція Ради від 7 червня 1984 р. щодо вкладення місцевих ініціатив у питання боротьби з безробіттям ОВ C 161 21.06.84 С. 1; Резолюція Ради від 12 червня 1982р. щодо дій Співтовариства з боротьби з безробіттям ОВ C 186 21.07.82 С. 1).

5. Умови праці

У ЄС близько 50,0% міжнародних норм МОП, прийнятих Міжнародною конфедерацією праці, так чи інакше стосуються охорони здоров´я.

До рішень, які приймаються після проведення консультацій на національному рівні, належать:

  • керівні принципи діяльності роботодавців і працівників, що допомагають їм дотримуватися правових зобов´язань (Директива Ради 89/654/ЄЕС від 30листопада 1989р. щодо мінімальних вимог до безпеки та охорони здоров´я до робочих місць (перша індивідуальна Директива в значенні ст.16 (1) Директиви 89/391/ЄЕС) ОВ L 393 30.12.89 С. 1; Рішення Ради від 3червня 2002р. про призначення членів та заступників Адміністративного Правління Європейської Агенції з питань безпеки та охорони здоров´я на роботі ОВ C 161 05.07.2002 С. 5; 88/383/ЄЕС: Рішення Комісії від 24 лютого 1988р. стосовно удосконалення інформації щодо безпеки, гігієни та охорони здоров´я на роботі ОВ L 183 14.07.88 С. 34; 66/464/ЄЕС: Рекомендація Комісії від 7липня 1966р., адресована державам-членам, стосовно медичного обстеження працівників, що підпадають під певні ризики ОВ P 151 17.08.66 С. 2753);

  • проведення комплексу заходів із здійснення національної політики безпеки та охорони праці (74/325/ЄЕС: Рішення Ради від 27 червня 1974р. щодо заснування Консультативного Комітету з питань безпеки, гігієни та охорони здоров´я на роботі ОВ L 185 09.07.74 С. 15; Резолюція Ради від 21 грудня 1987р. щодо безпеки, гігієни та охорони здоров´я на роботі ОВ C 028 03.02.88 С. 1);

  • вживання заходів до тих, хто розробляє, виготовляє, постачає чи передає механізми, устаткування або речовини для професійного використання (Директива 98/37/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 22червня 1998р. щодо наближення законів держав-членів, які стосуються устаткування ОВ L 207, 23.07.98 С. 1);

  • внесення питань безпеки та гігієни праці й виробничого середовища до програм освіти й професійної підготовки на всіх рівнях (Регламент Ради (ЄС) №2062/94 від 18 липня 1994р., яким засновано Європейську Агенцію з питань безпеки та охорони здоров´я на роботі ОВ L 216 20.08.94 С. 1; Резолюція Ради від 3червня 2002р. щодо нової стратегії Співтовариства з питань охорони здоров´я та безпеки на роботі (на 2002  2006рр.) ОВ C 161 05.07.2002 С. 1);

  • забезпечення узгодженої національної політики за допомогою створення центрального органу з найбільш представницькими організаціями роботодавців і найманих працівників (Резолюція Ради від 29 червня 1978р. щодо програми дій Європейських Співтовариств щодо безпеки та охорони здоров´я на роботі ОВ L 263 24.09.83 С. 25);

  • законодавче закріплення права організацій роботодавців на судовий захист їх прав та законних інтересів задля забезпечення принципу рівності в правовому становищі організацій роботодавців і профспілок (Директива Ради №98/59/ЄЕС від 20 липня 1998р. щодо наближення законів держав-членів стосовно колективного скорочення ОВ L 225 12/08/1998, С. 0016 00 21; Директива Європейського Парламенту та Ради №2002/74/ЄЕС від 23 вересня 2002р., що стосується Директиви 80/987/ЄЕС від 20 жовтня 1980р. про наближення законодавства держав-членів щодо захисту працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця ОВ L 270, 08/10/2002, С. 0010 – 0013);

  • врівноваження прав та обов´язків організацій роботодавців і об´єднань профспілок на ведення переговорів, консультацій та укладення колективних договорів і угод (Директива Ради № 91/533/ЄЕС від 14 жовтня 1991р. щодо зобов´язання роботодавця повідомляти працівників про умови, які застосовуються при укладенні угод працевлаштування або до трудових відносин ОВ L 288, 18/10/1991, С. 0032  0035; Директива Ради №2001/23/ЄЕС від 12 березня 2001р. щодо наближення законів держав-членів стосовно гарантій прав працівників у випадку переведення підприємств, ведення бізнесу або частин підприємств або ведення бізнесу OВ L 082 22/03/2001, С. 0016 00 20) .

Висновки. Сьогодні соціальний діалог ще не став дієвою та невід´ємною складовою сфери трудових відносин України. Діяльність соціальних партнерів у межах діалогу носить формальний характер, усі принципові питання економічної політики (у т.ч. ціни праці) та соціальної політики вирішуються одноосібно державою, точніше – обмеженим колом крупних власників, які мають можливість безпосередньо впливати на державні рішення. Головною причиною ситуації, що склалася, є відсутність спільних інтересів найманих працівників і власників, без чого соціальний діалог неможливий [8].

Підсумовуючи викладене вище, можна відзначити, що проведений аналіз нормативно-правової бази з питань соціально-трудових відносин свідчить про те, що на сьогодні в Україні існує вагомий законотворчий доробок у цій сфері, який слід удосконалювати з метою вирішення проблеми європейської інтеграції та розвитку інституту соціального діалогу.

З огляду на це, а також на те, що на рівні відомчих актів в Україні врегульовується широке коло відносин, які в законодавстві ЄС регулюються на рівні регламентів та директив, адаптація законодавства України має досить фрагментарний характер [1], що, у свою чергу, може бути перешкодою на шляху становлення соціального діалогу, який сприятиме соціальній інтеграції суспільства, формуванню соціальної солідарності, запровадженню принципів відкритості й прозорості взаємовідносин соціальних партнерів в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Адаптація національного законодавства до acquis communautaire як передумова отримання частки внутрішнього ринку Європейського Союзу: перспективи для України.

  2. Довідник з європейської інтеграції.

  3. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

  4. Крещенко Н. Соціальний діалог з позиції країн ЄС / Н. Крещенко // Віче. - 2010. - № 18 (279). – С. 23–26.

  5. Людек Рихлі, Лайнер Прітцер. Соціальний діалог на національному рівні у країнах-кандидатах на вступ до Європейського Союзу. Проект МОП "Україна: сприяння реалізації основних принципів та прав у світі праці". Соціальне партнерство – шлях до злагоди. – К., 2003. – C . 104–137.

  6. Офіційний сайт Європейського Союзу ( Europa ) .

  7. Система управління інформацією з питань адаптації законодавства.

  8. Соціальний діалог в Україні.


загрузка...